Єдність всіх антиколон. сил без відмінностей етнічного характеру та віри 1 страница
Побудова індонезійського с-тва, відповідно до потреб простої людини
Єдність всіх антиколон. сил без відмінностей етнічного характеру та віри
3. Взаємне співробітництво і взаєморозуміння (готонграйонг)
4. Спільне обговорення будь-якої проблеми членами общини(мушаварах)
5. Одностайність ухвали, що приймається без голосування в наслідок мушавараху і носить компромісний характер(муфанаст)
- Використання принципів гандизму та єдності усіх антиколоніальних сил з метою створення єдиного фронту.
1929р. проведення репресій проти націоналістів.1937р- ліві націоналісти та комуністи створили організацію « Рух індонезійського народу, обо Геріндо, для б-би за демокр права, котра у 1939 р створила Індонезійс. Політ. Союз, який організував перший народ. конгрес в Індон то ств. Парламент.1 червня року Сукорно , оголосив 5-принципів Індовезійської д-ви, що увійшли в історію, як «Панча Шіла»: націоналізм, інтернаціоналізм, демократія, соціальне благоденство, віра в єдиного Бога, що базується на свободі релігії та віросповідання.
17 серпня 1945р. проголошено незалежність Індонезії(президент Сукарно)
21. ТРУДНОЩІ СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНОГО Й ПОЛІТИЧНОГО РОЗВИТКУ ЯПОНІЇ В 90-ХР. ПРОВЕДЕННЯ РЕФОРМ.
На початку останнього десятиріччя темпи економічного зростання почали уповільнюватися. Так, щорічний приріст ВНП у 1992-1995 рр. був нижчим за 1%, у 1996 році – він зріс до 3,9%, а вже у 1997 р. – становив лише 0,9%,
Нерідко проблему спадного економічного розвитку останніх десяти років світові аналітики пов’язують у першу чергу з валютно-фінансовою кризою 1997-1998 рр. у Південно-Східній Азії і пояснюють, що Японія, яка мала численні інвестиції у цей регіон більше за інших постраждала від ситуації, що склалася в Індонезії, Малайзії та Південній Кореї
Основними наслідками японської кризи кінця 90-х років були:
1. Падіння споживчого попиту на основні товари через перенасиченість внутрішнього ринку. У першу чергу це стосувалося предметів споживання з тривалим терміном використання (автомобілі, телевізори тощо).
2. Зниження прибутків компаній.Стрімке зростання дефіциту державного бюджету (у 1998 р. він сягнув вже 6%) та пов’язане з цим знецінення ієни до долару США (упродовж 1995-1999 рр. на 24%). Якщо взяти до уваги, що процентна ставка в країні практично була рівною нулю, то монетарні можливості вплинути на ставку кредиту з огляду на це були повністю вичерпані.
3. Розпочалося стрімке зростання безробіття в країні, яка вважала, що практично подолала його з 2,5 – 3% (1998) до 4,7% (1999).Банкрутство фірм та банків набуло масштабів національної катастрофи і найбільш рельєфно проявило себе протягом 1999-2000 років.
4. Старіння нації та підвищення питомої ваги державних витрат, перш за все соціальних в структурі ВВП. Так, у 1996 р. (за даними М.Баслакової) видатки країни на цей сектор становили 35,6% ВВП, тоді як у 1975 р. лише 26,7%, а соціальні витрати відповідно 10,3% проти 6,1%. Тобто за рівнем фінансування цієї сфери ця держава перегнала США, хоча все одно відставала від більшості країн ЄС.
Загальні причини:
1. Підвищення ставки податку на продаж та глибокий розрив між попитом та пропозицією.
2. Криза кредитно-фінансової системи. Заборгованість центрального уряду та місцевої влади наприкінці 1999-го фінансового року складала 6000 трлн. ієн, або 120% ВВП.
3. Загострення розриву між, з одного боку, великими, а з другого – дрібними і середніми підприємствами, на останні з них у 1998 році припадало 30% експорту, 70% доданої вартості та 80% зайнятих. Традиційно ефективна конкурентна модель кейрецу почала давати збої.
