Паризький договір про утворення Європейського об’єднання вугілля і сталі
Ідея Єдиної Європи
У ХVIІІ ст. у європейській громадській думці формується розуміння того, що узгодженість різноманітності та єдності у міждержавних відносинах Європи можливе лише на стійкій правовій основі.
Початок ХІХ ст. відзначався намаганням створити єдину Європу шляхом війни, проте перемога над Наполеоном зібрала у 1814-1815 рр. європейські держави у Відні. Саме на Віденському конгресі була зроблена спроба створити європейську хартію, конституювати систему європейських держав та відносин між ними на основі рівноваги та статус-кво. При цьому визначали територіальні володіння кожної держави, планувалося укладення колективного договору, що підписувався керівниками восьми головних європейських держав, в який можна було внести зміни зі згоди сторін, а його розірвання без поважних причин могло викликати негативні наслідки для відповідної держави [507, с. 61].
Цей конгрес започатковував принцип легітимності, на якому базуються порядок та стабільність [508, с. 307], що стали основою Священного союзу, утвореного 15.11.1815 року. В історичному плані це було перше загальновропейське об’єднання.
ХІХ ст. характеризувалося всесвітньою могутністю Європи, але в той же час і гострими суперечностями, а також чітко вираженим європоцентризмом.
У 1830 р. створюється перша загальноєвропейська революційно-демократична організація "Молода Італія", а у 1834 році – асоціація "Молода Європа", яка трактувалася як федерація народів, що заснована на принципах національної незалежності та свободи у внутрішніх справах [509, с. 65].
Головною ідеєю європеїзму цього періоду є ідея Сполучених Штатів Європи, яка вперше в якості ідентичного лозунгу була проголошена В. Гюго на третьому конгресі світу у Парижі (1849 р.), і у майбутньому стійко підтримувалася демократичними колами.
Проте хоча європеїзм став духовною традицією, що передавалася елітою з покоління в покоління, реальна історія Європи не відповідала їй. До 30-х років ХХ ст. у Європі точилася боротьба двох полярних соціальних систем, протистояння яких було обтяжене першою світовою війною.
Навіть у цей складний для Європи період з’являються нові проекти об’єднання Європи. У 1923 році Р.Куденхове Колергі видав книгу "Пан-Європа", закликавши створити панєвропейський рух. Пізніше був опублікований "Панєвропейський маніфест", який пропонував "демократичним державам" Європи об’єднатися. У 1927 році у Відні відбувся перший Панєвропейський конгрес, а в 1930 році у Лігу Націй був поданий "Меморандум про організацію європейського федерального союзу". І хоча "європейська ідея" вперше була виражена в офіційному документі, що приймався на урядовому рівні, європейські держави, що входили до Ліги Націй, не були готові відмовитися від концепції "абсолютного суверенітету".
Приреченість цього та інших проектів об’єднання Європи була визначена другою світовою війною, щоправда, під час війни стали відроджуватися ідеї "єдиної Європи" із наднаціональною політичною структурою, яка б замінила традиційну систему міждержавних відносин, засновану на принципі "європейського балансу сил", що скомпрометувала себе за час війни. Події, що відбувалися після ІІ світової війни, підтвердили неможливість існування єдиної Європи у вигляді двох протилежних систем. Вже Ялтинські угоди СРСР, США та Великобританії санкціонували розподіл Європи. А з осені 1946 року історіографія фіксує початок "холодної війни".
У післявоєнній Європі склалися три системи безпеки та співробітництва – дві регіональні та загальновропейська. Вони проіснували більше 40 років і забезпечували збереження миру на Європейському континенті, незважаючи на існування держав з різним суспільним устроєм.
Регіональні системи: західноєвропейська, основу якої складали Північноатлантичний Союз (НАТО) та Європейське Співтовариство (ЄС) та Східноєвропейська, яку представляли Організація Варшавського договору (ОВД) і Рада Економічної Взаємодопомоги (РЕВ), функціонували відповідно до своїх основних принципів розвитку. Зокрема, західна – відражала демократичні цінності, а східна – зміцнювала особливий вид тоталітаризму.
Ідея "єдиної Європи" у західній системі тансформувалася у конкретні політичні ініціативи, європейські держави виявили спільний інтерес до перебудови континенту, економічною основою якої став "план Маршалла" 1947 року. Умовою пропонованої економічної допомоги США була підготовка європейськими державами спільної програми боротьби з бідністю та реконструкції економіки.
