ЗАПИТАННЯ І ЗАВДАННЯ ДО ДОКУМЕНТІВ. а) Проаналізуй динаміку цін на промислові і сільськогосподарські товари, використовуючи наведені в документі дані

1. Документ № 1.

а) Проаналізуй динаміку цін на промислові і сільськогосподарські товари, використовуючи наведені в документі дані.

б) Чи можна було нормалізувати економічні відносини між містом і селом, ліквідувати «ножиці цін», діючи відповідно до рекомендацій даної резолюції?

в) Чи справді більшовики при вирішенні «всіх господарських питань» виходили в 1922-1923 pp. «з інтересів робітничого класу і широких селянських мас»?

2. Документ № 2.

Аналізуючи витяг з книги К. Кононенка, згадай документ №1 попереднього параграфа, де йдеться про сировинно-добувний характер економіки України.

а) Чому в підвищенні цін на промислові товари не були зацікавлені в Україні ні робітники, ні селяни?

ПОЛІТИКА УКРАЇНІЗАЦІЇ

Згадай:

1. Яким було ставлення більшовиків до української мови й культури в 1917-1919 pp.? 2. Чи змінилося це ставлення у 1920 p.?

Політика більшовиків у галузі культури

Перемога більшовиків у боротьбі зі своїми противниками й перехід до нової економічної політики визначили зміст і напрями розвитку національної культури в Україні в 20-х роках.

Поступившись рядом позицій в економічному житті, дозволивши приватну торгівлю і приватне підприємництво, держава прагнула за всяку ціну зберегти контроль над культурою, над усіма проявами духовного життя людей. Не гребуючи будь-якими методами, у тому числі й за допомогою каральних органів, вона обмежувала вплив на культуру тих верств інтелігенції, котрі не поділяли більшовицьких позицій. Пленум ЦК КП(б)У 1922 р. в директивах з національного питання знову продемонстрував своє безкомпромісне прагнення здійснювати всеосяжний контроль за розвитком культури в Україні, націлюючи більшовицькі організації на рішучу боротьбу з будь-якими відхиленнями від генеральної політичної лінії РКП(б).

Рішення пленуму ЦК КП(б)У були конкретизацією в специфічних умовах української дійсності відповідних розпоряджень московського парткерівництва. В. Ленін став ініціатором нової кампанії репресій проти інтелігенції. За його розпорядженням за кордон вислали кілька сотень представників інтелектуальної еліти Росії. Відгомоном цієї кампанії стала висилка в жовтні 1922 р. з Одеси, Києва, Катеринослава, Харкова в північні райони Росії та за кордон 70 вчених, погляди яких розходилися з офіційною лінією властей. Репресії проти інтелігенції тривали в Україні й у наступні роки непу.

Таким чином, КП(б)У, не допускаючи інакомислення, прагнучи звести всю сукупність проявів духовного життя в суспільстві до заздалегідь визначених схем, фактично залишалася на позиціях громадянської війни в культурно-ідеологічній сфері. За таких умов підтримку держави і більшовицької партії мала лише цілком одержавлена, наскрізь політизована, підпорядкована ідеологічним настановам культура. В спотвореному марксистсько-ленінському світогляді партійно-державного керівництва саме така «культура» оцінювалась як культура найвищого рівня - соціалістична.

Курс на українізацію

Досвід громадянської війни свідчив, що без задоволення мінімуму національних потреб українського народу доля більшовизму в республіці завжди буде під загрозою. Саме ця обставина була основою політики «коренізації», яка після XII з'їзду РКП(б) (1923) впроваджувалася в усіх радянських республіках, а в Україні мала назву українізації. Українізація стала офіційною лінією більшовицької партії, вона передбачала виховання кадрів із представників корінної національності, впровадження в роботу партійного, радянського і господарського апаратів рідної для населення мови, розширення мережі шкіл та інших навчальних закладів із навчанням рідною мовою, розвиток національної культури. Багато хто з більшовиків України з величезним ентузіазмом сприйняв курс на українізацію. Важливе значення мала та обставина, що керували ключовим у справі українізації наркоматом освіти в 20-х роках переконані прихильники національного відродження - Г. Гринько, О. Шумський, М. Скрипник. Вони виходили з того, що українізація за умов збереження радянської влади має ліквідувати наслідки пригнобленого становища, в якому український народ перебував до революції.

Українізація з її гаслами національного відродження сприяла залученню до культурного будівництва багатьох представників національної інтелігенції, які щиро прагнули служити народові, сприяти його соціально-економічному та духовному піднесенню. Не випадково перша половина 20-х років відзначена поверненням в Україну ряду відомих діячів національної культури, котрі залишили батьківщину в роки національно-визвольних змагань. Зокрема, для наукової роботи в республіці повернувся видатний український історик М. Грушевський. Частина представників західноукраїнської інтелігенції переїхала на Наддніпрянщину, щоб своєю працею сприяти національному відродженню.

