Геополітичне положення України
ТЕМА 9
ГЕОПОЛІТИЧНЕ СТАНОВИЩЕ УКРАЇНИ: ІСТОРІЯ ТА СУЧАСНІСТЬ
План
9.1. Унікальність геополітичного положення України.
9.2. Історія української геополітичної думки.
9.3. Геополітичне становище сучасної України.
9.4. Геополітичні пріоритети Української держави на сучасному етапі.
Геополітичне положення України
Як наукова дисципліна геополітика відома з XIX ст. Це наука, яка вивчає взаємозв’язки і взаємозалежність між державною політикою і тим географічним середовищем, в якому вона здійснюється.
Термін «геополітика» у науковий обіг вперше ввів шведський учений Р. Челлен. На його думку, «геополітика – це наука про державу як географічний організм, що втілений у просторі». Проте, сучасні дослідники справжнім засновником геополітики вважають німецького науковця Ф. Ратцеля. Зазначений термін він, щоправда, не вживав, і його головна праця вийшла друком наприкінці XIX ст. під назвою «Політична географія».
Географічне положення України є вагомим фактором вироблення її зовнішньої політики. В ракурсі геополітики вона займає на Євразійському континенті унікальне місце, яке часто визначається поняттями «географічний центр Європи», «перехрестя між Сходом і Заходом».
Маючи територію понад 600 тис. км2 і посідаючи шосте місце за чисельністю населення (48,5 млн.) на континенті, Україна володіє не тільки багатими природними ресурсами, а й значним промисловим та науково-технічним потенціалом, досить розвиненою економікою. Вона межує з багатьма країнами, що зумовлює необхідність налагодження рівноправних, взаємовигідних відносин на основі глибоко обґрунтованої сучасної геостратегії.
З геополітичної точки зору Україна справді весь час відігравала роль Головного Кордону між цивілізаціями. Це пов’язано з географічним становищем України. Україна розташована на межі між Європою та Євразією. Є термін «Великий Степ». Це територія степів і пустель від Чорного моря до Жовтого, яка займає весь центр Євразії. В цих степах зручно займатися скотарством, але українські степи так само придатні і до землеробства. Саме в Україні закінчується межа широколистяних лісів з родючими ґрунтами, часто з чорноземами.
Україна постійно знаходилася на межі різних культурних та господарчих регіонів. На сході – степи, на півночі – тайга, не заході – ліси, на півдні – Чорне море. Північний захід і південний схід України часто складали спільну територію, здавна мали спільну мову і назву Кіммерія або Гіммерія. Греки називали територію сучасної України Скіфією. Україна завжди являла собою самий північно-східний край родючих, культурних і цивілізованих земель. Землеробство почалося ще в неоліті. На території України землеробство почалося в VІ тис. до н.е. А на нечорноземні території на північ від України землеробство розповсюдилося лише в ІІ тис. до н.е.
У зв’язку з цим Україна майже постійно опинялася у центрі конфлікту між різними цивілізаціями. Україна – територія вічного конфлікту між принципово різними культурами. Свого часу І. Мазепа написав вірш: «О горе-горе тій чайці-небозі, що вивела діток при битій дорозі». Але це ж саме давало величезні переваги. Здатність до запозичення різноманітних елементів культури, синтезу принципово нової культури, в тому числі і запозичення військової майстерності. Вирішення конфлікту залежало від того, по яку сторону стане населення України. Отже, часто населення України відігравало важливу, а іноді і вирішальну роль у ході світової історії.
Перша стала державність на території України – Скіфська держава, яка охоплювала майже всю територію сучасної України. Столиця була в районі сучасного Нікополя. У складі її населення значну частину складали предки слов’ян. Правобережну Україну можна вважати їх прабатьківщиною. Скіфія входила до системи держав Близького Сходу, вела війни проти ассірійців, підтримувала стосунки з древньою Грецією.
Потім на початку нашої ери подібне державне утворення майже на всій території сучасної України створило германське плем’я готів. Як відомо, скіфи свого часу взяли участь о розгромі Ассирії, а готи вперше в історії захопили Рим. Згодом північ сучасної України стала центральним ядром Давньоруської держави.
Традиції української державності.Чи були українці в минулому окремою політичною нацією? Сутність проблеми полягає в тому, що лише тричі в історії протягом незначного часу існувала незалежна Українська держава:
1.1648-1713 рр., коли вона була остаточно підкорена і поділена між Росією та Польщею, при цьому весь цей час вона визнавала зверхність якоїсь з сусідніх держав, тобто не була повністю незалежною;
2.1918-1922 рр. – формально незалежна Українська держава, але фактично весь цей час тут були бойові дії, та перебували іноземні армії.
