Феномен українського бароко 3 страница
Росії. Політичний і економічний розвиток країни, соціально-політичні рухи спонукали царський уряд створити школи для непривілейованих верств населення. Відповідно до «Уставу народних училищ» (1786 р.) у повітових містах українських губерн ій бул и організовані малі народні училища з двохрічним терміном навчання, а у 1788 р. у губернських центрах — головні народні училища з п'ятирічним терміном навчання. Перші такі училища з'явилися у Києві, Чернігові, Харкові, Новгороді-Сіверському, Катеринославі. Навчання в них велося російською мовою.
ЛІТОПИСАННЯ ТА ЛІТЕРАТУРА
В історії української літератури XVII-XVI11 ст. визначне місце посідають літописи, головною темою яких було відображення визвольної війни 1648-1654 pp. під проводом Богдана Хмельницького проти польсько-шляхетських загарбників. Поширення цього жанру зумовлене тим, що він міг найпослідовніше і найповніше відбити знаменні події.
Літописи XVII-XVIII ст. різні за художнім рівнем, способом відображення подій. Кількісно переважають хронологічні описи історичних подій визвольної війни — Мгарський, Київський, Хмільницький, Львівський, Межигірський, Добромильський літописи та ряд хронік. Окремі з них — Хмільницький, Межигірський, Добромильський та інші — досить стислі, вони розповідають про найважливіші епізоди боротьби українського народу проти польських загарбників. Друга частина літописів — це великі полотна, в яких широко змальовані події визвольної війни 1648-1654 pp. У кожномуз них відбилась індивідуальна манера письма авторів, їх погляди нахарактер визвольної боротьби, її оцінка. Українські літописці, зображуючи героїчні сторінки боротьби народу проти іноземної навали, намагалися своїтвори доводити до сучасності. Маючи перед собою переважно записки чужинців-мандрівників чи польських істориків-хроністів, українські письменники ними не задовольнялися і зверталися до народних творів, у яких історія знайшла своє осмислення. Це допомагало літописцям повніше зображувати події минулого і давати їм свою оцінку. Кожен літописець шукав у народній творчості, насамперед те, що відповідало його інтересам, у чому він вбачав свою ідеологічну опору.
Вершину українського літописання XVII-XVIII ст. складають твори Самовидця, Григорія ГрабянкитаСамійла Величка. Вони найповніше серед тогочасних літературних творів розповідають про визвольну війну 1648-1654 pp., життя народу, внутрішнє та міжнародне становище України.
Літопис Самовидця, як гадають фахівці, створювався за свіжими слідами історичних подій 1648-1654 pp. Загалом у творі Самовидця охоплені події 1648-1702 pp. Довгий час тривала дискусія навколо питання про авторство літопису. Висувалась гіпотеза, що автором був підскарбій Роман Ракушка-Романовський. Приписувалося авторство кор-сунському полковнику Федорові Кандибі. Інші дослідники зупинялись на постаті писаря Івана Биховця.
Однак усі зусилля вчених встановити справжнє ім'я автора цієї видатної пам'ятки не увінчалисьуспіхом. Можнатільки твердити, що його автор був військовою людиною з числа козацької старшини, яка головним своїм завданням вважала боротьбу за власні станові, ідейні та матеріальні інтереси. Але у ході війни з загарбниками він, як і весь український народ, починає усвідомлювати гідністьсвоєї нації, країни і виступає від їх імені. Літопис не прив'язаний до певної місцевості, а розповідає про події, шо відбувалися в період визвольної війни 1648-1654 pp. та після її закінчення на всій українській території. Виступаючи від імені козацької старшини, Самовидець залишив поза своєю увагою інтереси простого люду. Його хвилювали лише утиски з боку польської шляхти козацтва, насамперед, реєстрового.