Однак українізація не розглядалась її ініціаторами як самоціль. Цей процес із самого початку підпорядковувався «надзавданню» більшовицької партії - перебудові культури в Україні на засадах марксизму. Українізація допускалася лише тією мірою, якою не суперечила інтересам та ідеологічним орієнтирам вищого державного й партійного керівництва.

Опір українізації

3 перших же кроків українізація зіткнулася з опором партійного і державного апарату. Згідно з даними уряду УСРР, на початку 20-х років органи радянської влади в Україні переважно обслуговувалися російськими або російськомовними чиновниками. Багато хто з них не сприймав українізацію, вважаючи її політичним маневром, поступкою «петлюрівщині», і всіляко саботував.

У 1923 р. секретар ЦК КП(б)У Д. Лебідь виступив з «теорією», в якій доводив, що в Україні точиться «боротьба» двох культур: російської - «пролетарської, передової», і української - «селянської, дрібнобуржуазної, відсталої». Більшовики в цій боротьбі, природно, повинні бути на боці російської культури. Хоча ця відверто шовіністична теорія була засуджена, відповідні настрої серед більшовиків залишалися.

У другій половині 20-х років ситуація дещо змінилась. З великими труднощами вдалося перевести на діловодство українською мовою 75 % місцевих державних установ і організацій. Українізація стала поступово охоплювати найважливіші ланки партапарату. В 1927 р. в апараті ЦК КП(б)У 42 % працівників володіли українською мовою. Повільний хід українізації керівних комуністичних структур визначив характер і темпи українізації в цілому.

ЗАПИТАННЯ І ЗАВДАННЯ

1. Якими були позиції більшовиків у культурно-ідеологічній сфері?

2. Як це відбилося на становищі української інтелігенції?

3. Чим була викликана політика українізації? Якою була її мета?

4. Хто були провідниками українізації в УСРР?

5. Які сили чинили опір українізації?

6. У чому суть теорії боротьби двох культур?

7. Якими були конкретні результати українізації?

ДОКУМЕНТИ

1. З інформаційного листа секретаря ЦК КП(б)У Д. Лебедя секретарям губкомів Компартії України. Серпень, 1922 р.

ЦК дав директиву провести арешти і намітити до висилки професорів і представників інтелігенції, які явно чи таємно починають протягувати свої зміновіхівські міркування в практику культурної праці у вищій школі та інших радянських установах. Із намічених професорів і кількох лікарів більшість виявляється упертими ідеологами буржуазії, колишніми членами кадетської партії, які зараз намагаються в новій фразеології проповідувати старі кадетські гасла.

Касьянов Г. Українська інтелігенція 1920-х - 30-х років: Соціальний портрет та історична доля. -К : Вік, 1992.-С. 42-43.

2. Із резолюції червневого (1926) пленуму ЦК КП(б)У «Про підсумки українізації»

«Соціальне коріння російського шовінізму на Україні залягає в товщі російського міського міщанства (буржуазії) та в інтелігентсько-спецівському прошарку.

При цьому треба підкреслити, що російський шовінізм на Україні має міцну підтримку в масах російського міщанства поза Україною. За його спиною старі, далеко не вижиті забобони щодо «українського діялекту», щодо переваги російської культури і т.ін. (розмови про переваги російської культури і висування положення про неминучість перемоги більш високої російської культури над культурою більш відсталих народів - українського, азербайджанського, киргизького та ін. - є не що інше, як спроба закріпити панування великоросійської національності), - говорить постанова XII з'їзду РКП(б)).

Партія мусить вести рішучу боротьбу і у власних рядах, і в пролетарських масах проти забобонів російської та русифікованої частини пролетаріату, проти перекручень інтернаціоналізму, проти псевдоінтернаціоналізму, русотяпства, шовінізму. ...Рішуче борючись проти пережитків російського шовінізму, що є головною перешкодою до розв'язання національного питання, партія мусить водночас боротися і проти українського шовінізму. Культурне будівництво в Українській PCP. - T. I. - С. 313, 314.

3. Д. Лебідь про «боротьбу» двох культур. Квітень 1923 р.

Поставити перед собою завдання активно українізувати партію, отже й робітничу клясу (за цю українізацію партія не може взятися, не перекинувши своєї роботи й на робітничу клясу) тепер буде для інтересів культурного поступу заходом реакційним, бо націоналізація, тобто штучне запровадження української мови в партії, в робітничій клясі за теперішнього політичного, економічного й культурного співвідношення між містом і селом - це значить стати на погляд нижчої культури села, як рівняти з вищою культурою міста.

Майстренко І. Історія Комуністичної партії України. - Мюнхен, 1979,- С.88.