Жовтень— створення Української повстанської армії (УПА). 8 страница

Основні терміни і поняття

Діаспора(від гр. diaspora — розсіяння, розпорошення) — представники етнічної спільноти, які перебувають за межами кордонів країни походжен­ня внаслідок політичних та соціально-економічних чинників.

Етнічна індиферентність— поведінка людини, для якої характерна відсутність інтересу і серйозного ставлення до національних проблем.

Етнонігілізм — характеристика поведінки людини, яка віддаляється від своєї етнічної групи, не бажає підтримувати етнічні цінності. Демонструє етнічну неповноцінність, сором за належність до свого народу.

Розбудова незалежної України

Етнополітика— наука, що вивчає відносини між етносами і державою, в складі якої вони проживають, це політичний аспект національного питання (як держава вирішує національне питання). До предмета етнополітики на­лежать також відносини різних етносів між собою в тій чи іншій державі.

Етнос(від гр. ethnos — народ, група, плем'я) — стійка, історично сфор­мована на певній території спільнота людей, що мають спільні риси, уста­лені особливості культури і психічного складу, а також усвідомлюють свою єдність і відмінність від інших подібних утворень.

Етноізоляціонізмхарактеризується переконанням у зверхності своєї ет­нічної групи над іншими, поділом на "своїх" та "чужих", ворожим ставлен­ням щодо "чужих", небажанням вступати у взаємодію.

Націоналізм— різновид політичної ідеології, що слугує обґрунтуванням мобілізаційних дій політично активної частини певного етносу, спрямова­них на створення власної держави або на утвердження особливої місії цього народу серед інших. Є своєрідною політичною утопією, яка проголошує право етносу на політичне самовизначення абсолютним, а існування етносу в ок­ремій державі — кульмінацією і кінцевою метою його історії.

Національний фанатизмхарактеризується етнічною нетерпимістю, відстоюванням політики обмеження прав і можливостей для інших етносів, готовністю йти на будь-які жертви заради етнічних інтересів.

Нація(від лат. natio — рід, плем'я) — політична спільнота людей (гро­мадянська нація), сукупність рівноправних громадян, які мають спільні за­кони і усвідомлюють свої спільні національно-державні інтереси. Відмінності походження, мови, культури, історії різних груп людей, які входять до скла­ду політичної нації, не є підставою для встановлення будь-яких обмежень їхніх прав або встановлення будь-яких привілеїв для певних груп людей.

Політизація етнічності— термін, що вживається до характеристики си­туацій, коли національні меншини через свої організації чи лідерів висува­ють певні політичні вимоги щодо владних структур, інтенсифікують етніч­ний фактор для пошуку впливу на прийняття політичних рішень.

Політичне русинство— політико-культурницький рух, що сформував­ся на базі місцевої русинської свідомості у Закарпатті. Відстоює позицію, що русини не є українцями, а становлять окремий слов'янський народ. На­був міжнародного характеру. Причини виникнення цього руху розглядають як закономірне явище в умовах етнічного відродження у Центрально-Східній Європі.

Регіоналізм— тенденція політичного розвитку держави, яка полягає у децентралізації державної влади. Ґрунтується на прагненні господарської і політичної самостійності певних територій, які характеризуються спіль­ністю економічного і культурного життя. Має особливе значення у поліетніч-них державах.

Сепаратизм(лат. separarus — відокремлення) — прагнення спільнот, груп населення чи організацій до відокремлення; рух за надання частині держави права автономії чи за її повне відокремлення і створення нової держави.

Тема 11

Уповноважений з прав людини (Омбудсмен)— державний орган, діяль­ність якого ґрунтується на нормах Конституції. Організаційно і функціо­нально пов'язаний із парламентом. Завданням є контроль за дотриманням державною адміністрацією прав громадян. Може розглядати заяви грома­дян, але не може самостійно приймати зобов'язальних рішень за цими зая­вами. Закон України "Про уповноваженого Верховної Ради України по пра­вам людини" був прийнятий 23 грудня 1997 р.

Урбанізація(лат. urbanus — міський) — історичний процес зростання ролі міст в економічному й культурному житті суспільства; процес зосере­дження промисловості й населення переважно у великих містах.