4. Азіатська фінансова криза та зниження рівня зовнішнього попиту на традиційні для країни товари та послуги.
5. Суттєві прорахунки уряду у проведенні антикризової політики.
Щодо політики, то на початку 90-х р. падіння авторитету ліб-дем партії, як наслідок створення коаліційного уряду(7 партій, що знаход при ваді до 1996 р, на чолі з Моріхіро Хосахаве.
1996 року повернення до влади ліб-дем партії та створеня уряду Рютарю Хасімото
Проведено реформи:
- Податкова
- Освітня і соціальна
- Здійснюється надання приват. держав. Підприємствам дотації
У 1997 році створена демократична партія, що стала опозиційною до ЛДП
2001-2006рр. при владі уряд Дзюїнтіро Каідзумі, що завершив приватизацію окремих головних промисловостей, розпочав перегляд рос-япон угоди, щодо Пд Сахаліну та Куріл.
22. ФОРМУВАННЯ РЕЖИМУ АВТОРИТАРНОЇ ВЛАДИ ЧОЙБАЛСАНА В МНР(КІНЕЦЬ 20-30-Х РР. ХХ СТ.)
У 1929 р. в країні практично була розпочата колективізація. В 1929-1931 роках у великих феодалів був вилучений худобу і майно. Для великих господарств була введена прогресивна шкала податкових виплат, що призводило до масового руйнування індивідуальних господарств. У свою чергу, держава підтримувала господарства бідних і середніх арат, вживало заходи на підвищення товарності їх господарств. Йшла ліквідація приватної торгівлі та кустарних промислів. Робилися спроби закриття буддійських монастирів.У 1930 році була розкрита змова лам, які нібито зверталися до Пекіна з проханням встановити в країну Богдо-гегена IX. До цього часу близько 10 тис. лам уже пішло з монастирів. Це вилилося в 1932 році в Хубсугульское повстання, придушене лише через півроку. Керівників повстання на публічному судовому розгляді засудили до розстрілу. Керівники Монголії були піддані критиці за те, що «сліпо копіювали політику радянської влади в СРСР. Керівництву МНР довелося піти не тільки на кадрові перестановки і коригування політичного курсу, але і прийняти рішення про відмову МНРП від керівництва державною владою. В результаті чисельність партії протягом наступних двох років скоротилася в 5 разів. З початку 1930-х років в МНР почала формуватися національна фабрично-заводська промисловість. Поряд з держпідприємствами створювалися об'єднали кустарів кооперативні артілі, які стали важливою підгалуззю промисловості. 27 листопада 1934 було укладено угоду з СРСР, що передбачало взаємну підтримку всіма заходами в справі запобігання і попередження загрози військового нападу, а також надання один одному допомоги і підтримки в разі нападу будь-якої третьої країни на МНР та СРСР. 23 січня 1936 уряд МНР прийняло ряд заходів щодо зміцнення обороноздатності країни, однією з яких стало рішення Президії ЦК МНР - звернутися до СРСР з проханням про надання військової допомоги. Виконуючи свої зобов'язання, керівництво СРСР направило до Монголії частини Радянських військ. Чойбалсан, що був у 1937-1950 військовим міністром, в 1936-1940 міністром внутрішніх справ, до 1939 р. формально не займав найвищої посади в державі, уряді чи партії, однак фактично вже в 1936 р. став диктатором і провів масові репресії, знищивши не тільки своїх супротивників в партії, але також колишніх аристократів, ченців і багато інших «небажані категорії». У цьому він слідував Сталіну, на зустрічах з монгольськими керівниками рекомендував боротися з контрреволюціонерами і «японськими агентами». Масштаб репресій був колосальний, тільки протягом 1937-1938 рр.. було репресовано 36 000 осіб (що склало 5% населення країни). В результаті репресій в кінці 1930-х років усі монастирі були закриті, їх майно було націоналізовано, однак лише частина будівель була використана, переважна частина монастирів була зруйнована (щодо збереглися тільки 6). За мінімальною оцінкою 18 000 ченців були страчені. До 1940 року державна і кооперативна промисловість давала близько 20% сумарної продукції промисловості та сільського господарства. У 1940 році в порівнянні з 1932 роком обсяг валової продукції промисловості зріс в 22 рази.
