Розділ ііі суспільно-політичний лад і право україни 6 страница

Усього у збірнику нараховується 15 розділів. В них обґрунто­вується право української старшини на одержання землі, за умови несення служби, «на ранги» та право передавати її у спадщину. Далі у збірнику мова йде про міщан, шляхту, ду­ховенство, козаків, кріпосних і слобідських селян.

Протягом 1781—1782 pp. в Україні було ліквідовано пол­ковий адміністративний поділ та інші органи самоврядуван­ня, На територію України поширювалася дія Настанови про заснування в Російській імперії губерній (1775 p.), було ство­рено намісництва і призначено новий апарат місцевих органів. Необхідно було погодити нову адміністративну си­стему з правом. Тому-то у 1786 р. з'являється «Екстракт із указів, інструкцій та настанов» (1786 p.). Він є доповненням і частковою переробкою «Екстракту малоросійських прав» і 767 р. Замість вступу в ньому вміщено «Краткое изъясне­ние о Малой России», в якому подано історію вищих органів влади Української держави. Цей «Екстракт» є своєрідною спробою виправдати ліквідацію автономії Української дер­жави і поширення губернської системи самодержавного місцевого управління. В Українській державі, як видно із зазначених джерел права, були досить розвинені різноманітні галузі права. Значний інтерес являє собою цивільна галузь права та його окремі інститути. Перш за все воно приділяло увагу регулюванню права власності на землю.

В цивільному праві Української держави існували два ос­новні різновиди набуття права на землю: одержання земель­ного наділу з умовою несення служби «на ранги», та набуття її різними законними способами — у спадщину, купівля, зайняття пустопорожніх і кинутих земель. У процесі розвитку суспільних відносин правове становище «рангових» земель та земель, набутих Іншими законними способами, поступово нівелюється.

Власник землі мав безумовне право вільного розпорядження нею. «Кожен має право, — зазначається у Зводі малоро­сійських прав. — свої помістя спадкові чи іншим чином на­житі, за своєю волею уступити, продати, подарувати, відпи­сати, закласти». Право за давністю володіння могло транс­формуватися у право власності. За українським правом пра­во віндикації на рухоме майно становило три роки, а на нерухоме — десять років.

Коли у другій половині XVIII ст. на Україну поширюється російське законодавство, то особи, що були як володільця­ми, так і ті, що були власниками землі, мали нести військо­ву службу: «Усі звання шляхетського і військового, чинов­ники, знатні, а також рядові люди, які у Малій Росії мешка­ють і є повнолітніми, майно або землю батьківську, мате­ринську, за дружиною отриману, куплену, заслужену і яким-небудь іншим законним чином набуту мають, а також іно­земці, які у Малій Росії помістя мають і тут працюють, спільно з малоросіянами государеву військову службу відбу­вати повинні". — зазначалося у збірнику Права, за яким судиться малоросійський народ.

Зобов'язання випливали із договорів та деліктів. Досить розповсюдженими були договори купівлі-продажу, обміну, позики, оренди майна та особистого найму. Усі договори, що були досягнуті в усній формі, мали бути скріплені пись­мово. Якщо хто-небудь помирав, не виконавши умов дого­вору, то спадкоємці мали їх виконати.

Договір купівлі-продажу рухомих і нерухомих речей мав укладатися при свідках. Договір мав бути внесений до спеціальної книги органу місцевого врядування і покупець мав одержати з неї виписку для себе.

Договір позики на суму більше десяти кіп грошей укла­дався також у письмовій формі. Якщо боржник не повертає вчасно борг, то він має заплатити судді штраф і той встанов­лює строк сплати боргу у вісім днів, а коли боржник не повертає борг у цей термін, то йому дається ще два дні, а потім одну ніч. Кожного разу, коли у судовому порядку подовжується термін повернення боргу, боржник має платити штраф. Якщо боржник не сплатить вчасно борг, то його майно конфісковується. Якщо ж у нього немає майна, то його піддають арештові і він перебуває під арештом до спла­ти боргу.

