Етапи становлення та основні категорії геополітики

Геополітика — це наука про багатогранну політику держав та інших суб'єктів, спрямована на вивчення можливостей активного використання даностей геопростору в інтересах військово-політичної, культурно-інформаційної, економічної та екологічної безпеки в межах відповідних полів взаємодії.
Теорія модернізації – інтегральна складова “соціології розвитку”, джерелами якої були концепції М. Вебера, Ф. Тенніса і Т. Парсонса.

Змістовим стрижнем теорії стали два ВИДИ МОДЕРНІЗАЦІЇ:

1) оригінальна (або спонтанна) – характерна для країн, що пережили перехід до раціональних соціальних структур через тривалий внутрішній процес (Англія, США, Німеччина, Франція і т. д.);

2) вторинна (або віддзеркалена) – притаманна відсталим країнам, які використовують досвід передових держав; це осучаснення “навздогін”; основний фактор вторинної модернізації –
соціокультурні контакти цих країн з центрами індустріальної та постіндустріальної культури.

ЕТАПИ ПОЛІТИЧНОЇ МОДЕРНІЗАЦІЇ.

1-й етап (50-ті – початок 60-х років ХХ ст.) – зародження концепцій політичної модернізації.
На цьому етапі такими теоретиками, як У. Ростоу, Д. Аптер, Г. Алмонд, Д. Пауелл, було розроблено основні постулати теорії модернізації, а саме:

– універсалізм, тобто розуміння процесу модернізації як лінійного, що має однакові стадії та етапи в усіх країнах;

– технологічний детермінізм, тобто визнання прогресу в економіці та технології основою суспільного розвитку та модернізації (оскільки вони призводять до підвищення рівня життя та вирішення соціальних проблем);

– вестернізація, тобто запозичення країнами, що нещодавно звільнилися від колоніальної залежності, політичного устрою і політичної культури західних країн, насамперед США;

– критика основних характеристик традиційних суспільств (низька здатність до динаміки та адаптації).

2-й етап (друга половина 60-х – початок 70-х років) – критика теорії модернізації.
Один з відомих суспільствознавців того часу Р. Бендікс у 1967 році звернув увагу на те, що оскільки модернізація в Європі (зокрема, в Англії та Франції) спиралась на певні традиції суспільства, то протиставляти традиційність та сучасність не є коректним. Це дало поштовх для виникнення шквалу критики на адресу ранніх теорій модернізації.

3-й етап (початок 70-х – друга половина 80-х рр.) – відхід від євроцентризму.
Характерні риси етапу:

– поява більш виважених ідей, заснованих на різноманітних чинниках політичного, соціального та економічного розвитку (зокрема, на такому чиннику, як політична культура та її особливості);

– зосередження уваги на проблемі стабільності політичного розвитку як передумові соціального та економічного прогресу.

На цьому етапі виокремилися два головних напрямки теорії модернізації:

1. Ліберальний напрямок – Роберт Даль, Габріель Алмонд, Люсєн Пай.

Ключові ідеї:

– основна мета модернізації – формування відкритої соціальної та політичної системи шляхом інтенсифікації соціальної мобільності та інтеграції населення в політичну спільноту.

– економічне зростання є похідним від демократизації та формування відкритої політичної системи.

– політична модернізація обов’язково передбачає значне збільшення кількості людей та груп, які мають реальне право та можливість брати участь у прийнятті політичних рішень.

Ліберальний напрямок тісно пов’язував модернізацію з демократизацією політичного режиму.

2. Консервативний напрямок – Семюель Хантінгтон, Дж. Нельсон, Хуан Лінц.

Ключові ідеї:

– основна мета модернізації – досягнення економічного росту та встановлення соціального порядку, заради яких можна пожертвувати демократизацією (концепція т.зв. “диктатура розвитку” або “ідея порядку”);

– модернізація не є спонтанним процесом. Це – процес, ініціаторами якого виступають політичні еліти, які впроваджують відповідну політику модернізації. Іншими словами, джерело модернізації – не західні держави, а еліти, що існують всередині відповідної країни;

– характер модернізації (розвитку) залежить від характеру правлячої еліти, зацікавленої в збереженні свого панування.

