Розділ ііі суспільно-політичний лад і право україни 14 страница

У травні 1929 р. XI Всеукраїнський з'їзд Рад затвердив «нову» Конституцію УРСР, в основу якої було покладено Конституцію СРСР та Конституцію РРФСР. Статті Консти­туції УРСР мали декларативний характер і не були статтями прямої дії. Характерними у цьому відношенні є ст.2, у якій декларовано солідарність УРСР з усіма Радянськими рес­публіками; ст.4, у якій говориться про право УРСР прийма­ти в громадянство окремих осіб, і в той же час вона фіксує принцип єдності радянського громадянства і що громадяни УРСР є громадянами СРСР; ст.7, де декларовано право ВУЦВК здійснювати право законодавчої ініціативи у вищих органах СРСР та інші. Стаття ЗО Конституції УРСР закріпи­ла принцип верховенства загальносоюзних законодавчих актів, зокрема затвердження планів розвитку народного гос­подарства, встановлення загальносоюзних і місцевих пода­тей і зборів, випуск позик та інше. Одночасно Конституція проголошувала право УРСР на територіальне верховенство, що було фікцією.

У відповідності з Конституцією вищими органами влади УРСР були Всеукраїнський з'їзд робітничих, селянських і червоноармійських депутатів, а в період між з'їздами — Все­український Центральний Виконавчий Комітет (ВУЦВК), Президія ВУЦВК та Рада Народних Комісарів. Цікаво, що Президія ВУЦВК і Рада Народних Комісарів у відповідності з Конституцією були вищими розпорядчими і виконавчими органами УРСР.

Місцевими органами влади були з'їзди районних та ок­ружних Рад та їх виконавчі комітети.

Діяльність вищих органів державної влади УРСР визнача­лася рішеннями з'їздів, конференцій, пленумів ЦК РКП(б) та окремими директивними партійними інструкціями та листами.

У зв'язку з колективізацією сільського господарства у кінці 1929 р. було створено Народний комісаріат землеробства СРСР, який здійснював єдине керівництво сільським гос­подарством усієї країни. Це призвело до перетворення рес­публіканського Народного комісаріату землеробства УРСР в союзно-республіканський Народний комісаріат землероб­ства УРСР, який у своїй діяльності керувався директивами Народного комісаріату землеробства СРСР.

У кінці 1932 р. було створено загальносоюзний Народний комісаріат зернових і тваринницьких радгоспів, який відав зерновими і тваринницькими радгоспами загальносоюзного підпорядкування. ВУЦВК і РНК УРСР в 1932 р. на основі загальносоюзного законодавства реорганізували Вищу panду народного господарства УРСР в Народний комісаріат легкої промисловості УРСР, у віданні якого перебували текстиль­на, трикотажна, швейна, шкіряно-взуттєва, жиро-парфюмерна та деякі інші галузі промисловості. Усі республіканські об'єднання, трести і підприємства хімічної, гірничорудної, рудомінеральної, машинобудівної та багатьох інших галузей були передані у відання Народного комісаріату важкої промисловості СРСР. Підприємства лісової, деревообробної, харчової промисловості УРСР були підпорядковані загаль­носоюзним наркоматам. У 1930 р. ЦВК СРСР ліквідував Народний комісаріат внутрішніх справ УРСР, а керівництво республіканськими вищими учбовими закладами було по­кладено на відповідні комісаріати СРСР.

Отже, на початку 30-х років майже усі республіканські комісаріати було ліквідовано. Сформувалася централізована галузева система управління СРСР.

Формально існуючі вищі органи державної влади і управ­ління УРСР у своїй діяльності керувалися директивами Ко­муністичної партії та постановами вищих державних органів СРСР. У 1934 р. постановою ЦВК СРСР було створено На­родний комісаріат внутрішніх справ УРСР.

