Українське національне відродження на західноукраїнських землях у 19 ст.

Українське національне відродження на західноукраїнських землях наприкінці XVIII — у першій половині XIX ст. XVIII століття, особливо його друга половина, стало віком Просвітництва, ознаменувалося потужними революційними та визвольними рухами у Європі. В ряді країн, в першу чергу слов'янських (Чехія, Словаччина, Сербія, Хорватія, Болгарія та ін.), які перебували під іноземним пануванням, розпочалося національне відродження. Передові представники цих народів (Павло Шафарик, Франтішек Палацький (Чехія), Ян Коллар (Словаччина), Паїсій Хіландарський (Болгарія) та ін.) активно вивчали й пропагували рідну мову, історію і літературу, виступали в ролі будителів національної свідомості, закладали надійні підвалини боротьби за державну незалежність своїх народів. Вони обґрунтовували легітимність своїх вимог, проголошували (і небезпідставно!) кожну націю спадкоємицею старовинних королівств, з яких склалася імперія Габсбургів, або ж посилалися на права земель. Угорці добивалися права на землі свого середньовічного короля св. Стефана; чехи висували аналогічні гасла щодо земель св. Вацлава; хорвати добивались Триєдиного королівства, тобто такого, де поруч з австрійцями та угорцями і хорвати мали б реальний доступ до важелів влади.

Всі ці надзвичайно важливі процеси не могли обійти стороною й Україну, де державні традиції часів Богдана Хмельницького й Івана Мазепи оспівувала група літописців і письменників, які вказували на коріння українців ще за часів Київської держави і навіть у раніші періоди. Західна Україна географічно стояла ближче до Заходу і мала такі самі тяжкі проблеми у боротьбі проти германізації, як і чехи, хорвати, словенці; а подібно до словаків, яких прагнули ще й змадяризувати, українці перебували під потужним польським тиском. Польські великодержавні шовіністи, в т. ч. навіть демократ Йоахим Лелевель, твердили, що українська мова є лише діалектом польської (разюча подібність аргументів, оскільки їхні російські «колеги» запевняли, що українська мова є «нарешем» не польської, а російської). Природні спроби зберегти свою національну ідентичність викликали їхнє невдоволення, породили зливу доносів на українських лідерів, які нібито розпалювали національну ворожнечу. Ситуація ускладнювалась тим, що в Західній Україні не було традицій козацького державного життя, як на Наддніпрянщині. Внаслідок тривалого періоду власної бездержавності верхівка українського суспільства полонізувалася (мадяризувалася, румунізувалася), інтелігенція була дуже нечисленною й складалася з представників греко-католицького духовенства та їхніх дітей. Для соціальної структури цих регіонів була типовою картина, коли українці були в своїй масі селянами, а їхня нечисленна еліта складалася з духовних осіб, що підмічено в іронічній польській приказці «русини (тобто українці) це chlopi і рорі», тобто селяни й попи. Зате ця еліта була міцно зв'язана з народом, жила його інтересами, і тому саме вона підняла прапор українського національного відродження.

Важливим осередком українського національного життя став старовинний Перемишль, де сформувався культурно-освітній осередок навколо греко-католицьких єпископів Михайла Левицького та Івана Снігурського. До цього осередку входили Іван Могильницький, Іван Лаврівський, Йосиф Левицький та інші. Його учасники виявляли великий інтерес до української історії, чимало зробили для піднесення українського шкільництва. Михайло Левицький (1774—1858), перемиський, а потім львівський єпископ, зробив великий внесок у розбудову народної освіти в Галичині. Його сподвижник Іван Могильницький (1777—1831) став видатним оборонцем української мови, автором першої в Галичині граматики української мови «Граматика язика словено-руського» та ще кількох підручників, наукового трактату «Відомості о руськом язиці». У 1816 р. вони обидва заснували перше в Галичині культурно-освітнє товариство греко-католицьких священиків, котре мало на меті видавати книги українською мовою для простолюду, а наступного року добились права викладати там українською мовою. Діяльність Левицького та Могильницького заклала ґрунт для знаменитої Руської трійці.