23. БУДІВНИЦТВО ОСНОВ СОЦІАЛІЗМУ В КНР.(1953-57). 8 ЗЇЗД КПК ТА ЙОГО РІШЕННЯ.
Маодзедун ідеолог соціалізму в Китаї. На початку 50-х років КПК почала будівництво «основ соціалізму» за радянською схемою в сталінському варіанті. В 1952 р. ЦК КПК так сформулював свою генеральну лінію: «Протягом досить тривалого часу поступово здійснити соціалістичну індустріалізацію країни і поступово провести соціалістичні перетворення сільського господарства, кустарної промисловості і капіталістичної промисловості і торгівлі». На вирішення цих завдань відводилось 15 років. Важливим кроком у здійсненні генеральної лінії стало виконання першого 5-річного плану (1953-1957 pp.). Його метою була підготовка умов для індустріалізації. Ставка робилася на розвиток або створення галузей важкої промисловості -металургії, електроенергетики, автомобілебудування, на розвиток транспорту і розвідку корисних копалин. Успіхи КНР у першій п'ятирічці були досить вагомими.В 1956 р. китайське керівництво провело суцільну колективізацію. Тоді ж розпочався наступ на національну буржуазію і торговців. Приватні підприємства переходили під контроль держави. їх власникам виплачувалось 5% від капіталу протягом 7 років. Ці заходи супроводжувались масовими репресіями проти незадоволених, а також тих членів КПК, які сумнівалися в правильності обраного курсу. Мао Цзедун та деякі інші лідери КПК вирішили різко прискорити темпи будівництва «соціалізму», щоб обігнати СРСР і зайняти його місце у світовому комуністичному русі.В 1949— 57 під керівництвом КПК в КНР було здійснено соціалістичні перетворення, зокрема агр. реформу, створено базу індустріалізації. VIII з'їзд КПК (1956) затвердив ген. лінію будівництва соціалізму в Китаї в тісному співробітництві з СРСР та ін. соціалістич. країнами. КПК взяла участь у нарадах комуністичних і робітничих партій 1957, 1960. Проте в кін. 50-х рр. в керівництві КПК перемогла дрібнобурж.-націоналістична лінія, боротьба якої проти пролет.-інтернаціоналістичної характерна для всієї історії КПК. Продовжуючи великодерж.- націоналістичні тенденції, що проявилися ще в 30-х рр., парт. керівництво на чолі з Мао Цзедуном стало на шлях ревізії марксизму-ленінізму. В 1958 воно проголосило волюнтарист. політику "трьох червоних знамен" (нової "генеральної лінії", "великого стрибка" і "нар. комун"), що призвела до кризи нар. г-ва країни. В ході розпочатої 1966 т. з. культурної революції, що супроводжувалася масовими репресіями, в Китаї було встановлено режим військ.-бюрократич. диктатури. В галузі зовн. політики керівництво КПК стало на шлях розколу міжнар. комуністич. руху, боротьби проти СРСР та ін. країн соціалістичної співдружності.
24. БІЛА РЕВОЛЮЦІЯ В ІРАНІ ТА ЇЇ НАСЛІДКИ. ВИЗРІВАННЯ РЕВОЛЮЦІЙНОЇ СИТУАЦІЇ.
«Біла революція» була обумовлена як внутрішніми потребами модернізації країни, так і наполяганнями США (Президент Д. Кеннеді вважав, що американська допомога союзникам не може замінити внутрішніх перетворень в цих країнах). Оскільки велика частина панівного класу, пов'язана з напівфеодальним землеволодінням, не бажала змін, шах розпустив Меджліс і проводив реформи своїми декретами.