Робота як вищих органів державної влади, так і місцевих органів влади УРСР в кінці 20-х на початку 30-х років поля­гала у видумуванні так званих нових форм і методів керів­ництва. Для цього скликалися зльоти радянського активу, проводилися численні наради депутатських груп, організо­вувалась взаємна перевірка роботи сільських і селищних Рад, робились доповіді про роботу окремих депутатських груп і секцій, проводились короткотермінові семінари так званого радянського активу і т.ін.

Реальними органами влади на Україні були партійні орга­ни, які реалізовували свою владу через репресивні органи. Партійні органи, виконуючи функції державних органів, керували всіма сферами життя, спрямовували і контролюва­ли діяльність усіх господарських і державних органів, а та­кож громадських організацій.

Особливу увагу РКП (б) приділяла роботі репресивних органів на Україні. У відповідності з рішеннями XI Всеро­сійської партійної конференції, постановою ВУЦВК від 1922 р. Всеукраїнську Надзвичайну комісію було перейме­новано у Державне політичне управління (ДПУ), а у зв'язку з утворенням СРСР — в Об'єднане Державне політичне уп­равління (ОДПУ) при Раднаркомі СРСР. Призначуваний ВУЦВК голова ДПУ УРСР одночасно був уповноваженим ОДПУ СРСР при Раднаркомі УРСР. На місцях існували відділи ДПУ при губвиконкомах, а після ліквідації губерній — при окрвиконкомах; існували особливі відділи корпусів і дивізій Українського військового округу, транспортні відділи ДПУ та ДПУ по охороні кордонів.

Державне політичне управління мало своїм завданням придушувати контрреволюційні виступи і вживати заходів до їх попередження, вести боротьбу з шпигунством, охоро­няти шляхи сполучення і кордони, виконувати спеціальні доручення. Рішенням Політбюро РКП(б) від 1922 р. пра­цівники ДПУ одержали право розстрілювати на місці злочин­ну грабіжників та рецидивістів, а решту злочинців — ув'яз­нювати.

Отже, ДПУ користувалося правом проведення позасудових репресій. Характерно, що прокуратура і Народний комі­саріат юстиції виступали ініціаторами і захисниками позасудових репресій.

У вересні 1922 р. Політбюро РКП(б) ухвалило право ДПУ створювати групи сприяння там, «де воно буде вважати за необхідне». Тим самим фіскальна діяльність ДПУ в усіх сфе­рах суспільного життя набула широкого розмаху.

У жовтні 1922 р. декретом ВЦВК ДПУ одержало додат­кові права у проведенні позасудової розправи. Право за­стосовувати розстріл ДПУ одержало стосовно ще й бан­дитських наскоків та збройних пограбувань. ДПУ одержа­ло право ув'язнювати до концентраційних таборів на строк до трьох років членів антирадянських партій, осіб, що зай­малися фальшуванням грошей, виготовляли, зберігали або набували чи збували вибухівку. Таку ж міру покарання ДПУ мало право застосовувати стосовно осіб, що змушували зай­матися проституцією, звідництвом; окрім того, ДПУ засто­совувало покарання за хуліганство, крадіжку, розбій, підробку документів, фальшування товарів і т.ін. З квітня 1925 р. ОДІТУ одержало право не допускати у певні місцевості осіб, що відбули покарання. З 1927 р. ОДПУ одержало право позасу­дової репресії стосовно осіб, що «недбайливо ставилися до таємних документів», не вживали заходів протипожежної охорони.

У зв'язку з утворенням у 1934 р. НКВС СРСР, ОДПУ було перейменовано в Головне управління державної безпеки (ГУДБ). ГУДБ стало структурною частиною НКВС СРСР.

Складовою частиною радянського державного репресив­ного апарату був Народний комісаріат внутрішніх справ (НКВС).

Положеннями ВЦВК РРФСР від 1922 р. та 1927 р. було встановлено, що основним завданням НКВС було «загальне адміністрування і встановлення охорони революційного по­рядку та громадської безпеки». У 1934 р. було створено за­гальносоюзний НКВС, до якого було включено і Головне управління державної безпеки. У 1935 р. НКВС ввійшов до складу Ради Народних Комісарів СРСР.

