Регенти Фудзівара і жінки (клану) Фудзівара 1 страница

ІСТОРІЯ СЕРЕДНІХ ВІКІВ

СЕМІНАР 19. ДИКТАТУРА ТАЙРА: ЯПОНІЯ НА ШЛЯХУ ДО ВІЙСЬКОВО-САМУРАЙСЬКОЇ ДЕРЖАВНОСТІ

1. Характеристика джерел.

2. Японська державність у першій половині ХІІ ст. Криза суспільно-політичної системи цивільно-бюрократичного типу.

3. Походження клану Тайра.

4. Встановлення диктатури Тайра. Організація і принципи державного управління.

5. Соціально-економічна і політична еволюція за диктатури Кійоморі.

6. Криза і крах диктатури Тайра.

7. Підсумки та уроки тайрівської диктатури.

ЛІТЕРАТУРА

История Востока: В 6 т. М., 1995. T.2: Восток в средние века С 333—341

Конрад Н. И. Японская литература в образцах и очерках. М., 1991. С. 250—339.

Кузнецов Ю. Д., Навлицкая Г. Е., Сырицын И. М. История Японии. М., 1988. С. 64—73.

Николаев А. А. Очерки по истории Японскаго народа. – СПб., 1905. С. 29-44.

Пасков С. С. Япония в раннее средневековье VII—XII вв. М , 1987

Рубель В. Середньовічна Японія на шляху військової диктатури: диктатура Тайра // Східний світ. 1995. № 1. С. 68—75.

Рубель В. А. Японська цивілізація: традиційне суспільство і державність. К., 1997. С. 85—112.

Свиридов Г. Г. Японская средневековая проза сэцува (структура и образ). М., 1981.

Спеваковский А. Б. Самураи — военное сословие . М., 1981.

Sansom G. A History of Japan to 1334. Токуо, 1981. P. 139—338.

The Cambridge History of Japan: In 6 v. Cambridge; New-York; Port Chester; Melbourne; Sydney, 1990—1996.

МЕТОДИЧНІ РЕКОМЕНДАЦІЇ

В середині XII ст. в Японії занепад цивілізаційної структури китайсько-конфуціанського типу з опо­рою на цивільну чиновницько-бюрократичну державність дійшов до крайньої межі, виходом з чого стала воєнізація політичного організму, перехід до системи військово-саму­райських диктатур і формування в Країні Вранішнього Сонця специфічної, кардинально відмінної від материкових канонів китайського типу культурно-історичної спільноти (хоча й при збереженні далекосхідної суперцивілізаційної домінан­ти). Початок цій принциповій соціальній мутації Японії пок­лала диктатура Тайра (1156—1185), дослідженню криваво-драматичної історії якої присвячена ця тема.

Сподіваємося, що в студентів не виникатиме великих труднощів у вивченні джерельної бази з проблеми. Звісно, це потребує врахування жанрової різноманітності докумен­тів (літературні твори, історичні праці, політичні трактати), специфіки авторського фактора та особливостей інформа­ційного забезпечення кожного джерела, причин деяких роз­біжностей у тлумаченні одних і тих самих подій у різних документах. Необхідним є також аналіз повноти й досто­вірності кожного поданого джерела, виходячи з особливос­тей і цільової спрямованості його походження.

Приципово важливим при вивченні теми є детальне ос­мислення другого питання. Воно вимагає від студента ком­плексного аналізу причин всебічної кризи, що охопила японський соціальний організм після розкладу державної надільної системи та пов'язаного з нею цивільно-бюро­кратичного соціуму китайсько-конфуціанської моделі, з'ясу­вання конкретних складових цієї кризи й виявлення об'єк­тивних причин невідворотної мілітаризації японської соці­ально-політичної системи в тогочасних умовах. При цьому корисним може бути використання не лише методів вузько-текстового аналізу джерельних матеріалів, а й системного методу відтворення соціальних процесів із залученням здо­бутих раніше знань із соціології та філософії з врахуванням природно-географічних, територіально-історичних та етно­культурних особливостей загальної еволюції традиційної японської цивілізації доби середньовіччя.

