Особливості розвитку духовного життя в західній україні 2 страница

Наприкінці XVIII ст. етно-історичну територію України було розподілено між Російською та Австрійською імперіями. Характер колонізаційної політики цих імперій помітною мірою впливав на форми і сутність українського життя.

Політична система царської Росії характеризувалась деспотиз­мом та посиленням уніфікації в усіх сферах суспільного життя. Авс­трія (з 1867 р. - Австро-Угорщина), навпаки, з часом розпочала ево­люцію в бік сприйняття конституційних та загальнодемократичних цінностей, що позитивно впливало на життя провінцій. Але повніс­тю демократичною, не в останню чергу задяки тупцюванню у вирі­шенні національного питання, Австро-Угорщина так і не стала до самого розпаду в 1918 р.

Українське національне відродження базувалось на попередніх здобутках українського народу, зокрема, традиціях національної державності, матеріальній та духовній культурі. Соціальним під­ґрунтям для потенційного відродження було українське село, яке зберігало головну його цінність - рідну мову. Виходячи з цього, стартові умови для відродження були кращими у Наддніпрянщині, оскільки тут ще збереглися традиції недавнього державно-автономного устрою, політичних прав, залишки вільного козацького стану, якого не торкнулося закріпачення, та козацького суду, а найоловніше - тут хоча б частково збереглася власна провідна верства - колишня козацька старшина, щоправда, переведена у дворянство.

Національне відродження України, попри регіональні особли­вості, характеризувало всеукраїнські перетворення. Процес україн­ського національного відродження історики, як правило, поділяють натри етапи:

період збирання спадщини чи академічний етап (кінець XVIII -40-і pp. XIX ст.);

українофільський або культурницький етап (40-і pp. XIX ст. -кінець XIX ст.);

політичний етап (з кінця XIX ст.).

Перебіг усіх трьох етапів характеризується невпинною бороть­бою діячів національної культури за право вільного розвитку великого творчого потенціалу свого народу, якому є чим пишатися, є що роз­вивати і є що сказати світові.

Істотний вплив на початок українського національного відро­дження справила революція у Франції, яка проголосила "права на­родів". Це стимулювало інтерес до неповторних рис своєї етнічної спільноти, таких як фольклор, історія, мова і література. Національ­ному відродженню сприяло й поширення романтизму.

Один із засновників світового романтичного руху, німецький фі­лософ і історик, видатний дослідник світової культури, чиїми творами зачитувалася вся Європа, Йоган Ґотфрід Гердер після відвідин Украї­ни ще в 1769 р. відзначав: "Україна стане колись новою Елладою. Чу­довий клімат цієї країни, гідна вдача народу, його музичний хист, плодюча земля - колись пробудяться. Із малих племен, якими були колись греки, постане велика культурна нація. її межі простягнуться до Чорного моря, а відтіля ген у широкий світ". Романтизм зруйнував зверхнє ставлення до народної культури, стверджуючи, що саме з на­родного джерела інтелектуальна еліта може черпати кращі зразки для своєї творчості. Кожна народна культура має самостійну вартість, світ романтики уявляли як велетенську арфу, в якій кожний народ стано­вить окрему струну. Зникнення окремого народу неодмінно порушить всесвітню гармонію і рівнозначне вселенській катастрофі.

Видатний польський поет Адам Міцкевич називав українців найпоетичнішим і наймузичнішим з-посеред усіх слов'янських наро­дів. Польські й російські поети і фольклористи відкривали в українсь­кій народній культурі цілі жанри, яких не було у польській та російсь­кій творчості. У дусі державницьких ідеологій вони трактували укра­їнську культуру як частину "всеросійської"" чи "всепольської" культур. Водночас їх приклад усе більше переконував, а деяким і відкривав очі на непересічну цінність української культури.

Разом з тим важливо зауважити, що романтичне світобачення му­сило завойовувати собі місце в душах людей у боротьбі з класицистич­ними уподобаннями творців Російської та Австрійської імперій, такими як раціоналізм, одноманітність, універсальність і своєрідне уявлення про належний державний "порядок". Дуже багатьом українцям було нелегко зробити чіткий вибір на користь котрогось із типів світовідчут­тя, а пошуки компромісу зводили їх на манівці безплідних хитань, доки не перемагав заохочуваний державою прагматичний підхід.

