Плата за звернення до Суду
Суд не може надати Вам допомогу з оплати послуг адвоката для підготовки заяви до Суду. В подальшому, а саме після рішення Суду про направлення заяви Урядові для надання зауважень, Ви, у разі браку коштів для оплати послуг адвоката, можете претендувати на отримання безкоштовної юридичної допомоги, якщо надання такої допомоги Суд визнає за необхідне для належного розгляду справи.
Процедура розгляду справи безкоштовна. Процедура розгляду справ Судом є письмовою, що не потребує Вашої особистої присутності у Суді. Вас обов’язково буде поінформовано про будь-яке рішення, винесене Судом у Вашій справі.
2 питання
Юрисдикція Суду відповідно до положень ст. 32 Конвенції, поширюється на всі питання, що стосуються роз’яснення та використання Конвенції і протоколів, та розглядаються Судом справи згідно зі ст. ст. 33 (міждержавні справи), 34 (індивідуальні справи) та 47 (консультативні висновки за запитом Комітету Міністрів) Конвенції.
При виникненні спору щодо юрисдикції Суду він самостійно вирішує дане питання (ст. 32 і ст. 48 Конвенції2).
К. Андріанов у своїй праці вказує, що юрисдикція Європейського суду з прав людини є тим фактором, що виокремлює його як основний елемент контрольного механізму Конвенції щодо інших міжнародних судових органів; саме особливості юрисдикції Суду визначають його місце та роль у системі міжнародних інститутів та у системі інституційного механізму Конвенції та Ради Європи зокрема.
Слід підкреслити, що юрисдикції Європейського Суду притаманний субсидіарний характер, який вико- ристовується тільки в межах Конвенції. Положення ст. 1 Конвенції описує принцип субсидіарності, який означає, що Суд своєю діяльністю створює додаткові гарантії захисту прав і свобод людини, що є передусім зобов’язанням самих держав-учасниць. Суддя Страсбурзького суду Соренсен підкреслював, що зобов’язан- ня Суду є «субсидіарними за часом та обсягом по відношенню до діяльності компетентних національних органів влади.
Юрисдикція Суду складається з чотирьох аспектів: предметна юрисдикція (rationemateriae), територіальна юрисдикція (rationeloci), юрисдикція в часі (ratione temporis), юрисдикція за колом суб’єктів (ratione personae).
Предметна юрисдикція (ratione materiae).
Предметна юрисдикція Суду здійснює захист тільки тих прав, які зазначені в Конвенції та її протоколах. Крім того, Суд не приймає до розгляду будь-яку скаргу щодо порушених прав, які явно чи по суті не належать до Конвенції, навіть коли такі права гарантуються іншими міжнародними договорами. Наприклад, розгляд заяв про порушення таких прав, як право на самовизначення, право на доступ до державної служби або захист більшості економічних та соціальних прав залишається поза компетенцією Суду. Під час встановлення предметної компетенції при розгляді скарги Суд спирається на власне розуміння характеру чи змісту того чи іншого порушеного права. Проте прийняття Судом рішення щодо поданого звер- нення сумісності з предметною юрисдикцією з положеннями Конвенції не означає визнання Судом наяв- ності порушення права чи прав, гарантованих Конвенцією, оскільки цьому має передувати комплексний розгляд справи як стосовно прийнятності заяви, так і стосовно суті справи. Предметна юрисдикція Суду є найбільш динамічною, оскільки відповідні положення Конвенції постійно набувають нового розуміння за результатами. На сьогоднішній день Європейський суд з прав людини вважа- ється однією з основних міжнародних правозахисних інституцій європейської системи захисту прав людини.
Територіальна юрисдикція (ratione loci).
Територіальна юрисдикція Суду в контексті положень ст. 1 Конвенції тісно пов’язана з їхньою територією, але не завжди обмежується суто цією територією5. Також згідно з нормами міжнародного права до території держави відносять і ті об’єкти, які прирівнюються до території держави. А тому під юрисдикцію держави підпадають дії посадових осіб держави на території іншої держави. У практиці Суду виокремився та набув поширення екстериторіальний принцип під час визначення юрисдикції Суду. Даний принцип був застосований у рішенні у справі «Ilaşcu and Others v. Moldova and Russia» (рішення від 8 липня 2004 р.). Заява була подано про порушення Молдовою та Росією положень Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод у зв’язку з діями органів влади невизнаної Придністровської Республіки. Суд зазначив, що заява, яка була зроблена Молдовою при ратифікації Конвенції, а саме про те, що вона не має змоги здійснювати контроль над територію Придністров’я, – не є належним застереженням у розумінні ст. 57 Конвенції. З огляду на вищевикладене фактична неможливість здійснювати контроль у Придністров’ї не позбавляє Молдову від відповідальності за дотриманням Конвенції на даній території. Вона повинна була всіма доступними засобами або із залученням інших держав та між- народних організацій продовжувати гарантувати зобов’язання, які передбачені в Конвенції. Крім того, Російська Федерація також повинна нести відповідальність за недотримання норм Конвенції, адже вона здійснювала військову, політичну та економічну підтримку сепаратистського режиму в Придністров’ї. Отже, територіальну юрисдикцію Суду можна визначити як сукупність територій держав-учасниць Конвенції, а також територій, за міжнародні відносини яких вони відповідають6.
