Тема 7. Історія сучасного світу в системі історичної науки
ПЛАН:
1. Історія сучасного світу як предмет наукового аналізу.
2. Найважливіші фактори, тенденції та основні напрямки світового розвитку у духовній, ідеологічній, економічній та політичній сферах життя.
3. Геополітична, воєнна і терористична складові в історичній ретроспективі сучасного світу.
1. Історія сучасного світу як предмет наукового аналізу.
Нині ми живемо в епоху інформаційної революції, коли обсяги знань у різноманітних галузях зростають з колосальною швидкістю. Те чи інше явище не може оцінюватися однобічно. Тому й у цьому випадку є свої переваги і свої складності. Надлишок і неструктурованість інформації породжують інформаційний хаос. А він еквівалентний неуцтву, втраті бачення основ, орієнтирів, справжніх цінностей.
Наростає інтенсивність історичного процесу.
· Кількість історичних подій, що припадають на порівнянний період, від сторіччя до сторіччя збільшується.
· Інтенсивність історичних подій у перерахуванні на п'ятиліття зросла в період 1976-1995 pp. порівняно, наприклад, з періодом 1751-1775 pp. у 10,3 раза.
Ця тенденція пояснюється насамперед
· зростанням чисельності і густоти населення,
· збільшенням числа "дійових осіб" на історичній арені,
· прискорення темпів науково-технічного й економічного прогресу.
Щодня засоби масової інформації повідомляють про безліч подій, які відбулися в усьому світі. Наступного дня ці події перетворюються у факти історії. "Чим ближче до нас події минулого, тим менше ми в них розбираємося, — помітив німецький історик Й. Лортц. — Чим більше уваги ми приділяємо подробицям, тим менше зауважуємо речі принципові. Саме тому ми стикаємося з величезними труднощами, намагаючись у подіях недавнього минулого виділити найважливіше і найзначніше".
У подіях, що відбуваються, можна побачити не тільки активність окремих політичних чи природних сил, дію випадковості і необхідності. Події є поверхневим відображенням глибинних тенденцій і процесів, що відбуваються в природі і суспільстві.
Величезна роль у тому, аби допомогти людині зрозуміти те, що відбувається в навколишньому світі, і вижити в ньому, належить освіті. Головні гасла сформованої на даний момент вітчизняної системи навчання і виховання — "знати" і "вміти". У сучасному світі, у будь-якій країні — від Сполучених Штатів до Ефіопії — головного ідеєю сьогодні виступає ідея виживання. Тому система освіти повинна насамперед вчити жити в непростих умовах сучасного світу, яких багато хто, на жаль, не розуміє. Не ставлячи під сумніви досягнення вищої школи, не можна заперечувати її сучасний кризовий стан. Одним із його проявів є низька ефективність загальнокультурного компонента освіти, відсутність чіткої орієнтації на цілісне сприйняття світу. Є різниця між навченістю й освіченістю. Під навченістю розуміються уміння, що належать до конікретної, вузькофахової діяльності. Освіченість — це насамперед загальна культура, розуміння суті процесів, що відбуваються, глибокі знання, які виходять за вузькі професіональні рамки. В ідеалі людина має бути і освіченою, і навченою. Алє таке поєднання зустрічається нечасто.
Спеціалізація погано поєднується з необхідністю цілісного сприйняття світу, який згодом може і знецінити отриману спеціальність. Щоб цього не відбулося, щоб людина могла в суспільстві, яке змінюється, знайти своє місце, у неї мають бути адекватні уявлення про сучасні реалії, у яких відбилися і продовжують відбиватися фактори історичні. Причому фактори найрізноманітнішого плану: економічні, політичні, соціальні, ідеологічні, екологічні та інші.
Потреби сучасного суспільства і досягнення гуманітарних наук висувають на перший план пошук інтегральних знань. У системі освіти можливе і необхідне створення принципово нових фундаментальних навчальних курсів, орієнтованих на формування цілісних сучасних уявленьпро наукову картину світу і здатність виходити на системний рівень його пізнання. При теперішніх темпах змін умов життя не можна орієнтуватися тільки на традиційний і минулий досвід.
Ø Наративні дослідження — вивчення факту, опис як домінуюча форма вивчення області одиничних явищ — залишаються важливою сферою історії.
Ø Однак у наш час область історичного знання розширюється. Не тільки нанизуванням фактів, а й узагальненням в ім'я розуміння суті.