4-й етап (триває з кінця 80-х років) – утвердження концепції “модернізація в обхід модерніті (сучасності)”.

Зазначена концепція політичного розвитку обґрунтовує можливість можмодернізації на основі збереження соціокультурних традицій того чи іншого суспільства без нав’язування чужих (західних) зразків. Найвідомішими представниками цієї концепції є А. Абдель-Малек, Ш. Айзенштадт, С. Хантінгтон.

Категорії:

Дуже поширеним є поняття "ґеополітична ситуація". Його пропонується визначити як існуючий на конкретну дату або протягом певного проміжку часу стан ґеополітичних положень, ґеополітичних інтересів і взаємодій країн регіону (світу), а також угруповань країн, місць збройних конфліктів тощо.

Поступові зміни у ґеополітичній ситуації відбиває поняття "ґеополітичний розвиток". Він спостерігається у змінах економічного і політичного статусу країн та характеру їх взаємодії, у розпаді й утворенні країн та їх угруповань, у змінах складу угруповань, у появі або зникненні внутрішньодержавних та міждержавних військових конфліктів. Так, важливим результатом ґеополітичного розвитку Европи в 90-х роках ХХ сторіччя стало розширення військово-політичного блоку НАТО шляхом залучення до нього Польщі, Чехії та Угорщини. Не менше значення матиме і приєднання до Европейського Союзу низки країн Центральної і Східної Европи.
Якщо віднесені до ґеополітичного розвитку зміни мають докорінний і різкий характер, то доцільно використати поняття "ґеополітична катастрофа". Розпад Радянського Союзу та світової соціалістичної системи – це глобальна ґеополітична катастрофа, що безпосередньо охопила територію Центральної і Східної Европи та значну частину Азії, суттєво позначилася на всьому світовому ґеополітичному розвитку, змінила сам характер взаємодії країн, залишивши у минулому холодну війну. Ця ґеополітична катастрофа ще потребує всебічного вивчення і аналізу, оскільки за таких умов позитивні наслідки соціально-економічних перетворень даються дуже дорогою ціною (криза виробництва, падіння життєвого рівня населення, безробіття, моральні потрясіння). Суспільство потребує еволюційних, а не революційних траєкторій розвитку. Про це переконливо свідчить досвід ґеополітичного розвитку країн Західної Европи та Північної Америки.

Характерними для ґеополітичної катастрофи є величезні суспільні втрати, порівняні з наслідками тотальних воєнних дій, хоча сама вона відбувалась мирним шляхом чи в умовах обмежених локальних конфліктів. Поняття "ґеополітичний розвиток" і "ґеополітична катастрофа" відображають можливі прояви ґеополітичного процесу. Поняття "ґеополітичний розвиток", "ґеополітична катастрофа", "ґеополітична ситуація", "ґеополітичний процес" застосовуються для великих регіонів, що охоплюють ряд держав і окремих країн.

Ґеополітичний процес протягом певного часу характеризується відповідною "ґеополітичною траєкторією"

Геополітичне поле

Згідно з Ароном, простір можна розглядати трояко: як середовище, як театр, як складову зовнішньої політики.

Середовище включає в себе всі ті ознаки, що їх можуть виокремити фахівці із флори і фауни.

Простір починає розглядатися як театр, коли до уваги беруться фактори, що можуть вплинути на специфічну поведінку держав.

Ставка – географічна ідеологія, тобто виправдання за допомогою географічних аргументів цілей або амбіцій політичного характеру. Ця ідеологія може бути зведена до однієї ідеї – простір завдяки своїм розмірам і якостям є ставкою у боротьбі між людськими спільнотами.

Ідеологія життєвого простору (простір як економічна ставка) – коли завоювання треба чимось виправдати, але виправдання не так легко вивести з існуючих доктрин.

Ідеологія природних кордонів (простір як стратегічна ставка) – ця ідеологія існує для виправдання якоїсь лідії кордону в тому випадку, коли інших аргументів не існує.