Юрисдикція в часі (ratione temporis).
Юрисдикція Суду в часі починає діяти, тобто породжувати права і обов’язки для держав-учасниць з моменту набуття чинності, а для держав, що приєдналися – з моменту набуття чинності для кожної держави, яка приєдналася. Відповідно до положень Конвенції, Суд не розглядає подані заяви щодо фактів порушення прав люди- ни, які відбулись до моменту набрання чинності Конвенції для держави-відповідача (справа «Подбєльськи проти Польщі», 1998 р.). Проте практика Суду свідчить, що виняток можуть становити заяви, в яких йдеться про «триваючі порушення»: коли початкові факти порушення, відображеного в заяві, мали місце до дати набрання чиннос- ті Конвенції для держави-відповідача, але вони безпосередньо визначали стан заявника вже після зазначеної дати (справа «Папаміхалопулос та інші проти Греції», 1993 р.). Відповідно до положень ст. 58 Конвенції кінцевим проміжком часу юрисдикції Суду для Високої Договірної Сторони визначається з моменту денонсації Конвенції (денонсація може відбутись через п’ять років з моменту набрання чинності Конвенції державою-учасницею та через шість місяців після офіційного Правова система України й міжнародне право, порівняльне правознавство звернення до Генерального секретаря Ради Європи), але не звільняє її від взятих зобов’язань Конвенції щодо будь-якого порушення, яке могло бути вчинене до дати набрання дії денонсації. Таким чином, Судом може бути прийнята до розгляду заява проти держави до набрання чинності денонсації Конвенції. Наприклад, у справі, коли Данія, Норвегія та Швеція подала скаргу проти Греції в квіт- ні 1970 року. Тоді остання, в свою чергу, денонсувала Конвенцію 12 грудня 1969 року. Комісія прийняла до розгляду подану скаргу, вирішивши, що Греція все ще несе зобов’язання згідно з положеннями Конвенції. Водночас Комісія призупинила розгляд даної скарги та повернулась до неї тільки після того, як Греція від- новила статус держави-учасниці Конвенції в 1974 році8.
Юрисдикція за колом суб’єктів (ratione personae).
Юрисдикція Суду за колом суб’єктів визначається згідно з положеннями ст. ст. 33 та 34 Конвенції, а саме: розглядає заяви проти будь-якої держави-учасниці, які подані іншими державами-учасницями або будь-якими особами, недержавними організаціями або гру- пами осіб, що відносять себе до категорії потерпілих, викладених у Конвенції чи в її протоколах. Юрисдикція Суду щодо розгляду міждержавних справ є відмінною від традиційних норм міжнародних відносин – право на дипломатичний захист. У ст. 33 Конвенції зазначено: «Будь-яка Висока дДоговірна Сторона може передати на розгляд Суду питання про будь-яке порушення положень Конвенції та протоколів до неї, яке допущене, на її думку, іншою Високою Договірною Стороною». Таким чином, держава-учасниця Конвенції має право подати скаргу до Суду не тільки в разі порушення прав і свобод її громадян іншою державою, але й в інших випадках, коли інша Висока Договірна Сторона порушує положення Конвенції та протоколів до неї. Розгляд даної скарги не є втручанням у внутрішні справи держави, адже вони не є такими з огляду на зобов’язання, які були взяті на себе державами-учасницями Конвенції. Дипломатичний захист надає право державі подати скаргу проти іншої держави в міжнародному судо- вому органі лише у випадку, коли сама держава є об’єктом порушення або захищає права свого громадяни- на (громадян), які, на її думку, є порушеними внаслідок протиправної поведінки згідно міжнародного права. У рамках права на дипломатичний захист тільки ефективний зв’язок між державою та особою у вигляді гро- мадянства дає право державі висунути на міжнародному рівні вимоги від імені даної особи. Висновки. На сьогоднішній день Європейський суд з прав людини вважається однією з основних між- народних правозахисних інституцій європейської системи захисту прав людини. Європейський суд з прав людини своїми рішеннями та наданими рекомендаціями впливає на станов- лення, реформування й модернізацію сучасних національних правозахисних систем, практичне застосуван- ня європейських правових стандартів при прийняті рішень національними судами. Юрисдикція суду поширюється на всі питання, що стосуються тлумачення та застосування Конвенції і протоколів до неї, та які передаються йому на розгляд.
