Поняття прав, свобод та обов’язків людини і громадянина

Права людини — це права, нерозривно пов'язані з самим існуванням людини: право на життя, на свободу в усіх її проявах, право на повагу до людської гідності, на опір гноб­ленню.

Ці права невід'ємні, інакше кажучи, заборонене будь-яке посягання на ці права. Права людини можуть бути обмежені тільки тією мірою, яка необхідна для захисту прав іншої людини.

Правовий статус особи — це сукупність (система) суб'єк­тивних юридичних прав і обов'язків особи, які закріплені в чинному законодавстві та інших формах права.

Є різні правові статуси особи: конституційно-правовий статус громадянина України, правовий статус іноземних гро­мадян, правовий статус особи без громадянства, правовий статус військовослужбовців тощо.

Структура правового статусу особи складається з:

- суб'єктивного права-це міра можливої і бажаної по­ведінки особи, спрямованої на задоволення своїх чи інших правових (законних) потреб та інтересів. Реалізація суб'єк­тивних прав особи залежить від волі самої особи і соціально-економічних та політичних умов буття суспільства;

- юридичного обов'язку-міра необхідної поведінки чи діяльності особи (вчинити правомірні дії або утриматись від дій), яка закріплена в законодавстві або інших формах права і спрямована на задоволення потреб й інтересів інших суб'єктів суспільних відносин. Конституційні обов'язки встановлю­ються як для реалізації інтересів усього суспільства, держави, так і в інтересах кожної окремої особи.

Конституційні (основні) права і свободи людини та гро­мадянина - невід'ємні права і свободи, які належать особі від народження, є основою правового статусу, закріплені в Кон­ституції держави і мають найвищий юридичний захист. Так, згідно зі ст.З Конституції України утвердження і забезпечен­ня прав та свобод є головним обов'язком держави.

Конституційні права і свободи- це закріплені в Кон­ституції України і гарантовані державою можливості людини та громадянина вільно і самостійно обирати вид і міру своєї поведінки, користуватися соціальними благами, реалізуючи як особистий, так і загальний інтерес. Конституційне закріп­лення прав і свобод є способом визначення гуманістичних ідеалів суспільства, обмеження влади та захисту людини від свавілля держави.

Проголошення, дотримання та захист прав і свобод людини є визначальним критерієм оцінки політики держави.

Відмінність між поняттями «право» і «свобода» значною мірою умовна, спільною рисою їх є те, що вони означають можливість для особи вибирати вид і міру своєї поведінки. Але поняття «свобода» переважно розуміється як невтручання у внутрішній світ людини (свобода світогляду і віросповідання, свобода думки та слова). Розуміння поняття «право» більшою мірою пов'язане з необхідними для його реалізації діями інших суб'єктів (наприклад, держави), а та­кож правомочністю людини брати участь у діяльності об'єднань громадян (право на об'єднання у профспілки, право відшкодування матеріальної чи моральної шкоди; право знати свої права і обов'язки; право на безпечне для життя та здо­ров'я довкілля; право на освіту, яке гарантується обов'язком держави щодо її отримання).

Конституція України визначає такі групиосновних прав людини і громадянина:

Особисті права:

1) право на життя, на недоторканність особи, житла (ст. 27, 28, 29, 30);

2) на таємницю листування, телефонних розмов, телеграфної кореспонденції (ст.31);

3) право на приватне життя, невтручання у нього (ст. 32);

4) на вибір місця проживання, свободу пересування (ст. 33);

5) на свободу власної думки і слова, на вільне волевиявлення своїх поглядів і переконань (ст. 34);

6) на свободу світогляду і віросповідання (ст. 35).

Політичні права:

1) утворювати і брати участь у роботі об'єднань громадян (ст. 36, 37);

2) право брати участь в управлінні державними та громадсь­кими справами (ст. 38);

3) обирати і бути обраним до державних органів та органів місцевого самоврядування тощо (ст. 38).

4) обговорювати і приймати закони та рішення загальнодер­жавного і місцевого значення (ст. 39);

5) надсилати індивідуальні і колективні звернення до дер­жавних органів (ст. 40);

Економічні права:

1) право на приватну власність (ст. 41);

2) право на підприємницьку діяльність, не заборонену законом (ст. 42);

3) право на працю (ст. 43);

4) можливість вибору роду занять і роботи за своїм покликанням (ст. 43);

5) право на справедливу оплату праці (ст. 43);

6) право на страйк (ст. 44);

7) право на відпочинок (ст. 45).

Соціальні права:

1) право на матеріальне забезпечення в старості, в разі хво­роби, втрати працездатності (ст. 46);

2) право на житло (ст. 47);

3) право на достатній життєвий рівень для себе і своєї сім'ї, що включає одяг, житло і харчування, тощо (ст. 48).

4) право на охорону здоров'я (ст. 49);

Екологічні права:

1) право на безпечне для життя і здоров'я довкілля (ст. 50);

2) на екологічно безпечні продукти харчування та предмети побуту (ст. 50);

3) на відшкодування завданої порушенням цього права шкоди (ст. 50).

Культурні права:

1) право на освіту (ст. 53);

2) право на користування досягненнями вітчизняної і світової культури (ст. 54);

3) право на свободу наукової, технічної та художньої творчості (ст. 54);

4) право на захист інтелектуальної власності (ст. 54).

Соціально – юридичні права:

Ст. 55 Конституції України визначає, що права і свободи людини і громадянина захищаються судом. Кожному гарантується право на оскарження рішень в суді. Кожен має право звертатися за захистом своїх прав до Уповноваженого Верховної Ради з прав людини; до міжнародних організацій, членом або учасником яких є Україна; будь – якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи.

Ст. 56 гарантує, що кожен має право на відшкодування матеріаль­ної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, їх посадових і службових осіб.

Ст.57 гарантує право кожному знати свої права і обов'язки. Закони та інші нормативно-правові акти, що визначають права і обов'язки громадян, мають бути доведені до відома населення.

Ст.59 Конституції гарантує право на правову допомогу.

Згідно зі ст.61 Конституції України ніхто не може бути двічі притягнений до юридичної відповідальності одного й того ж виду за одне й те ж саме правопорушення.

ВУкраїні діє "презумпція невинуватості". Це означає, що особа вважається невинною у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведе­но у законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду. Ніхто не зобов'язаний доводити свою невинуватість у вчиненні злочину. Обвинувачення не може ґрунтуватися на доказах, одержаних незаконним шляхом, а також на припущеннях. Усі сумніви щодо доведеності вини особи тлумачаться на її користь.