Отже, на середину 30-х років було повністю централізова­но репресивно-каральну систему СРСР. Усі місця ув'язнен­ня було передано у відання НКВС СРСР, НКВС союзних-республік залишалися філіями центрального репресивного апарату.

У зв'язку з переходом до нової економічної політики по­стало питання про нове законодавство та кодифікацію ста­рого. Диктатура Комуністичної партії обумовила спільність законодавства та спільність принципів кодифікації усіх со­юзних республік. Тому-то за досить короткий період відповідні державні структури УРСР проштампували кодек­си та інші законодавчі акти державних органів РРФСР, і вони набрали чинності на території УРСР.

Цивільне законодавство було спрямоване насамперед на розширення і зміцнення державної власності, як основи радянського ладу. У відповідності з постановою Ради праці і оборони РРФСР від 1921 р. Рада Народних Комісарів УРСР прийняла постанову «Основні положення про заходи по відбудові великої промисловості, підвищенню і розвитку виробництва», якою державні органи отримували право ство­рювати на засадах госпрозрахунку особливі об'єднання ве­ликих державних підприємств. Підприємства отримали право об'єднуватись в трести, які одержували ширші права в пи­таннях розпорядження матеріальними ресурсами. Підприєм­ства і транспорт були переведені на госпрозрахунок,

У зв'язку з проведенням непу було дозволено діяльність приватних і кооперативних підприємств. Вводилася плата за користування транспортом, поштою, телефоном, телегра­фом, за комунальні послуги і т.ін. Було дозволено власникам відчужувати власність, але у сільській місцевості відчу­жувати будівлі було заборонено. У 1922 р. було дозволено надавати земельні наділи на строк до 49 років під забудову. У зв'язку з розвитком цивільного обігу вводились боргові грошові зобов'язання — векселі.

У 1923 р. в Україні набрав чинності Цивільний кодекс РРФСР від 1922 р. Цей кодекс закріплював виключну дер­жавну власність на землю та все націоналізоване майно. Вся державна власність виключалась з цивільного обігу. '

Цивільний кодекс дозволяв приватну власність на ненаціоналізоване майно, але свобода розпорядження ниц об­межувалась інтересами держави, яка могла розірвати неви­гідний для неї договір.

Право спадщини по закону і заповіту допускалось у межах 10 тис. крб. вартості майна. Та частина майна, що перевищу­вала встановлену вартість, переходила у власність держави.

Укладачі Цивільного кодексу керувались вказівками В.Леніна про необхідність втручання держави у приватно-пра­вові відносини і застосування «нашої революційної право­свідомості».

Керуючись революційною правосвідомістю, ЦВК і РНК УРСР постановою від ЗО січня 1930 р. скасували комерційне кредитування і вексельний обіг. Вводилося планове держав­не банківське кредитування тільки через Державний банк. Постановою від 1932 р. РНК УРСР заборонила одностороннє розірвання або зміну договорів. Постановою РНК СРСР і ЦК РКП(б) від 1931 р. заборонялась приватна торгівля, роз­ширювалась сітка кооперативних і державних торговельних організацій.

З 30-х років РНК СРСР почала щорічно приймати поста­нови про укладення договорів, у яких держава встановлюва­ла форми договірних зв'язків і визначала конкретний зміст договорів. Розірвання або змінення таких договорів могло бути здійснене лише за рішенням Ради праці і оборони СРСР, або ж за розпорядженням керівника відомства.

Оскільки договірні відносини між господарськими орга­нізаціями УРСР встановлювались вищими державними орга­нами СРСР, то Раднарком УРСР встановлював тільки кон­кретні терміни укладання договорів.

