Від старої до нової україни

Серед істориків, що займа­ються питанням національних рухів, побутує думка, що у За­хідній Європі модерний націона­лізм був справою державних політиків, тимчасом як у Цен­тральній і Східній Європі саме поети, філологи та історики створювали національності¹³⁵. Це твердження, як і кожне уза­гальнення, є лише частково слушним, бо можна знайти ба­гато винятків і для першого, і для другого випадків. Але в ці­лому воно вдало відображає особливість національного від­родження «недержавних наро­дів», що становили абсолютну більшість у Центральній і Схід­ній Європі. Втративши свою на­ціональну незалежність і стару еліту, вони були позбавлені до­ступу до політичних важелів вла­ди і відбудовувались «знизу» за­вдяки цілеспрямованим зусил­лям національно свідомої інте­лігенції. Чеські, словацькі, укра­їнські та ін. будителі вважали, що їхні нації не вмерли, а лише приспані історією і їх треба «розбудити» і «відродити».

Національні «будителі» рідко коли думали, що насправді вони не відроджують «стару» націю, а творять нову. «Старі» нації, як правило, ототожнювалися з елі­тою чи так званим репрезента­тивним класом. «Нові» нації мали набагато ширшу соціаль­ну базу і повинні були включати усі суспільні верстви і класи міс­цевого населення, що творці нації вважали «своїм». Елемент витворення нових національних традицій і національних міфів був дуже сильним у діяльності національних діячів. В окремих випадках вони не зупинялися пе­ред відвертою фальсифікацією: чеський будитель Вацлав Ганка заради доказу славетного історичного минулого чеського на­роду написав «Краледворський рукопис» та «Зеленогорський рукопис» і видав їх у 1817-1819 роках як нібито оригінальні іс­торичні пам'ятки. Подібно досі існують сумніви щодо автентич­ності «Слова о полку Ігоревім», обставини появи якого у 1800 р. є досить загадковими.

Національна еліта державних народів висміювала спроби та­ких національних будителів об­лагородити своє історичне ми­нуле і витворити літературну мо­ву зі «селянських говірок». Для неї такі спроби видавалися штуч­ними і безперспективними. Од­нак при цьому вона не помічала і забувала, що її історія, культу­ра і мова також були «видума­ними». Німці, австрійці, росіяни та інші тривалий час не могли відповісти на питання: «Що є Німеччина? Що є Австрія? Що є Росія?» Пошуки відповідей на ці питання вимагали інтелектуаль­них зусиль декількох поколінь політичних і культурних діячів.

Насправді нації різнилися не за тим, чия історія, мова і куль­тура «натуральні», а чиї «видума­ні». Як і всі інші, більші (аніж, скажімо, жителі одного села) спільноти - класи, конфесії тощо - нації є уявними. Уявни­ми не в тому сенсі, що вони не існують чи не існували насправ­ді, а в тому, що питання прина­лежності до них можна виріши­ти лише в уяві. Те, що відрізняє націю від інших «уявних» спіль­нот, - як твердить один із про­відних теоретиків по вивченню націоналізму Бенедикт Андер­сон¹³⁶, - є спосіб, в який вона мо­же бути уявлена: як велика сус­пільна група, що базується на спільній літературній мові, або як така, що має спільну культуру, традиції, територію й історію.

Ця точка зору на нації є над­звичайно продуктивною для вивчення початкового періоду національного руху. Іншим про-вокативним і багатонадійним підходом є врахування зов­нішнього контексту, що є дуже важливим для творення кожної нації. Лія ґрінфільд у своїй не­давній праці «Націоналізм: п'ять шляхів до модерності» аргумен­тувала думку, що п'ять найбіль­ших сучасних націй - англійсь­ка, французька, російська, ні­мецька й американська - сфор­мувалися у конфронтації одна з одною. За винятком англійсько­го, який дослідниця вважає най­першим, всі інші «національні проекти» були результатом ім­порту ззовні вже існуючої фор­мули національної ідентичності.

«Домінування Англії у Європі XVII! ст. і домінування Західної Європи у всьому світі зробила [існуючу формулу] національності каноном. У міру того, як сфе­ра впливу осередку західних суспільств (що визначали себе як нації) поширювалася, інші суспільства, що належали чи шукали вступу до цієї системи, не мали іншого вибору, як са­мим ставати націями»¹³⁷.