Початок українській етнографії поклав Григорій Калиновський, який видав у 1777 р. в Петербурзі "Описание свадебных малороссийс­ких обрядов". 20 років по тому (1798 р.) тут же з'являється перша ен­циклопедія українознавства "Записки о Малороссии" Якова Маркеви­ча, де стисло викладалися відомості про Україну, її природу, історію, населення, мову і поезію. Але ще більше значення мала видана того ж року інша книжка - "Енеїда" Котляревського, з виходом якої тради­ційно-умовно пов'язують початок українського відродження.

У 1819 р. князь Микола Цертелєв, грузин за походженням, про­те щирий патріот України, опублікував у Петербурзі "Попытку соб­рания старых малороссийских песен" — збірку українських історич­них дум. У передмові Цертелєв писав: "Якщо ці вірші не можуть служити поясненням української історії, то принаймні в них видно поетичний геній народу, його дух, звичаї старих часів і, нарешті, ту чисту моральність, якою завжди відзначались українці й яку вони старанно зберігають і сьогодні, як одиноку спадщину по предках, що врятувалася від жадності сусідніх народів".

Повніше і систематичніше дослідження української етнографії під назвою "Малороссийские народные песни" склав у 1827 p. Ми­хайло Максимович - майбутній перший ректор Київського універ­ситету. Ця збірка справила вплив на творчість О.Пушкіна і М.Гого-ля, на вибір життєвого шляху П.Куліша і М.Костомарова. Максимо­вич згодом згадував, що одного разу застав Пушкіна за читанням цієї збірки, і останній жартівливо зізнався, що він "обкрадав" його пісні. Справу Максимовича продовжив Ізмаїл Срезневський. У 1831 р. він видав "Український альманах" - збірку народних пісень і оригінальних поезій, написаних харківськими поетами-романти-ками, а в 1833-1838 pp. - шість випусків "Запорожской старины".

Український професор Московського університету — Осип Бо-дянський присвятив свою магістерську дисертацію (1837) порівнян­ню російських та українських народних пісень. Із типовим для ро­мантика перебільшенням він протиставляє начебто засмучені й сми­ренні інтонації пісень російської Півночі життєрадісним мелодіям українського Півдня. "Яка велика різниця існує між Північчю й Пів­днем, - писав Бодянський, - і наскільки різні народи там живуть".

Пізніше у галузі етнографії та фольклористики плідно працю­вали Т.Рильський, Д.Гнатюк, П.Житецький, М.Сумцов, П.Чубинсь-кий, М.Драгоманов, Б.Грінченко та багато інших фахівців і аматорів на всіх заселених українцями землях - від Закарпаття і Підляшшя до Вороніжчини і Кубані. Етнографів цікавили усі аспекти народного життя - від особливостей одягу та устрою житла в різних регіонах до назв предметів народного побуту.

Протягом усього XVIII ст. серед нащадків козацької еліти Лівобе­режжя не згасала зацікавленість історією, особливо історією козаччи­ни. Це відбилося у працях кількох нащадків старшинських родів, які вийшли у відставку з царської служби й присвятили себе опрацюванню та публікації історичних матеріалів слідами козацьких літописців. При­близно у той же час, що й "Історія русів" Г.Полетики, з'являються істо­ричні роботи Степана Лукомського і Петра Симоновського, активно збирали історичні матеріали Адріан Чепа, Яків Маркевич та ін. Най­більшої уваги з точки зору науковості підходу серед цих істориків-аматорів (усі вони писали російською мовою) заслуговують Василь Ру-бан ("Короткая летопись малороссийская", 1777) і Опанас Шафонський ("Черниговского наместничества топографическое описание", 1786).

Крім інтересу до старовини та місцевого патріотизму, для занять історією у нащадків козацької старшини був також інший мотив. У до­сить широких колах пошук історичних документів і загальна зацікавле­ність історією посилилися у зв'язку з необхідністю підтвердити своє шляхетське походження, яке повинна була засвідчити спеціальна комі­сія у Петербурзі - так звана "Геральдія". Чимало з тих, хто відшукував відомості про вірнопідданські заслуги своїх предків, переслідували суто прагматичні цілі, але якась частина не могла залишитися байдужою до драматичних подій не такого вже далекого на той час минулого.