Самовидець навіть засуджує участь посполитого люду у війні, вважаючи, що трудящі маси не стільки воюють проти польської шляхти, скільки займаються грабунком. Йому не подобалась ідея злиття козацтва з масою посполитих. Літописець обурюється бунтом бідного козацтва в 1655 р. в полку Івана Золотаренка, називаючи козаків черню. Те ж саме помітне в оцінці Самовидцем факту вбивства рядовим козацтвом гетьмана І.Брюховецькогота його прибічників.
Однак у багатьох випадках Самовидець правдивий у змалюванні історичних подій. Так, описуючи блискучі перемоги козаків над польськими панами, літописець близький у своїх поглядах і оцінках до народних мас. Переяславська рада дістала в літописця повне схвалення. Високо оцінюючи політику Б.Хмельницького, Самовидецьдосить стримано говорить про самого гетьмана як л юдину, вождя, полководця. Таке ставлення літописця до Хмельницького, очевидно, було зумовлене тим, що гетьман не цурався простого народу і боровся за його інтереси. Отже, літописець не був об'єктивним у ставленні до Хмельницького, йшов врозріз з оцінкою, даною Хмельницькому народом у фольклорних творах—думах, історичних піснях, переказах та легендах.
Питання про авторство літопису «Действія презельной брани» остаточно не з'ясоване. Справавтому, що оригінал твору не зберігся, а ім'я Грабянки названотількиузаго-ловкудвохсписків. Однак більшість вчених вважають, що твір належить перу Григорія Грабянки. В «Обьявленіи к читателю» автор зазначає, що він хоче історію боротьби українського козацтва зберегти для потомства. Для цього він використав козацькі діаріуші, іноземні літописи, а головне, зібрав і опрацював оповідання очевидців подій 1648-1654 pp. Письменник не завжди покладався на факти, наведені в літописах іноземців, і тим більше на їх трактування. Критерієм вірогідності цих фактів він вважав оповіді живих свідків. Наслідком копіткої праці письменника був великий твір, скоріше військова повість, ніж літопис. Та й сам автор, мабуть, дотримувався такої думки, бо поділив свій твір на окремі «сказанія», близькі до згаданого жанру давньоруської розпо-відноїлітератури.
У своїй роботі над твором Григорій Грабянка повсякчас спирався на народнопоетичну творчість, зокрема на героїчний епос періоду визвольної війни, який об'єктивно відтворював її дух, характер. Як відомо, період війни породив велику кількість народних переказів і легенд, зокрема про Хмельницького. Саме їх часто використовує літописець. На відміну від Самовидця, легенду про викрадення джурою Хмельницького листів у Барабаша Григорій Грабянка подає повніше. Він вводить нові художні деталі, зокрема, говорить про шапку, перстень і пояс, зняті джурою з Барабаша і використані як докази правдивості слівджури проте, що забрати листи йому доручив сам Барабаш. Легенда в інтерпретації Григорія Грабянки тісно пов'язується з відомою народною думою «Хмельницький і Барабаш». Щоправда, в легенді з літопису немає властивого фольклорній поетиці контрастного зображення персонажів і протиставлення їх ідейних позицій. І ншо-го висвітлення, ніж у Самовидця, набуває тут причина виникнення війни між Україною і Польщею. Вона криється не в особистій образі шляхтичем Чаплинським Хмельницького, пояснює Григорій Грабянка, а в безчинстві польської шляхти в Україні. Своє особисте горе гетьман пов'язує з нещасливою долею всього українського народу.
Григорій Грабянка підкреслює виняткову одностайність народу у війні 1648-1654 pp. проти польської шляхти. Центральне місце влітописі посідають описи війни. Найважливіші битви письменник виділяє окремо і розповідає про них у «сказаннях». Основою сюжету цих оповідань були літописні відомості, факти з діаріушів, польських хронік, розповіді очевидцівтощо. Письменникзапозичуєзнароднопоетичноїтворчості влучні порівняння, сатиричні прийоми, ритміку. Все це надало «сказанням» образності, сприяло розкриттю в них патріотичних ідей. Автор розповідає про безіменних героїв визвольної війни, які заради перемоги українського народу над ворогом вершили свої подвиги.
