Загальна характеристика епохи

Перехід від Середніх віків до Відродження охоплює в Іспанії кінець XIV - перші три чверті XV ст. У цей час інтенсивно розвиваються народна поетична творчість і придворна аристократична література. В народній поезії XV ст. провідна роль належитьромансу - це ліричний або ліро-епічний вірш, який розвинувся переважно на грунті реконкісти і пройнятий духом патріотизму і незалежності. Згодом романс засвоюється також аристократичною поезією, йому належатиме помітна роль у розвитку літератури Відродження. У XV ст. Іспанія була тісно пов'язана з Італією і досить добре ознайомлена з її культурою. Досвід італійської літератури, особливо творчість Данте, Петрарки і Боккаччо, засвоюється придворною літературою. Під сильним впливом Петрарки створюється в цей час в Іспанії сонет (маркіз де Сантільяна), з'являються в аристократичній літературі дидактичні поезії, алегоричні твори, епічні поеми, твори сатиричного характеру.

Наприкінці XV ст. іспанська література вступила в періодВідродження. У своєму розвитку вона спиралася як на досвід античної і гуманістичної літератури європейських країн, особливо Італії, так і на національну літературну традицію і народну творчість. Від самого початку в ній визначилися два напрями: один із них базувався на традиціях народної літератури, а другий, «учений» - на використанні ідей античності. Перший напрям був провідним, у ньому найповніше проявився характер ренесансної літератури, визначений тими силами, що існували в іспанському народі і були породжені його героїчною історією. Звідси й характерні риси іспанської літератури: обмежений демократизм, багата уява, пристрасність, органічне засвоєння й збереження народних поетичних форм. Водночас у своєрідних обставинах країни рано визначився розрив між ідеями Відродження і реальністю, що зумовило й раннє розчарування в гуманістичних ідеалах, і гострокритичне зображення реальної дійсності в літературі.

Іспанський письменник Мігель де Сервантес Сааведра народився в Алькала-де-Енарес (провінція Мадрид). Його батько, Родриго де Сервантес, був скромним хірургом. Числення родина постійно жила в бідності, яка не залишала майбутнього письменника протягом усього його сумного життя. Дуже мало відомо про його дитинство.
Навчався Сервантес, ймовірно, уривками і до ученого ступеня справа не дійшла. Не знайшовши засобів до існування в Іспанії, він вирушив до Італії і у 1570 році вступив на службу до кардинала Дж. Аквавіви.
У1571 році числився солдатом морської експедиції, яку іспанський король, папа і сеньйори Венеції готували проти турків. Сервантес брав участь у боях біля Лепанто. Одна з отриманих ран скалічила йому руку. Він вирушив на Сицилію лікуватися і залишився в південній Італії до 1575 року. Коли вирішив повернутися в Іспанію, корабель, на якому він плив, був захоплений турецькими піратами. Сервантес був відвезений в Алжир, де пробув до 1580 року. Зрештою на гроші, зібрані родиною Сервантеса, його викупили монахи-тринітарії.
У1585році Сервантес став комісаром по закупівлі пшениці, ячменю і маслинової олії в Андалузії для «Непереможної Армади» Філіпа II. Ця нічим не приваблива робота була до того ж невдячна і небезпечна. Два рази Сервантесові довелося реквізувати пшеницю, що належала духівництву. І хоча він виконував наказ короля, його відлучили від церкви. На довершення нещасть він потрапив під суд, а потім у в'язницю, оскільки в його звітах виявили порушення. Ще одне розчарування принесло безуспішне клопотання про посаду в американських колоніях Іспанії в 1590 році.
Вважається, що під час одного з тюремних ув'язнень (1592,1597 чи 1602 роках) Сервантес почав свою безсмертне творіння.
З 1608 року він постійно жив у Мадриді і цілком присвятив себе написанню і публікації книг. В останні роки життя він мав засоби до існування головним чином завдяки пенсіям від графа Лемоса й архієпископа Толедо. Помер Сервантес у Мадриді 23 квітня 1616 році.
Наведені факти дають лише фрагментарне і приблизне уявлення про життя Сервантеса, але зрештою, найбільшими подіями в ньому і: гали твори, що принесли йому безсмертя. Через шістнадцять років після публікації шкільних віршів з'явилася перша частина «Галатеї» (1-а primera parte dela Galatea, 1585), пасторальний роман у дусі Діани X. Монтемайора (1559). Його зміст становить мінливість любові ідеалізованих пастухів і пастушок.
У 1605 році була опублікована перша частина «Хитромудрого ідальго Дон Кіхота з Ламанчі». У1615 році, зарік до смерті, з'явилася фуга частина. У 1613 році вийшли «Повчальні новели». У 1614 році була надрукована «Подорож на Парнас». «Мандрівки Персилеса і Сигизмунди» були опубліковані посмертно в 1617 році. Сервантес згадує також назви декількох творів, що до нас не дійшли, — друга частина Галатеї», «Тижня в саду», «Обман очей» і інші.
Найбільший твір Сервантеса — єдина у своєму роді книга «Дон К і «от». Стисло її зміст зводиться до того, що ідальго Алонсо Кіхана, начитавшись книг про лицарство, повірив, що усе в них правда. І сам вирішив стати мандрівним лицарем. Він бере ім'я Дон Кіхота з Ламанчі й у супроводі селянина Санчо Панси, що служить йому зброєносцем, відправляється на пошуки пригод.