Першою узагальнюючою працею з історії України, написаною з широким використанням російських та українських архівів, була 4-том-на "История Малой России" Д.Бантинш-Каменського (опублікована лише 1903 p.). Головну увагу автор звернув на діяльність історичних осіб, зовнішньополітичні події, з монархічних позицій доводив, що попри свою героїчну історію українці є відгалуженням російського наро­ду, а возз'єднання з Росією - найвизначніша подія української історії.

У 1842-1843 pp. підготовано до друку, але так і не видано 5-томну "Історію Малоросії" Миколи Маркевича. Змальовуючи минуле України як самостійний історичний процес, Маркевич від­стоював право українського народу на самостійний національний розвиток, документально-історично обґрунтовував правомірність відновлення у майбутньому автономії України. Саме за цю працю М.Маркевича звинувачував у сепаратизмі відомий російський кри­тик В.Бєлінський. Він також засудив автора за прагнення висвіт­лювати історію України як незалежну від історії Росії.

Визначним прогресивним ученим, який зробив помітний внесок у розвиток історичної думки, був Михайло Максимович (1804—1873). Він виступив проти норманської теорії походження Русі, довів безпід­ставність теорії російського історика М.Погодіна про "запустіння України від нашестя Батиєва", показав, що українське козацтво було не прийшлим народом, а особливим станом українського суспільства.

Одним з найвидатніших істориків XIX ст. був Микола Костома­ров (1817-1885). Більшість праць Костомарова видані у зібранні його творів "Історичні монографії та дослідження". Головною заслугою Кос­томарова є те, що він, на противагу дослідникам, які в історії бачили діяльність лише видатних осіб, уперше застосував наукові методи аналі­зу широких масових рухів, спираючись на здобутки тих історичних шкіл, які вже існували й здобули визнання у європейській науці.

На відміну від Костомарова, у якого переважає описовий метод висвітлення історичних подій і виразно простежується власна оцін­ка, В.Антонович (1834-1908) у своїх наукових працях не дав напе­ред жодної готової вже думки, яка б пронизувала дослідження і змушувала б читача дивитись на факти очима автора. У нього пере­важає тверезий позитивістський підхід, критичність та аналіз: після необхідних історичних відомостей і пояснень наступає групування фактичного матеріалу і посилання на джерела. В.Антонович написав понад 300 праць, створив так звану "документальну" школу україн­ських істориків. До неї належали М.Грушевський, Д.Багалій, О.Єфименко та їх численні учні.

Особливе місце у розвитку історіографії посів Михайло Драго­манов (1841-1895), який критикував народницьку школу. Домінант­ну аксіому народників - "інтерес трудового народу" - він вважав суб'єктивним і ненауковим. Найбільшою вартістю всякого історич­ного процесу він вважав духовно-моральний, економічний та політичний розвиток краю, а справедливими визнавав лише ті рухи в Україні, які сприяли такому розвитку.

Освіта.

Розвиток промисловості, торгівлі збільшував потреби в освічених і кваліфікованих працівниках і це стимулювало розши­рення мережі навчальних закладів і кількості учнів у них. У цілому весь освітній процес був спрямований на денаціоналізацію українсь­кого населення, що дало відповідні невтішні наслідки. Однак всупе­реч урядовим настановам українське культурно-національне відро­дження в освітній сфері залишило досить яскравий слід.

У 1802 р. почало свою діяльність Міністерство освіти, яке у на­ступному році провело систематизацію навчальних закладів. Було затверджено чотири типи шкіл: парафіяльні, повітові, губернські (гімназії), університети.

У парафіяльних школах, які створювались при церковних парафіях і були початковими, навчання продовжувалося 4-6 місяців у селах і до одного року в містах. Навчання велося російською мовою, учнів навча­ли читати, писати, рахувати, основ православної віри.

Повітові школи були спочатку дво- , а згодом - трикласними. Тут навчалися здебільшого діти купців, дворян, чиновників, замож­них ремісників. Вони вивчали російську мову, географію, історію, арифметику, фізику.

В гімназіях спочатку навчалися 4 роки, а згодом - 7. Тут викла­дали іноземні мови, як правило, французьку, німецьку, грецьку, ла­тинську, "закон божий", священну та церковну історію. Наприкінці 50-х pp. XIX ст. в Україні нараховувалося 1300 початкових шкіл, де навчалися 67 тис. учнів, 19 гімназій (з них дві в Харкові), де навча­лося близько 4 тис. учнів.