Шовінізм(фр. chauvinisme — від імені фр. солдата Chauvin, який був прихильником політики завоювань Наполеона) — різновид націоналістич­ної політики і свідомості, зміст яких полягає в поширенні ненависті й во­рожнечі щодо інших націй і народів. Головні положення полягають у про­пагуванні та поширенні в масовій свідомості й психології ідей виняткової переваги (вищості) "своєї" нації над усіма іншими. Є політикою "простих і негайних" шляхів розв'язання своїх проблем за рахунок інших, політикою дискримінації і пригнічення. Виникає у свідомості тих суспільних верств, які з самого факту свого походження намагаються здобути для себе перева­ги у суспільному житті

Персонали

Грач Леонід(нар. 1948). Закінчив юридичний факультет Кубанського державного університету, у 1985 р. — Вищу партійну школу при ЦК КПУ. 1980—1990 pp. — інструктор, перший секретар Кримського обкому КПУ, з 1992 р. голова Союзу комуністів Криму, 1993 р. — перший секретар ревко­му Компартії Криму, 1996 р. — перший секретар Кримського ревкому Ком­партії України. У 1990—2002 pp. — депутат BP АР Крим; від травня 1998 р. по квітень 2002 р. — голова ВР АР Крим.

Дейч Борис(нар. 1938). Закінчив Донецький інститут радянської торгівлі, економіст. Працював на підприємствах споживчої кооперації Ниж-ньогірського району, директором санаторію "Сонячний камінь", туристсь­ко-оздоровчого комплексу "Судак". Від 1990 р. — депутат ВР АР Крим, від травня 1998 р. — перший заступник голови ВР АР Крим, від травня 2002 р. — голова ВР АР Крим.

Джемілєв Мустафа(нар. 1943). Навчався у Ташкентському інституті інженерів іригації та меліорації (1962—1965). Від 1960 р. —учасник кримсь­котатарського національного руху, один із засновників союзу кримськота­тарської молоді у Ташкенті. Арешти за політичну діяльність у 1966, 1969, 1974, 1975, 1979,1983 pp. 15 років ув'язнення. Від 1987 р. проживає у Бах­чисараї. 1987—1989 pp. — керівник центра ініціативної групи національ-

Розбудова незалежної України

ного руху кримськотатарського народу. 31991р. — Голова Меджлісу кримсь­котатарського народу.

Чубаров Рефат (нар. 1957). У 1983 р. закінчив Московський державний історико-архівний інститут, історик-архівіст. З 1983 р. — архівіст, старший архівіст, з 1984 р. — директор Центрального державного архіву Жовтне­вої революції і соціалістичного будівництва Латвійської РСР. У 1989— 1991 pp. — депутат Ризької міської ради народних депутатів; у 1990— 1991 pp. — член Державної комісії з проблем кримськотатарського народу при РМ СРСР. 1991 —1993 pp. — голова організації кримськотатарського національного руху. У 1995—1998 рр. — заступник голови ВР АР Крим. Народний депутат України.

Найважливіші події

1991, 1 листопада— прийняття Верховною Радою України Декларації прав національностей України.

1992, травень — прийняття Верховною Радою України Закону "Про на­ціональні меншини".

1993,2 липня — І Всеукраїнській збір Конгресу українських націо­налістів у Києві. Головою проводу КУН було обрано Я. Стецько.

1995, 17 березня — схвалення Верховною Радою України Закону "Про Автономну Республіку Крим".

1998,21 жовтня — прийняття Конституції Автономної Республіки Крим.

1998,листопад — Указом Президента України в державі встановлено День пам'яті жертв голодомору, якій відзначатиметься щорічно в четверту суботу листопада.

1999.17червня — ухвалення Верховною Радою України Постанови "За­сади державної політики України в галузі прав людини".

2001.17 січня— ухвалення Верховною Радою України Закону "Про гро­мадянство України".

2001,5—14грудня — перепис населення.

Контрольні запитання та завдання

1. Проаналізуйте, які принципи покладені в основу Декларації прав на­ціональностей України. Що вони гарантують всім національностям?

2. Який принцип набуття громадянства України передбачено відповїд ними законодавчими актами?

3. Назвіть головні напрями здійснення етнополітики в Україні.

4. Охарактеризуйте політико-правовий статус національних меншин в Україні.

5. Що таке етнічна група? Наведіть приклади етнічних груп в Україні.

Тема 11

6. Поясніть зміст терміна "етнічна нація".

7. Яке значення для нації має власна мова? Відповідь обґрунтуйте.

8. Охарактеризуйте правові засади створення Автономної Республіки Крим.

9. Охарактеризуйте етнічні та економічні причини виїзду з України.

Теми рефератів

1. Національно-культурні процеси в сучасному українському суспільстві.

2. Повернення депортованих народів в Україну .'розв'язання політичних на соціально-економічних проблем.

3. Вплив релігійного чинника на сучасний стан міжнаціональних відно син в Україні.

4. Громадсько політична діяльність національних товариств та органі­зацій (за вибором студента).

5. Типи етнічних конфліктів та їх прояви в Україні.

6. Вплив міграційних процесів на національну і соціальну структуру на­селення України.

7. Історія східної та західної української діаспори.

Рекомендована література

1. Вівчарик М., Карабанов М. Україна етнонаціональна: від етногенезу до суверенної держави. — К., 2003.