Логічним продовженням попередніх висновків може ста­ти позитивістське висвітлення кланового родоводу Тайра, оскільки саме клановість завжди виступала одною з форму­ючих підвалин традиційного японського суспільно-політич­ного організму. Важливо відзначити також, що хоча перемо­га Тайра в кланових усобицях середини XII ст. пов'язана насамперед із суб'єктивними чинниками, встановлення са­мого режиму військової диктатури в країні було викликане всім об'єктивним ходом історичного розвитку Країни Вра­нішнього Сонця за кілька попередніх століть. Водночас кон­кретна організація та безпосередні принципи державного уп­равління за тайрівської диктатури швидко ввійшли в конфлікт з глибинними політичними традиціями Японії (пе­редусім із концепцією «правової держави»), що стало од­нією з основних причин майбутнього занепаду й краху влад­ної гегемонії військово-самурайського клану Тайра в країні.

Досить непростим для студента може стати дослідження соціально-економічної та політичної еволюції Японії за дик­татури Тайра Кійоморі, оскільки в науковій літературі дуже поширена відверто негативна оцінка його криваво-деспо­тичного правління, візиткою якого було тотальне беззакон­ня, постійні міжкланові усобиці, перманентні двірцеві зако­лоти, знищення безлічі безцінних шедеврів національної культури тощо. Пригадують Кійоморі і його крутий норов, і відсутність достатньої виваженості, обережності та проду­маності під час прийняття рішень, і недбале виховання власних дітей, і голодомор при перенесенні столиці. Проте неупереджене детальне вивчення документів дає змогу дещо спокійніше поглянути на критику й чорну фарбу, яких історики не шкодували для епохи кійоморівського прав­ління. Насамперед, це стосується його політичних реформ, досвід яких широко використовували всі наступні військові диктатори Японії ледь не до середини XX ст. Це ж можна сказати про його заходи у сфері міжнародних зв'язків і об­меження впливу на державне життя буддійських храмів. Ці­кавою може бути також дискусія стосовно Кійоморі як осо­бистості, впливу людських суб'єктивних властивостей його характеру на долю власного творіння — режиму військово-самурайської диктатури в Країні Вранішнього Сонця.

Навряд щоб могли виникнути принципові труднощі з опи­сом кризи й краху диктатури Тайра. Ця проблема детально представлена в поданих до теми документах, і навіть пря­мий текстуальний аналіз всіх перипетій тайрівського падіння (при певному, звичайно, критичному ставленні до джерел), безумовно, допоможе студентові самостійно розібратися в подійних і хронологічних хитросплетіннях воєн, битв, смертей і втеч, голодоморів, політичних зрад, поразок та пере­мог, які супроводжували тогочасних японських лідерів у їх­ній боротьбі за владу. Окремої уваги потребує виявлення причин загибелі режиму військово-самурайського доміну­вання Тайра.

Підводячи підсумки тайрівської диктатури, бажано зосе­редитися на політичних, економічних і матеріальних резуль­татах її функціонування, а також на уроках, які винесла японська цивілізація із свого першого досвіду розбудови військово-самурайської державності. Аналізуючи цю проб­лему, студентові варто звернутися до глибинних традицій політичного життя в Країні Вранішнього Сонця, врахувати специфіку японського національного характеру та загальні особливості етнокультурної еволюції середньовічної Японії.

ХЕЙКЕ-МОНОГАТАРІ

(ПОВІСТЬ ПРО ТАЙРА)

СУВІЙ ПЕРШИЙ

У часи не дуже давні в нас, у рід­ній країні, був Масакадо в роки Сьохьо, був Сумітомо в роки Тенгьо був Йосітіка в роки Кова, був Нобуйорі в роки Хейдзі і безліч інших... Кожен на свій лад ви­різнявся гординею та жорстокістю. Але в часи зовсім нещодавні всіх перевершив княть Тайра Кійоморі, Пра­витель-інок із маєтку Рокухара – про його вчинки, про його правління чутка йде така, що воістину не описати словами й навіть уявити собі важко.