Найважливішою реформою була аграрна, проведена у декілька етапів і що ліквідувала залишки феодалізму на селі. У першій половині 1960 рр. площа землеволодіння обмежувалася землями одного села, а решта передавалися безземельним селянам на виплату на 15 років. На початку 1970 рр. держава створювала умови для кооперативного руху і для крупних зернових господарств на державних землях.
Наслідки аграрних перетворень були неоднозначні і суперечливі. У 1960 рр. селянське безземелля (60% селян) змінилося селянським малоземеллям (іншого при обмеженості орних угідь в цій країні і не могло бути), але соціальна база шахського режиму в селі різко збільшилася на вказане десятиліття. З іншого боку, парцеллізірованноє с/х в ці роки само стало споживати велику частину вироблюваної продукції і у зв'язку з незабезпеченістю міст продовольством Іран був вимушений вдатися до с/х імпорту. Таким чином, вже в 1960 рр. спостерігаються протилежні соціальні і економічні наслідки аграрних перетворень.
У 1970-і рр. виявилося, що темпи аграрних перетворень в країні виявилися дуже високими: на зміну феодальному безземеллю селянства через короткий період малоземелля приходить процес обезземелення села, що обуржуазнювалося, землі якого інтенсивно переходять в руки сільської куркульської верхівки і тих же колишніх поміщиків (близько 30% сільського населення). До 41% селянства було вимушено в 1970 рр. мігрувати в міста, що не потребували такої кількості робочої сили, і склали там значний шар маргіналів, вибухонебезпечний в плані соціального протесту, традиційно масового в цій країні. Період «Білої революції» характеризується швидкими темпами промислового зростання завдяки політиці реформізму, що проводиться шахом, і припливу нафтодоларів, Проте ці блискучі показники були досягнуті в основному за рахунок розвитку сякий блокує можливості демократичного розвитку капіталізму знизу з втягуванням в буржуазно-ринкові стосунки основної маси населення. Трагедія Ірану епохи «Білої революції» полягало в тому, що темпи модернізації країни були дуже швидкими, реформи недостатньо враховували національно-релігійну специфіку, а тому натрапили на дуже серйозний опір - культурно-цивілізаційну реакцію традиційного іранського суспільства на затвердження нових буржуазних норм і умов існування, очолену духівництвом шиїта. Згубними для «Білої революції» виявилися дуже великі доходи від нафти. Чисельне шиїтське духовенство виступало проти реформування систем освіти і судочинства в світському спрямуванні, побоюючись втратити свою ідеологічну монополію і вплив на маси. В період «Білої революції» шах цілеспрямовано обмежував своїми реформами не лише політіко-ідеологічну роль духовенства, але і його економічну потужність, чим спророкував його проти себе.
25 ЗБРОЙНА БОРОТЬБА РЕСПУБЛІКИ РИФ ПРОТИ ФРАНЦУЗЬКИЙ ТА ІСПАНСЬКИЙ КОЛОНІЗАТОРІВ (1921-1926)
Розроблений іспанцями план підкорення Марокко передбачав повільне, частинами, захоплення півночі країни. У 1919—1920 рр., здійснюючи військові операції проти племен джібала на заході своєї зони окупації, іспанський уряд намагався водночас досягнути порозуміння з керівниками рифських земель. Найавторитетнішим ватажком племені, а водночас й спадковим правителем рифів був Мухаммед ібн Абд аль-Керім (1881 —1963).