Договір оренди накладав зобов'язання на обидві сторони. Сторона, яка, наприклад, орендувала землю, повинна була вчасно платити орендну плату, яка називалася чинш. «Якщо хто-небудь вчасно визначений чинш не віддасть, то він на другий день повинен віддати його у подвійному розмірі». Договір оренди, як зазначають джерела, міг бути спадковим. Зокрема це стосується договору оренди землі. Власник землі був обмежений у праві розірвати договір оренди, якщо орен­дар виконував умови договору, так само і орендар не міг свавільно розірвати договір оренди. Та із сторін, яка хотіла б розірвати договір оренди, або ж змінити умови такого дого­вору, мала зустрітися з іншою стороною на день свята Стрічення (середина місяця лютого, коли святкують стрічення весни з зимою).

Договір особистого найму також накладав на сторони, що його уклали, досить суворі зобов'язання. «Якщо б хто-не­будь вигнав найманого слугу до закінчення терміну, то по­винен усе у відповідності з договором виплатити. А коли слуга від пана раніше встановленого терміну пішов, то по­винен заплатити панові те, за що найнявся, і коли б якусь плату від пана отримав, то має повернути її у подвійному розмірі».

Шлюбно-сімейні відносини в Українській державі регулю­валися у переважній більшості нормами звичаєвого права.

Шлюбний вік за звичаєвим правом для юнака становив 18 років, а для дівчини — 16, а інколи й 13 років. У відповід­ності із звичаєвим правом згода тих, хто бере шлюб, є обо­в'язковою. Батьки не можуть примушувати дітей одружува­тися за своєю волею. Дружина приносить з собою посаг, а чоловік дарує їй віно — частину з нерухомого майна, яке перебуває у її користуванні довічно, а коли вона помре, то воно віддається спадкоємцям чоловіка.

З поширенням російського законодавства на Україну змінюються і норми сімейно-шлюбного права. Погіршується правове становище жінки. Одруження її з чоловіком пев­ного стану змінювало і її становий стан. «Якщо дворянин одружився з недворянкою, то робить дружину свою і дітей дворянами, якщо ж жінка потім одружиться з простолюди­ном, а не з дворянином, то втрачає права дворянства», — зазначається у Зводі малоросійських прав. Дружина втрачає право вільно розпоряджатися своїми речами, вона нікому не може віддати їх без волі чоловіка, «тому що вона собою не вільна, а повинна жити по волі чоловіка».

За звичаєвим правом Української держави як сини, так і дочки мали право успадковувати майно померлих батьків. Правда, на території Правобережної України дочки успад­ковували лише четверту частину майна, а решту — сини, але майно, залишене після смерті матері, і сини, і дочки успад­ковували порівну. Власник майна мав право заповідати час­тину свого майна за заповітом. Заповіти мали бути засвід­чені в суді. При поширенні на Україну російського законо­давства були встановленні нові норми, що регулювали пра­во спадщини. Зокрема власник родового майна міг запові­дати його тільки спадкоємцям за законом.

Злочином вважалися дії, що завдали шкоди здоров'ю, майну або честі окремої особи. Особливий вид злочину становили злочини проти держави.

За звичаєвим правом Української держави суб'єктом зло­чину були усі особи, що досягай повноліття — 18 років. З поширенням у XVIII ст. російського законодавства на землі України вік кримінальної відповідальності знижується.

Розрізнялися форми вини злочину: навмисні, необережні та випадкові. Застосування російського законодавства в Ук­раїні спричиняло покарання та притягнення до криміналь­ної відповідальності без вини. Зокрема підлягали покаран­ню не тільки злочинець, що вчинив злочин проти держави, але і вся його сім'я. Як правило, за злочини проти держави карали смертною карою.

Центральне місце серед злочинців посідали злочини про­ти сім'ї та моралі. У більшості випадків винні у вчиненні такого виду злочину підлягали смертній карі. «Якщо б чо­ловік заскочив кого-небудь із своєю дружиною під час прелюбодіяння, то, повідомивши сусідам або слугам і працівникам своїм домашнім, має спійманих доставити до належ­ного суду, і коли у суді не по злобі, а правдиво докаже разом із свідками під присягою, або ж заскочені у прелюбодійстві самі признаються, то їх обох скарати на смерть через відсічен­ня голови; а якщо б чоловік, заскочивши прелюбодія на місці прелюбодіяння, убив його, то ні смертній карі, ні платі за голову і ніякому покаранню він не підлягає», — говориться у Збірнику права, за яким судиться малоросійський народ. Смертною карою каралися і особи за неприродні статеві зносини. «Якщо б хто-небудь, забувши страх Божий, — за­значається у тому ж Збірнику, — з твариною безсловесною або ж чоловік з чоловіком протиприродньо сукуплявся, та­ких за достовірними доказами карати на смерть, спалити у вогні; такому ж покаранню підлягає і той чоловік, який би з своєю дружиною або чужою неприроднім чином тілесно змішувався».