Цей князь, нащадок роду старовинного, був старшим сином і спадкоємцем асона(2) Тайра Тадаморі, глави Пошу­кового відомства, та доводився онуком Масаморі, прави­телю землі Санукі. А Масаморі вів свій рід від царевича Кадчурахари п’ятого рідного сина імператора Камму, і був нащадком царевича в дев’ятому поколінні. Ім’я Тайра вперше отримав Такамоті, онук цього царевича, під час призначення на посаду правителя землі Кадзуса. Служба перервала зв’язки Тайра з імператорським домом, і Такамоті став простим васалом. Шість поколінь Тайра, від Кунікі, сина Такамоті, і аж до самою Масаморі, викону­вали функції правителів у різних землях, проте високої честі бувати при дворі ніхто з них не удостоївся.

...Хоча рід Тайра й вів свій початок від самого імперато­ра Камму – з благословінням згадаємо славетне ім’я ! – проте довгий час мало хто зних жив у столиці, усі задовольнялися службою в провінції та давно вже осіли на землі Ісе…

...І осьпоступово став Тадаморі главою Пошукового відомства, а потім 3-го року Німпьо (1153) 15-го дня першого місяця помер у віці 58 років. Князь Кійоморі був його старшим сином і тому успадкував верховенство в родині Тайра.

Коли в сьомий місяць 1-го року Хоген (1156) спалах­нув заколот Йорінаги, Кійоморі, тоді лише правитель землі Акі, став на сторону государя Госіракави й виявив велику доблесть, за що отримав у нагороду посаду правителя землі Харіма, а 3-го року тих же років Хоген (1158) йому пожалували придворне звання другого рангу та при­значили помічником правителя Дадзайфу. Потім напри­кінці 1-го року Хейдзі (1159) знову спалахнув заколот, що підняв Нобуйорі, і Кійоморі знову бився на боці государя та покарав зрадників смертю. А при умові, що виявлене вдруге завзяття, завжди заслуговує особливо щедрої вина­городи, наступного року Кійоморі знову підвищили ранг. Він став радником – сайсьо, главою Пошукового ві­домства, отримав титул тюнагона, а потім і дайнагона (3) та був, нарешті, призначений міністром, після чого, обми­наючи посади Правого та Лівого міністрів, піднявся до найпочеснішого сану, став Головним міністром та отри­мав нижчий ступінь найвищого придворного рангу. І хо­ча Кійоморі ніколи не служив у двірцевій варті, най­вищим указом йому дарували право мати під час виїзду почт. А невдовзі новий указ дозволив йому їздити в ка­реті, запряженій волом, чи у возі, який тягне челядь, так що тепер він міг уже прямо в кареті в’їжджати в заборо­нені ворота палацу, немов це б був сам регент чи канц­лер...

Сталося так, що 3-го року Нін’ан (1168) 11-го дня одинадцятого місяця князь Кійоморі у віці 50-ти років раптово захворів і, щоб не позбутися життя, спішно прийняв духовішй сан. У чернецтві взяв він ім’я Дзьокай – Океан чистоти. І, справді, цей вчинок, мабуть, сподобав­ся богам – миттєво видужав він від такої тяжкої хвороби і прожив стільки років, скільки було даровано йому згори. Як гнуться під поривами вітру дерева і трави, так покірно схилялися перед ним люди; як земля всотує до­щові струмені, так усі навколо смиренно виконували його накази.

Найшляхетніші вельможі, найхоробріші вояки не мог­ли суперничати із численними нащадками родини новоявленого інока Кійоморі, володаря маєтку в Рокухарі. А князь Токітада, шурин Правителя-інока, так прямо й казав: «Той не людина, хто не з нашого роду!» Не дивно, що всі намагалися будь-яким чином породичатися з до­мом Тайра. В усьому, що не візьми, будь це крій одягу чи звичай особливим чином носити капелюх, достатньо було заїкнутися, що так заведено в Рокухарі, як усі поспішали так само…