Проміжне становище між гімназіями та університетами за­ймали ліцеї, яких на Україні було три: Рішельєвський в Одесі (пра­цює з 1817 р.), Крем'янецький (з 1819 p.), Ніжинський (з 1820 p., див. на мал. фасад).

Поряд із загальноосвітніми в Україні діяли й професійні навчальні заклади. У кадетських корпусах у Полтаві (з 1840 р.) і Києві (з 1852 р.) з дітей дворян ви­ховували офіцерів. У Єлисаветграді продовжувала працювати меди­чна школа, у Києві - фельдшерське, в Миколаєві - артилерійське і штурманське училища, у Севастополі - морська школа. У 1851 р. бі­ля Харкова відкрилась землеробська школа, яка готувала агрономів.

Характерними рисами освіти у першій половині ХІХ ст. були: превалювання релігійного виховання дітей, політика "обрусєнія", ру­тинні засоби навчання. Київська академія, яка в попередні часи відігра­вала велику роль у розвитку освіти й культури не лише в Україні, але й у всій Східній Європі, після видання у 1814 р. нового статуту для духов­них академій, за якими вони повинні були готувати лише фахівців з бо-гослів'я і для православної церкви, втратила своє значення і перетвори­лася на рядовий духовний навчальний заклад.

Історичним успіхом у розвитку освіти на початку XIX ст. стало заснування на східноукраїнських землях університетів, що стало можливим завдяки ліберальній політиці в національному питанні імператора Олександра І та його урядовців. Університети внаслідок загальноєвропейської реформи вищої освіти швидко почали відігра­вати велику роль в культурному житті, в розвитку науки.

Перший університет на українських землях у складі Російської імперії засновано 1805 р. в Харкові коштом місцевого дворянства і купецтва за ініціативою вченого-експериментатора В.Н.Каразіна. Характерно, що харківський губернатор був рішучим противником відкриття тут вищого навчального закладу і тільки особисте знайом­ство Каразіна з імператором Олександром І та міністром внутрішніх справ Михайлом Сперанським (який пам'ятав про українське похо­дження свого батька-священика) уможливило прийняття рішення про створення в Харкові вищого навчального закладу. З постанням університету пов'язане значне зростання населення і кардинальні зміни життя у провінційному до того часу місті.

В перший час університет мав чотири відділи-факультети: словес­ний (історико-філологічний), етико-політичний (юридичний), фізико-математичний, медичний. Першим ректором університету (1805-1811) був професор російської словесності І.С.Рижський. У рік відкриття в ньому навчалося всього 65 студентів, а через 50 років — 492. Деякий час ректором Харківського університету був відомий український поет П.Гулак-Артемовський. На довгий час Харківський університет став осередком патріотичної думки. Тут були професорами І.Срезневський, А.Метлинський, М.Костомаров, Д.Багалій. За 50 років Харківський уні­верситет підготував близько 3 тис. фахівців з різних галузей знань. У першій половині XIX ст. характер національно-культурного відроджен­ня на східноукраїнських землях багато в чому зумовлювався просвітни­цькою та аматорською діяльністю цього вищого навчального закладу.

У 1834 р. в Києві було засновано Університет святого Володимира на базі закритого Кременецького ліцею (див. на мал. вигляд, головного корпусу з боку Ботанічного саду). На думку імператора Миколи II, Київський університет мав ста­ти центром русифікації і монархізму, спрямованим перш за все проти польського впливу. Спочатку він складався з двох відділів: історико-філологічного та фізико-математичного. Згодом додалися юридичний та медичний факультети. У рік відкриття в університе­ті навчалося 62 студенти, через 20 років - 808. Першим ректором став Михайло Максимович. Київський університет став одним з головних осередків українського руху, не виправдавши надій цар­ських урядовців. До 1861 р. університет закінчили 1542 чол. Його випускники працювали учителями, лікарями, адвокатами, суддями, чиновниками різних рангів.

Третім університетом в Україні був Новоросійський (в Одесі), заснований 1865 р. на базі Рішельєвського ліцею. В трьох універси­тетах у кінці століття одночасно навчалося 4 тис. студентів.