Не досягнувши домовленостей мирним шляхом, іспанці зібрали для нападу на землі рифів 24-тисячну армію. 1 червня 1921 р. несподіваним ударом передові іспанські загони оволоділи прикордонним поселенням рифів Дар-Абар, Бажаючи отримати реванш за перші невдалі бої, іспанці зосередили великі сили біля прикордонного поста Анваль. Анвальська битва тривала шість днів (з 21 до 26 липня 1921 р.) і закінчилася повним розгромом іспанців. Перемоги рифів врятували від розгрому племена джібала
19 вересня 1921 р. Національне зібрання проголосило незалежність країни Риф і створило національний уряд під керівництвом Абд аль-Керіма. В основу адміністративного поділу країни Риф покладено родоплемінні традиції. Всю територію Рифу розділено на 18 племен. Місцева виконавча, військова та судова влада зосереджувалася в руках каїдів. Каїди та шейхи (голови родів) підпорядковувалися міністерству внутрішніх справ та раді у справах племен. Уведено два податки: подушний та податок з прибутку. Усі надходження від податків йшли на підготовку до війни. Вже на першому засіданні Національного зібрання вирішено провести загальну мобілізацію.
На початку лютого 1922 р. майже 70-тисячна іспанська армія розпочала наступ від Мелільї та Сеути. Після запеклих боїв, які зі змінним успіхом точилися до початку 1923 р., іспанці відвоювали контрольовану до Анвальської битви територію.
Під впливом перманентних військових поразок 13 вересня 1923 р. у Мадриді відбувся військовий переворот, і до влади прийшов уряд Прімо де Рівери., влітку 1924 р. іспанці знову були розбиті. У вересні 1924 р. іспанці визнали, що в Марокко вони мають справу із "загальним повстанням туземного населення" країни. На початку осені проти іспанців воювало все населення окупованої Мадридом зони Марокко. Від остаточної поразки Іспанію врятувала Франція, яка восени 1924 р. спровокувала конфлікт з рифами в долині р. Уерги — на спірній території, статус якої свого часу не визначили між собою Франція та Іспанія.Навесні 1925 р. рифи спробували відбити захоплені французами землі, але були відкинуті. Уклавіпи угоду з іспанцями, французи розпочали нарощування свого військового контингенту в Марокко. До жовтня 1925 р. проти сил Абд аль-Керіма було зосереджено 325 тис. солдатів, яких підтримували 44 ескадрильї військової авіації. Командував французькими військами маршал Анрі Петен. Рифи змогли виставити лише 75 тис. бійців, з яких тільки 20 тис. мали сучасну зброю. Користуючись величезною технічною перевагою, окупаційні сили змогли розгромити рифські племена. Захопленого у полон Абд аль-Керіма вислали на о. Реюньйон, де він прожив до 1947
26 ВІДБУДОВА НАРОДНОГО ГОСПОДАРСТВА У 1949-1952 РР.
Завершення громадянської війни, протекціоністські заходи уряду, проведення аграрної реформи допомогли подолати депресивний стан ринку. Подальший розвиток ринкових відносин сприяло швидкому відновленню народного господарства, залученню у виробництво трудових ресурсів, зростанню добробуту.завдання регулювання відносин з національним капіталом, позиції якого в народному господарстві були вагомі: приватнокапіталістичної промисловість у 1949 р. давала приблизно дві третини промислової продукції, приватний капітал контролював три чверті оптового і понад 80% роздрібного товарообігу. КПК, розвиваючи лінію II пленуму ЦК КПК, проголосила політику використання, обмеження та перетворення приватнокапіталістичного устрою ", причому у відбудовний період акцент робився на перших двох вимогах. Ця« новодемократичній »політика сприяла розвитку приватного капіталу, заохочувала його підприємницьку активність.Проте в кінці 1951 р. - початку 1952 р. керівництво КПК розвернуло масову кампанію боротьби проти так званих «трьох зол» (корупції, марнотратства, бюрократизму) у державному апараті і «п'яти зол» серед буржуазії. Це було по суті справи наступ на буржуазію.
27. СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНІ Й ПОЛІТИЧНІ ПЕРЕТВОРЕНЯ В ЄГИПТІ У 60-Х Р.