3 питання
Міждержавні справи можуть розглядатися відповідно до заяви однієї держави-учасниці про порушення прав лю- дини іншою державою-учасницею Конвенції. Кожна дер- жава (або держави) може подати в Суд заяву про порушен- ня іншою державою-членом (або державами-членами) положень Конвенції. Це положення є обов’язковим для всіх держав-учасниць. Держава може подати заяву щодо порушення прав людини громадян держави-відповіда- ча. Кожна держава-учасниця має право порушити справу проти іншої держави, так встановлено в Конвенції та про- токолах до неї у відповідності до принципу колективного захисту прав людини, закріпленого у Преамбулі.
Європейська конвенція не передбачає обов’язкової процедури попереднього повідомлення держави, проти якої подається скарга. За всю історію діяльності Європейського суду з прав людини розглядалось всього декілька справ держави проти іншої держави щодо порушення прав людини. Пе- реважно такі справи мають політичний характер. Так, у 1967 році скандинавські країни та Нідерланди подали за- яву проти Греції у зв’язку з ситуацією, що склалася піс- ля приходу до влади «чорних полковників», а у 1982 році скандинавські країни, Нідерланди та Франція подали за- яву проти Туреччини у зв’язку з подіями під час воєнного режиму. У більшості випадків ці справи були предметом розгляду контрольних органів і вирішувалися диплома- тичними способами поза рамками контрольних процедур.
Визначення компетенції Суду за колом осіб передбачає розгляд двох позицій суб’єктів: відповідача та позивача. Суд має визначити належність заявника до категорії осіб, що визначені в статті 34 Конвенції, як таких, що мають право на подання індивідуальної заяви. Стаття 34 сформульована наступним чином: «Суд може приймати заяви від будь-якої особи, неурядової організації або групи осіб, що вважають себе потерпіли- ми від порушення однією з Високих Договірних Сторін прав, викладених у Конвенції або протоколах до неї». Таке формулювання дає можливість Суду в кожному кон- кретному випадку вирішувати питання відповідності по- зивача статті 34. Так, Конвенція не визначає, що позивач має обов’язково бути громадянином держави-учасниці, з чого можна зробити висновок про те, що такими пра- вами наділяються як громадяни держав-учасниць Кон- венції, так і громадяни інших держав. В той же час, Кон- венція не говорить про те, що позивач обов’язково має бути громадянином будь-якої держави, він може бути і апатридом і біпатридом.
Також Конвенція не встановлює правосуб’єктності через формулювання умов правоздат- ності та дієздатності – дія статті 34 може поширюватися на неповнолітніх і психічнохворих (навіть без належного представництва). Правосуб’єктність індивідів гарантується також імперативною вимогою статті 14, яка забороняє будь-яку дискримінацію за ознакою національного або со- ціального походження, статі, раси, кольору шкіри або ін- ших підстав [16].
Що стосується тлумачення правосуб’єктності неуря- дової організації, то практика Комісії і Суду надала мож- ливість юридичним особам, компаніям та корпораціям по- давати заяви до Суду. За роки діяльності Комісії та Суду це право було надано комерційним підприємствам (справа «Аутронік АГ проти Швейцарії» від 1990 року), профспіл- кам (справа «Національна асоціація викладачів післяди- пломної і вищої освіти проти Сполученого Королівства» від 1998 року), релігійним організаціям (справа «Церква саєнтології проти Швеції» від 1979 року), політичним пар- тіям, різного типу асоціаціям соціального чи благодійного характеру (справа «Платформа «Лікарі за життя» проти Австрії» від 1988 року). В той же час місцеві та державні органи влади не визнаються «заявниками» у тлумаченні статті 34 Конвенції.
Суд незалежно визначає статус за- явника як неурядової організації в кожному конкретному випадку. До третьої групи позивачів за статтею 34 належать «групи осіб», що розглядається як можливість подання заяв декількома особами про порушення Конвенції на під- ставі ідентичних фактів. Кожний член групи осіб повинен самостійно довести, що він є «жертвою» порушення від- повідно до статті 34. Разом з тим, необхідною умовою реалізації права на звернення до Суду визначених суб’єктів є наявність стату- су постраждалого або жертви. Поняття жертви за Конвен- цією значно відрізняється віл аналогічного поняття в наці- ональному праві. Порушення повинно бути пов’язаним з нанесенням особистої шкоди заявнику. Заява не буде при- йнятною також, якщо позивач буде намагатися довести не- справедливий характер окремих положень національного законодавства або державної практики, які стосуються інших осіб.