Покарання за злочини проти особи, зокрема за членопош-кодження, передбачало штраф. «Якщо хто-небудь, — гово­риться у Збірнику права, — поранить, проколе кому-небудь обличчя, то за спотворення повинен заплатити 12 гривен штрафу».

Смертною карою каралися вбивці батьків, немовляти, старшини, а також вчинення вбивства за договором або отруєння.

Майнові злочини також каралися штрафом, тобто злочи­нець мав не тільки відшкодувати матеріальні збитки, але й за злочинні дії мав сплатити штраф. «Якщо б хто-небудь, — зазначається у Зводі малоросійських прав, — у чиємусь озері, ставку або садку рибу виловив... 1 греблю зруйнував або по­рушив, то він повинен потерпілоому за насилля заплатити дванадцять рублів і відшкодувати збитки. Якщо б він розо­рив або спалив млин, розкопав греблю і спустив воду, через що млин не давав би прибутку, то він при наявності належ­них свідчень або за свідченням потерпілого під присягою повинен заплатити потерпілому за насилля також дванад­цять рублів, а за збитки або зупинку млина за свідченням винагородити, а зіпсований млин знову за свої кошти відбу­дувати... Якби ж він відмовився відбудувати, то за повтор­ним позовом суд має прийняти рішення про стягнення з нього грошей за відбудову, за втрачені прибутки і, взагалі, скільки буде за свідченням».

Держава не допускала прояву свавілля з боку потерпілого від злочину. У Збірнику права, за яким судиться малоро­сійський народ, говориться: «Ніхто чужого табуна коней або стада тварин за потраву займати не повинен, а хто б таке вчинив і одного коня або декількох заморив або привлас­нив, повинен відшкодувати збитки у подвійному розмірі, а за саме свавілля має заплатити три рублі».

Як видно із наведених прикладів, головною метою пока­рання в Украшській державі була відплата та відшкодування збитків, завданих злочинними діями. У зв'язку з поширен­ням російського законодавства головною метою покарання стає устрашіння та завдання мук злочинцю.

В Українській державі цивільні справи розглядалися в ме­жах обвинувачувально-змагального процесу, а кримінальні — в межах слідчого. Процеси, як правило, здійснювалися відкрито, але уже у XVIII ст., з поширенням російського законодавства, вони стають у більшості випадків закрити­ми, особливо кримінальні. Усі жителі були дієздатними, за виключенням неповнолітніх, психічно хворих та німих. За них діяли представники, які називалися повіреними або ад­вокатами. Коли було засновано Малоросійську колегію, то призначалися адвокати навіть у нижчих судах.

Позовна скарга в цивільних і кримінальних справах пода­валася в усній формі, а з доби гетьмана Апостола — в пись­мовій. У цивільних справах попереднє слідство вів позивач, а в кримінальних справах — судові органи.

Потерпілий, затримавши злочинця, мав доставити його до суду, де злочинця брали під варту та накладали арешт на його майно.

Судочинство було усним і велося на украшській мові, а з середини XVIII ст. — на російській. З кінця XVIII ст. вво­диться канцелярське судочинство «по формі».

Доказами у суді було особисте зізнання, речові докази, показання свідків. Коли слідство вела російська сторона, то для одержання доказів у кримінальних справах, вона вдава­лася до тортур. З середини XVIII ст. під впливом російсько­го законодавства в українських судах також могли застосовувати тортури. Проте судді мали досить обережно застосо­вувати цей вид доказу. У Збірнику права, за яким судиться малоросійський народ, зокрема говорилося: «Кожен суддя повинен знати, який то тяжкий гріх під приводом справед­ливості невинну людину погубити або скалічити, або позба­вити її честі, а щоб цього уникнути, необхідно обдумати, у яких справах звинувачуваного необхідно допитувати або піддавати тортурам, а коли його від цього звільнити, пам'я­таючи про існування справедливого суда Божого і боячись його страшного суду, щоб невинна кров від їх рук не проли­лася і щоб Божої кари за те не послідувало; тому з глибоки­ми роздумами і обережністю повинні починати тортури, і коли їх неможливо уникнути, то щоб правильно поступати, потрібно діяти у відповідності з ... правовими артикулами».