23 червня 1956 р. була прийнята нова конституція країни. Єгипет проголошувався республікою, а єгипетський народ - частиною арабської нації. Законодавча влада належала парламенту - Національним зборам, що обиралися шляхом загальних таємних виборів на 5 років. Главою держави був президент з широкими повноваженнями. Цю посаду обійняв Г.А. Насер. У 60-х роках був прийнятий ряд доповнень до закону про аграрну реформу 1952 р. Максимальний розмір земельних ділянок встановлювався в 50 федданів на власника і 100 федданів на його сім'ю. З 1964 р. компенсація поміщикам за вилучену землю відмінялась, а викупні платежі для селян знижувались на 75%. Держава заохочувала створення кооперативів. Велике значення надавалось освоєнню нових земель і створенню держ госпів у провінції Ат-Тахір і в районі Асуанської греблі. 1962-1963 pp. була створена насерівська партія - Арабський соціалістичний союз. У країні встановився режим особистої влади Г.А. Насера. Президент став центром політичної системи, а демократичні інститути мали допоміжний, другорядний характер. Реальною опорою режиму були армія і органи держбезпеки. Опозиція переслідувалась. У зовнішній політиці Г.А. Насер орієнтувався на СРСР, звідки отримував суттєву економічну, політичну, військову допомогу. Єгипет претендував на особливу об'єднуючу роль у регіоні. Згідно з геополітичною концепцією Насера, Єгипет був центром трьох кіл: арабського, африканського, мусульманського. Насер прагнув об'єднати арабські країни в єдину державу. Наприкінці 60-х років позитивні можливості насерівської моделі «єгипетського соціалізму» в основному були вичерпані. Країна вступила в стадію затяжної кризи.
28. СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМ. РОЗВИТОК ЯПОНІЇ У 30-Х РР 20 СТ. ФАШИЗАЦІЯ КРАЇНИ ТА ЇЇ ОСОБЛИВОСТІ.
Світова економічна криза 1929-1933 pp. завдала відчутного удару по господарству Японії і стала поштовхом до активізації її агресивної зовнішньої політики. Дрібна й середня буржуазія не витримувала конкуренції з монополіями і розорялась. Японські монополії поділялись на «старі» та «нові» концерни. Їх слабкою стороною була відсутність достатньої фінансової бази і залежалежність у фінансовому відношенні від «старих» концернів. І «старі», і «нові» концерни були зацікавлені у фашизації країни і в зовнішній експансії. З «новими» концернами був тісно пов'язаний середній і молодший офіцерський склад японської армії, так зване «молоде офіцерство».Виник союз «молодого офіцерства» і «нових» концернів, який являв собою японський різновид фашизму. Його соціальну основу складали дрібнобуржуазні верстви. Виступаючи з планом створення ''Великої Японії'' - могутньої колоніальної імперії, японські правлячі кола розраховували використати у своїх інтересах антирадянські настрої урядів Сполучених Штатів, Англії, Франції та інших держав і подавали свою агресію як боротьбу з ''комуністичною загрозою''. Радянська політика на Далекому Сході давала привід для цього. 1937 р Напад на Китай. У липні 1937 р. почалось японське збройне вторгнення в Північнму Китаї. Згодом воєнні дії були поширені на всю територію Китаю. Активні наступальні операції японської армії проти Китаю продовжувались до 1939 р. Японцям вдалось оволодіти найбільш розвинутими районами Китаю і, отримавши значні сировинні і людські ресурси, частково вирішити власні економічні проблеми.Економіка Японії була поставлена на службу війні, яка поглинала величезні кошти. Воєнні витрати становили 70-80% всіх бюджетних витрат. Це було причиною надзвичайно важкого економічного становища трудового люду Японії в 1937-1941 pp. Постійна потреба у військово-стратегічній сировині спонукала японський уряд вдатися до значного збільшення імпорту за рахунок зменшення золотого запасу та посиленого експорту товарів за низькими цінами. Активний розвиток важкої, особливо військової, промисловості на шкоду галузям, що працювали на внутрішній ринок, не міг не привести до деформації економіки, до більшого пристосування її до потреб агресивної війни. Ріст військової промисловості, мобілізації в армію призвели до деякого скорочення безробіття.Тяжким було становище селянства. Мобілізація селян в армію відібрала з села найбільш працездатне населення. Гостра нестача промислових товарів для потреб сільського господарства призвела до різкого падіння рівня виробництва сільськогосподарської продукції. У кінці грудня було заборонено діяльність демократичних партій, профспілкових федерацій. До березня 1938 р. кількість заарештованих перевищила 10 тис. осіб.