Постановою РНК СРСР від 15 лютого 1936 р. державним органам було заборонено продажу або набуття основних фондів. Передача майна в рамках відомства могла здійсню­ватись лише за розпорядженням керівника відомства. Якщо ж підприємство було союзного підпорядкування, то переда­ча його майна могла здійснюватись тільки за постановою РНК СРСР.

У середині 30-х років основою діяльності підприємств і організацій стають планові завдання, що накреслювались вищими партійними органами, а потім доводились до кож­ного відомства, підприємства та організації. Тим самим уже з кінця 20-х років припинялася дія статей Цивільного ко­дексу.

Сімейно-шлюбне законодавство УРСР базувалося на відпо­відному законодавстві РРФСР. У 1925 р. почалася підготов­ка Кодексу законів про сім'ю і шлюб. Керуючись револю­ційною правосвідомістю, чимало керівників ЦК КП(б)У, а також Жіночий відділ ЦК КП(б)У виступали за те, щоб ре­єстрація шлюбів була замінена реєстрацією вагітності. Все ж таки переміг здоровий глузд, і в Кодекс УРСР про шлюб і сім'ю від 1926 р. було внесено положення про реєстрацію шлюбу в органах ЗАГСу. Разом з тим суди могли в окремих випадках визнавати права незареєстрованого подружжя на отримання аліментів від іншого та на набуте майно.

Кодекс ввів інститут усиновлення, як форму допомоги дітям. Новий закон вважав майно, набуте подружжям у пе­ріод перебування у шлюбі, спільною власністю, і у випадку його розподілу кожен із подружжя мав одержати рівну долю.

З проведенням непу почалася заміна застосування трудо­вої повинності договірними відносинами. Рядом актів Рад-наркому РРФСР було скасовано трудову повинність і ліквідо­вано трудову мобілізацію робітників і службовців. Вводився принцип трудових договорів або угод між державними, при­ватними підприємствами і особами, що наймалися на робо­ту, а також соціальне страхування на всі випадки тимчасової або постійної непрацездатності, безробіття.

У 1922 р. було прийнято Кодекс законів про працю РРФСР, який почав діяти і на території УРСР. Норми кодексу по­ширювались на всіх найманих працюючих як державних, так і приватних підприємств. Тривалість робочого дня ста­новила вісім годин, а для тих осіб, що працювали під зем­лею, і для осіб розумової та конторської праці — шість годин. Безперервний щотижневий відпочинок мав становити не менше 42 годин. Кодекс встановлював, що профспілки мають право виступати перед різними органами від імені найманих працівників при укладанні колективних договорів з питань праці і побуту. Усі конфлікти і спори, що виникали при застосуванні найманої праці, мали вирішуватись в суді або ж у розціночно-конфліктних комісіях. Соціальне стра­хування поширювалося на всіх осіб найманої праці як на державних, так і на приватних підприємствах. Фонд со­ціального страхування формувався за рахунок внесків підприємств, установ, господарств та осіб, що користуються найманою працею.

У зв'язку з нібито успіхами у соціалістичному будівництві, ЦВК СРСР з нагоди десятої річниці Жовтневої революції видав Маніфест, у якому постановив перейти з восьмиго­динного робочого дня до семигодинного. Але вже в 1929 р. на всіх підприємствах, крім безперервно діючих, було вве­дено шестиденний робочий тиждень.

Централізація управління і планове ведення господарства спричинили перехід у 1929 р. до державного нормування заробітної плати робітників і службовців. У зв'язку з цим колективні договори втрачають характер тарифних угод. Тарифні сітки, розцінки, норми виробництва почали роз­робляти відповідні наркомати. В галузі соціального страху­вання допомога по непрацездатності і пенсії по інвалідності залежали від особи працівника: чи був він ударником праці, старим кадровим робочим, членом партії, членом проф­спілки. Для таких працівників встановлювалися пільги в культурно-побутовому обслуговуванні, відпустках, житлі. За неявку на роботу працівника звільняли з позбавленням його житла.