У 1863 р. було введено Статут університетів, який надав їм досить широку автономію: право обирати всю адміністрацію, професорів, до­центів. Але у 1883 р. було впроваджено новий Статут, який відміняв автономію, обрання адміністрації, участь професорів в управлінні. Жит­тя університету підлягало суворій регламентації та наглядові попечителя навчального округу. Запроваджувався контроль над студентами, вводи­лась обов'язкова уніформа. Цей статут діяв до 1917 р.

Потреби економічного і культурного розвитку зумовили виник­нення в Україні й інших вищих навчальних закладів. У 1874 р. ство­рюється Глухівський учительський інститут, за рік — Ніжинський історико-філологічний інститут. Південно-російський технологічний інститут у Харкові (1885), Київський політехнічний інститут (1858), Вище гірниче училище в Катеринославі (1893) та ін.

На Західноукраїнських землях центром культури залишався Львів. Тут у 1817 р. було відновлено університет, але з німецькою мовою викладання. У 1849 р. тут вперше була створена кафедра української мови та літератури, яку очолив Я.Головацький. Увесь час точилася боротьба між українцями та поляками за мову викла­дання. У 1871 р. обмеження в мові викладання було скасовано, але фактично університет полонізувався. У 1894 р. засновано кафедру історії України, яку очолив професор М.Грушевський.

На Буковині університет засновано 1875 р. в Чернівцях з ні­мецькою мовою викладання, але були кафедри й з українською мо­вою навчання: української мови і літератури, церковнослов'янської мови та практичного богослів'я.

У 1864 р. було проведено реформу освіти, згідно з якою всі ти­пи початкових шкіл оголошувались загальноосвітніми й діставали назву початкових народних училищ. Вони стали працювати за єди­ним планом і програмою, тобто відбулася уніфікація навчання. Діти здобували елементарні знання: вчилися читати, писати, вивчали елементарну арифметику, закон божий.

Середніми освітніми закладами були гімназії, які мали два ступе­ня: гімназія і прогімназія (з 4-річним навчанням). Гімназії були двох типів: класичні і реальні. У класичних перевага надавалась вивченню давніх мов (до 40% часу), їх випускники могли без іспитів вступати до університетів. З метою "виховання у відповідному дусі" вводився інсти­тут класних наставників, вводився кодекс покарань.

Реальні гімназії (згодом реальні училища) були більш набли­женими до потреб життя. Тут вивчали природознавство, фізику, ма­тематику, їх випускники могли вступати лише до вищих технічних навчальних закладів.

Дівчата навчалися окремо в інститутах шляхетних дівчат (у Харкові відкритий у 1812 р., організовував і очолив цей заклад укра­їнський письменник і громадський діяч Г.Квітка-Основ'яненко), гі­мназіях та єпархіальних училищах (для дівчат духовного звання).

Наприкінці XIX ст. в українських губерніях Російської імперії було 129 гімназій, 19 реальних і 17 комерційних училищ, 17 тис. початкових шкіл усіх видів. Проте ці імперські заклади могли охо­пити навчанням лише 30% дітей. Порівняно з періодом гетьманської автономії кількісні показники XIX ст. свідчать про загальне знижен­ня рівня грамотності. За переписом 1897 р. в Україні серед населен­ня віком від 9 до 49 років письменних нараховувалося лише 24%.

Центрами науки були університети. Всебічно обдарованим і феноменально працездатним був перший ректор Київського універ­ситету М.Максимович. Він написав понад 100 праць з історії, бота­ніки, зоології, фізики, хімії.

У розвиток філософської та філологічної наук суттєвий внесок зробив перший ректор Харківського університету І.Рижський, за­сновником вітчизняного слов'янознавства - професор Харківського університету І.Срезневський. У 1813-1820 pp. ректором Харківсько­го університету був Т.Осиповський, який написав тритомну працю "Курс математики", що тривалий час була основним підручником для студентів усієї імперії.

Певний внесок у розвиток філософської думки зробив фундатор Харківського університету В.Каразін. Він підкреслив, що в соціальному плані "повної рівності між людьми не може бути тому, що її немає в природі". Освіту він називав важливим чинником суспільного прогресу, а серед наук виділяв філософію, висновки якої, як він вважав, є теорети­чною основою інших галузей знань, навіть літератури та мистецтва, вка­зував на необхідність поєднання науки з практичною діяльністю.