Зацікавлення національною історичною спадщиною, мовою та усною народною творчістю почали виявляти й представники духівництва на інших західноукраїнських землях. Іоанникій Базилович (1741—1821), уродженець Пряшівщини, чернець Мукачівського монастиря, став автором першої наукової праці з історії Закарпаття — «Короткого нарису фундації Федора Коріатовича». Згодом фундаментальну шеститомну «Історію карпатських русинів» створив відомий учений-славіст і церковний діяч Михайло Лучкай. Він був також автором першої на західноукраїнських землях друкованої порівняльної «Граматики слов'яно-руської мови» (1830), у якій, подібно до перемишльських діячів, висловлювався за церковнослов'янську мову в її карпатоукраїнській редакції як літературну мову закарпатських українців. На Буковині першу спробу друкувати українські пісні кирилицею зробив Іван Велигорський. Проте наступні діячі на буковинській літературній ниві продовжували вживати стару книжну мову.

Утвердження ідеї створення літературної мови на народній основі пов'язане з діяльністю Руської трійці (Маркіян Шашкевич, Іван Вагилевич, Яків Головацький). Ці вихованці Львівської греко-католицької семінарії зустрілися 1833 р. Виразно підкреслюючи слов'янофільський характер свого гуртка, його учасники взяли собі давньослов'янські імена: Шашкевич — Руслан, Вагилевич — Далібор, Головацький — Ярослав. Свою діяльність Руська трійця розпочала зі збирання українського фольклору в Галичині, на Буковині та в Закарпатті. Етнографічні експедиції переконали трійчан, що відродити українську мову в Галичині можна лише впроваджуючи в літературу замість «язичія» (штучного варіанта церковнослов'янської мови) живу народну мову.

Однією з перших громадських акцій Руської трійці став виступ найталановитішого із трійчан М. Шашкевича на урочистих зборах у семінарії, присвячених дню народження імператора Франца І, українською мовою (зазвичай подібні промови виголошувалися латинською, польською, німецькою). Незабаром з'явився ще й вірш М. Шашкевича «Голос галичанина», який широко розповсюджувався серед семінаристів. Отже, своє завдання трійчани вбачали у пробудженні національної свідомості галичан. Засобом для досягнення мети мали стати книжки українською мовою. Ще 1834 р. Шашкевич склав альманах своїх творів під назвою «Зоря», писаних народною українською мовою, включивши до нього поезії своїх товаришів-трійчан, народні пісні. Цензор заборонив видання альманаху. Але трійчани не відступилися від своїх задумів. На основі «Зорі» невдовзі було підготовлено нову збірку — «Русалку Дністровую», яку вирішили друкувати в Будапешті, де цензура була більш лояльною. У жовтні 1836 р. було отримано дозвіл, а в грудні того самого року, датована 1837 p., з'явилася книжка під назвою «Русалка Дністровая». Її складала низка народних дум, пісень, оригінальних творів трійчан і перекладів. Великий інтерес до епосу пояснювався необхідністю пошуків історичних коренів. Альманах було написано живою народною мовою. Так галицькі будителі заклали основи розвитку української літературної мови в західноукраїнських землях, їхнім маніфестом став знаменитий вірш Шашкевича «Руська мати ... Західноукраїнські землі наприкінці XVIII — у першій половині XIX ст.

Західноукраїнські землі в останній період існування Речі Посполитої перебували в надзвичайно тяжкому стані. Існуючі порядки у «шляхетській республіці» не давали їм шансу на швидкий вихід з деградації. Австрійська імперія — одна з провідних держав у тогочасній Європі й у світі взагалі — стояла набагато вище за Річ Посполиту. Отже, для захоплених Габсбургами українських земель Австрія стала меншим злом.