Стосовно націоналізмів «неісторичних» («недержавних», «ма­лих») народів тези про «уявний» характер націй та роль зовніш­ніх умов варто доповнити ще одним спостереженням - про так звану личинкову стадію у їхньому розвитку (Ерік Гобсбаум)¹³⁸. Перш ніж національні будителі змогли обнародувати перекон­ливу концепцію своєї нації, їм та їхнім попередникам доводилося жити і працювати у політичному і культурному просторі, що був здомінований іншою, «історич­ною» («державною», «великою») нацією. Як правило, вони були позбавлені власних національних шкіл, національних організацій, видань тощо. Тому національні будителі творили свою культуру, користуючись можливостями, які їм надавала інша, панівна нація. Це неминуче вело до переймання чужих концепцій, яких намагали­ся пристосувати до розбудови власної національної ідентичності. Образно кажучи, розвиток іде­ології «неісторичних» націй по­первах нагадував життя личинки у чужородному тілі, поки ця личин­ка могла набрати власного тіла і перетворитися на метелика.

Визнання цього факту веде до цікавого і досить парадок­сального висновку, що творен­ня «неісторичних» націй було перетворенням чи руйнуванням інших, «історичних» націй. Як твердить автор цієї тези Роман Шпорлюк, «кожне національне творення є ... процесом пере­творення старої («великої») нації на дві або й більше націй, включно зі старою, яка, зберіга­ючи старе імя, насправді стає новою спільнотою. З цієї точки зору, історія творення України, Словаччини чи Чехії є аспектом історії перетворення відповідно Польщі і Росії, Угорщини, Авст­рії/Німеччини» ¹³⁹.

Унікальність українського ви­падку полягала в тому, що укра­їнські національні будителі, роз­будовуючи свою модерну націю, руйнували зразу декілька старих. З політично-територіального погляду Україна з кінця XVIII ст. була поділена між Австрійською і Російською імперіями. З точки зору культурного домінування, на більшості її території пере­хрещувалися польські і російсь­кі впливи, а в окремому регіоні, на Лівобережжі, існували ще й залишки малоросійської (козаць­кої) нації. Шляхом заперечення політичних і культурних впливів старих націй (але заперечення у гегелівському сенсі, як відкидан­ня одних елементів і успадкуван­ня та перетворення інших) від­бувалося становлення молодої модерної української нації.

Найстарішим з цих впливів був польський. Майже всі укра­їнські землі до 1667 р. перебу­вали у складі Речі Посполитої. Після того, як у 1667 р. значна частина їх - територія козацької держави (Гетьманщини) - при­єдналася до Росії, більшість ук­раїнської території залишалася під Польщею. Ситуація змінила­ся лише після поділів Польщі 1793-1795 pp. Але навіть після втрати політичної незалежності польська шляхта зберігала свої політичні і культурні впливи на Правобережжі протягом всієї першої половини XIX ст., тимчасом як у Галичині протягом всього століття вона зміцнила свої позиції як панівної групи.

Український визвольний рух у ранньоновітні часи (XVI-XVII ст.) мав сильно виражене антипольське спрямування. Воно зберігалося впродовж усього національного відродження XIX ст. Проте його провідна верства - козацька старшина та її нащадки - успадкувала певні політич­ні та культурні концепції старої Речі Посполитої - ідею договору з королем, федеративної побудо­ви держави та особливого ста­тусу шляхти. Несумісність засво­єних старих польських моделей з новою російською дійсністю тривалий час служив однією з засад руху нащадків козацької старшини за збереження авто­номного статусу своїх земель у складі Російської імперії.