А все тому, що Правитель-інок зібрав триста отроків 14 – 15 років і взяв їх до себе на службу; підрізали їм волосся кружальцем, зробили зачіску кабуро та одягнули в однакові червоні куртки. Вдень і вночі блукали вони вулицями, вишукували в місті крамолу. І достатньо було лише одному з них почути, що хтось погано відзивається про Тайра, негайно скликав він своїх дружків, юрбою вдиралися вони до житла необачного, усе начиння, усе майно нищили й відбирали, а хазяїна в’язали й тягли до Рокухари. Ось чому хоч би як погано ставилися люди до численних нащадків дому Тайра, хоч би як думали про них у душі, ніхто не насмілювався сказати про це вголос…

При одному слові «Кабуро!» і верховий кінь, і запряжений волами віз поспішали звернути в провулок. І в заборонені двірцеві ворота входили й виходили кабуро без дозволу, ніхто не наважувався запитати в них ім’я, столичні чиновники відводили очі, ніби не бачать...

Вершини слави досягнув не лише сам князь Кійоморі, - увесь рід його процвітав. Старший син і спадкоємець, князь Сігеморі, - Середній міністр і начальник Лівої двірцевої варти, другий син Мунеморі – тюнагон і начальник Правої варти, третій син Томоморі – воєна­чальник третього рангу, онук-спадкоємець Кореморі – воєначальник четвертого рангу; усього ж у роді Тайра вищих сановників налічувалося 16 осіб, удостоєних права з’являтися при дворі – більше тридцяти, а якщо додати до них правителів різних земель, чиновників та інших високих посадових осіб – набралося б, мабуть, більше шестидесяти. Здавалося, немов на світі справді немає гід­них називатися людьми, опріч нащадків Тайра...

Крім того, було в Кійоморі 8 дочок. Усіх вдало видали заміж. Старшу... видали заміж за Лівого міністра Канема­су. Від цього шлюбу народилося безліч синів...

Друга дочка Кійоморі стала імператрицею. У неї на­родився син, його невдовзі оголосили спадкоємцем, а після його вступу на престол імператриці-матері пожалу­вали титул Кенреймон’ін. Рідна дочка Кійоморі – «Мати країни»: що може бути почеснішим?

Третя дочка стала дружиною регента Мотодзане. Її призначили вихователькою малюка-імператора Такакури й дали високе придворне звання. Звали її пані Сіракава, при дворі вона вважалася дуже впливовою й поважаною особою. Наступну дочку видали за канцлера Мотоміті. Ще одну – за дайнагона Такафусу, молодшу – за Нобутаку, главу Відомства будування. І ще була в Кійоморі дочка від старшої жриці світлої богині в Іцукусімі, що в краю Акі; ця дочка служила государеві-іноку Госіракаві й перебувала на рівні майже законної дружини нижчого рангу. А ще одну дочку народила йому Токіва, служниця вдови-государині Кудзьоін; ця дочка перебувала в почті Лівого міністра Канемаси й мала прізвисько «Пані з гале­реї».

Країна наша Японія складається із 66 земель; з них під владою членів родини Тайра перебувало вже більше тридцяти, отже володіли вони більше ніж половиною країни. А скільки було в них, окрім того, особистих маєт­ків, скільки полів заливних і сухих, так і не злічити!..

Усю Піднебесну посеред чотирьох морів тримав Правитель-інок у своїй десниці; люди лаяли його, засуджу­вали його вчинки, але Правитель-інок, не звертаючи увагу на людську хулу, знай творив справи, одну дивовижнішу за іншу...

У минулі роки й до недавнього часу вояки Тайра й Мінамото разом служили трону, разом приборкували не­слухів, які порушували закон і не поважали владу імпера­тора. Відтак спокій та порядок панували у світі. Але у смуті Хоген загинув у бою Тамейосі, а під час смуги Хейдзі – Йосітомо. Після їхньої загибелі всіх нащадків роду Мінамото або вбили, або відправили на заслання; відтепер процвітали лише Тайра, усі інші й голову під­няти не насмілювалися. Здавалося, тепер назавжди запа­нує спокій у державі. Однак після смерті государя-монаха Тоби як і раніше всякчас спалахували збройні чвари, а страти, заслання, позбавлення сану, звільнення з посади відбувалися щодня, як цілком звична справа, і не було спокою в країні, і народ тремтів від жаху. Особливо ж з початком років Ейряку та Охо посилилися чвари між двором колишнього імператора Госіракави й царюючим володарем імператором Нідзьо – внаслідок цих чвар усі царедворці, і вищих, і нижчих рангів, тремтіли від страху, перебуваючи в постійному неспокої, немов стояли біля краю безодні, немов ішли по тонкій кризі... Попередній Імператор і нинішній імператор, батько й син – здавало­ся б, яка ворожнеча може їх розділяти? А тим часом раз-у-раз відбувалися події, одна дивовижніша від іншої, - а все тому, що наблизився кінець світу й думки людські обернулися тільки до зла... Хоч би що говорив государ-батько, імператор у всьому йому перечив; тоді й сталася подія, яка вразила всіх, хто бачив це або чув про неї, і викликала загальний осуд.