Великим історичним здобутком української культури початку XIX ст. було впровадження нової української літературної мови, заснованої на принципах фіксації усного народного мовлення з ви­бірковим залученням певних "книжних" елементів минулого. У 1819 р. у Харкові з'явилася друком перша граматика, що постала на основі живої української мови Слобожанщини та Полтавщини. Ав­тором граматики був викладач Харківського університету О.Пав-ловський. За розробленими у цій граматиці правилами українські письменники могли писати свої україномовні твори внормовано. Граматика була пристосована до діючого російського "граждан­ського" алфавіту, свого часу розробленого за ініціативи Петра І українськими вихованцями Київської академії. Тому в граматиці Павловського ще не було апострофа, деяких літер, мала вона й певні суто граматичні недоліки, однак вже сама її поява викликала появу наступних робіт у напрямку подальшого вдосконалення українсько­го правопису, ставши їх основою.

Престиж української мови, віру в її можливості утверджувала нова українська література, яка виникла ще до появи граматики Павловського під впливом ідей романтизму. Романтична ідеологія будила до самостійного національного життя, підкреслювала риси саме української національності, сприяла посиленню інтересу до національного минулого, до національної мови та звичаїв. Емоцій­ність, спонтанність, різноманітність, природність творів романтизму привертали увагу до неповторності різних народів та індивідуально­сті кожної людини.

Невипадково "батьком" нової української літератури часто на­зивають Івана Котляревського (1769-1838, один з рідко репродуко­ваних прижиттєвих портретів див. на мал. на с.4ОЗ). Поема І.Котляревського "Енеїда" (1798) була першою поемою, написаною живою українською мовою, в якій поєдналися жанрові та художньо-поетичні традиції старої української літератури з новою, підкреслено демократичною національною ідеологією.

Обробки уривків класичної поеми Вергілія були популярним заняттям західноєвропей­ських, російських та українських студентів і літераторів ще у XVII—XVIII ст., успішно ро­билися раніше й спроби писати живою мовою, особливо в бурлескно-травестійному жанрі. Однак "Енеїда" Котляревського стоїть у цьому ряду цілком осібно. Виділяє її особ­ливий дух, що поривається з рутини прини­ження і неволі бажанням "вдарити лихом об землю" і полинути в інший, хай навіть уявний і несерйозний, але чимось такий реалістично близький світ вигнаних з батьківщини українських "троянців".

Цей бурлескно-травестійний твір є однією з найбільш талановитих переробок поеми римського поета Вергілія, в якій автор подав панорамну картину українського народного життя. Бурлескно-травестійні образи троянців і античних богів, описи їхніх взаємовідносин, багатство етнографічного матеріалу, гумористич­ний підхід до теми, насиченість гострою суспільно-моральною сатирою зробили поему Котляревського надзвичайно популярною. Оптимістич­ний настрій поеми на фоні цілеспрямованого упослідження української культури сприймався як гідна відповідь імперській політиці в Україні, вселяв віру в майбутнє й натхнення в багатьох сучасників.

Гумористично-сатирична форма літературної творчості І.Котля­ревського мала багато послідовників. Найбільш яскравими серед них були Петро Гулак-Артемовський та Євген Гребінка, які часто користувались у своїй творчості формою байки, але писали також ліричні поезії, історичні поеми, повісті тощо як українською, так і російською мовами. Жанр байки розвивали також Л.Боровиков-ський та М.Білецький-Носенко. Діяльність заснованого у 20-ті pp. у Львові М.Шашкевичем, Я.Головацьким та І.Вагілевичем літератур­но-фольклористичного об'єднання "Руська трійця" стала початком нової української літератури в Галичині.

Вихідець зі слобідської козацької старшини Григорій Квітка-Основ'яненко (1778-1843) відомий як основоположник української художньої прози. Можна виділити дві основні стильові течії в прозі Г.Квітки. Перша - тяжіння до сентименталізму: у творах "Маруся", "Сердешна Оксана", "Щира любов", "Козир-дівка" переважають життє­ві почуття та переживання, християнсько-моралізаторський світогляд. Друга - перші кроки до етнографічного реалізму крізь романтичну кан­ву. В повістях "Солдатський патрет", "Конотопська відьма", "Мерт­вецький великдень" Квітка виступає колоритним гумористом, звертаю­чись до бурлескних традицій, народної фантастики та іронії.