З 1931 р. наймати робочу силу стало можливим тільки че­рез органи праці. Молоді спеціалісти після закінчення учбо­вого закладу повинні були працювати протягом трьох років на виробництві за призначенням наркоматів. В окремих ви­падках оголошувалась мобілізація спеціалістів. Так, наприклад, У лютому 1930 р. було проведено мобілізацію на будів­ництво інженерів та техніків-будівельників.

Професійні спілки втратили свої функції і в 1933 р. вони були одержавлені — злиті з Народним комісаріатом праці, а після XVII з'їзду ВКП(б), вони почали виконувати функції органів робітничо-селянської інспекції. З 1933 р. постано­вами ЦВК і РНК СРСР затверджувались статути про дис­ципліну робітників і службовців, якими встановлювались правила прийому на роботу, звільнення з роботи, відпові­дальність за порушення трудової дисципліни та заохочення за добросовісне виконання службових обов'язків.

Отже, з початку 30-х років в СРСР знову вводиться трудо­ва повинність і відбувається по суті справи мілітаризація праці.

Земельні правові відносини в УРСР регулювались Земель­ним кодексом РРФСР від 1922 р., до якого було внесено деякі несуттєві зміни і він став називатись Земельним ко­дексом УРСР.

Земельний кодекс підтвердив право державної власності на землю. Право користування землями сільськогосподар­ського призначення надавалось трудовим землеробам та їх об'єднанням, міським поселенням та державним установам і підприємствам. Право користування встановлювалось без­строковим. Кодекс встановлював право користування зем­лею тільки у складі земельного об'єднання, якими були ко­муни і артілі, добровільні об'єднання окремих дворів, що виокремлюються з інших земельних об'єднань. Кодекс за­кріплював умови і порядок організації сільськогосподар­ських колективів.

Законодавство допускало трудову оренду землі строком на 12 років, а від 1928 р. — на шість років. Застосування найма­ної праці в сільському господарстві регулювалось Кодексом законів про працю.

У відповідності з «Загальними началами землекористуван­ня і землеустрою», прийнятими ЦВК і РНК СРСР у 1928 р._} надавалися різноманітні пільги для колективних господарств і переваги при наділенні їх землею та в кредитуванні.

Курс, взятий Комуністичною партією на індустріалізацію країни, вимагав величезних коштів. Дістати їх можна було тільки за рахунок експропріації власності селян. З 1929 р. партія почала проводити колективізацію сільського госпо­дарства, яка переслідувала за мету знищення селянства як класу.

У період після революції кількість селянських господарств збільшилася з 16 до 25 млн., але товарність сільського гос­подарства зменшилася у два рази. Партія вважала, що ко­лективізація сільського господарства дасть необхідну кількість товарного хліба.

У радянській науковій літературі стверджувалось, що для колективізації було створено належну матеріальну базу. На­скільки вона була готовою до колективізації показують деякі статистичні дані. Так, наприклад, у І 926—1927 pp. було ви­готовлено 623 трактори, а в 1928—1929 pp. — 1100. На поча­ток 1929 р. в сільському господарстві СРСР було 700 ван­тажних автомобілів і два зернових комбайни.

Постанова ЦК ВКП(б) «Про темпи колективізації і заходи допомоги держави колгоспному будівництву» від 5 січня 1930 р. встановлювала строки колективізації. Вже на кінець першої п'ятирічки в колгоспи було загнано 15 млн. селян­ських господарств.

У відповідності з директивами ЦК ВКП(б) було розробле­но перший Іїримірний статут сільськогосподарської артілі (1930 p.), який закріплював єдиний земельний масив кол­госпів. Селянам, які виходили з колгоспів, заборонялось надавати землі з колгоспних земельних фондів. У відповід­ності з ст.4 Статуту підлягали усуспільненню усі робочі і продуктові тварини, інвентар, усі зернові запаси, корма. Все це ставало неподільним фондом колгоспів. Куркулів в кол­госп не приймали, їх майно конфісковувалось, а вони самі підлягали репресіям. Статут не визначав форми організації праці в колгоспах.