39. У кінці XVI ст. в Іспанії виявилися усі риси економічного занепаду, але незважаючи на негаразди, культура Іспанії розвивалася, час її найвищого розквіту припадає на XVI ст. та на І пол. XVII ст. Історики називали цей період «золотим віком» Іспанії. Тоді творили Сервантес, Лопе де Вега, Кальдерон.
Найбільшу славу Сервантесу приніс роман «Премудрий гідальго Дон Кіхот Ламанчський». Сервантес задумав свій роман як пародію на лицарські романи. Він як невиправний романтик і шляхетна людина завжди виступав за благородство у вчинках та стосунках. У пародії на лицарські романи автор висміяв ті вади старого феодального суспільства, що стояли на перешкоді подальшого руху вперед. Не можна жити лише минулим. Нове життя потребує і нових методів-утвердження позитивного.
Проблема Д.К. полягає у тому, що, він живе в уявному світі, а реальне життя зовсім інше. Герой, на жаль, не розуміє цього. Добрі наміри потрібно втілювати не у власній уяві, а в дійсності. Добро має бути дієвим, а не абстрактним. До того ж світ населяють не тільки романтики, а й прагматики, а вони не завжди здатні оцінити душевні поривання романтичних героїв. Проте реальність, яка примушує героя думати не про романи, мало-помалу змінює героя, звільняючи його розум від облудливих ідеалів, і приводить до справжніх цінностей життя. Шлях усвідомлення справжніх цінностей поруч з Дон Кіхом проходить і його вірний зброєносець — Санчо Панса. Д. К. пізнавав життя по-своєму. Його слова почали нагадувати мову філософа, мудреця. Хоча це було тільки тоді, коли він говорив про все, крім лицарства. Санчо Панса протягом твору змінюється на краще. Він перший зрозумів згубність ідеалістичних навіювань свого хазяїна, всіляко прагнув повернути його до дійсності. Та разом із тим у результаті спілкування з Д. К. Санчо Панса пройнявся гуманістичними прагненнями, мріями, ідеями і намагався втілити їх у життя під час свого губернаторства. Герої не є антиподами. Вони доповнюють один одного. Дон Кіхот і Санчо Панса потрібйі один одному, бо кожен із них має те, чого бракує іншому. Вони неподільні, як зовнішній і внутрішній вияв одного цілого.
Божевілля набуває символічного характеру й означає, що суспільство ще не здатне створити силу, яка зможе утвердити добро на землі. Вік головного героя це художня деталь, яка набуває символічного значення. Його ідея лицарства — героїчна й прекрасна, але вона належить минулому. Кожна епоха має своїх героїв і свої ідеали, які з часом змінюються. Герой Сервантеса старий, старі його обладунки, старий кінь, тому що його час минув. Незважаючи на застарілі, на перший погляд, переконання, Д.К. випередив свій час. Адже він чесний, благородний, безкорисливий, піклується про людей, бажає їм добра. Але втілювати шляхетні наміри необхідно іншими методами, яких, на жаль, Д.К. не знає. Та люди ще не готові їх сприйняти. їхні душі потрібно відродити, повернути до добра, щоб вони зрозуміли усю глибинну сутність прагнень Дон Кіхота, змогли осягнути їх розумом і серцем. А поки що герой Сервантеса — самотній гуманіст.
Високе прагнення до добра, бажання пізнати самого себе, стати Людиною у кращому розумінні цього слова — такі ідеї були характерними для гуманістів епохи Відродження, до яких належав і сам Сервантес.
В образі Дон Кіхота Сервантес відобразив риси людини доби Відродження. Але водночас образ містить глибокі філософські узагальнення. Такі риси характеру Дон Кіхота, як служіння правді, добру, готовність до самопожертви заради високих ідеалів, шляхетність, мали вияв і в інші часи у різних народів. Усе це й дає можливість вважати образ Дон Кіхота «вічним».
У літературознавстві існують три погляди на образ Дон Кіхота. І. Дон К. — комічний образ. Адже герой увесь час потрапляє у комічні ситуації, приймає помилкові рішення. Йому притаманні риси дивака, який бачить дійсність крізь призму ілюзії.
ІІ. Д. К. — це трагічний образ, герой, далекий від реального життя. Нездійсненність мрій та бажань.
ІІІ. Д. К.— трагікомічний образ. У ньому поєднуються риси зовнішнього комізму (комічні ситуації, неправильність суджень, надмірне захоплення фантазіями) та внутрішній трагізм (поступове усвідомлення складності боротьби зі злом)