Рух українських автономістів поступово згасав у перших де­сятиліттях XIX ст. Але з того часу польські впливи починають дія­ти на українських інтелектуалів в інший спосіб, оскільки зміню­ється сам образ Польщі. Поділи Польщі у 1772-1775 pp. збігли­ся з часом Великої французької революції і зародженням нових інтелектуальних течій на Заході, які послужили ідеологічною засадою для розвитку модерного націоналізму. Поляки втратили свою незалежність саме в той момент, коли на всьому континенті зароджувалися національ­но-визвольні рухи. Польська бо­ротьба за визволення власної держави стала прикладом для інших поневолених народів. Лорд Актон писав про поділи Польщі як про «акт безглуздого насильства, вчиненого з відвертою зневагою до не лише наро­дних почуттів, а й до публічно­го права. Вперше в новітній іс­торії була придушена велика Держава, і ціла нація поділена між своїх ворогів... З цього часу існувала нація, яка вимагала свого об'єднання у Державу -душа, яка наче блукала у пошу­ках тіла, щоб у ньому розпоча­ти життя заново; і вперше по­чуто крик, що влаштування Дер­жав є несправедливим - що їхні кордони є неприродними і що цілий народ був позбавлений свого права становити незалеж­ну спільноту^⁴⁰».

Боротьба поляків за свою не­залежність стала прикладом для національних будителів Цен­тральної і Східної Європи. Вони прикидали польський приклад на себе, стверджуючи, що їхні народи також мають свою мову, культуру і власну «душу», яка так само блукає у пошуках власно­го тіла - національної держави. Коротко кажучи, польський при­клад зміцнював політичні моменти в ідеології національних відроджень і спонукав їхніх ліде­рів мислити не лише мовно-культурними, а й політичними категоріями.

Але на цьому ділу не кінець. Впливи Заходу на польське сус­пільство зреволюціонізували нове покоління польської еліти, заступивши ідеали старої шля­хетської Польщі загальноєвро­пейськими гаслами «рівності, свободи і братерства». Консти­туція 3 травня 1791 р. стала від­правною точкою для боротьби за нову, демократичну Польщу, яка мала складатися з рівноправ­них і вільних громадян. Князь Меттерніх, один із головних ар­хітекторів монархічно-реакційно­го порядку у післянаполеонівську добу, дуже чітко передав дух польського націоналізму, ствер­дивши, що «польськість - це ре­волюція».

Така політична модель поль­ського руху доповнювалася сильним демократичним спря­муванням. Це робило її особли­во привабливою для національних будителів у Центральній і Східній Європі. Польський рух впливав на українських патріотів безпосередньо, оскільки вели­кою мірою відбувався на укра­їнських землях. Його впливи на Шевченка, Шашкевича й інших українських патріотів є очевид­ними. З іншого боку, польські революціонери самі шукали шляхів до українського серця, як свідчить приклад української школи в польській літературі чи польських конспірацій в Галичині. Існувало одне маленьке «але», яке не дозволило українським діячам, попри всю привабливість польської моделі, розчинитися у польському революційному середовищі. Польські демократи здебільшого переставали бути демократами, коли заходила мова про задоволення національних прав українців. Вони вважали українців, литовців і бі­лорусів частиною «польської» нації, тому ставилися до спроб відродити культури і літератур­ну мову цих народів як до непот­рібної забаганки; говорити ж про їхню політичну самостійність видавалося дикою фантазією.

Подвійність польських націо­нально-політичних стандартів -одних щодо себе, других сто­совно інших - охолодила бажан­ня українських діячів і зробила їх глухими до закликів боротися «за вашу і нашу свободу». Вони сприйняли модель польського націоналізму, але справедливо вирішили пристосувати її для по­будови модерної України, аніж добиватися за її допомогою відновлення «історичної Польщі».