На нинішньому етапі поряд із поглибленням і вдосконаленням вузькоспеціалізованих знань має місце їх інтеграція. Границі між науками стали прозорими, що створює основу для появи і розвитку міждисциплінарних досліджень. Після вичленовування як окремих галузей історії культурно-антропологічної, політичної, дипломатичної, військової, економічної, соціальної, демографічної, тендерної, духошіо-інтелєктуальної настав час їх нового синтезу. Це відкриває можливості для більш складного і структурованого розуміння історії в цілому.
Прогноз світового розвитку до 2015 p., складений за замовленням уряду США експертами Національної ради зі справ розвідки, вказує: на ті держави, які не зможуть чи не захочуть досить швидко забезпечити якісний стрибок у розвитку національної освіти і залучити новітні технології, чекає злиденність, голод, соціальні конфлікти аж до кривавих бунтів. Освіта в сучасному світі має пріоритетне значення. Від інтелектуального потенціалу населення залежить доля країни, як нині, так і ще більше у майбутньому. А інтелектуальний потенціал залежить не тільки від генетичної спадковості і умов життя, а і від педагогічних процесів. Чи вони будуть спиратися на лекції викладачів і друковані книги, чи на новітні інформаційні технології, і те, й інше — лише форма. Головне — зміст, вкладений у традиційну або найновітнішу форму. Інформація, яка дійсно зорієнтує і тим самим допоможе.
Як писав всесвітньо відомий французький вчений Ф. Бродель, пояснення історії — це таємна мета історії, її глибинний мотив. У сучасній науці спостерігається прагнення перебороти спрощений історизм.
§ Зростає потреба поглибленого розуміння історичного досвіду і його впливів на сучасність,
§ а також інтерес до спроб осягти спрямованість всесвітньої історії.
Раніше вона була історією окремих народів, племен, регіонів, історією окремих, багато в чому автономних сфер культури, техніки, науки, релігії і т. ін. Усі ці розрізнені історії з великими труднощами вдавалося зводити до єдиних основ. Історія на наших очах стає глобальною. Усе, що відбувається в житті окремих країн і народів, резонує на всю земну кулю. Те, що відбувається в одній сфері соціального життя, швидше чи повільніше, але відбивається на всіх інших сферах. Про новий напрямок — "глобальну історію" — все більше говорять і пишуть. Чим вона відрізняється від "всесвітньої історії"?
v Всесвітня історія вивчає історію народів усього світу.
v Глобальна історія є спробою здійснити історичний синтез усіх сторін життя людського суспільства в його планетарному масштабі.
v Якщо всесвітня історія є своєрідною сукупністю мікроаналізів,
v то глобальна — макроапалізом історичного минулого.
У іноземній історіографії активно розробляється концепція цілісного, синтетичного бачення історичного процесу. Серед вчених, які першими обґрунтували її необхідність, можна назвати таких, як Н. Девіс і Ч. Тіллі (США), П. Берк (Велика Британія), К. Гінцбург (Італія), Ю. Кока (ФРН), Л.Я. Гуревич (Росія) Т.В. Орлова (Україна) та інших.
Все частіше висловлюється думка про необхідність синтезу методів історичного пізнання і підходів суміжних соціально-гуманітарних дисциплін. У даному випадку здається особливо плідною взаємодія із соціологією:
· історія накопичує фактичний матеріал про суспільство,
· соціологія, узагальнюючи його, дозволяє бачити процес його динаміки.
Ще сто років тому один із засновників соціології Е. Дюркгейм зазначав: "Ми (соціологи) допомагаємо виявленню причинності в історії, коли переконуємо історика вийти за межі його звичайної перепективи, заглянути за рамки обраної для дослідження специфічної країни або періоду і зайнятися загальними питаннями, поставленими тими специфічними фактами, які він спостерігає. Але, як тільки історія починає порівнювати, вона стає такою, що її не можна відрізнити від соціології. І навпаки, соціологія, не тільки не може обійтися без історії, але насправді має потребу в істориках, які можуть бути соціологами".
Наш сучасник І. Валлерстайн заявив: "Я особисто згодний з Дюркгеймом. Просто я не можу собі уявити, що який-небудь соціологічний аналіз може мати силу без поміщення даних цілком у рамки їхнього історичного контексту, також я не можу собі уявити, що можна проводити історичний аналіз без використання концептуального апарату, який ми назвали соціологією".