2. Процес становлення права Європейського Союзу тісно пов’язаний з процесом утворення та діяльності Європейських співтовариств, який відбувався на основі відповідних правових норм. Тобто, становлення права Європейського Союзу неможливе без утворення Європейських співтовариств, а їх функціонування неможливе без наявності правового поля.
Право Європейського Союзу стало одним з найважливіших чинників європейської інтеграції. Завдяки йому сформувався не тільки єдиний правовий простір для більшості держав Європейського Союзу, а й створилися всі необхідні умови для побудови єдності у всіх інших сферах суспільного життя європейської спільноти.
Історичні умови, що склалися в Європі після завершення Другої світової війни вимагали від європейських держав вирішення наступних питань: відновлення зруйнованого війною європейського господарства, організація системи безпеки, яка дозволяла б запобігати новим війнам, і захист прав людини.
Проблему відновлення європейської економіки була покликана вирішити створена в 1948 р. Організація європейського економічного співробітництва (ОЄЕС), що включила 16 країн Західної Європи і Туреччину.
Створена в 1949 р. Рада Європи основним своїм завданням визначила захист прав людини.
Забезпечення безпеки покладалося на створений в 1949 р. за участю США військовий альянс НАТО, який було засновано у 1948р. згідно Брюссельського пакту.
Не зважаючи на створення вищезазначених структур в Європі так і не вдалося забезпечити створення широкої інтеграції, яка б поєднала міжнародно-правові та національні інститути. Така інтеграція повинна була ґрунтуватися на добровільному обмеженні суверенітету країн-учасниць, об'єднанні і передачі ними ряду функцій наднаціональному органу, що діє в загальних інтересах.
Вперше подібну ідею було висунуто в 1950 р. міністром закордонних справ Франції Робертом Шуманом. Документ під назвою «Декларація Роберта Шумана» було оголошено ним на міжурядовій конференції в Парижі 9 травня 1950 року. Цей день офіційно прийнято вважати «Днем Європи». Інколи зазначений документ ще називають «планом Шумана».
Проте, слід зазначити, що Роберт Шуман не був справжнім автором зазначеного плану. Головним розробником даного проекту був інший французький політичний діяч – Жан Моне. Саме ім’я Ж.Моне увійшло в історію сучасної Європи як основного розробника ідеї формування Європейських співтовариств.
Зміст «плану Шумана» полягав у зверненні до європейських країн (насамперед Німеччини) з наступною пропозицією: «Французький уряд пропонує передати все франко-германське виробництво вугілля і сталі під керівництво спільного Верховного органу, який діє в межах організації, що відкрита для участі інших країн Європи».
Таким чином, передбачалося добровільне обмеження державного суверенітету європейських країн та створення нового наддержавного органу, до відання якого повинні були перейти функції управління вугільною та сталеливарною промисловістю країн-учасниць.
Реалізація даної ідеї відбулася в Парижі 1951р., коли між європейськими країнами був підписаний Договір про заснування Європейського об’єднання вугілля і сталі (ЄОВС) – Паризький договір.
Отже, першим етапом у процесі становлення права Європейського Союзу стало підписання у 1951 році Паризького договору про заснування першого з Європейських співтовариств - Європейського об’єднання вугілля і сталі (ЄОВС).
Другий етап був пов'язанийіз створенням двох інших Європейських співтовариств. Так, 1957 р. в Римі було підписано договори (Римські договори):
про заснування Європейського економічного співтовариства (ЄЕС);
про заснування Європейського співтовариства з атомної енергії (Євроатом).
На третьому етапі було створено правову основу для переходу від загального до єдиного внутрішнього ринку європейських країн. Такою правовою основою слугував підписаний у 1986 році та набувший чинності у 1987 році Єдиний європейський акт.
Четвертим етапом у процесі становлення права Європейського Союзу стало підписання в Маастрихті у 1992р. та набрання чинності в 1993 р. Договору про Європейський Союз (Маастрихтський договір), яким передбачалося створення на базі Європейських співтовариств нового наднаціонального об’єднання – Європейського Союзу.