3.з 1 грудня 1991 р. Україна є вільною від іноземної окупації, лише за винятком Криму, де перебувають російські війська.
То чи можна в такому разі говорити про власну українську традицію? І в чому причини такої трагічної долі Української державності?
Гетьмани Виговський, Брюховецький, Дорошенко, син Хмельницького Юрій Хмельницький, перший голова Директорії В. Винниченко – усі вони добровільно відмовилися від влади. Чому?! Тому що головною причиною нестійкості української державності була завжди надзвичайно несприятлива геополітична ситуація, тобто розташування українських земель на межі зіткнення цивілізацій. Будь-яка держава не може стати незалежною від іншої держави, якщо її не підтримує якійсь союзник. Наприклад, США стали незалежною від Англії, тому що її підтримала Франція та Іспанія, перш за все збройною силою. Ще раніше Голландія та Швейцарія набули незалежності завдяки Франції. Країни Балтії набули незалежності завдяки Німеччини, яка вигнала російсько-червону армію. Отже, коли немає союзників, то сусіди захоплять і розділять. Яскравий приклад – це три розподіли Польщі у ХVІІІ ст., коли її поділили між собою Австрія, Прусія та Росія. Війна Б. Хмельницького за незалежність також закінчилась тим, що українські землі поділили Московія, Польща та Туреччина. У 1919 р. друга УНР опинилася у «чотирикутнику смерті», тому що проти неї водночас вели наступ: з заходу – поляки, з Дону – білогвардійці, з півночі – більшовики, з півдня – війська Антанти та Румунії
Тож українці були змушені водночас вести війну з чотирма противниками. І не було жодних союзників, адже незалежність України не визнавала жодна держава.
У ХVІІ ст. єдиним можливим союзником України могла бути відносно слабка Швеція. І ця можливість була використана Б. Хмельницьким та І. Мазепою, але обидва ці рази Швеція водночас з Україною була змушена протистояти Московії та Польщі.
З 1992 року Україна змушена проводити «багатовекторну» політику.
До 1994 року Україна була в повній економічній блокаді водночас з боку Росії та Заходу. Головною проблемою досі є небажання розглядати її як рівноправного союзника.
У той же час традиції Української автономії сягають у сиву давнину. До створення Київської Русі українці складали декілька племінних княжінь. Значна частина була підкорена Хозарським каганатом. У ІХ - Х ст. виникла Руська держава із столицею у Києві. У київські часи влада князя була обмежена народним віче в усіх великих містах.
У монгольські часи всі українські етнічні землі зберігали автономію, а Галицько-Волинське князівство навіть стало незалежним королівством, що підтверджено документами. Навіть на території татар населення жило громадами, які складають історичне коріння козаків. Потім значну частину української землі завоювало Литовське князівство. Литовські князі на території України одразу сприйняли українську культуру та мову. Офіційною мовою була руська (староукраїнська). Литовської літературної мови взагалі не було. Руська мова також була офіційною в Закарпатті, Молдові та в володіннях Угорщини. Князь Вітовт наприкінці ХІV ст. переніс столицю із Вільнюса до Києва. Після його смерті внаслідок громадянської війни були відновлені удільні автономії Київського та Волинського князівств. Отже, всі українські землі входили до складу напівнезалежних князівств.
Наприкінці ХV ст. князівства були ліквідовані, їх замінили воєводствами, але водночас всій місцевій шляхті було надано місцеве самоврядування в межах воєводств. У всіх цих воєводствах шляхта залишалась православною та українською за мовою. Крім того, своє самоврядування (Магдебурзьке право) мали міста України. На всіх українських землях в ХVІ ст. діяло власне право – Литовські статути. І Литовський статут з’явився ще у 1521 р., а ІІ – у 1573 р. Він був дуже важливим, і остаточно його дію було скасовано у 1839 р.
Протягом ХVІ ст. українські землі зберігали власну еліту, але внаслідок Люблінської унії (1568 р ) українські землі перешли зі складу Литви до складу Польщі. Таким чином, Україна була остаточно відокремлена від Білорусії.
Головним носієм державних традицій була місцева православна шляхта на чолі з нащадками місцевих князів. Крім того, власною традицією була місцева православна церква на чолі з Київським митрополитом.
На початку ХVІІ ст. значна частина місцевої шляхти перейшла до католицтва; відбулася Берестейська (Брестська) церковна унія, яка загострила протиріччя в середині православних.
Значно посилилося козацтво. Воно очолило колонізацію територій на східних землях України, створило власний незалежний політичний центр – Запорізьку Січ.