Польське повстання 1831 р. та його наслідки зіграли велику роль у розвитку українського руху. Воно є вдалим прикладом, як один націоналізм провокує і розбуджує інший. У Галичині воно призвело до глибокої роз­колини у польсько-українському союзі, що щойно почав склада­тися. Реакцією на цей розрив стала поява покоління «Руської Трійці». У підросійській Україні воно подіяло не прямо, а через ту реакцію, яку воно викликало серед російського суспільства. На момент вступу до модерної доби росіяни не розв'язали своєї власної проблеми націо­нальної ідентичності. Як влучно висловився Роман Шпорлюк, якщо на початку XIX ст. поляки були нацією без держави, то росіяни були державою без нації¹⁴¹. Росія стала багатонаці­ональною імперією ще до того часу, як сформувалася сучасна російська нація. Не так було на Заході, де творення імперій від­бувалося хронологічно й терито­ріально окремо від процесу тво­рення національної держави (як правило, західні метрополії і їхні колонії були розділені морями або континентами). Натомість росіяни завойовували сусідні й етнічно чужі їм народи, не будучи самі певні, що таке власне «Ро­сія», а що є лише «територіями під російським пануванням»¹⁴². У Росії формування сучасної російської нації сповільнювало­ся особливим характером її по­літичної системи. На Заході сус­пільство виникало незалежно від політичної влади монарха, ос­кільки монарх був правителем своїх підданих, але не був їхнім власником. У Росії монархія мала риси так званої патримо­ніальної системи, коли цар був не лише правителем, а й повним власником і розпорядником долі своїх підданих. Оскільки грома­дянське суспільство залишалося слаборозвинутим, не існувало іншого поняття нації поза тим, що пов'язувалося з державою. Російська династія брала почат­ки від правителів Київської Русі, тому московські царі вважали всі землі, що колись належали їй (у т.ч. й українські), частиною своєї історичної спадщини. «Збирання руських земель» було однією із нав'язливих ідей московських царів і петербурзьких імперато­рів. Приєднання, а згодом інкор­порація України до складу Ро­сійської імперії, з їхньої точки зору, виглядало як повернення втраченої колись вотчини. Те, що українські землі раніше вхо­дили до складу Великого князівства Литовського, Речі Посполи­тої або ж мали власну політичну автономію і за той час встигли виробити власні культурні, релі­гійні і політичні традиції, сприй­малося як збочення, зумовлені нібито примусовим відмежуван­ням України від царя¹⁴³.

Провідні російські інтелекту­али могли сперечатися щодо природи російської національ­ності. Але вони не мали наймен­шого сумніву щодо «руськості» українських земель, і цей погляд збігався з офіційною позицією російського самодержавства. Парадокс полягав у тому, що українські інтелектуали у XVII— XIX ст. самі сильно спричинили­ся до формування цього погляду. До моменту приєднання Ук­раїни Росія дуже слабо пов'язу­вала себе з Київською Руссю. Мало хто у тодішній Москві вза­галі думав про Київську Русь як про посередника Російської держави¹⁴⁴. Цей «київський міф», що зараз є невід'ємною части­ною російської національної сві­домості, виник пізніше. Його сформулював у другій половині XVII ст. автор «Синопсису», який зобразив Московське царство як спадкоємця Київської Русі. Ця книжка вийшла із київського ін­телектуального середовища (традиційно її авторство припи­сується київському монаху Іннокентію Гізелю), але вона стала підручником з історії у російсь­ких школах, а її концепція була розвинута пізнішою російською історіографією.

Існувало декілька причин, чо­му вихідці з Малоросії так охо­че брали участь у побудові ідео­логічних засад старої «руської» нації. Назва «Русь» від часів Се­редньовіччя не мала головно ет­нічного навантаження, а вжива­лася як синонім східного православ'я. Гострий польсько-укра­їнський конфлікт XVII ст. мав силь­ну релігійну основу, і тому для української духовної еліти при­родно було шукати підтримки у православної Москви. А оскіль­ки цей новий центр православ'я після занепаду Константинополя ідеологічно був дуже слабким, київські інтелектуали подбали про його зміцнення. Релігійні пов'язання значною мірою визначили й політичну орієнтацію.

Хоча реакція козацької еліти на інкорпорацію Гетьманщини до складу новопосталої Росій­ської імперії була різною - від відкритого збройного опору аж до запопадливої служби -врешті-решт перемогла ідея ло­яльності до Санкт-Петербурга. Не останню роль відіграла та обставина, що Росія наприкінці XVIII ст. завдала поразки двом історичним ворогам України -Польщі та Кримському ханству. Українські («малоросійські») інте­лектуали і чиновники мали всі підстави вважати Російську ім­перію «своєю» батьківщиною, оскільки її зростання було в їхніх інтересах й оскільки своєю від­даною службою вони мостили шлях цій імперії до світового тріумфу. Багато з них оплакува­ли долю своєї козацької Украї­ни, але вважали, що повернен­ня до минулого неможливе.