З метою створення сприятливих умов для компаній, що працювали на війну, і мобілізації всіх сил і коштів були видані закони про мобілізацію військової промисловості, про загальну мобілізацію нації, про інвестиції, зміст яких повинен був сприяти всебічному розвитку компаній, що обслуговували воєнне виробництво. Спеціальний закон, обмежував споживання сировини, а також заліза, сталі, кольорових металів для мирної продукції.
.
29. КОРЕЙСЬКА ВІЙНА.
25 червня 1950 р. без оголошення війни армія Північної Кореї вторглася на територію свого південного сусіда. Уже на третій день боїв війська комуністів захопили Сеул, а ще через певний час — до 90% території країни. Нездатна чинити організований та ефективний опір південнокорейська армія безладно відступала. Лі Син Ман звернувся до ООН зі скаргою на здійснену КНДР агресію. ООН визнала Північну Корею агресором. До Кореї вислано контингент, що складався із солдатів 17 країн під загальним командуванням генерала Д. Макартура.
У середині вересня 1950 р. американці провели масовану десантну операцію в районі Інчхона глибоко в тилу військ Кім Ір Сена, розпочавши водночас контрнаступ з пусанського плацдарму. Оточивши таким чином північнокорейськуармію, американці отримали блискучу перемогу. Американські сили звільнили Сеул. Не очікуючи на дозвіл ООН, ЗО вересня 1950 р. американські війська перетнули демаркаційну лінію по 38-й паралелі й розпочали бої на території КНДР. Раптовим ударом парашутного десанта 20 жовтня було захоплено Пхеньян. Кім Ір Сен устиг евакуюватися у важкодоступний район на китайському кордоні, , КНДР формально перестала існувати. На розгром армії корейських комуністів різко відреагував Китай. 25 жовтня 1950 р. китайська армія під командуванням Пен Дехуая, загальною кількістю понад півмільйона чоловік, перейшла кордон і вступила в бій з військами США. сили ООН змушені були відступати. У багатьох місцевостях оточеним американським підрозділами довелося евакуюватися морем. Здійснена американцями в листопаді 1950 р. спроба контратакувати китайців завершилася повним фіаско, й наступ комуністичних сил продовжився. 5 грудня 1950 р. впав Пхеньян, а 4 січня 1951 р. комуністи вдруге за час війни захопили Сеул.
Скориставшись тим, що увага світового співтовариства була прикута до Кореї, 7 жовтня 1950 р. Китай увів свої війська до Тибету й примусив 14-літнього далай-ламу підписати угоду про "добровільне" приєднання гірської країни до КНР.
Після того, як у результаті операції "Райпер" ("Патрач") у середині квітня 1951 р. американцям вдалося відбити Сеул і лінія фронту стабілізувалася обидві сторони конфлікту сіли за стіл мирних переговорів. На пропозицію радянського представника в ООН мирні переговори почалися у липні 1951 р. в Кесонгу, а згодом продовжилися в Панминчжоні. Хоча територіальні проблеми було вирішено досить швидко (лінією розмежування залишалася 38-а паралель), з остаточним укладенням миру зволікали. Проблема полягала у вирішенні долі полонених, яких США не бажали видавати комуністам.. Врешті-решт сторони домовилися обмінятися полоненими за посередництвом Індії. 27 липня 1953 р. між Республікою Корея та КНДР підписано перемир'я.Сторони визнавали тимчасовою лінією розмежування 38-у паралель, вздовж якої встановлювалася 4-кілометрова нейтральна смуга. Упродовж усього перебігу переговорів тривали бої, в яких загалом загинуло майже 50% усіх убитих під час збройного конфлікту солдатів.