Середлітописноїлітератури XVI1-XVIII ст. чільне місце посідаєтвір Самійла Васильовича Величка «Летопись собьітій в юго-западной Россіи в XVI 1-м веке». Літопис складається з чотирьох томів. Він був написаний у с. Жуки Полтавського повіту. Автор закінчив його в 1720 р.
Самійло Величко, як він сам пише, був канцеляристом запорозького війська і мав можливість ознайомитись з багатьма документами, що стосувались часів визвольної війни 1648-1654 pp. Людина освічена, не без літературного хисту, автор зацікавлюється різними нотатками історичного характеру, діаріушами як співвітчизників, так і іноземців. Це дало йому змогу написати монументальний історичний твір про героїчну боротьбу українського народу проти польської шляхти в 1648-1654 pp.
Твір Самійла Величка після його опублікування (1848-1864 pp.) став предметом уважного вивчення українськими письменниками та істориками. Т.Г.Шевченко, ознайомившись ізлітописом, запозичив із нього відомості про героїчне минуле, використав тлумачення окремих явищ, подій, характеристики деяких історичних осіб. Літописні відомості лягли в основу ряду поезій геніального Кобзаря на історичну тематику, допомогли поетові певним чи ном розібратись у складних подіях історії У країни другої половини XVII ст.
Твір Самійла Величка — це велика історична повість, що складається з низки оповідань, створених на багатому історичному матеріалі. Сам автор наголошував на тому, що його твір є цілісне «сказаніє», життєва правда про героїчне минуле багатостраждального українського народу.
Надзвичайно важливими джерелами для істориків України єлітописи XVII ст., назви яким часто давалися за місцем їх появи чи зберігання (Густинський, Львівський, Київський, Добромильський та ін.). Вони являють собою зразок оригінальної літературної інтерпретації подій, характер яких зумовлений специфікою барокового історизму. Історична проза доби бароко зберігає тісний генетичний зв'язок із середньовічним східнослов'янським літописанням, але, водночас, становить новий, вищий етап у розвитку літописного жанру.
Густинський літопис був знайдений у Густинському монастирі на Полтавщині у списку, що його зробив ієромонах цього монастиря Михайло Лосицький. Авторлітопи-су і час його написання невідомі. Деякі дослідники висловлюють думку, що написати його міг відомий письменник-полемістЗахарія Копистенський,а Михайло Лосицький лише скопіювавз якогось списку та написав передмову. У передмові літописець занотував, що люди повинні знати своє минуле, передавати з покоління в покоління культурні здобутки вчитися на помилках, не припускати їх повторення. Сам літопис є творчою компіляцією з різних вітчизняних та польських джерел, де викладається історія Південної Русі від найдавніших часів і до Брестської унії включно. Найпомітнішітутоповідан-ня про початок козацтва, про запровадження нового календаря та про початок унії в Україні, свідком чого був, напевно, сам автор. Густинський літопис, написаний простою і зрозумілою мовою, є одним з найцікавіших в українській історіографії XVIІ ст.
Київський літопис відомий ще під назвою «Летописцы Волыни и Украины». Це невеликий збірник літописних оповідань, хронологічних даних від часів Київської Русі і до початку XVIІ ст. Автор літопису був із середовища феодальної знаті пролитовського напряму; йому були відомі і давньоруські літописи, і твори польських істориків, з яких він вибирав потрібні матеріали. Прикінцеві записи належать синові київського війта Богданові Балиці, який повідомляє про польську і шведську інтервенцію в Росії, а також Про гетьманування Петра Конашевича-Сагайдачного. Мова цього літопису дуже близька до народної розмовної. Хмільницький літопис був укладений у містечку Хмільник на Поділлі невідомим автором, можливо очевидцем. Вперше він був надрукований Київською тимчасовою комісією для розбору давніх актів як вступ до літопису Самовидця (1878 p.). Тут подано стислу оповідьпро події від 1636 до 1650 р. в Україні, зокрема, про неврожаї, голод, безчинства польської шляхти і боротьбу проти неї козацтва, про перемогу військ Богдана Хмельницького. Особливі симпатії літописець-патр-іот виявляє до М.Кривоноса, який громив поляків у Немирові, Бердичеві, та в інших місцях Поділля. Говорячи про події державного значення поспіхом, літописець все ж дорікає Б. Хмельницькому за його вимушене спілкування з кримським ханом, чим висловлює загальне невдоволення українського народу, який терпів від розбійницьких наскоків татар. Автор уболіває за бідних людей, пише про ріки козацької крові, про гори козацьких трупів, про важке життя і поневіряння трудящих.