В померлого імператора Коное лишилася дружина, вдова-імператриця, дочка Правого міністра Кін’йосі. Піс­ля смерті імператора покинула вона двір, оселилася в маєтку Коное-кавара та, як належить вдові, жила са­мітню й скромно. У роки Ейряку виповнилося їй, ма­буть, 22 чи 23 роки — вік, коли розквіт уже майже минув. Однак юна мала славу першої красуні в державі, і ось імператор Нідзьо, який думав тільки про любовні втіхи, для яких його новоявлений Гао Ліши ⁴ розшуковував кра­сунь по всій країні, послав їй любовного листа. Але вдова й не думала відповідати. Тоді імператор, уже не прихову­ючи своїх намірів, послав у дім Правого міністра найвищий указ, яким повелівав удові-імператриці ввійти в палац як його законній дружині. Вчинок нечуваний, що виходив за будь-які межі! Сановники зібралися на раду, і кожний висловив свою думку...

У нашій державі від часів імператора Дзімму зміни­лося на троні більше семидесяти володарів, однак ніколи не бувало такого, щоб жінка двічі ставала імператрицею! — так одностайно розсудили збори.

Попередній государ Госіракава теж умовляв сина, го­ворячи, що недобру справу він задумав, але імператор відповів:

— У Сина Неба немає батька й немає матері! В мину­лому житті я дотримувався Десяти Заповідей і в нагороду за це став повелителем десяти тисяч колісниць. Чому ж такій незначній справі не відбутися за моєю волею?! — і невдовзі найвищим указом призначив день весілля. Тут навіть і імператор-батько був безсилий що-небудь змі­нити...

Невдовзі настав день від'їзду до палацу. Міністр-бать-ко та інші придворні проводжали наречену відповідно до церемоніалу, з особливою пишністю прикрасивши каре­ту, але вона не поспішала їхати, бо весілля було їй зовсім не до душі. Лише коли стемніло й настала глибока ніч, дозволила вона посадити себе в карету.

Так увійшла вона в імператорські чертоги, поселилась у палаці Прекрасних пейзажів і віддано служила імпера­торові, радячи йому присвятити всі помисли управлінню країною...

З тугою згадувала вона про щасливі часи, коли душа в душу жила в палаці з покійним імператором Коное...

Але навесні 1-го року Ейман (1165) рознеслася чутка, що імператор Нідзьо хворий, а з початком літа недуга його стала ще тяжчою. Імператор мав малолітнього сина Рокудзьо, якого йому народила дочка Канеморі з Ікі, помічника Головного скарбника. Пішли чутки, нібито спадкоємцем оголосять цю дворічну дитину. І справді, того ж року 25-го дня шостого місяця вийшов найвищий указ про передачу трону малолітньому царевичеві. Того ж вечора відбулася церемонія зречення хворого імператора Нідзьо. Сум'яття й неспокій охопили країну...

...Імператор Тоба ступив на престол п’ятирічним, ім­ператор Коное — трирічним, але люди вже тоді стверд­жували, що нові імператори занадто вже незрілі роками! Нині ж імператорові Рокудзьо виповнилося лише два ро­ки. Такого ще ніколи не бувало!..