Досить ретельно регулювалися судові слідчі дії, не дозво­лялося судді підказувати злочинцю місце і час вчинення зло­чину, спільників тощо. «При допиті злочинців, — вказува­лося у Збірнику права, за яким судиться малоросійський народ, — судці мають бути обережними, щоб вони не вказу­вали, хто їх спільник, ні коли те трапилося, ні місця злочи­ну і нічого іншого, ... але мають писати, кого і що злочи­нець знає, оскільки якщо судді будуть вестися по-іншому, то злочинець може наговорити на невинуватих людей і ска­зати таке, чого насправді не було; особливо ніхто, а тим паче судові чиновники і службовці, не відважувались підбу­рювати злочинців зводити наклеп на інших людей, а якби те трапилось, то такого повинні судити як підбурювача».

Судові рішення, зроблені в усній формі, записувалися у спеціальну книгу, яка називалася «чорною». Така її назва була тому, що в неї записували «злочинні справи».

Рішення суду можна було оскаржити в апеляційному і ка­саційному порядку. Апелювати до вищестоящого суду мож­на було тоді, коли рішення не набрало чинності, а оскар­ження в касаційному порядку, тобто перегляд справи по суті, допускалось після набуття чинності рішення суду. Апеля­ційна інстанція могла направити справу до нового розгляду. Коли ж справа розглядалася в касаційному порядкові, то суд міг скасувати рішення або вирок і вирішити справу зовсім по-іншому.

Рішення судів виконували судові урядники, зокрема при магістратах і ратушах існували спеціальні судові виконавці — возні. їх було один або два і вони обиралися населенням, а потім, як і судді, приймали присягу.

Як бачимо, в Українській державі існувала досить розви­нена система цивільного, кримінального, процесуального права. В Росії ж діяло аж до кінця першої третини XIX ст. «Соборне Уложення» 1649 р. та царські укази. Кодифікацій­них робіт тут не проводили.

***

Звільнення від польського панування дало поштовх швид­кому політико-економічному та культурно-правовому роз­витку Української держави. Незважаючи на постійні війни, які точилися на українській території, Українська держава досягла значних економічних успіхів. У середині XVII ст. гетьманська резиденція Чигирин стає центром політичного життя усієї Європи.

Коли Українська держава потрапляє до сфери впливу Мос­кви, то остання намагається знищити не тільки українську державність і право, але й звичаї та мову. Спочатку було обмежено суверенні права Української держави, а потім і автономність, і завершився цей процес повним знищенням держави та права українського народу.

Україна протягом століть зберігала культурні зв'язки з За­хідною Європою, мала власні визначні наукові центри, такі як Києво-Могилянська академія, Львівська братська школа, Острозька колегія та інші. Московська ж держава була відірва­на в культурному відношенні від Західної Європи, на неї мала вплив культура Сходу, тому Московська держава була в більшій мірі азіатською країною, ніж європейською. У Москві ще в XVII ст. дивилися на науку, як на плід диявола.

Укладення у 1654 р. військово-політичного союзу таких різних країн, як Українська держава та Московське царство, де одна сторона — Україна, дотримувалася усіх умов дого­вору, а Московська держава постійно їх порушувала, при­звело до поступової втрати Українською державою своїх су­веренних прав. Між Українською державою та Москвою по­стійно виникали конфлікти, які завершувалися, як правило, поразкою української сторони. Після трагічної для України катастрофи під Полтавою, Московська держава піднялася до Російської імперії. Якщо у першій половині XVIII ст. у Московській державі панувало так зване «смутное время», шведи та поляки ходили на Москву, то після того, як Украї­на попала в московську орбіту, Москва весь час зміцнюва­лась.