Остаточне мирне врегулювання на Корейському півострові мало відбутися на скликаній у Швейцарії багатосторонній мирній конференції. Однак, спроби досягнути домовленності об'єднання Кореї, на Женевській конференції 26 кв-16 чер 1954 виявилися безуспішними.
30. СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМ. ТА ПОЛІТ. РОЗВИТОК ІНДОНЕЗІЇ В ДР. ПОЛ. 60-90-Х РР. ПОЛІТИЧНА КРИЗА 1998 Р. Й УСУНЕННЯ ВІД ВЛАДИ СУХАРТО.
30 вересня 1965 р. в Індонезії розпочався комуністичний заколот, Президент Сукарно зайняв нейтральну позицію. Боротьбу проти комуністичного заколоту очолив генерал Сухарто. Армія взяла ситуацію в країні під свій контроль.Розпочалися масові акції по знищенню комуністів, КПІ була розгромлена і заборонена. Військове керівництво звинуватило президента Сукарно в злочинній бездіяльності усунуло його від влади. В 1968 р. генерал Сухарто став президентом Індонезії, його режим спирався на армію. Була офіційно прийнята концепція «подвійної функції» збройних сил, відповідно до якої армія поряд зі своїми основними обов'язками також керує всім суспільством і надає йому стабільності. Армія також залучалась до економічної діяльності. У політичному житті, головну роль почало відігравати об'єднання функціональних груп - Голкар,. Новий режим докорінно змінив економічну політику, в основу якої відтепер були покладені ідеї прискореного розвитку приватного сектора, вдосконалення ринкових відносин, створення сприятливих умов для національних підприємців та іноземних корпорацій. У 70-80-х роках головна увага приділялась розвитку і модернізації нафтовидобувної галузі. Держава змогла ефективно використати в національних інтересах значні іноземні інвестиції. Помітно зріс життєвий рівень народу. У 70—80-х рр. загострилися національні проблеми Індонезії. Після окупації 1976 р. Індонезією колишньої португальської колонії Східний Тімор та розгортання там протестаційного руху, індонезійський уряд застосував жорстокі репресії. Черговий спалах насильства відбувся на Східному Тіморі восени 1991 р. 12 листопада 1991 р. у столиці острова Ділі під час похорону вбитого поліцією місцевого студента індонезійські солдати відкрили вогонь по похоронній процесії. Ще однією точкою напруги залишалася для Індонезії західна частина Нової Гвінеї. Намагаючись придушити сепаратистські настрої місцевого папуаського населення в Іріан Джая, у 1986 р. уряд оголосив про початок розрахованої на 20 років кампанії широкого переселення з Яви на Іріан 65 млн. індонезійців. Ця кампанія мала на меті змінити етнічний склад острова, розвантажити перенаселену Яву, де мешкало майже дві третини усього населення країни. Демографічні проблеми стали одним із найскладніших завдань, що стояли перед індонезійським урядом. Фінансово-економічна криза в Південно-Східній Азії 1997-1998 рр. завдала господарству Індонезії тяжкого удару. Збанкрутувало 70% підприємств. Криза різко загострила політичну ситуацію. Сотні тисяч людей вийшли на мітинги і демонстрації, вимагаючи відставки Сухарто.,. В травні 1998 р. режим багаторічного авторитарного лідера впав. Посаду президента обійняв Б. Хабібі. Він оголосив про початок демократичних реформ. Звільнялась велика група політв'язнів. Уряд заявив про надання широкої автономії Східному Тимору -. Виникло понад 100 нових політичних партій. Парламентські вибори в Індонезії відбулися в червні 1999 р.. Вище командування заявило про поступовий відхід армії від політики. У жовтні 1999 р. був обраний новий президент - представник опозиції А. Вахід. У 1999-2001 рр. продовжувались зіткнення в різних регіонах на етнічному і релігійному ґрунті. Розроблено програму «розширеної автономії», яка передбачає розмежування повноважень центральних і місцевих органів влади. Центр має повністю контролювати зовнішню політику, оборону, безпеку, фінанси, юриспруденцію, питання релігії..