Такою ж патріотичною ідеєю пройнятий і Львівський літопис Михайла Гунашевсь-кого, який походив із заможної родини на Поділлі, здобув високу освіту і обіймав різні духовній світські посади. Опис подій від 1498 ідо 1630 р. Михайло Гунашевський,які всі його сучасники, запозичує з різнихджерел, а від 1630 ідо 1650р. вжепишепроте, що сам пережив. Центральне місце в літописі посідає боротьба козацького війська проти шляхетської Польщі. Останні записи зроблені у Львові, там же рукопис був знайдений, тому й називається літопис умовно Львівським. Літопис є, власне, літературно-історичними мемуарами особи, яка пережила описані нею події, а тому тут сильніше, ніж у будь-яких пам'ятках подібного роду, відчуваються дух епохи, настрої суспільних груп тогочасної України.
Автор з неприхованою радістю пише про початок визвольної війни 1648-1654 pp., змальовує портрет Богдана Хмельницького, захоплюючись його талантом полководця, виявленим у битвах під Жовтими Водами, Корсунем, Пилявцями і Зборовом. Щоправда, він і дорікає Хмельницькому за тісний зв'язок з повсталими народними масами. Якщо Хмільницький літопис прославляє М. Кривоноса, то Львівський, навпаки, засуджує цього козацького улюбленця за жорстокість і немилосердність до польської шляхти. Отже, тут виявилася класова приналежність автора до козацької старшини. Але таких місць улітописі мало, і він сприймається якживе свідчення героїчних подій. До того ж і написаний твір живою, образною мовою з дотепним гумором і дошкульним сарказмом на адресу ворогів.
Добромильський літопис був укладений священиком містечка Добромиль у Галичині Симеоном Коростенським і охоплював стислий виклад найголовніших подій від 1648 до 1700 р. Про героїчні події 1648-1654 pp. тут сказано менше, але більше уваги приділено боротьбі християнських військ— українського козацтва Правобережжя і Польщі — проти магометанської і бусурмансько'ЇТуреччини. Літопис був опублікований в «Сборнике летописей, относящихся к истории Южной й Западной Руси» (1888 р.).
Упорядником Межигірського літопису вважають настоятеля Спасо-Межигірсько-го монастиря Іллю Кощаківського. В одному списку виклад подій, що відбулися на Київщині та Волині, поданий від 1393 до 1620 р., а в іншому — від 1608 до 1700 р. Географія цього літопису носила переважно локальний характер, йшлося про події у Києві і Переяславі, але було багато місцевих подробиць, які доповнювали тогочасну історичну літературу.
Такий само локальний характер має і літопис Підгорецького монастиря з Галичини, який зветься «Синопсис, или Краткое собрание истории о созидании святыя обители общежительныя Подгорецкыя...» (1699 р.). Іван Франко надрукував невелику розвідку про цей літопис і звернув на нього увагу істориків. Хоч улітописі переважно говорилося про історію монастиря та монастирське життя, та невідомий автор згадує й про деякі важливі суспільно-політичні події на Західній Україні другої половини XVII ст. Він непримиренно ставився до зрадницьких дій гетьмана-дворушника Дорошенка, який разом із турецькими бусурманами грабував Поділля, і молився за об'єднання всіх сил християнського світу у боротьбі проти Туреччини. Ось чому Іван Франко називав цей твір цікавим джерелом для історії Прикарпатської Русі останньої чверті XVIІ ст.