Можна сказати, що предметом історії сучасного світу є виявлення та осягнення провідних, визначальних тенденцій розвитку сучасного світу, яке здійснюється на основі історико-соціологічного аналізу фактологічного матеріалу, накопиченого в результаті поступу людства.
Говорячи про сучасний світ, від якого часу вести відлік його існування?
Це світ сьогоднішнього дня?
Початку XXI сторіччя?
А може, останніх десятиліть?
Насправді середина другого тисячоріччя є часом зародження сучасного світу, який ще називають Світом Модерну (Modernity), формування нової соціальної, політичної, економічної, культурної семантики світопорядку. У цей час закладаються основи історичного піднесення Заходу і його майбутнього домінування на світовій арені. Точкою відліку є Великі географічні відкриття кінця XV — початку XVI ст.
Це були не просто подорожі допитливих і хоробрих людей. В них відбилося дуже багато чого з тих процесів, які вже відбувалися в західноєвропейському суспільстві. Насамперед це
· криза феодальних відносин,
· зародження і зміцнення буржуазних. Поступово підприємці і підприємництво стають визначальним фактором суспільного розвитку.
· Це був час Ренесансу, радикального перевороту в поглядах на призначення Людини, яка стала сміливіше дивитися на світ і можливості його пізнання й перетворення.
· Через якийсь час — у 1517 р. — почалася Реформація — рух за реформування католицької церкви, який багато в чому вплинув на суспільну свідомість.
· Європа стала освоювати світ, завойовуючи його, перетворюючи в колонії, де здійснювався її вестернізаторський вплив.
· Зміни у свідомості сприяли інтелектуальному прориву, який позначився на розвитку науки і технологій.
· Вони, у свою чергу, привели до промислової революції, що почалася в останню третину XVIII ст. Декілька країн, які перебували на стадії аграрній, чи доіндустріальній, почали переходити на нову стадію — стадію індустріального суспільства.
Суть індустріалізму полягає в машинному характері виробництва та організації праці, що наклало відбиток на економічні, соціальні, політичні відносини та духовну сферу. Фаза становлення індустріального суспільства охоплювала останню третину XVIII — початок XIX ст. Епіцентр був у Великій Британії з наступним пересуванням до континентальної Європи та Північної Америки. Фаза швидкого поширення індустріального суспільства тривала до середини XIX ст. Після цього можна говорити про фазу стабільного розвитку індустріального суспільства. Воно переживало фазу успішного поступу до початку Першої світової війни. Після цього почалася фаза його занепаду. З останньої чверті (якщо не раніше) XX ст. для найрозвиненіших країн світу настав перехідний період до иостіндустріального, або інформаційного, суспільства. На початку XXI ст. на цьому рівні розвитку перебуває незначна частина людства. Більша — у країнах з різним ступенем розвитку індустріального суспільства. Ще одна частина людства перебуває на доіндустріальному, або аграрному, рівні. Відомий американський науковець Е. Тоффлер запропонував розглядати історію як послідовне накочування хвиль змін (про, що йшлося у лекції № 5).
Найбільша частина історії сучасного світу припадає на Другу Хвилю, тобто індустріальне суспільство. Які його характерні риси?
v Насамперед зростають механізація, автоматизація і концентрація виробництва, розповсюдження систем машин, тісно пов'язаних у єдиний технологічний ланцюжок. Це має місце в масштабах не лише окремого підприємства, а й країни і навіть світу (вплив сучасних транснаціональних корпорацій). Суспільство наче перетворюється на єдину індустріальну машину, яка складається з багатьох великих, середніх і малих систем, взаємопов'язаних і працюючих у єдиному ритмі.
v В економіці індустріального суспільства наявні як позитивні, так і негативні явища.
ü Відбувається грандіозне зростання продуктивних сил і продуктивності праці,підвищення рівня життя широких мас населення у розвинених країнах.
ü Проте замість захоплення ідеєю прогресу світ стурбований проблемою виживання. Все чіткішою стає безперспективність саме такої моделі розвитку. Добробут і процвітання небагатьох розвинених країн дуже відрізняється від умов існування у відсталих країнах. Алє парадокс: якщо відсталі країни почнуть швидко розвиватися за зразками передових, все закінчиться екологічною катастрофою для всіх.
v Зростаюча взаємопов'язаність суспільства в національних і світових масштабах створила умови для чіткішого виявлення закономірностей циклічної динаміки, яка дає про себе знати в економічних кризах, що з певною періодичністю вражають усе світове господарство.
v У політичній, державно-правовій системах індустріального суспільства теж простежуються суперечливі тенденції.