Імперія Габсбургів зберігала зовнішній блиск, але все відчутнішим було її відставання від європейських держав-«акселератів», в першу чергу Англії. Ахіллесовою п'ятою цієї імперії була надто мала питома вага австрійців порівняно з підкореними ними народами, причому останні мали до того ж давні державні й культурні традиції. Щоб не допустити розпаду своєї імперії, Габсбургам доводилося балансувати, уникати надто нахабного визиску колоній, давати певні права підкореним народам, навіть обіцяти деяким з них (угорцям) рівний з австрійцями доступ до управління державою. Звичайно, Габсбурги активно запроваджували німецьку мову, на яку швидко перейшли міська адміністрація, суд, Львівський університет (у 1806—1823 pp. він взагалі був закритий), навіть середня школа. Австрійський уряд пробував переселяти до Галичини німецьких колоністів, але ця політика не мала помітних наслідків, і кількість німців-колоністів була в Галичині відносно невеликою. До того ж в середині XIX ст. Габсбургам довелось пом'якшити національну й культурну політику, бо старий і жорсткий попередній курс загрожував вибухом революцій. Давалася взнаки й соціально-економічна та політична відсталість імперії, збереження багатьох феодальних пережитків. У фатальній ситуації перебувало галицьке міщанство, яке постраждало від розриву традиційних торговельно-економічних зв'язків, а для налагодження нових потрібний був час.

Щоб ліквідувати загрозливі тенденції, особливо на селі, імператриця Марія-Терезія (правила у 1740—1780 pp.) зважилась на проведення державних реформ у дусі просвітницького абсолютизму. Вона створила розвинуту бюрократичну систему, без якої Австрійська імперія не могла б існувати як велика держава. У Відні було створено центральний апарат, представники якого, незалежні від провінційних парламентів, контролювали місцеву адміністрацію. Це привело до централізації управління, послаблення влади місцевих магнатів. Майже скрізь, окрім автономної Угорщини, було запроваджено німецьку мову. При цьому імператриця прагнула послабити ймовірні відцентрові рухи і надавала, наприклад, певні поступки українцям, щоб протиставити їх значно організованішим у той час галицьким полякам. Були вжиті також дієві заходи для поліпшення рівня початкової освіти.

Далі шляхом реформ і централізації держави пішов син Марії-Терезії — імператор Йосиф II (правив у 1780—1790 pp.). Він повів наступ на автономію Угорщини, утверджуючи провідну роль німців у імперії; розпочав секуляризацію церковних земель, беручи католицьку Церкву під державний контроль; ліквідував обмеження в правах для іудеїв і протестантів. Особливо важливим було фактичне, а не на папері, зрівняння у правах греко-католицького духовенства з римо-католицьким. Йосиф II зайнявся також ліквідацією кріпацтва, скасував особисту залежність селянина від пана, зробив неможливим продаж кріпаків окремо від землі, на якій вони господарювали, скоротив панщину, дозволив кріпакам брати шлюб, не питаючись дозволу у пана і т. д. Галицькі селяни (українці й поляки) отримали право апеляції до вищих органів влади, яке вже давно мали селяни австрійські та чеські. Все це було прогресивним явищем, однак внаслідок нововведень тільки заможні селяни отримали власні землі, а переважна більшість селян перетворилися на безземельних робітників, які мусили працювати на поміщиків. До того ж нащадки Йосифа II (Леопольд II та Франц І, які правили відповідно у 1790—1792 і 1792—1835 pp.) або скасували ряд законів свого попередника, або ж зберегли їх лише на папері. Тільки у 1848 р. будуть остаточно ліквідовані панщина та відробіткова рента і кріпацтво в імперії буде скасоване повністю. Не можна забувати про те, що Австрія витягнула з Галичини до 100 тис. рекрутів, які воювали проти наполеонівської Франції й гинули за цілком чужу їм справу. Наполеонівські війни значно послабили Австрійську імперію (саме так держава Габсбургів стала формально називатися з 1804 р.) і мало не призвели до її перетворення на другорядну європейську країну. Дипломатичний хист Клеменса фон Меттерніха, австрійського міністра закордонних справ, а потім канцлера, врятував тоді Австрію, але після Віденського конгресу в імперії посилилися кризові явища як у національній, так і в соціальній сферах.