Україна не тільки стала ланцюгом, який зв'язував Мос­ковську державу із Західною Європою, а й надала допомогу Москві у розвитку науки та мистецтва, у піднятті усієї куль­тури Москви. Величезна кількість українських вчених пере­їздила до Москви і там продовжувала свою діяльність. Зав­дяки українцям було укладено та виправлено деякі священні книги, зародився театр, одержала поштовх у своєму розвит­ку література, живопис. У свою чергу Москва поширювала на Україну тільки свою систему політичного та суспільного ладу. З часів Петра І Москва прагнула остаточно підкорити Україну політично і економічно. Україна втрачала не тільки політичну незалежність, але й масу людей, які тисячами ги­нули у війнах, які вела Росія з іншими країнами, та на різно­манітних будовах. Заможне, вільне українське селянство поступово перетворювалося на кріпаків. Росія перервала процес капіталістичного розвитку України, який почався відразу після національно-визвольної війни. Енергійні, високоінтелектуальні сили українського народу були залучені для служіння Москві. Широка русифікація, що проводила­ся стосовно українців, позбавила Україну видатних культур­них діячів. Українські поети, композитори — Капніст, Березовський, Бортнянський та інші стали «гордостью русско­го» мистецтва, літератури. Все духовне життя України зна­ходилося в сфері впливу Росії.

Втрата Україною автономії, відмова царизму затвердити результати кодифікаційних робіт сприяли подальшій руси­фікації українського населення.

Розділ V Суспільно-політичний лад і право України

у XIX ст.

В кінці XVIII ст. у результаті трьох поділів Польщі (1772 p., 1793 p., 1795 р.) до Росії відійшла значна частина Правобе­режної України. Війни з Туреччиною дали можливість Росії закріпитися на півдні України. Адміністративно-територі­альний поділ Росії було поширено на всі українські землі.

У 1781 р. колишню територію Української держави (Геть­манщину) було поділено на Київське, Чернігівське та Новгород-Сіверське намісництва. Слобідсько-Українська губернія була перетворена у Харківське намісництво. Південні регіо­ни України було об'єднано в Катеринославське намісництво, у якому намісником був князь Г.Потьомкін -Таврійський.

Коли імператором став Павло І, який робив усе всупереч тому, що чинила Катерина II, він у 1796 р. скасував на­місництва і знову відтворив в Україні губернії: Малорос­ійську з центром у Чернігові, Київську, Подільську, Харкі­вську та Новоросійську. У 1802 р. Новоросійську губернію було поділено на Миколаївську (з 1812 р. Херсонську), Ка­теринославську та Таврійську губернії. Такий адміністратив­но-територіальний поділ з незначними змінами існував в Україні аж до 1917 р.

Одночасно з новим адміністративно-територіальним по­ділом запроваджувалися нові органи адміністрації та суду. На чолі губернії стояв губернатор або генерал-губернатор. Цар призначав генерал-губернатора в генерал-губернатор­ствах. В Україні було три генерал-губернаторства: Київське, яке об'єднувало Київську, Волинську та Подільську губернії; Малоросійське, яке об'єднувало Чернігівську та Полтавську губернії, і Новоросійсько-Бесарабське, яке об'єднувало Хер­сонську, Катеринославську, Таврійську губернії та Бесарабську область. Генерал-губернатор поєднував військову і ци­вільну владу.

В руках губернатора зосереджувалася адміністративна та поліцейська влада. При губернаторі існувало управління у складі віце-губернатора, радників і прокурора. В губерніях існували галузеві установи відповідних міністерств.

Губернії ділилися на повіти, у яких адміністративно-по­ліцейські і судові функції виконував капітан-ісправник.

Павло І відновив в Україні Генеральний земський та Підкоморний суди, а також Магдебурзьке право. Увесь час чин­ним залишався Литовський статут. Було поновлено діяльність уніатської та католицької церкви.

В Україні було проведено і військову реформу. Ще у 1784 р. 10 козацьких полків було перетворено у карабінерні з шістьма ескадронами у кожному з них. З них у сукупності було ство­рено окремий корпус, що називався Малоросійською кінно­тою. Карабінерні полки складалися із колишніх козаків, і на чолі них стояла колишня українська старшина. Полковники стали бригадирами. Перетворення козацьких полків у кара­бінерні викликало незадоволення у середовищі козаків та старшини. Це проявилося у намаганні частини старшини добитися від царизму відновлення козацької військової орга­нізації. Завдяки наполегливості князя Г.Потьомкіна зароди­лося так зване військо чорноморських козаків. Сам Г.Потьомкін дістав титул «Великого гетьмана чорноморського війська».