Низку важливих фактів подає хроніка ченця Видубицького монастиря Леонтія Бо-болинського, вміщена вуривкахякдодатокдокозацькоголітопису Григорія Грабянки.
З літературного боку найцікавішим історичним твором є «Кройника злето-писцов стародавних» (1672 p.) ігумена київського Михайлівського Золотоверхого монастиря, ректора Київської колегії Феодосія Сафоновича. До нас дійшли кілька списків цієї праці, яка так і не була надрукована. На початку своєї хроніки Феодосій Сафонович вказує, що він користувався літописами Київської Русі, зокрема «Повістю временнихліт» Нестора, атакож польськими джерелами. Першачастина, яка охоплює подіївід найдавніших часів і до кінця XIII ст., — компілятивна. Автор просто вибирав найцікавіші, на його погляд, факти з попередніх джерел, щоб потім пов'язати давню історію з новою, показати генезис своїх земляків із спільного для півдеино-східного слов'янства кореня — Київської Русі. Оригінальнішоюєдругачастиналітописуякзбірник історичних повістей про найвизначніші історичні події в північно-східній Русі, атакож в Україні від початку ХІУдоХУІІст. Написана мовою, близькою до народної розмовної, «Кройника» Феодосія Сафоновичадала поштовхдо створення першого короткого нарису з історії України та Росії під назвою «Синопсис».
«Синопсис» вперше був надрукований 1674 р. за велінням архімандрита Києво-Печерської лаври Інокентія Гізеля, тому тривалий час і приписували йому авторство. Дискусійним в історіографії це питання лишається і дотепер. «Синопсис» був найпопулярні-шою історичною працею, він більше десяти разів перевидавався тільки в XVIІ і XVI11ст., тодіж його переклали грецькою і латинською мовами, поширювали в рукописних списках. Власне, це був перший підручник історії для шкіл аж до виходу в світ «Краткого российского летописца с родословием» (1760 р.) і, передусім, «Древней российской истории» (1766р.) М.В.Ломоносова, який використав досвід свого попередника.
Українська література другої половини XVII ст. в усіх її видах, родах і жанрах розвивалася під впливом буремних історичних подій цього періоду. Це сприяло дальшому зближенню і взаємозбагаченню культур східнослов'янських народів, благотворно позначилося на розвитку освіти, науки, книгодрукування, літератури, мови, образотворчого мистецтва.
У період інтенсивного розвитку в українській літературі рснесансно-барокових тенденцій помітними досягненнями відзначалася історична, ораторсько-проповідницька, полемічно-публіцистичната агіографічна проза, репрезентована іменами талановитих письменників Феодосія Сафоновича, Інокентія Гізеля, Іоаникія Галятовського, Анто-нія Радивиловського, Михайла Андрелли, ДмитраТуптала. Деякі з них виступали і як теоретики церковного та світського красномовства, творчо поєднуючи традиційний зміст з новою мистецькою формою проповіді.
Серед віршовоїлітератури також виділяються твори історичної тематики, які відображали події визвольної війни українського народу та возз'єднання України з Росією. Помітною віхою в еволюції жанрово-стильової системи українського письменства була поезія Климентія Зиновіїва. Розвивалася любовна шкільнадуховналірика, культивувалися етикетно-панегірична поезія, елегії та епіграми, курйозне віршування, талановитим представником якого виступив Іван Величковський.