Своєрідність аграрної реформи Йосифа II полягала в тому, що вона зберегла й навіть зміцнила магнатське землеволодіння, зберегла певною мірою і землеволодіння заможних селян. Це законсервувало феодальні відносини, пригальмувало приплив до міст армії вільних робочих рук.

Основою економіки в Австрійській імперії залишалося сільське господарство. Тим більше це було характерним для західноукраїнських, словацьких та польських земель, які опинилися під пануванням Габсбургів. Звичайно, існували певні промисли, які починають переростати у промисловість. Карпатські гори завжди славились своїми лісами, і не випадково саме тут виникли різноманітні тартаки (лісопилки). Ліси інтенсивно вирубували й сплавляли з гір по річках або ж перевозили возами до місця збуту. Карпати були також відомі соляними розробками, особливо під Галичем та у Величці (під Краковом), деякими іншими промислами (видобуток сірки). Хоча з 20-х років XIX ст. у цих регіонах України посилилися капіталістичні тенденції в розвитку економіки, особливо у таких містах як Львів, Перемишль та Чернівці, що стали одночасно значними торговельними центрами, однак ще кілька десятиліть тут домінували підприємства мануфактурного типу. Соціальна структура населення підавстрійських земель України була відсталою і не сприяла соціально-економічному розвиткові. Це було наслідком колоніального становища українських земель і дискримінації українського населення. Дуже точно характеризував існуючий стан Іван Франко: «... майже все, що піднеслося понад хлопа, чи то шляхта, чи міщани, все те за польських часів зробилося поляком, за Австрії — німцем, а пізніше знов поляком».

Тяжкий стан селянства, яке у своїй масі ледь животіло, призводив до пасивного опору і до гострих соціальних конфліктів. Селяни скаржилися у вищі інстанції на свавілля панів, часто тікали від панів, сподіваючись на ліпші умови життя у інших, при цьому навіть переходили кордони Османської та Російської імперій, де було більше незаселених земель. Вони переселялися також на деякі землі імперії Габсбургов, як-от у Бачку (між Дунаєм та пониззям Тиси), куди переселилися закарпатські лемки, Срим і Славонію з центром у м. Вуковар на правому боці Дунаю, врешті, до Банату (між Дунаєм і трансільванськими Альпами). У XVIII ст. досягає своєї кульмінації рух опришків, тобто колишніх селян, які тікали в гори і вели збройну боротьбу проти поміщиків. Найславнішим з українських опришків був легендарний Олекса Довбуш. Після загибелі «лицаря Карпат» у 1745 р. його справу продовжили Василь Баюрак, Іван Бойчук та ін. З новою силою опришківський рух вибухнув у першій чверті XIX ст., але ці виступи в Галичині, Буковині та Закарпатті були придушені силою. В 40-х роках XIX ст. селянські повстання стали масовішими й краще організованими, про що свідчить повстання взимку 1843—1844 pp. у Північній Буковині на чолі з Лук'яном Кобилицею. Урядові війська придушили повстання, а самого Кобилицю було ув'язнено. Але збройна боротьба буковинських селян не припинилася, про що буде сказано далі.

У лютому 1846 р. відбулися важливі події у Кракові — столиці Західної Галичини і єдиному острівці незалежної Польщі. Тут вибухнуло повстання в ім'я відродження Польської держави, була проголошена республіка й обіцяно дати землю тим селянам, які її підтримають. Хоча вже 3 березня 1846 р. повстання було придушене російськими та австрійськими військами, а Краків приєднано до Австрійської імперії, однак селяни-кріпаки, насамперед польські, відмовились коритися панам, відробляти панщину, почали громити панські маєтки та вбивати шляхтичів. Цей рух охопив також і українське селянство, перекинувся на Східну Галичину. Тільки поступками, поєднаними з грубою силою уряд спромігся придушити це повстання.