П’ятий етап передбачав удосконалення існуючого правового поля діяльності Європейського Союзу і внесення змін до Договору про Європейський Союз. Так, 1997 р. в Амстердамі було підписано Договір про внесення змін до Договору про Європейський Союз, яким передбачалося запровадження ряду суттєвих змін, що стосувалися основних сфер співробітництва європейських держав та принципів діяльності Європейського Союзу.
Завершальним шостим етапом у процесі розвитку права Європейського Союзу стало підписання в 2001 р. Ніццького договору (набрав чинності 2003р.). Договором передбачалося внесення змін до Договору про Європейський Союз та договорів про заснування Європейських Співтовариств, а також до деяких інших пов’язаних з ними актів.
Паризький договір про утворення Європейського об’єднання вугілля і сталі.
18 квітня 1951 шістьма європейськими країнами (Франція, Італія, Бельгія, Нідерланди, Люксембург, ФРН) було підписано Паризький договір, яким засновано Європейське об’єднання вугілля і сталі (ЄОВС).
Основною метою ЄОВС було сприяння економічному розвитку, зростанню зайнятості і підвищенню життєвого рівня в державах-членах шляхом створення спільного ринку вугледобувної і сталеливарної промисловості та їх похідних. Інститути ЄОВС повинні були забезпечити впорядковане постачання спільного ринку, рівний доступ до джерел виробництва для всіх споживачів, встановлення максимально низьких цін, підтримку умов, стимулюючих нарощування виробництва і поліпшення якості виготовлюваної продукції, раціональне використання природних ресурсів, поліпшення умов праці; сприяти зростанню міжнародної торгівлі і впорядкованому нарощуванню і модернізації виробництва. Цілі ЄОВС свідчили про те, що об'єднання носить чисто функціональний характер і вирішує спеціальне коло завдань і проблем, пов'язаних з розвитком сталеливарної і вугільної промисловості, створенням спільного ринку товарів і послуг в цій сфері на основі принципів, визначених Договором.
Паризький договір сам по собі нічого не говорить про природу інтеграційного об'єднання, про рівень і ступінь інтеграції, про сприйняття концепцій наднаціональної співпраці або міжнаціонального об'єднання. Про те, яким чином повинно діяти це Об'єднання, в самому Договорі вказується досить нечітко. Згідно ст. 5 Договору ЄОВС повинно здійснювати свої завдання "з обмеженим ступенем втручання". Визначення досить нечітке, і якщо в Договорі в тій чи іншій мірі визначалася сфера втручання, то вказівка на порядок цього втручання була практично відсутня.
ЄОВС наділяється якостями юридичної особи. Об'єднання володіє правоздатністю, необхідною для досягнення поставленої мети і здійснення своїх функцій, за ним визнається міжнародна правоздатність, а в кожній з держав-членів воно володіє найбільшою правоздатністю, що надається юридичним особам в цій державі. ЄОВС може набувати і відчужувати рухоме і нерухоме майно і виступати стороною в суді. Наведені положення мають досить важливе значення, вони визначають умови, характер і межі правоздатності ЄОВС. Проте специфіки і особливостей інтеграційного об'єднання це не розкриває, оскільки практично майже кожна міжнародна організація володіє приблизно тими ж якостями юридичної особи і у загальних рисах тим же об'ємом правоздатності. Про природу і особливості інтеграційного об'єднання можна судити швидше не за цими його властивостями, а виходячи із структури і характеру повноважень інститутів Об'єднання, а особливо його прав упроцесі встановлення загальнообов'язкових правових розпоряджень, з якими і пов'язаний в першу чергу початок формування права ЄС.
До інститутів ЄОВС були віднесені Найвищий керівний орган, Загальна асамблея, спеціальна Рада міністрів і Суд ЄОВС. Договір визначив порядок їх формування, принципи функціонування і умови взаємин між цими інститутами. Для розкриття природи інтеграційного об'єднання надзвичайно важливо було визначити, на яких засадах формуються окремі інститути, який об'єм їх повноважень і який порядок їх взаємодії.