Драматична література другої половини XVIІ ст. мала виразно бароковий характер з елементами бурлеску («Алексій, чоловікбожій», «Слово озбуреню пекла»). З Київської школи XVII ст. вийшли й відомі драматурги Симеон Полоцький, що написав силабічними віршами дві драми «Комедія притчи о блудном сыне» і «О Навходоносоре царе», Дмитро Туптало (Ростовський) — автор «Комедій надень рождества Христова» і «Комедій на успеніе богородицы». Творчість обох письменників відносять якдо української, так і до російської, а Симеона Полоцького ще й до білоруської літератур.
Визначне місце в історії розвиткулітератури, філософської та педагогічноїдумки в Україні посідає творчість Григорія Савича Сковороди. Я к видатний гуманіст і просвітитель письменник гнівно таврував тогочасну суспільну систему, обстоював права трудового народу на свободу і всебічний розвиток. Його художньо-мистецька спадщина відіграла помітну рольу становленні і розвитку новоїукраїнськоїлітератури. Сковорода намагався дати відповідь на гострі проблеми часу, зокрема, прагнув дати обриси нового, справедливого суспільства, справжньоїлюдини. Він прагнув проторувати шляхдо нових відносин між людьми, заснованих на рівності, свободі, братерстві, вірив у силу людського розуму, досвіду, праці, засуджував феодально-кріпосницькі порядки, церковні забобони тощо.
Тривалий шлях розвитку пройшла українська інтермедія. І.Я. Франко зазначав, що для українськоїлітератури вона важила дуже багато. Шкільна поетика майже не давала ніяких рекомендацій щодо написання інтермедій. Але це дітище шкільного театру виросло в цікавий і оригінальний жанр драматургії, пройшло шлях розвитку від суто розважального до соціального твору, ставши тим літератури им жанром, в якому образно розкривались різні грані житуя українського народу, поклало початок українській комедії.
АРХІТЕКТУРА І МИСТЕЦТВО
Ціліснау своїх принципових творчих засадах українська архітектура другої половини XVII ст. мала, водночас, і низку місцевих стилістичних відмінностей. У цьому відношенні, крім Києва та його околиць, виділяються Чернігівщина (Чернігів, Новго-род-Сіверський)та Слобожанщина (Харків, Суми). Архітектура цих двох районів, за наявності своєрідних особливостей, споріднена тим, що в ній виразно помітний вплив московської архітектури. Це стосується переважно деталей — карнизів, порталів, вікон, хоч в окремих будовах вплив позначився і на загальній композиції.
У містах і селах Правобережжя пам'яток кам'яної архітектури другої половини XVIІ і XVI11 ст. збереглося дуже мало. Націй території найбіл ьш загострено проходила боротьба проти польської шляхти і турецько-татарських наскоків. Міста Чигирин, Черкаси, Богуслав, Умань, Канів неодноразово нищились і спалювались. Але навіть у тяжкі часи в цих містах не припинялась будівельна діяльність: споруджувались, щоправда, головним чином не кам'яні, а дерев'яні будівлі. Не випадково з самого початку XVI11ст. у Білій Церкві, Л исянці та деяких інших містах Правобережжя було збудовано по шість-вісім великихдерев'яних церков п'яти-аботризрубних.
Волинь, яка в XV-XVI ст. відіграла значну роль у розвиткові українських будівельних традицій, з XVII ст. втрачає своє провідне значення. BXVII-XV1II ст. на Волині розвивається світське будівництво (Луцьк, Л юбашів, Олика), що ж до культового, то тут помітний наступ католицької церкви на православну, для якої Волинь, особливо Острог, була непорушною цитаделлю в боротьбі проти католицизмута уніатства. У XVIІ ст. у кам'яній архітектурі Волині згасають давні будівельні традиції. Натомість у будівництві величних, повних помпезності костьолів запроваджуються переважно прийоми польського бароко. Давні традиції зберігаються лише в народній дерев'яній архітектурі Волині. У Галичині майже все кам'яне будівництво перебувало в руках багатої шляхти, католиків, уніатів. Тут були створені кілька католицьких та уніатських храмів, переважно в стилі бароко, а також ряд визначних цивільних споруд. У ці часи в Галичині мало було створено споруд з каменю, які були б пов'язані своїм змістом і архітектурними формами з будівництвом, що провадилось на території центральної України. У народній дерев'яній архітектурі Галичини у XVIII ст. помічається тенденція скоріше до консервації давніх форм і прийомів, а не до шукання нових композицій. Цьому сприяло тяжке становище українських селян, які несли тягар не тільки соціального, а й національного поневолення. Цього часу нові міські укріплення майже не будували , що було зумовлене зменшенням воєнного призначення міст-фортець.