Тим часом, 27-го дня сьомого місяця того ж 1-го троку Ейман (1165), попередній імператор Нідзьо помер. Йому було лише 23 роки — квітка, яка зів'яла, не дочекавшися розквіту!.. Усі мешканці жіночих передпокоїв, ті, хто жи­ве за парчовими завісами й коштовними ширмами, від­чули глибоку скорботу. Тієї ж ночі померлого імператора поховали на рівнині Рендайно біля гори Фунаока на пів­нічний схід від храму Корюдзі.

Під час поховання між ченцями монастирів Енрякудзі й Кофукудзі відбулася суперечка про те, кому раніше ставити священні скрижалі — поминальні дошки, і оби­дві сторони завдали одна одній чималих образ...

У зв’язку з трауром по покійному імператорові Нідзьо в палаці не проводили ні церемонії Очищення, ні цере­монії Першого Дарування рису. Того ж року 24-го дня останнього місяця найвищим указом звання царевича крові було даровано малолітньому Такакурі, синові попереднього государя Госіракави, народженого його дружиною, імпе­ратрицею Кенсюнмон’ін. ...Того ж року 8-го дня десятого місяця шестирічного царевича Такакуру проголосили спадкоємцем престолу. Він доводився дядьком правлячому імператорові Рокудзьо, якому виповнилося лише три роки, отже, спадкоємець виявився старшим від імперато­ра...

Дворічним почав царювати імператор Рокудзьо, і було йому тільки п’ять років, коли він вже покинув престол – зрікся на користь нового імператора Такакури...

Церемонія вступу на престол нового імператора Така­кури відбулася третюго місяця 2-го року Нін’ан (1167). З воцарінням цього імператора родина Тайра, здавалося, процвітатиме ще сильніше. Августійша мати, пані Кен­сюнмон'ін належала до родини Тайра і, більше того, до­водилася молодшою сестрою дружині князя Кійоморі, пані Ніїдоно. Дайнагон Тайра Токітада був її старшим братом і, отже, рідним дядьком імператора. Здавалося, ані в палаці, ані за його межами не було васала мо­гутнішого від Токітади. Просуванння у званнях, нові при­значення – усе вирішувалося волею цієї людини...

16-го дня сьомого місяця 1-го року Као (1169) по­передній государ Госіракава постригся в монахи, але і прийнявши духовний сан, він як і раніше відав усіма справами в державі, тому двір його нічим не відрізнявся від резиденції правлячого монарха...

Сам Госіракава неодноразово казав своїм підлеглим: - ...Кійоморі поводить себе нечувано зухвало й сва­вільно, усіх інших ні в що не ставить. А все тому, що наближається кінець світу, і влада імператорів втратила свою силу!..

...В ті часи просування у званнях, призначення на посаду відбувалося не за волею імператора чи государя-інокa Госіракави, не за рішенням правителя-регента. Усе відбувалося тільки за бажанням дому Тайра, а тому ні Дзітгей, ні Канемаса так і не дістали бажаного звання...

Уже кілька разів подавали монахи Святої Гори чолобитну государеві-іноку Госіракаві; вони вимагали заслати правителя землі Kaгa Моротаку, а Мороцуне, його на­місника, ув’язнити, але відповіді на свою скаргу так і не втримали. Тоді ченці відмінили свято на честь бога Хійосі, пишно розмалювали паланкіни зі священними ковче­гами трьох храмів – Дзюндзендзі, Мародо й Хатіодзі, підняли їх на плечі й уранці в годину Дракона⁵ 13-го дня четвертого місяця 3-го року Антен (1177) рушили до імператорського палацу...

Тут було віддано наказ – воякам Тайра й Мінамото стати бойовим заслоном біля палацу з усіх чотирьох бо­гів, щоб перетнути шлях монахам...

Несучи попереду ковчеги ченці спробували пробитися до палацу зі східного боку через Ворота Вітання Муд­рості. А там справа відразу обернулася безчинством і свя­тотатством, бо самураї почали стріляти по натовпу з лу­ків. Десятки стріл встромилися в ковчег храму Дзюн­дзендзі. Загинуло багато послушників, служок, чимало ченців було поранено. Здавалося, стогін і лемент долі­тають до небесної обителі бога Брахми, а в земних гли­бинах від страху здригнулися боги-хранителі підземелля. Розгромлені вщент монахи залишили ковчеги біля воріт і ні з чим повернулися до себе на Гору.