Геополітичне поле – це простір, який контролюється державою (державами):

1. Ендемічне поле – це простір, який контролюється державою протягом значного відрізку часу;

2. Прикордонне поле – це поле, яке знаходиться під контролем даної держави, але не єдостатньо нею освоєне.

3. Перехресне поле – це простір, на який претендують декілька суміжних держав.

4. Тотальне поле – безперервний простір, який знаходиться під контролем національної спільноти.

5. Геополітична опорна точка – територія, яка знаходиться за межами тотального і ендемічного поля і контролюється даною державою, але комунікації до неї контролюються іншими державами.

Політичний простір — це мережа політичних полів, які забезпечують політичне керівництво на всіх рівнях суспільства та світу.

Політичне поле являє собою систему об'єктивних зв'язків політичних позицій соціальних суб'єктів. П. п. як категорія — це ідея без образу, що виражає порядок існування і послідовного здійснення явищ політичного світу.

Властивості П. п. поділяються на загальні і спеціальні. До них належать: загальність, атрибутивність, субстанціональність, початковість, фундаментальність. Множина спеціальних властивостей П. п. утворює метричні властивості. Вони описують простір з точки зору величини.

Топологічні якісні параметри П. п. виражають властивості з позицій однорідності, ізотропності, розмірності, порядку, зв'язності, компактності, стійкості. При цьому слід враховувати, що політичні структури — носійні конструкції політичного процесу — нерівномірно розподілені на земних площах; їх вісі симетрії різноспрямовані, різноплощинні.

Ідею внутрішньої доцільності, структурованості П. п., його стійкості виражає поняття "світопорядок". У фундаменті цього поняття лежить геополітика як наука.

К. Шмітт (німецький геополітик, XX ст.) стверджував тісний зв'язок культури з простором. Не тільки держава, а й уся соціальна реальність, у тому числі право, беруть початок із якісної організації простору. Шмітт розробив геополітичну теорію "великого простору". Вона розглядає процес розвитку держави як рух до привласнювання найбільшого територіального об'єму.

Розуміння П. п. залежить від того, в якому культурно-цивілізаційному контексті його розглядати — західному або східному. Залежно від тієї або іншої системи виокремлення типів цивілізацій (або культурних кругів) отримуємо відповідну кількість моделей П. п. Основними є два концепційно-просторові поняття — Схід та Захід. Просторовий індекс політичного Сходу дає підстави для його розуміння як політичного синоніма традиції, консерватизму. Симетричне йому "західне" ставлення до політичного взагалі орієнтоване на сприйняття П. п. як сфери прагматики, "чистої політики", "реальної політики", яка є антиподом "Idealpolitik", "ідеальної політики".

"Західне" розуміння П. п. базується на прогресизмі західного шляху розвитку та західної цивілізації із загальним еталоном, до якого мають рухатися усі регіони та народи світу.

"Західне" розуміння П. п. базується на прогресизмі західного шляху розвитку та західної цивілізації із загальним еталоном, до якого мають рухатися усі регіони та народи світу. П. п. як політичне взагалі для Заходу — це модернізація, щось протилежне консерватизму. Це простір цінностей становлення та розвитку, оптимізації свободи і демократії, технологічного удосконалення системи влади, виборчої системи, захисту прав і свобод людини і громадянина, забезпечення конституційного ладу і умов для функціонування відкритого громадянського суспільства, результативної і ефективної діяльності державних органів. Політика тут бачиться як інструмент перетворень і реформування суспільства та держави. її сенс полягає в соціальній динаміці, в розвитку, в постійній зміні, але при збереженні рамкових цінностей — свобода та права індивіда, ринок, приватна власність.

Сьогодні і Схід, і Захід оперують здебільшого західними політичними концептуально-просторовими інструментами, які розглядаються як "універсальний еталон". Безумовно, в окремих випадках "східні" аспекти П. п. можуть штучним шляхом придушуватися з використанням різних засобів, в тому числі і воєнних, але вони повністю не зникають. Це означає, що за конкретних обставин та умов Схід обов'язково проявить свої глибинні архетипові якості в політичному просторі.