40. Санчо Панса у романі «Дон Кіхот» є оруженосцем головного героя. Він простий селянин, хлібороб, якого привабили розповіді Дон Кіхота про лицарську славу та здобич. На початку твору Санчо Панса — антипод свого пана. Санчо Пансу цікавить саме здобич. Він прагне здобути легку користь від лицарського походу з Дон Кіхотом та довіку забезпечити свою родину — дружину та дітей. Санчо любить поспати та поїсти понад усе.

Санчо Панса, на відміну від Дон Кіхота, зовсім не мрійник. Він тверезий, розсудливий, практичний, навіть хитрий. Вигода цікавить Санчо Пансу завжди і всюди. «А ми краще спустимося на землю і будемо ходити по ній ногами» - приказує він. Як людина, яка твердо стоїть на землі, Санчо Панса намагається відговорити свого пана від найбезглуздіших його вчинків. Але й розумний Санчо піддається мрії стати володарем, графом та губернатором. Ілюзії Дон Кіхота пр лицарську славу кружать голову навіть йому.

Образ Санчо Панси— це втілення людини з народу, носія народної мудрості, але водночас людини простої, наївної.

З часом Санчо змінюється під впливом безкорисливого Дон Кіхота. Він вже служить Дон Кіхотові не за гроші, які той не в змозі заплатити йому. Санчо жаліє свого пана та глибоко поважає його. Оруженосець виявляє риси, які спільні для них з Дон Кіхотом — доброту, чуйність, людяність, чистоту серця. Коли ж Санчо Пансі випадає нагода побути деякий час губернатором острову, той виявляє себе милосердним правителем, хоче піклуватися про хліборобів та піднімати сільське господарство.

Дон Кіхот - центральний персонаж роману. Комічна фігура престарілого бідного кастільського ідальго Алонсо Кихано, який, начитавшись рицарських романів, залишає будинок і пускається на пошуки пригод, відразу ж налаштовує читача на те, що перед ним, - пародія на модні у той час романи. Вже саме ім'я, придумане собі героєм(у перекладі з іспанського "кихот" означає "набедренник") викликає подив і посмішку. Адже ідальго, представники нижчого шару іспанського дворянства, не мали права на приставку частки "дон".Дон Кихот свято вірить у фантастичні оповідання про подвиги лицарів, і ця віра підтримує його неприборканий дух, який ледве утримується в дряхлому гелі. Відсталість людей, що оточують його, і предметів не повергає його у відчай, оскільки вони не владні над його ідеалом. У романі Сервантеса світ "високої" фантазії і "низької" дійсності, світ поезії і прози не протиставлені один одному, як це вважали письменники-романтики, що бачили в Дон Кихоте самотнього мрійника, не зрозумілого вульгарним і вульгарним натовпом. Упродовж усього роману Сервантес постійно піддає образ свого героя найважчому і жорстокішому випробуванню - випробуванню сміхом. І Дон Кихот його витримує. Трагічне і комічне в нім зливаються воєдино, а сміх завдяки генієві Сервантеса придбаває новий вимір - він не принижує і не розвінчує, але ушляхетнює і затверджує віру у вічну гідність смертної людини.