Це тривало так довго, поки Російська імперія не опинилася перед викликом нових прозахідних політичних ідеологій та пот­реби модернізації свого суспіль­но-політичного й господарсько­го ладу. Наполеонівські війни та польський революційний рух разом з поширенням ідеології романтизму й ідеї слов'янської єдності змінили триб мислення українських інтелектуалів. Спро­ба російського правлячого кла­су після поразки польського повстання 1830-1831 pp. ско­ристатися з українських діячів для поборення польських впли­вів у Південно-Західному краї відкрила для українського наці­онального відродження нові можливості. Власне між 1830 -1840-ми роками відбувається величезний стрибок у розвитко­ві національного руху. Українські діячі вирішили творити нову ук­раїнську ідеологію не на тих за­садах, які пропонувала стара еліта, а на народній основі.

Таке рішення мало драматич­ні наслідки. По суті, молоде по­коління українських інтелектуалів добровільно відкидало стару спадщину й почало будувати традицію заново. Найбільш по­казовим з цієї точки зору ви­дається питання створення нової літературної мови. На зламі XVIII-XIX ст. такою мовою для старої української еліти була церков­нослов'янська. На відміну від ро­сійського варіанта цієї мови в її структурі та лексиці відчувався сильний вплив місцевої говірки різних верств українського сус­пільства, у т.ч. народно-селянсь­кі елементи. Як засвідчила твор­чість українського філософа Ско­вороди, нова українська літера­турна мова мала всі підстави ро­звинутися як природний синтез цих двох струменів. Однак укра­їнські інтелектуали перших деся­тиліть XIX ст. надали перевагу більш радикальній мовній «котляревщині» над сковородинською формулою. Старе мовне ядро не послужило основою для формування абстрактних і спе­цифічних понять, як це було у випадку з російською й чеською мовами¹⁴⁵. Внаслідок такого ро­зриву традиції сучасний укра­їнський читач має набагато біль­ше труднощів у читанні й розу­мінні пам'яток староукраїнської літератури, аніж, скажімо, сучас­ний англійський читач - у читанні й розумінні Шекспіра.

Ще в XX ст. від провідних ук­раїнських інтелектуалів можна було почути думку, що «якраз нова літературна мова стала за головну внутрішню перешкоду в розвитку українців як нації» і що діячі українського національного відродження після розриву з традицією сковородинського всесвітянства «зобов'язувались до примітивного сюсюкання і, тим самим, до відповідного... обмеження кругозору»¹⁴⁶. Але сприймаючи ситуацію першої половини XIX ст. з точки зору тогочасних діячів, а не їх знач­но пізніших критиків, варто виз­нати, що вони не мали великого вибору. Стара еліта була ве­ликою мірою уже засимільована і мало що могла запропонувати українству. Втрата «руськості» стала набуттям «українськості». Опертя на народну основу ста­ло єдиною можливістю втрима­ти національну ідентичність. Більше того, інтелектуальні віян­ня доби сильно піднесли цінність і привабливість всього, що пов'язувалося з «народом». З іншого боку, цей вибір мав дуже вигідну сторону: мова, народна творчість й історична традиція українського народу відрізняли­ся як від російського, так і поль­ського випадку. Таким чином, українські діячі одержали засіб ідентичності, що відмежовував їхню націю водночас від двох найближчих сусідів. Найвдаліше нову формулу української нації висловили діячі Кирило-Мефодіївського товариства, які протис­тавляли демократичність українського народу російському деспотизму й польському арис­тократизму. Таке формулювання символізувало кінець «личинко­вого періоду» у розвитку укра­їнського національного відрод­ження. Воно більше не могло розвиватися у чужому тілі поль­ської і російської націй.

Протягом першого півстоліт­тя XIX ст. у підросійській й під-австрійській частині українських земель виникла нова концепція української національної іден­тичності, яка докорінно від­різнялася від старих понять. Поки що вона мала тільки силу інтелектуальної формули. У 1848 р. у Галичині дійшло навіть до не зовсім вдалих спроб надати їй політичного втілення. Але на пер­шому етапі національного від­родження важливіше було не стільки політична успішність цієї формули, скільки саме її існуван­ня. Для своєї реалізації вона потребувала ще п'ять наступних десятиліть. Це стало основним змістом наступного етапу - від середини XIX ст. аж до переддня першої світової війни і револю­ційних подій 1917-1920 pp.

Грушевський. Ілюстрована