Постановою ЦВК СРСР від 1933 р. правлінням колгоспів надавалось право накладати на колгоспників штраф за відмо­ву виконувати певну роботу, а за повторну відмову — ви­ключати з колгоспів. У квітні 1933 р. РНК і ЦК ВКП(б) затвердили Тимчасові правила трудового розпорядку у кол­госпах. У відповідності з ними колгоспники закріплювались за бригадами, а розпорядок робочого дня бригади затверджувався правлінням колгоспу. Правила встановлювали дис­циплінарну відповідальність за невихід на роботу або відмо­ву від роботи.

Новий Примірний статут 1935 р. встановив, що земля за­кріплюється за колгоспами у безстрокове користування і що колгоспи зобов'язані планувати так своє господарство, щоб виконувати державні плани сільськогосподарського вироб­ництва та усі «зобов'язання перед державою».

За кожним колгоспним двором статут визнавав приса­дибну ділянку землі для ведення селянського господарства. Було встановлено кількість тварин, яку міг мати селян­ський двір.

Статут встановлював, що колгосп зобов'язаний у першу чергу виконати сільськогосподарські поставки державі, потім забезпечити семенний, фуражний, страховий та інші фон­ди, розрахуватися з машино-тракторною станцією, після чого решту доходів могли розподілити по трудоднях. У статуті встановлювався мінімум трудоднів, який мав щорічно ви­робляти колгоспник.

Отже, колективізація сільського господарства призвела до ліквідації права селянського землекористування, до ліквідації індивідуальних селянських господарств. Селянин, позбав­лений знаряддя виробництва, був особисто прикріплений до колгоспу і під страхом різних видів покарання повинен був виробляти встановлену кількість трудоднів (від 150 до 250 трудоднів). Вироблену сільськогосподарську продукцію колгоспи здавали державі, а колгоспникам нічого не давали на вироблені трудодні. Селянство як клас було ліквідовано. Виникло нове рабство XX століття.

Суть політики ліквідації селянства як класу зводилась до позбавлення селян засобів існування шляхом насильниць­кої експропріації. Уже в період існування колгоспів Кому­ністична партія організовувала штучні голодомори з тим, щоб залякати селян і перетворити їх на покірних рабів. На Україні такий голодомор було організовано у 1932—1933 pp. У ці роки померло від голоду до восьми мільйонів селян. Політика знищення селянства як класу спиралася на розга­лужений репресивний апарат і відповідне каральне законо­давство.

Кримінальне законодавство відігравало особливу роль в зміцненні влади диктатури партії, в проведенні репресивної політики стосовно всього населення та у розправі з учасни­ками національно-визвольного руху.

Не дивлячись на перехід до політики непу каральна по­літика більшовиків не змінювалася, урізноманітнювалися тільки форми та засоби її проведення.

Кримінальне законодавство РРФСР поширювалось і на територію України. У 1922 р. ВУЦВК «з метою встановлен­ня єдиного кримінального законодавства Радянських рес­публік» взяв за основу Кримінальний кодекс РРФСР.

Кримінальний кодекс УРСР, як і Кримінальний кодекс РРФСР, складався з загальної і особливої частин. Виходячи з визначення характеру і завдань покарання злочинців, да­ного у партійній програмі, Кодекс встановив, що покарання застосовуються для загальної профілактики нових правопо­рушень, залучення злочинця до умов співжиття через ви­правно-трудові роботи і позбавлення його можливості здійснювати злочини у майбутньому.

У Кримінальному кодексі вперше з'явилася стаття про за­стосування норм Кримінального кодексу за аналогією, тоб­то, коли в кодексі відсутні прямі вказівки на окремі види злочинів, то покарання застосовується у відповідності з стат­тями, які передбачають найбільш схожі за важливістю і ро­дом злочини.

