Кодифікація литовського права

Судебник короля Казимира Ягайловича

Першою спробою кодифікації литовського права став Судебник короля Казимира IVЯгайловича 1468 р., який складався з 25 артикулів. Він містив головним чином норми процесуального права, але були й норми матеріального цивільного та кримінального права. Основним джерелом цієї збірки законодавства була “Руська правда”, різноманітні привілеї, звичаєве право, а також новий законодавчий матеріал.

Судебник Казимира, зокрема, визначав порядок встановлення маєткових прав, порушення межі володінь, наїздів на чужі маєтності, крадіжок майна. Так, ст. 7 зазначала, що злодій мусить заплатити штраф, якщо буде впійманий з речовим доказом факту крадіжки; якщо платити буде нічим, то грошовий штраф стягувався з дорослих дітей і дружини, за умови, що вони знали про крадіжку; самого злодія в такому випадку карали на смерть. Стаття 13 встановлювала смертну кару через повішання за крадіжку корови, коли сума викраденого складала півкопи грошей.

Разом з тим, оскільки Судебник Казимира ІV був дуже коротким, він не зміг врегулювати всі питання управління і суду.

Перший Литовський статут

Серед пам’яток права Литовсько-Руської держави особливе значення мали так звані Литовські Статути.

Другою спробою кодифікації після Судебника Казимира став перший Литовський статут, робота над яким розпочалась ще в 1514 році. Проект Статуту був поданий сейму в 1522 році, однак його остаточний текст було затверджено на віденському вальному сеймі лише в 1529 році. В ньому одержали юридичне закріплення основи суспільного і державного ладу, що складався на той час у Литві та українських землях, які входили до складу князівства, правове становище населення, порядок утворення, склад та повноваження деяких органів державного управління.

Литовський статут 1529 р. складався з 13 розділів і 282 артикулів. Він містив норми державного, адміністративного, цивільного, сімейного, кримінального, а також інших галузей права. В його основу були покладені норми, напрацьовані адміністративною та судовою практикою на базі звичаєвого права України, Литви, Білорусії.

Джерелами Статуту були: звичаєве право, великокнязівські привілеї та норми Руської правди, а також римське канонічне право. В перших трьох розділах були зібрані в основному норми конституційного права та принципові положення інших галузей права; в IV-V – норми шлюбно-сімейного та спадкового права; в VI – процесуального; в VII – кримінального права; в VIII – норми земельного права; в IX – лісного та мисливського; в X – цивільного права; в XІ-XІІI – кримінального та процесуального права. Така повнота систематизації правових норм різних галузей права дає підстави називати Статут 1529 року зводом законів на основі кодифікації місцевого права, викладеному на мові староруській, зрозумілій для більшості населення Литовсько-Руської держави.

Статут було прийнято як закон, який мав однакову силу для всіх жителів Литовсько-Руської держави незалежно від їхнього стану. Він проголошував, що усі особи, “як злиденні, так і багаті” повинні були судитися на основі норм викладених у статуті. Тому унікальність статуту 1529 р. у тому, що його кодифікаторам внаслідок значної теоретичної роботи вдалося створити таку систему права, яка була однаково прийнятна в усіх кінцях величезної різномовної держави. І Литовський статут не був надрукований, а переписувався для практичного вжитку.

Існували ще редакції Статутів 1566 та 1588 р.

Другий Литовський статут

У 30-40-х роках XVI ст. у Великому князівстві Литовському відбулись значні соціально-політичні зміни. Зміцнилось правове становище шляхетства в його боротьбі з магнатами. Значну частину шляхти не задовольняв Статут 1529 року. Найбільш настирною у вимогах прийняти новий статут була волинська шляхта. На Віденському сеймі 1551 року Сигізмунд II зобов'язався "с порадою панов-рад своих" виправити діючий Статут. Тому для розробки проекту ІІ Литовського статуту у 1551 р. було створено комісію з 10 осіб (п’ятеро католиків і п’ятеро православних). Статут було затверджено сеймом у 1554 р., але він набрав чинності тільки з 1566 р.

За рівнем кодифікаційної техніки статут 1566 р. перевершував перший. Він закріплював соціально-економічні та політичні зміни, що відбулися у Великому князівстві Литовському з 1530 до 1565 року. Статут 1566 року підрозділявся на 14 розділів і 367 артикулів.

Якщо порівняти І та II Статути, то в останньому бачимо більш досконалу систематизацію правового матеріалу. Розділи перший, другий і третій тут регулюють норми державного права, розділ четвертий присвячено судоустрою, розділи з п'ятого по десятий – приватному праву, нарешті, розділи з одинадцятого по чотирнадцятий регулюють кримінальне та процесуальне право.

II Статут називають ще Волинським, і це, мабуть, тому, що
найбільшого поширення він набув на Волині, проте діяв також у Київському
та Брацлавському воєводствах.

Статут 1566 року був правовою системою незалежної Литовської держави, зв'язаної з Польщею тільки спільним правителем. На черзі дня стояла більш тісна унія двох держав. її підтримували повітові сеймики, які бажали шляхетського судочинства за польським зразком. Висловлювалась вимога рівності всієї шляхти перед законом, що пов'язувалось з ліквідацією судових привілеїв магнатів.

Третій Литовський статут

III Статут був затверджений у відповідності з процедурами того часу спеціальним актом короля Польщі і Великого князівства Литовського 28 січня 1588 року. В листопаді 1588 року він був надрукований і вступив в силу. У вступі до III Статуту, написаного Левом Сапегою, підкреслювалося, що метою правової держави є охорона прав і свобод громадян.

III Статут, як і два попередні, було підготовлено на староруській мові, однак даний статут був нормативним актом вже Речі Посполитої.