сувій другий

...5-го дня п’ятого місяця 1-го року Дзісьо (1177) святійшого Мейуна, главу віровчення Тен-дай ⁶, відлучили від участі в Молитовних зборах у палаці... А через день чиновники Пошукового відомства взяли під варту головних призвідників із ченців, які намагалися пронести в палац ковчега. Причиною ж усього були злі наклепи Сайко, батька й сина, які нашіптували госуда-реві-іноку, нібито заворушення в монастирі виникли то­му, що особистий маєток настоятеля перейшов у воло­діння правителя Моротаки...

11-го дня того ж місяця призначили нового настояте­ля — царевича крові, сьомого сина покійного імператора Тоби, святійшого Какукая, учня блаженного Гьогена⁷. З наступного дня Мейун уже не вважався настоятелем. Двоє чиновників Пошукового відомства, яких прислали охоро­няти настоятеля, забили колодязь кришкою, залили во­дою вогонь у вогнищі — колишній настоятель не смів більше користуватися ані водою, ані вогнем. І знову по­повзли чутки, що ченці, обурені таким жорстоким повод­женням з настоятелем, знову нагрянуть у столицю, і зно­ву стало неспокійно в столиці...

Сам Правитель-інок Кійоморі прибув до палацу кло­потати за Мейуна, але государ-інок під приводом погано­го самопочуття його зовсім не прийняв, і Кійоморі по­вернувся додому прикро враженим. А з колишнім настоя­телем вчинили як у минулі роки: забрали грамоту про прийняття духовного сану, оголосили знову мирянином і дали світське ім’я – Maцye Фудзії...

Того ж місяця 21-го дня визначили й місце заслання – край Ідзу. Як не намагалися пом’якшити покарання, брех­ливі наклепи батька й сина Сайко зробили свою справу...

Почувши, що ченці Святої Гори силою відбили ко­лишнього настоятеля, государ-інок розгнівався ще біль­ше. А Сайко все нашіптував: «Ченці Гори не вперше насмілюються подавати зухвалі супліки, але тепер їхній непослух перевищив усе, що бувало в минулому! Про­вчіть же їх до ладу!»...

Ці заворушення в монастирі змусили дайнагона Нарітіку тимчасово облишити свої потаємні думки. Тим ча­сом, хоча таємні наради й підготовка як і раніше не припинялися, Юкіцуна, на котрого Нарітіка покладав та­кі великі сподівання, подумавши, вирішив, що даремно він приєднався до змовників, бо військо їхнє недостатньо сильне, аби зламати могутність дому Тайра... І ось 29-го дня п’ятого місяця того ж року Юкіцуна з настанням сутінків крадькома пробрався в маєток Тайра на Восьмій Західній дорозі столиці й попросив варту передати Правителеві-іноку: «Прийшов Юкіцуна, бо є дещо, про що він хоче йому повідати!» ...І він переповів усі розмови змовників, навигадувавши й додавши багато неправди...

Князь Кійоморі був вражений і наляканий: громовим голосом почав він скликати вояків-самураїв. ...Прибігла незліченна кількість самураїв, хмарами юрбилися вони на дворі; за ніч у маєтку на Восьмій Західній дорозі зібра­лося, мабуть, не менше семи тисяч вершників...

Уже за кілька кварталів до маєтку Тайра, ледь на­близившись до Восьмої дороги, побачив дайнагон безліч вояків у бойових обладунках. «Чого б це?» - подумав він, і неспокій мимоволі закрався в душу. Вийшовши з карети, він пройшов у ворота й побачив, що весь двір теж до краю заповнений вояками. Біля входу на головну гале­рею його вже чекали кілька самураїв з лютим виглядом; вони схопили дайнагона з двох боків за руки й потягли. «Зв’язати?» - запитали вони. «Не треба!» - відповів із-за бамбукової завіси Правитель-інок. Тоді вони затягли дайнагона на галерею, запхали до тісної комірчини й за­мкнули. Дайнагонові здавалося, немов він спить і бачить якийсь страшний сон, в якому незрозуміло що й чому відбувається. Люди його, відтіснені самураями, розбіг­лися хто куди: залишивши й волів, і карету, усі вони сховалися, охоплені смертельним переляком.