Кодекс передбачав такі види злочинів: державні, посадові, порушення правил про відокремлення церкви від держави, господарські; злочини проти життя, здоров'я, свободи і гідності особи; майнові злочини, військові; порушення пра­вил, що охороняють народне здоров'я, громадську безпеку і громадський порядок.

Після прийняття Конституції СРСР були розроблені «Ос­новні начала кримінального законодавства Союзу РСР і со­юзних республік», на основі яких до Кримінального кодек­су УРСР було внесено зміни, у яких давалося поняття контр­революційного злочину і було систематизовано кримінально-правові норми, спрямовані на боротьбу з такими злочи­нами. Було також видано постанову про застосування норм кримінального права, про конфіскацію надлишків хліба у селян у випадку, коли вони відмовлялись продавати його державі за «твердими» цінами.

У 1927 р. було прийнято новий Кримінальний кодекс УРСР, що базувався на загальносоюзному законі «Основні начала кримінального законодавства СРСР і союзних республік» та Кримінальному кодексі РРФСР 1926 р.

Новий Кримінальний кодекс УРСР деталізував і уточню­вав злочини проти порядку управління та злочини посадові.

Необхідно зауважити, що репресивні органи не дотриму­вались статей Кримінального кодексу і діяли свавільно. По­силення репресій призводило до постійних змін у кримі­нальному законодавстві. Законодавство не встигало за реп­ресивною практикою. Після прийняття Кримінального ко­дексу 1927 р. протягом наступних двох років тільки в Ук­раїні було прийнято 56 законодавчих актів з питань кримі­нального права.

Проведення суцільної колективізації і ліквідація селянства як класу спиралися на нові норми кримінального законо­давства. Зокрема було підвищено покарання за злочини проти «економічної могутності» СРСР, за дезорганізацію транс­порту, за шкідницькі акти, за зраду Батьківщині та ін. Зако­ном ЦВК і РНК СРСР вщ 1932 р. «Про охорону майна дер­жавних підприємств, колгоспів і кооперації і зміцнення су­спільної (соціалістичної) власності» особи, що розкрадали соціалістичну власність, характеризувались як вороги наро­ду і за злочини підлягали розстрілові з конфіскацією майна. Закон встановлював кримінальну відповідальність у вигляді позбавлення волі на строк від 5 до 10 років за антиколгоспну агітацію, насилля і погрози стосовно колгоспників. За спекуляцію, а нею вважали скупку і перепродаж продуктів сільського господарства і предметів масового споживання, винні карались позбавленням волі на строк не менше п'яти років з конфіскацією майна.

Репресивний характер норм кримінального законодавства постійно ужорсточувався. Так, ВУЦВК і РНК УРСР у відпо­відності з постановою ЦВК і РНК СРСР від 1931 р. «Про відповідальність за злочини, які дезорганізовують роботу транспорту» доповнили Кримінальний кодекс УРСР стат­тею, яка встановлювала, що порушення працівниками транспорту трудової дисципліни, яке спричинило невиконання урядових планів перевезення або порушення руху, карають­ся позбавленням волі до десяти років, а якщо такі злочини мали злісний характер — розстрілом.

Постановою ЦК КП(б)У і Раднаркому УРСР від 6 грудня 1932 р. було введено такий єзуїтський вид покарання, як занесення на чорну дошку сіл, що не виконували держав­ний план хлібозаготівель. Стосовно таких сіл проводилися слідуючі заходи:

1. Негайне припинення підвозу товарів, повне припинен­ня кооперативної і державної торгівлі на місці і вивіз з відпо­відних кооперативних і державних крамниць усіх наявних товарів.

2. Повна заборона колгоспної торгівлі як для колгоспників, так і одноосібників.

3. Припинення всілякого роду кредитування, проведення дострокового стягнення кредитів та інших фінансових зобо­в'язань».