ü Його епоха почалася із ствердження буржуазної демократії на основі декількох буржуазних революцій — Нідерландської (1566-1609 pp.), Англійської (1640-1660 pp.), Французької (1789-1794 pp.), зі ствердження основ громадянського суспільства. Загальною тенденцією було посилення позицій демократії.
ü Проте індустріальне суспільство пережило й інші варіанти — антидемократичні. Крайніми виявами стали тоталітарні режими. Фашистська Німеччина явила варіант капіталістичний, Радянський Союз — комуністичний. В обох випадках встановленню і зміцненню тоталітарного ладу сприяли величезні технологічні можливості впливу на людину, насамперед в уніфікації політичних поглядів та пропагандистській обробці.
v Формувалася "масова людина". Однак такий феномен не був притаманний тільки тоталітарним суспільствам. Створене індустріалізмом масове виробництво сформувало суспільство масового споживання, де людська особистість зазнала нівелюючих впливів. Відомий науковець К. Ясперс писав: "Техніка радикально змінила повсякденне життя людини в навколишньому середовищі, насильницьки пересунула трудовий процес і суспільство в іншу сферу, у сферу масового виробництва, перетворила усе існування у дію якогось технічного механізму, усю планету — в єдину фабрику. Таким чином відбувся і відбувається й до сьогодення повний відрив людини від її ґрунту. Вона стає жителем Землі без батьківщини, втрачає спадковість традицій. Дух зводиться до здатності навчатися і здійснювати корисні функції". Епоха гуманізму, яка тривала приблизно до середини XIX ст., закінчилася. Це знайшло яскраве виявлення у виникненні і поширенні масової культури — "маскульту"— індустріально виробленої стандартизованої "культурної продукції", розрахованої на "масового споживача". Індустріальне суспільство на перший план висуває економічну ефективність. Цьому має сприяти все. І цим усе зумовлюється.
v Для підтримки складного механізму промислово розвиненої системи необхідне адекватне духовне забезпечення у вигляді норм і цінностей. Серед них — індивідуалістична спрямованість, важливість прав і свобод особистості, особлива повага до закону як такого, незаперечне значення приватної власності, цінність активності і праці, споживацтво, повага до науки і техніки, раціоналізм, віра у прогрес, універсалізм.
ü Останнє виявлялося як впевненість у вищості західних норм і цінностей і призначенні нести їх усьому світові.
ü Західне індустріальне суспільство, яке досягло значних успіхів, виявило прагнення завоювати планету не тільки технологічно, але й світоглядницьки. Його провідними світоглядницькими орієнтирами стали прагматизм і гедонізм.
ü Разом із тим воно виявило однобокість розвитку західної людини, яка перетворювала усе існуюче не тільки на об'єкт раціоналізації і пізнання, але й оволодіння і споживання. Людина індустріального суспільства поставила в центр буття володіння і підкорення природи, встала на шлях перетворення усіх цінностей у кінцевому результаті на товар.
ü За свій прагматизм і практицизм довелося платити кризою духовності, що є одним з аспектів кризи індустріального суспільства. Симптоматично, що навіть на зустрічі в Давосі, яка відбувалася у лютому — березні 2000 p., "елітарний" Захід, репрезентований найвищими керівниками політики, бізнесу і фінансів, другою за значенням небезпекою і проблемою (після змінювання клімату на Землі) назвав зникнення традиційних етичних начал і норм (третьою небезпекою було названо неефективність міжнародної системи, що існує).
Як пише Е. Тоффлер: "Перехресні течії, утворені цими хвилями змін, відбиваються на нашій праці, нашому сімейному житті, нашій сексуальній поведінці й особистій моралі. Вони проявляються в нашому стилі життя й у тому, як ми голосуємо на виборах. Тому що як у своєму особистому житті, так і в нашій політичній діяльності, розуміємо ми це чи ні, більшість із нас у багатих країнах є по суті або людьми Другої Хвилі, які підтримують приречений умерти порядок, або людьми Третьої Хвилі, які будують абсолютно інше завтра, або розгубленою, опертою на суперечність мішаниною обох".