Одним із найміцніших міст-фортець Середньої Наддністрянщини став наприкінці ХУІІ-напочаткуХУІІІ ст. Хотин. Після невдалого прутського походу Петра І, турки, захопивши цю твердиню, ліквідували старі міські укріплення. У результаті з'явилася нова лінія міських укріплень, що складалася з шести потужних земляних бастіонів з мурованим лицюванням. Старий замок на цей раз був розміщений в середині зовнішніх укріплень, а крім того, з боку Дністра захищався допоміжним земляним валом з вісьмома бастіонами спрощеного типу. Удругій половині XVI11 ст. Хотин дістав ще одну зовнішню низку укріпленьзпівденного заходу довжиною близько 2,1 км. І всежтаки, незважаючи на це, російські війська чотири рази здобували місто. Успіхи ці були вже не наслідком хиб фортифікаційнихепоруд, а виявом випереджального розвитку й переваги мистецтва атаки над мистецтвом пасивної оборони. На кінець XVI11 ст. міста-фортеці майже цілком втратили своє військово-стратегічне значення.
Засвоюючи художні прийоми західноєвропейської архітектури, майстри Придніпров'я переосмислювали їх відповідно до своїх культурно-історичних традицій і національних особливостей. В Україні, як і в усій Східній Європі, стильові особливості італійської архітектури стали відчутними, насамперед, у деталях або орнаментах і лише на початку XVIII ст. композиційні принципи бароко почали виявлятися і в загальній структурі будов. Але поряд з динамічністю архітектурі України цього часу властиві раціоналі-стичнаясністьстилю Відродження, атакож і своїспецифічні художні особливості та прийоми, цілком самобутні за походженням, можливо запозичені з дерев'яної архітектури.
У містах і селах України XVIІ ст. багато будували з дерева — від великих, складних фортець та храмів до простих господарських будинків. Споруди ці з часом зникли через часті пожежі, перебудови міст і сіл. Лише окремі пам'ятки дерев'яного будівництва XVII ст. збереглися на Волині та в Західній Галичині. Але малюнки й плани міст, давні акти й записки мандрівників дають можливість відтворити вигляд міських архітектурних ансамблів, збудованихз дерева. Цінний у цьому відношенні план міста Києва, виконаний підполковником Ушаковим у 1695 р. В ньому показано планування вулиць, розміри окремих ділянок, а також сам і будівлі з їх індивідуальними архітектурними особливостями.
Після визвольної війни склалися сприятливі умови для забудови міст Лівобережжя. Багато з них посідали давньоруські городища і зберігали старовинні містобудівні традиції. У багатьох містах, насамперед у полкових центрах, створювались військово-адміністративні, громадські й торгово-ремісницькі осередки. Там споруджувались канцелярії, магістрати, ратуші, храми, навчальні заклади, ринки, господарські та виробничі будівлі.
Доцільним плануванням і впорядкованістю забудови відрізнялися нові міста Слобожанщини. На підвищеннях розміщувалися просторі дерево-земляні фортеці з адміністративними, громадськими й господарськими будівлями. Харківська фортеця, оточена дубовим частоколом, налічувала десять башт. Довжина міських укріплень Сум досягала близько чотирьох верст.