Разом з такими «заходами» стосовно колгоспів застосову­валися і репресії. У листі С.Косіора до Й.Сталіна від 8 груд­ня 1932 р. зазначається: «Репресії до колгоспів, які не вико­нують плану хлібозаготівель, особливо ж до голів, членів правлінь цих колгоспів і до рахівників, застосовано у ве­ликій кількості — за листопад і п'ять днів грудня арештова­но по лінії ДПУ 1 230 чоловік — голів, членів правлінь, рахівників (голів — 340, членів правлінь — 750, рахівників — 140). Крім того, арештовано бригадирів — 140, завгоспів-вагарів — 265, інших працівників колгоспів — 195».

Репресії стосовно колгоспів застосовувались у період, коли в Україні почався голодомор. У довідці ДПУ УРСР від 12 березня 1933 р. зазначалося: «Найбільше число фактів голо­ду зареєстровано в кінці лютого і на початку березня. В ок­ремих місцях це явище набуло масового характеру.

Переважна кількість голодуючих — колгоспники. ...Голо­дуючі сім'ї вживають в їжу різні сурогати (кукурудзяні кача­ни і стебла, просяне лушпиння, сушену солому, гнилі каву­ни і буряки, картопляне лушпиння, стручки акації тощо). Зареєстровано факти вживання в їжу м'яса кішок, собак і дохлих коней.

Випадків людоїдства зареєстровано 28. Більша частина їх належить до 3-ї декади лютого і початку березня. 19 ви­падків людоїдства припадає на Київську область. У лютому також мали місце 13 випадків трупоїдства».

Саме у цей період Комуністична партія зробила «теоре­тичний» висновок про «посилення і загострення боротьби всередині нашої країни у зв'язку з успіхами у будівництві соціалізму». Цей висновок обґрунтовував необхідність по­силення репресій не тільки до тих, хто вчинив злочин, але й до невинних у скоєнні злочину.

Протягом 1933—1936 pp. були прийняті акти, якими ужорсточувались покарання за злочини проти порядку управлін­ня. До цієї групи злочинів відносились злочини, спрямовані на замах на обороноздатність країни, порушення правил міжнародних польотів, незаконний випуск цінних паперів, переплавка металевих монет, підбурювання неповнолітніх до здійснення злочинів, підробка паспортів, порушення пра­вил паспортної системи та ін.

Постановою ЦВК і РНК УРСР від 1935 р. «Про заходи боротьби з злочинністю серед неповнолітніх», прийнятій на виконання однойменного союзного акта, встановлювалось, що неповнолітні, починаючи з 12-літнього віку, які вчини­ли крадіжки, спричинили насилля, тілесні ушкодження, вбив­ства, притягаються до кримінальної відповідальності із зас­тосуванням усіх видів кримінального покарання.

Постанова ЦВК і РНК УРСР від 1935 р. передбачала по­силення кримінальної відповідальності за господарські зло­чини, до яких було віднесено порушення технічного режи­му, виробничо-технічної дисципліни або правил безпеки, куріння, появу у нетверезому стані на виробництві.

Отже, кримінальне законодавство у період завершення будівництва соціалізму розширювало види злочинів та суб'єктів злочину і ужорсточувало види покарань.

Репресивні органи СРСР та їх філіали в Україні формаль­но діяли у відповідності з кримінально-процесуальним за­конодавством, яке формувалось на основі постанов ЦК ВКП(б) і державних органів РРФСР та СРСР.

Дію Кримінально-процесуального кодексу РРФСР від І 922 р. постановою ВУЦВК «Про введення в дію Кримінально-процесуального Кодексу УРСР», було поширено на територію України. У цілому Кримінально-процесуальний кодекс був зводом системи процесуальних норм, що регу­лювали організацію попереднього слідства і в судових ус­тановах. Спеціальні норми регулювали судочинство в ре­волюційних трибуналах, судочинство у Верховному трибут-налі та у порядку вищого судового контролю Наркомюсту УРСР.