Тим часом притягли й інших змовників – святійшого Рендзю, Сюнкана, управителя храмів Хоссьодзі, Мотокане, правителя землі Ямасіро, придворних Масацуну, Ясуйорі, Нобуфусу, Сукеюкі...

А інок Сайко, ледь почувши лихі вісті, скочив на коня і, нахльостуючи його, з усіх сил поскакав до палацу. Проте самураї Тайра його наздогнали...

Виконуючи наказ, Мацура Тосісіге почав допит і кату­вання, дроблячи руки й ноги Сайко. І Сайко розповів усе, як було, бо він і зовсім не збирався відпиратися, до того катування було жорстоким. На п’яти аркушах білого паперу записали зізнання Сайко. Відтак надійшов наказ: «Розідрати йому рот!» І йому розідрали рот, після чого стратили, відрубавши голову на березі ріки Камо, біля П’ятої дороги, на захід від широкого проїзду Червоного Птаха, Сусяку. Син його та спадкоємець Моротака від­бував заслання в Ітоде, у краю Оварі; але тепер там­тешньому жителеві Коретокі, начальникові повіту Огума, наказали його зарубати, що той і виконав. Молодший син Мороцуна був ув’язнений у темниці, - його звідти витягали й зарубали на березі ріки біля Шостої дороги. Молодшому братові Морохіде й трьом васалам також знесли голови з плечей...

Багатьох схопили за наказом Правителя-інока, але, очевидно, цього йому все ще було мало; серце його як і раніше палало гнівом. Він одягнув бойовий каптан з чер­воної парчі, зверху - щільно облягаючий чорний панцир зі срібними пластинами на грудях, до рук узяв коротку алебарду, рукоять якої була обвита срібними джгутами...

Трохи помовчавши, Кійоморі проказав:

- Суди сам, Садайосі: у смуту Хоген більше поло­вини моїх родичів під орудою дядька мого Тадамаси пе­рейшли на бік колишнього государя Сутоку. Покійний батько мій Тадаморі все життя служив його синові, царе­вичу Сігехіто, починаючи з малих років царевича. Нелег­ко мені було в ті часи піти проти всіх моїх близьких! Але, вірний заповіту покійного імператора Тоби, я перш за все став на сторону государя Госіракави. Такою була моя перша служба!

Далі, дванадцятого місяця 1-го року Хейдзі (1159), знову спалахнув заколот; Нобуйорі та Йосітомо оточили палац попереднього государя, увірвалися до палацу прав­лячого володаря, знову затягнувши країну в чорний мо­рок смути. Я, Дзьокай, ризикуючи життям, знищив супо­статів. Знову й знову наражався я на небезпеку для свого життя, щоб послужити государеві Госіракаві, доки не здо­лав бунтівників Цунемуне та Корекату. Хоч би що казали люди про Тайра, Імператорський рід у боргу перед нашою родиною на сім поколінь уперед! Тож хіба не прикро, що нині государ-інок слухає наклепи нікчемного заколот­ника Нарітіки та низьконародженого негідника Сайко, схвалив їхній намір покінчити з родиною Тайра? Відчуває серце, що, коли знову знайдеться якийсь наклепник, го­судар-інок здатний видати указ, спрямований проти Тайра. А варто тільки один раз оголосити нас ворогами імператора, і пізно буде побиватися й плакати! Ось я й думаю, поки в країні знову не запанують мир та порядок, необхідно ув'язнити государя Госіракаву в приміському палаці Тоба або, якщо не в Тоба, нехай прибуде до нас сюди, у Рокухару. Що на це скажеш? Але дехто із самураїв, які служать в імператорській варті, мабуть, наду­мають чинити нам опір, не поступляться без бою... Пере­дай же наказ моїм васалам — нехай готуються до битви! Відтепер я більше не слуга імператорові! Сідлай мого коня! Принеси мій бойовий панцир!..