2. Євтух В. Проблеми етнонаціонального розвитку: український та І світовий контексти. — К., 2001.

3. Етнос. Нація. Держава. Україна у контексті світового етнодержав-ницького досвіду / За ред. Ю. Римаренка. — К., 2000.

4. Конституція України. — К., 1996.

5. Кресіна І. Українська національна свідомість і сучасні політичні про­цеси: Етнополітичний аналіз. — К., 1998.

6. Курас І. Проблемні питання розвитку відносин із сусідніми країнами в контексті державної політики України щодо національних меншин // Іст. ї журн. — 2003. — № 1.

7. Мовна ситуація в Україні та дискусії навколо українського правопи­су: 36. мат. — К.,2002.

8. Національна інтеграція в полікультурному суспільстві: український досвід 1991—2000 років / І.Ф. Курас та ін. — К., 2002.

9. Рафальський О.О. Національні меншини України у XX столітті: Істо­ріографія проблеми. — К., 2000.

10. Україна в XX столітті (1900—2000): 36. док. і мат. / Упоряд. А.Г. Слю-1
саренко, В.І. Гусєв, В.Ю. Король та ін. — К., 2000.

Розбудова незалежної України

План семінарського заняття (2 год)

1. Передумови та вибір стратегії економічного реформу вання.

2. Стан і перспективи розвитку промисловості України.

3. Аграрна політика та реформування аграрно-промислового комплексу.

Методичні рекомендації

1. Передумови та вибір стратегії економічного реформування.Вивчен­ня проблеми економічного реформування в Україні належить до категорії надзвичайно актуальних проблем, які завжди викликають підвищений інте­рес у слухачів. Можливість використання широкого кола джерел — відпові­дних законодавчих документів, науково-аналітичних оглядів, даних стати­стики, застосування інформації на електронних носіях дає змогу зробити об­говорення цих проблем цікавим, змістовним і аргументованим. Важливо використати елементи компаративного аналізу, адже доступність інформації щодо шляхів економічного реформування в інших країнах дає можливість проаналізувати здобутки і втрати на шляху економічного реформування в Україні більш глибоко і ґрунтовно.

Економічне реформування є однією з найскладніших проблем сучасної України. Вивчаючи це питання, необхідно наголосити на тому, що за оцін­ками західних експертів Україна вважалася найбільш перспективною для інвестицій і потенційно потужною з огляду на досить могутній індустріаль­ний, агропромисловий і науково-технічний потенціал. Обґрунтувати цю тезу допоможуть такі показники розвитку народного господарства. Наприклад, на кінець 1980-х pp. частка України в загальносоюзному видобутку руди ся­гала 46,4 % , виплавці чавуну — 41,4, випуску сталі, готового прокату, ста­левих труб — 35 % ; у республіці вироблялася понад чверть основних видів машин і устаткування, половина цукру та ін. Загалом Україна виробляла близько 17,4 % промислової та 22 % сільськогосподарської продукції СРСР. За критеріями індустріального суспільства економіку України можна було б назвати розвинутою.

Але з радянських часів економіка України, як і всього пострадянського простору, вийшла з відмінностями принципового характеру. До них необхі­дно віднести повну відсутність приватного сектору (на відміну від НДР, Польщі та Угорщини), функціонування системи централізованого замовлен­ня замість ринкового, надмірно централізоване управління підприємства­ми. Не виконували належних їм функцій Центральний банк та Міністерство фінансів СРСР. Не відігравали реальної економічної та підприємницької ролі банки та кредити, а ціноутворення не стимулювало зростання якості та впро­вадження новітніх досягнень у виробництво (часом навіть розмір підприємств

Тема 11

не відповідав інтересам ринкової економіки). Зберігалася державна монопо­лія на міжнародну торгівлю.

Слід зауважити, що за цих загальних обставин специфіка економічного розвитку України лише ще більше ускладнила процес економічного рефор­мування. Спостерігались міжгалузева та міжвиробнича незбалансованість матеріально-технічної бази й виробничого потенціалу, мілітаризована еко­номіка, непропорційність базових та споживчих галузей, переважання ма-теріало- та енергомістких виробничих об'єктів, а відтак низький рівень еко­номічної самодостатності країни. Це значною мірою пояснює, чому тогочас­ний економічний механізм виявився непридатним для функціонування у вільноринковому режимі.

Необхідно підкреслити, що господарська криза першої половини 1990-х pp. мала і більш конкретне підґрунтя.

По-перше, на території України понад 2000 найбільших підприємств мали загальносоюзний статус підпорядкування, тобто ні адміністративно, ні фінансово, ні техніко-економічно не залежали від республіки. їхня про­дукція становила напівфабрикат або комплектуючі вироби, які споживали­ся у виробничому процесі за межами України. Раді Міністрів УРСР до 1990 р. було підпорядковано лише 6—7 % промислового потенціалу. Тому припи­нення або скорочення економічних зв'язків з колишніми республіками при­звело до зупинки підприємств, паралічу окремих галузей.