З творчістю І.Котляревського та Г.Квітки-Основ'яненка пов'язане становлення нової української драми. Обидва письменники були визна­чними організаторами театрального життя першої половини XIX ст., режисерами й акторами полтавського та харківського театрів. П'єси {.Котляревського "Наталка Полтавка", "Москаль-чарівник", комедії Г.Квітки "Сватання на Гончарівці" та "Шельменко-денщик" до цього часу зберегли популярність в театральному репертуарі.

20-ті - 40-ві pp. позначаються досить енергійним розвитком ет­нографії, мовознавства та журналістики, який пов'язаний з діяльніс­тю Харківського університету. Так, при Харківському університеті з'являються такі журнали, як "Харьковскій Демокріт", "Украинский вестник", "Украинский журнал", альманахи "Сніп", "Молодик", зміст яких становив собою зібрання місцевих новин, мандрівних нотаток, етнографічних матеріалів і окремих літературних творів.

Нова література зробила "заявку" на самобутність, але в неспри­ятливих соціально-політичних умовах вона бачилась лише як провін­ційна галузь "загальноросійської" літератури. Велика кількість україн­ських авторів писала свої твори російською мовою, розвиваючи в них національну українську тематику і продовжуючи збагачувати російсь­ку мову, літературу й культуру. Поруч з Є.Гребінкою та Г.Квіткою популярними в Росії письменниками-белетристами з притаманною українській культурі цієї доби сентиментально-романтичною поети­кою з елементами фантастики і народного гумору були В.Наріжний і О.Сомов, але першість серед українських письменників у російській літературі безумовно належить Миколі Гоголю (1809—1852). Два цик­ли його повістей "Вечори на хуторі біля Диканьки" (1831-1832) та "Миргород" (1835) зробили цілу епоху в розвитку російської літерату­ри і водночас справили значний вплив на українське культурно-національне відродження. Поетизація Гоголем українського життя і національного характеру, романтичне зображення минулого українсь­кого народу сприяли широкому зацікавленню історією та етнографією України, збуджували патріотичні почуття і стверджували гуманістичні цінності в українській культурі. Т.Шевченко у вірші "Гоголю" (1844) висловив усвідомлення своєї ідейно-творчої близькості до письменника, а в листі до В.Рєпніної писав: "Перед Гоголем слід благоговіти як перед людиною, обдарованою найглибшим розумом і найніжні-шою любов'ю до людей". Навіть В.Бєлінський, відверто не дружній щодо української культури, скріпивши серце, констатував, що в "Та­расі Бульбі" Гоголь чудово і назавжди втілив духовний образ України. При цьому він мав на увазі, що після "Тараса Бульби" самому Гоголю, а тим більше іншим письменникам нема чого звертатися до українсь­кої історичної тематики. Однак гоголівські традиції письменства, в тому числі й українофільські, в подальшому творчо розвивалися не тільки в українській, але й у російській художній літературі.

Поява у 1840 р. "Кобзаря" Тараса Шевченка відкрила перед українською культурою нові ідейні та художні горизонти, які зумо­вили її самобуній розвиток у майбутньому. Геніальний поет, непов­торний за творчою манерою художник, активний громадський діяч, який спілкувався з кращими представниками російської, польської та інших культур, людина широких духовних обріїв. Т.Шевченко перебував на висотах передової думки~ свого часу. Починав Т.Шевченко свій літературний шлях як романтик. Захоплюючись поезією Жуковського та Міцкевича, Шевченко прагнув писати в то­му ж дусі, але його творчий почерк виявився неповторним і глибоко самобутнім. Народнопісенний розмір більшості поезій у поєднанні з яскравим художнім виражен­ням найглибших архетипів ко­лективної свідомості українсь­кого народу зробили поета головним творцем нового наці­онального міфу. Зовнішня про­стота стилю Т.Шевченка при­ховує в собі глибини всеохоп-ного культурологічного світо­гляду, вираженого в експре­сивній і символічній формі (на мал. - "Автопортрет зі свіч­кою", написаний Шевченком вже у літньому віці 1860 p., але митець бачить себе ще досить молодим). Головними опорни­ми символами поетичної твор­чості Шевченка, на думку ба­гатьох дослідників, виступають "слово" (національна культура), "слава" (культурно-національна спадщина) і "правда" (загальнолюдська мета-ідеал). Через усю твор­чість поета проходять також такі поняття-архетипи, як "воля", "доля" (передусім важка й нещаслива, "зла доля"), "надія" та ін.