Царизм пішов на створення Війська чорноморських ко­заків, оскільки хотів мати надійне елітне козацьке військо, а також для того, щоб залучити на свій бік запорожців, що після зруйнування Січі оселилися за Дунаєм і створили там «Задунайську Січ».

Кіш Війська чорноморських козаків було засновано в Олеш­ках (тепер Цюрупинськ Херсонської обл.). Землі війська були розташовані між Дністром і Бугом. На них було засновано 25 слобід.

Військо чорноморських козаків було так само організова­не, як і старе Запорізьке військо. Проте старшину призна­чав Г.Потьомкін.

Виникнення Війська козаків притягувало до себе селян-втікачів та колишніх козаків. Після смерті Г.Потьомкіна чорноморських козаків було виселено на Кубань, туди ж потяглися і селяни-втікачі та старі козаки. Тут козаки ство­рили військо, яке стало називатися «Кубанським військом», з своїми куренями та паланками. Царський уряд навіть по­вернув цьому війську деякі реліквії Запорізької Січі. Нащадки запорізьких козаків, не дивлячись на інтенсивну руси­фікацію, зберігали свою мову, перекази, звичаї, пісні. Тут продовжувала панувати і розвиватися українська культура. Навіть у радянські часи існували у цьому регіоні українські учбові заклади, зокрема Кубанський педагогічний інститут, на базі якого у 1935 р. було створено Краснодарський уні­верситет.

Необхідно зазначити, що у зв'язку з походом Наполеона І в Росію, Олександр ї наказав Малоросійському губернато­рові створити на Лівобережній Україні козацькі полки, обі­цяючи, що після закінчення війни існуватиме козацьке військо і козацький стан. Це викликало величезний ентузі­азм серед населення. Було сформовано 15 козацьких полків. На Правобережній Україні із вільних селян було сформова­но 4 полки.

Втрати козацьких полків під час військових дій були вели­чезними. З трьох тисяч козаків чотирьох полків Правобе­режної України загинула одна тисяча, а з 18 000 лівобереж­них козаків загинуло 3 500. Царський уряд після розгрому наполеонівських військ не дотримав своєї обіцянки, і у 1816 р. усіх козаків було повернуто до селянського стану. Тоді ж почали засновувати «військові поселення», у яких селяни поєднували військову муштру з сільськогосподарськими ро­ботами. Кожен крок селянина у військових поселеннях був регламентований; за сигналом орали, косили та виконували інші роботи. Селянин не міг собі вибрати наречену, одружу­вався за наказом начальства. Навіть кількість дітей у сім'ї встановлювалася начальством. Хлопчиків сімей військових поселенців відбирали у батьків і віддавали на вишкіл до-спе­ціально створених шкіл «кантоністів».

Військові поселення було засновано по всій території Ук­раїни: на Слобідщині, Київщині, Поділлі, в Херсонській-гу­бернії. Всього було обернено на військових 375 000 держав­них селян.

Разом з ліквідацією автономії України та поширенням ро­сійської системи адміністративного управління на українські землі почалося переведення старшини у стан російського дворянства. Щоб перейти у стан російського дворянства, необхідно було довести своє шляхетне походження з польської доби або ж виставити дванадцать свідків свого «благородного способу життя». Перехід у дворянський стан української старшини було завершено тільки у 1835 р. Всі ті, хто довів своє шляхетне походження, перейшли до стану дворян. Дворянами стали також бунчукові та військові това­риші. Дворянського стану не набули значкові товариші. Тим самим було остаточно проведено межу між верхівкою та ря­довими козаками. Але козаки продовжували залишатися окремим станом, який мав свої окремі привілеї, права, які в майбутньому були закріплені у «Зводі законів Російської імперії». З цього стану у майбутньому походили так звані різночинці — інтелігенція, духовенство.

Українська старшина, яка набула російського дворянсько­го стану, закріпила за собою земельні маєтності та селян, що сиділи на цій землі. Найбільше було дворян-українців на Лівобережній Україні. Стосовно ж Правобережної Украї­ни, то тут дворянського стану набула польська шляхта. Ста­тистичні дані за 1838 р. показують, що у Київській, Подільській та Волинській губерніях нараховувалось сто тисяч дворян виключно польської національності. Вони мали 4 200 000 українських селян-кріпаків. Після поразки польського повстання 1830 р. на Правобережній Україні інтенсивно поширювалось землеволодіння російських дво­рян. Таке ж явище було характерним і для Південної Украї­ни. Таким чином, верхівка українського суспільства була в основному іноземного походження або ж, як це було на Ліво­бережній Україні, вона дуже швидко русифікувалася.