Серед малоповерхової забудови міст та сіл Середньої Наддніпрянщини XVII ст. виділялись дерев'яні замки-палаци світських та духовних магнатів. Відомі дерев'яні замки-палаци вСтарокостянтинові, Маньківці, Богуславі, Трипіллі, Києві (палац на Киселівці, в Києво-Печерськійлаврі), Білій Церкві, Прилуках, БатуринітаКонотопі. Безумовно, що в Україні їх було більше, тут перелічені лише палаци, зафіксовані в давніх актах або на малюнках.
Будували палаци-замки на високому місці, в оточенні річок, природних або штучних ставків, крутих горбів або глибоких рівчаків. Там, де була потреба, додатково робили штучні рови та вали. Розташуванням палаців на високих місцях досягалась можливість три мати підконтролем прилеглу місцевість. Поєднання розмаїтості дерев'яних споруд з навколишнім пейзажем надавало всьому ансамблю виняткової мальовничості.
Загальне уявлення про дерев'яні палаци того часу дають образно написані спогади мандрівників та малюнки художників, з яких видно, що палаци мали чепурні двори, оточені господарчими будівлями з терасами й широкими східцями. На верхніх поверхах були галереї, веранди й криті павільйони, які відігравали роль сторожових башт. Мандрівників вражали розміри залів, велика кількість в них вікон і пишність прикрас.
Великого поширення в XVIІ ст. набув типовий для попередніх часів прийом будівництва тризрубних церков з квадратним чи восьмикутним наметом. З певними модифікаціями такі церкви ставились на Волині, в Галичині, на Поділлі, а також на Правобережжі, де вони частіше мали не один, а три намети — по одному над кожним зрубом. Але не цей архітектурний прийом був найхарактернішим для дерев'яного культового будівництва XVIІ ст. Вже в першій половині цього століття почали будувати дерев'яні храми, які несли в собі нові архітектурні ідеї, нове розуміння об'ємно-просторових композицій.
Визвольний рух українського народу і пов'язане з ним пожвавлення громадського життя в XVII ст. сприяло розвиткові архітектури та монументально-декоративного мистецтва, насамперед, у церковному будівництві. Це не випадково, бо як у давньоруські часи, так і bXVIIct. церква була нелише культовим будинком, ай місцем для громадських зборів і цивільних свят. При церквах зосереджувались братства, які мали друкарні, шпиталі, школи, будинки для людей похилого віку. Часто на стінах церкви, як своєрідний літопис, фіксувалися найвидатнішіподіїзжиття села чи міста — напад татар, прихід козаків, голод, повінь, люта зима, посуха. Церква була тоді культурним центром громади, цеху чи міста загалом, тому спорудженнюхрамів приділяли велику увагу.
Широкі громадські та релігійні функції церковного будинку вимагали відповідних розмірів і форм споруди. Набагато зростають розміри й висота храмів, будуються розвинуті галереї, запроваджуються настінні розписи.
Перші спроби перебороти застарілі архітектурні традиції і втілити нові естетичні погляди на архітектуру було зроблено переважно в містах, де зосереджувались ремесла й торгівля, куди скоріше просякали гуманістичні ідеї, де організовувались братства і швидше зростала національна самосвідомість.
Дерев'яна культова архітектура XVI11 ст. репрезентована як значним числом самих пам'яток, так і архівнихданих, що зумовлює більшу повноту у висвітленні головних етапів її розвитку. Культове будівництво з дерева цього періоду відзначається певною строкатістю, що пояснюється складними обставинами суспільно-політичного життя в Україні. З кінця XVIІ і особливо з початку XVI11 ст. після реформи Петра І та проголошення церковним собором у Замості в 1720 р. єдино законною церквою грецького обряду в Польщі — уніатську, православна церква поступово втрачає те значення в громадському житті, яке вона мала в попередні періоди. Зміни у становищі церкви поступово відбилися на архітектурних формах самих будівель. Розвинуті галереї всередині й зовні будови, а також і монументальні розписи поступово зникають або набувають суто формального значення. Найінтенсивніше цей процес відбувався в міськихта монастирських храмах, повільніше — всільських.