Українане належить до кола "багатих країн". Проте в ній теж існують люди, які відчувають, хоча і не усвідомлюють цього, протиборство різних течій, викликаних зіткненням Хвиль. Особливо влучною і доречною до української ситуації є така думка Е. Тоффлера: "Незалежно від того, що проповідують сьогоднішні партії і кандидати, боротьба між ними навряд чи заходить далі, аніж змагання в тому, хто витисне більше вигоди з решток занепалої індустріальної системи. Інакше кажучи, вони б'ються, як кажуть, за крісла на палубі тонучого "Тптаніка"..." Принагідно слід зауважити, що це писалося за часі» Радянського Союзу, і навряд чи автор знав про Україну. Алє її невеликий досвід незалежного існування показує саме це. Досвід також показує, що держава погано вписується у сучасні процеси, особливо у процес глобалізації. З одного боку, суспільство наче пишається своєю традиційністю і "застиглістю", з іншого — українська еліта не діє адекватно новим умовам.
v Глобалізація — об'єктивна реальність, її неможливо ігнорувати. Вона дає великі переваги, але водночас створює чималі проблеми, які важко розв'язати, особливо для ненайдужчих її учасників. Ейфорійне пророкування про гармонійну планетарну конвергенцію не виправдалося. Не пішли в минуле ані міждержавні конфлікти, ані зіткнення на етнічному і релігійному ґрунті. Нерівномірність розвитку країн і регіонів ніякою мірою неподолана. Існуючі "світи" культур і цивілізацій, що відстоюють свою ідентичність і самобутність, настільки розходяться і розрізняються у сприйнятті та розумінні загальнолюдських цінностей (тих же норм моральності і справедливості), що на зміну колишнім релігійним війнам прийшли конфлікти і війни національно-етнічного походження і характеру, не менш запеклі і руйнівні. Розвинені країни вступили в початкову стадію постіндустріального суспільства. Країни, що розвиваються, з величезними витратами намагаються перебороти труднощі першої фази індустріалізму. У багатьох із них настанови на "наздоганяючий розвиток", спроби форсовано перебороти фундаментальні розходження історично сформованих різних типів суспільства і прорватися до сучасних суспільно-політичних та економічних структур не приносять бажаних результатів.
v Постіндустріальний світ перебуває лише на початковому етапі становлення. Суспільстваз головними ознаками постіндустріалізму тією чи іншою мірою затвердилися лише в декількох державах, хоча його вплив на світовий розвиток набагато ширший географічно і має глобальний масштаб. Це дає змогу в розрізнених і суперечливих явиїцах світового буття виділити загальні тенденції. Історія показала, що завжди успішніше розвивалися ті співтовариства, у яких самоорганізація забезпечувала більш ефективне використання і розподіл того, що давала їм природа. Самоорганізація знаходила зовнішні форми втілення: від державності і законодавства до національної ідеї. Можна навести приклади Сполучених Штатів Америки або Китайської Народної Республіки, коли національна ідея сприяла динамічному розвитку. В Україні в середині першого десятиріччя XXI ст. пошук національної ідеї, що визначила б майбутнє, не закінчився. А тим часом цей вибір обмежений усього двома варіантами. Перший припускає, що за прикладом розвинених країн Україна самостійно реалізує стратегію свого постіндустріального розвитку на основі демократизації економіки і формування відповідної інноваційної мотивації її громадян. Другий варіант пророкує перетворення країни в індустріальний придаток і траспортно-буферну зону для Європейського Союзу і Росії, з фактичною консервацією вже сформованих економічних відносин на основі монопольної концентрації капіталу у вигляді його матеріальних і фінансових активів.
v Наростаюча влада технократів і Героїв. Джон Ролстон Солу своїй праці "Ублюдки Вольтера. Диктатура розуму на Заході" визначає руйнівні наслідки традиційних політико-правових і соціальних систем та суспільних відносин через тотальний контроль з боку нової касти – технократів – "людей, які розуміють організацію, використовують технологію і контролюють доступ до інформації, досвідчені "механіки", що навчені управляти промисловою або державною машиною, прибічники чистої влади, повність незалежної від моральних норм і спираючись виключно на раціональне застосування логіки, прибічники структурного імперативу (кард. Ришельє, Р. Макнамара). Герої– політики, які прагнули будувати раціональний світ шляхом популізму (Наполеон, Гітлер)