Польський король Стефан Баторій узаконив козаків як окремий стан в Польській державі і створив козацький реєстр, тобто список офіційно визнаних козаків. Спочатку їх було 300, пізніше – 6000. За вимогою Б. Хмельницького реєстр було збільшено до 40 тисяч, але після поразки під Білою Церквою реєстр скоротили до 20 тисяч. Однак козаків було більше. Ядром була Запорожська Січ. Козаки вважалися рівними між собою. Вважалося ганебним померти своєю смертю. Загальна численність запорожців коливалася від 10 до 20 тисяч. Ще більше було міських козаків. Часто не було різниці між селянином і козаком.
З козацькою і селянською колонізацією сперечалася шляхетська. У ХVІІ ст. Значна частина української шляхт перейшла у католицтво. Захисниками православ’я стали козаки і православні міщани. На початку ХVІІ ст. українська православна еліта засвоїла західноєвропейську культуру.
Наявність озброєних козаків була необхідною умовою економічного розвитку на межі Великого Степу, бо тут військові дії фактично ніколи не припинялися і козацтво досить рано усвідомило себе як провідну політичну силу українського народу. В сусідній Московії на початку ХVІІ ст. точилася війна за владу («смута»). Ця смута закінчилася тим, що приблизно 10 тисяч російських козаків, отримали дворянство замість знищеної старої знаті. У цей час українські козаки досягли компромісу з польським урядом. П. Сагайдачний мав титул гетьмана України. Козацтво вступило до Київського братства і було спонсорам Києво-Могилянської академії. Відмінність між українськими та російськими козаками була в тому числі і на рівні освіченості на користь українців .
Козаки знаходилися в непримиренній опозиції до шляхтою, що казала козакам: «Ви частина Речі Посполитої, але як нігті та волосся. Якщо вони виростуть надто довгими, їх обрізають».
Після Хмельниччини Україна по суті була поділена між козаками та польською шляхтою.
Катерина ІІ знищила інститут українських гетьманів і формально привела місцеву політичну систему у відповідність до російської.
З іншого боку на Лівобережній Україні вся козацька верхівка отримала дворянські права. Реально дворянами стали не тільки представники еліти, але і більшість їх потенційних противників. Було багато дворян, в які мали двоє-троє кріпаків (середній клас дрібного дворянства, що жили на власних хуторах). Збереглося багато заміжніх козаків. Середні дворяни укладали шлюби із заможними козаками. Тому на лівобережній Україні не було селянських повстань. Місцеві дворяни отримали посади в Петербурзі, що призвело до малоросійства (любов до малої батьківщини і водночас вірність імперії).
Дворяни Малоросійських губерній отримали права самоврядування, в тому числі й контролю за місцевою поліцією. Вони проводили повітові та губернські зібрання. Від них залежали губернатори. Дворяни були звільнені від тілесних покарань. Іноземні мандрівники ХІХ ст. називали Харків столицею України і говорили, що тут демократичний лад.
Після зруйнування в 1775 р. Січі по закінченні війни в 1793 р. (проти турків) запоріжці отримали землі Кубані, де було створене Чорноморське козаче військо (Кубань). Значна частина населення залишилася на колишніх запорізьких землях і зберегла статус козаків. Існували допоміжні козацькі війська: Думське, Азовське тощо. Чорноморські козаки отримали назад клейноди Запорізької Січі.
Дворянство поступово втратило своє значення лише в другій половині ХІХ ст., коли з’явився новий претендент на соціальне лідерство – різночинна інтелігенція та частково буржуазія. Ця інтелігенція відігравала провідну роль у земствах, що прийшли на зміну дворянському самоврядуванню. Земське самоврядування мали всі губернії Лівобережної та Південної України. На Правобережній Україні вони були створені лише у 1911 р. і у 1917-1920 рр. Саме земства були опорою державного апарату всіх українських режимів – від П. Скоропадського до Н. Махна.
Загальні особливості української геополітичної історії полягають в наступному:
1.Частина території України постійно зберігала власну українську соціальну верхівку, тобто українці постійно залишалися політичною нацією;
2.Ця політична верхівка майже завжди знаходилася в союзі з якоюсь із сусідніх держав, стаючи складовою тих державних організацій, до яких входили українські землі. Отже, хоча б частина України мала певну політичну автономію і власні політичні традиції.
Ще однією особливістю є те, у недержавний період історії на деяких українських землях (Правобережна Україна та Галичина) вся соціальна еліта була іноземною. На таких територіях українці складали лише нижчі пригнічені верстви і зазнавали денаціоналізації.