Центральне місце в системі інститутів ЄОВС зайняв Найвищий керівний орган. На нього покладалося забезпечення досягнення мети ЄОВС і вирішення практичних задач, пов'язаних із створенням спільного ринку вугілля і сталі. Цей Найвищий керівний орган наділявся правом законодавчої ініціативи, саме він ініціював ухвалення найважливіших рішень. Одночасно він був і основним законодавчим органом ЄОВС, приймаючим обов'язкові за своєю юридичною силою акти і звертаючи їх до виконання. Враховуючи місце і роль Найвищого керівного органу, особливо важливого значення набував порядок його формування і діяльності. Згідно з Договором Найвищий керівний орган складався з представників, які призначалися державами-членами з числа своїх власних громадян. Проте за своїм статусом члени цього органу не були повноважними представниками своїх урядів. Навпаки, це були міжнародні чиновники, однією з головних умов призначення і діяльності яких була їх незалежність по відношенню до національних урядів. Вони не повинні були отримувати або виконувати інструкції і вказівки урядів своїх країн, а діяти виключно на основі засновницького договору і на виконання його положень. Таким чином, Найвищий керівний орган виступав переважно як втілення ідеї наднаціональної співпраці і керівництва.
Звичайно, Найвищий керівний орган не міг діяти безконтрольно, він не міг не враховувати національні інтереси держав-членів. До певної міри функції контролю за його діяльністю здійснювала спеціальна Рада міністрів, яка складалася з представників урядів держав-членів ЄОВС. Проте важливо підкреслити, що Рада міністрів залишалася переважно контролюючим органом, хоч і наділялася правом втручання в процес прийняття рішень, що зачіпали життєво важливі інтереси держав-членів.
Практично дорадчо-консультативним органом була Загальна асамблея. Формально це був інститут, що здійснює представницькі функції, щось на зразок парламентської установи. Проте Загальна асамблея володіла вельми незначними правами. Можливість самостійної ініціативи і прийняття нею обов'язкових рішень виключалася, а порядок формування Асамблеї за рахунок делегування представників від національних парламентів забезпечував домінування в рамках цього інституту переважно національних інтересів.
Наднаціональним за своєю природою органом ставав Суд ЄОВС. Він формувався шляхом одноголосного призначення суддів державами-членами, але самі судді при виконання своїх обов'язків були повністю незалежні і керувалися в своїй діяльності розпорядженнями засновницького договору і чинними нормативно-правовими актами. Суд ЄОВС спочатку виступав втіленням ідеї наднаціональної співпраці. Він був одним з найважливіших інститутів, що забезпечують дотримання юридично обов'язкових вказівок як Договору, так і актів, що видаються інститутами ЄОВС.
В зв'язку з цим вельми важливого значення набували порядок прийняття, характер і ступінь обов'язковості для держав-членів нормативно-правових актів, що видаються інститутами ЄОВС. Відповідно до ст. 14 Найвищий керівний орган ЄОВС приймає рішення, дає рекомендації або висновки. Рішення є нормативно-правовим актом загального характеру, обов'язковим у всіх своїх частинах і підлягає застосуванню у всіх державах-членах ЄОВС (у подальшому із створенням Європейського економічного співтовариства і Євроатому аналогічні за характером нормативно-правові акти отримали назву регламенту). Рекомендації, будучи також обов'язковими нормативно-правовими актами, визначають переслідувані даним актом цілі, але залишають вибір методів і засобів реалізації за тими, кому ці нормативно-правові акти безпосередньо адресовані (у подальшому аналогічні акти в рамках ЄЕС і Євроатому отримали назву директиви). Висновки, що приймаються Найвищим керівним органом, носять рекомендаційний характер і обов'язкової сили не мають.
Отже, вся система інститутів ЄОВС була організована таким чином, що забезпечувала переважаюче значення інститутів, які втілюють ідеї наднаціональності. Цілком природно, що самі по собі ці принципи, втілені перш за все в структурі і повноваженнях Найвищого керівного органу і Суду ЄОВС, застосовувалися в порівняно вузькій сфері функціональної співпраці держав, які беруть участь в Об'єднанні. Необхідно зазначити, що Паризький договір вирішував не тільки вузьку і чисто функціональну проблему співпраці західноєвропейських держав в одній певній сфері розвитку і впорядкування виробництва.
Європейське об'єднання вугілля і сталі стало своєрідним дослідним полем, де проходили практичну перевірку багато концептуальних побудов і перш за все вирішувалося завдання співвідношення наднаціонального і міжнаціонального в західноєвропейській інтеграції. З урахуванням практики ЄОВС була скоректована модель побудови інших економічних інтеграційних об'єднань і розроблені нові засновницькі акти.