Досить швидкими темпами ішла русифікація українського міського населення. Царизм надавав різні пільги купцям та промисловцям російського походження. Українських міщан переселяли з центру міста на околиці. Українські купці, як правило, були купцями III гільдії, тоді як російські — пер­шої та другої гільдій. Російські купці на Лівобережній Ук­раїні та на Півдні України зосереджували у своїх руках май­же всю торгівлю, заполоняючи український ринок товарами з Росії. У містах Правобережної України основну масу насе­лення становили євреї та поляки. З 1832 р. у цьому регіоні російська мова набула статусу офіційної мови в усіх устано­вах.

Російський царизм офіційно вів боротьбу з усім україн­ським: у 1831 р. було скасовано в усіх містах Лівобережжя України Магдебурзьке право, а у 1842 р. скасовано чинність Литовського статуту. Київ було позбавлено Магдебурзького права у 1835 р. Разом з тим було ліквідовано і київську міську міліцію, що мала козацьку військову форму.

Чужоземний панівний елемент нещадно визискував украї­нське селянство, яке у 1783 р. втратило право переходити з місця на місце. У XIX ст. українського селянина було пере­творено на раба. Він втратив усі свої права і став власністю пана, який мав право продати його з землею або без землі, обміняти, заслати до Сибіру. Пан користувався правом на свій розсуд одружити селянина або заборонити одруження, забрати у нього дітей і послати «в науку» до чоботаря, крав­ця, маляра. Учнем маляра, наприклад, починав «науку» ве­ликий український поет Т.Шевченко. Пан був суддею селя­нина і навіть міг розглядати судові справи між власним кріпа­ком та іншою особою. Пан мав право запроторювати кріпа­ка до своєї в'язниці, тілесно карати різками, піддавати тор­турам.

Як чоловіки, так і жінки відбували панщину: у Південній Україні два дні на тиждень, на Лівобережній Україні — три-чотири дні, а на Правобережній Україні — до шести днів на тиждень. Окрім того, селяни повинні були відбувати ще й різного роду інші повинності, зокрема давати панові курей, гусей, овець, телят, ягоди, полотно тощо та лагодити шля­хи, мости, возити дрова з лісу та інше.

Трохи кращим було становище селян, які замість продук­тової та відробітної ренти платили грошову, так званий об­рок. Багато хто з таких селян поривали із своїм селом, йшли у місто і там працювали візниками, служили слугами, зай­малися ремеслом.

Тяжким тягарем для селян була рекрутчина. За законом у рекрути брали за розкладкою, яку встановлювала спеціаль­на комісія по повітах і селах у відповідності із кількістю се­лян, а пани мали право віддавати у рекрути кріпаків, що було карою за якусь провину. Після 25-річної рекрутської служби селянин не міг уже налагодити своє власне госпо­дарство і жив у злиднях. Треба зазначити, що на Лівобережній Україні до 25% селян-кріпаків жили у такій нужді, що пани мали їм давати кошти на утримання.

Селяни масово втікали від своїх панів на південь України та на Кубань. Це була своєрідна форма протесту проти кріпос­ного права. Вибухали також і значні повстання селян. Ца­ризм змушений був вдатися до юридичного оформлення кріпацтва і обмежити до певної міри права поміщиків.

У 1841 р. за ініціативою Київського генерал-губернатора у Київській, Волинській та Подільській губерніях було введе­но так звані інвентарі, за якими точно визначався розмір повинностей селян.

У відповідності з «Інвентарними правилами», затверджени­ми міністерством внутрішніх справ, панщина для чоловіків становила три дні, а для жінок — один день з кожного тягло­го господарства. Коли ж у селянському господарстві не було ні коней, ні волів, то панщина для чоловіка зменшувалася на один день. Заборонялася тяжка праця жінок. Землі, які були у селянському користуванні, передавалися у спадщину. Панів було позбавлено права втручатися в особисте життя селяни­на, віддавати його в рекрути та засилати до Сибіру.

Отже, «Інвентарні правила» визначали, межі поміщицької влади і давали змогу контролювати відносини між поміщи­ками і кріпаками.