По-друге, основою важкої промисловості були підприємства військово-промислового комплексу і галузі, що обслуговували їх. Масштабну реструк­туризацію цих підприємств здійснити не вдалося внаслідок браку коштів. Вихідні позиції реформування української економіки були досить складні, адже на початку 1990-х pp. 4/5 загальної промислової продукції, 60 % націо­нального доходу і 58 % прибутку припадало на галузі важкої промисловості

По-третє, ще в радянські часи сформувалася енергетична залежність еко­номіки України від переважно російської нафти та газу. Власні запаси до­нецького вугілля були значною мірою вичерпані, а геологорозвідувальні роботи для виявлення нових родовищ нафти та газу на території України майже не проводилися.

Чорнобильська складова в економічній кризі є надзвичайно важливою, адже аварія не тільки призвела до величезних економічних втрат, а й зруй­нувала наявну стратегічну концепцію забезпечення енергетичних потреб України.

Розпочинаючи обговорення цієї теми, варто звернути увагу слухачів на фундаментальну відмінність економічного реформування в Україні та інших пострадянських державах: його головний зміст полягає у переході від пов­ністю одержавленої економіки до ринкової і створення приватновласниць­кого сектору. Приватизація в цих країнах є одним з головних елементів еко­номічної реформи, а розміри її незрівнянно масштабніші. Одним із найваж­чих питань для розв'язання є поєднання набутого досвіду економічної транс-

Розбудова незалежної України

формації в різних країнах світу з урахуванням специфіки економічного і соціального розвитку України. З метою активізації інтересу слухачів до ана­лізу цієї проблеми можна ознайомити їх з наявними моделями ринкового господарства (французька, німецька, польська, китайська та ін.).

Під час вивчення процесу сучасного економічного реформування обов'яз­ково постає питання: чи мало місце у світовій історичній практиці розв'я­зання подібних проблем? Які теорії переходу до капіталізму можна було б хоч частково застосувати? В такому контексті варто звернути увагу на те, що кардинальне реформування неодноразово відбувалося в економічній історії країн світу. На думку представників західної економічної науки, зок­рема А. Аслунда, проблеми економічної трансформації у Східній Європі та СРСР кінця 1980-х pp. схожі з завданнями європейської революції 1848 p., певну відповідність можна відстежити в економічному облаштуванні євро­пейських країн після Першої та Другої світових воєн, майже хрестоматій­ним став досвід масової приватизації великих підприємств у Великобританії за часів правління М. Тетчер. Базові засади програм радикальних і комп­лексних реформ було розроблено під час макроекономічної стабілізації в країнах Латинської Америки у другій половині XX ст.

Над науковим обґрунтуванням програми радикальних реформ для країн постсоціалістичного простору працювали провідні західні економісти Гар­вардського університету, Массачусетського технологічного інституту, Лон­донської економічної школи (Д. Сакс, С. Фішер, Л. Саммерс, М. Бруно та ін.), а також найкращі економісти країн Східної Європи і СНД — Я. Корнаї (Угорщина), Л. Бальцерович (Польща), В. Клаус (Чехія), Є. Гайдар (Росія). Активну участь у цьому процесі брали Міжнародний валютний фонд, Світо­вий банк, міністерства фінансів та центральні банки багатьох провідних країн. Серйозною проблемою для впровадження засад економічної трансфор­мації в країнах СНД та в Україні була інтелектуальна неготовність багатьох представників суспільно-політичних та економічних наук до участі у роз­робці нового економічного курсу.

Необхідно враховувати, що вибір стратегії економічних реформ концен­трувався навколо радикальності або, навпаки, поступовості у їх здійсненні. При цьому як радикальний економічний курс брався за приклад польський досвід, а поступовий — угорський. В Україні та Росії домінувала ідея уні­кальності національної моделі, що згодом призвело до затяжного реформу­вання, яке виявилося набагато болючішім і значно менш ефективним, ніж радикальне.

Варто підкреслити, що перші кроки для формування самостійної еконо­мічної політики були зроблені напередодні проголошення незалежності дер­жави, у 1990 р. На це були спрямовані Закон про економічну самостійність (серпень 1990 р.) та постанова Верховної Ради УРСР "Про проекти концепції та програми переходу Української РСР до ринкової економіки" (листопад

Тема 11

1990 р.)- Головним завданням розпочатого економічного реформування мало бути формування засад ринкової економіки заради зростання економічної активності та ефективності, досягнення більш високих стандартів рівня життя населення.

Пропонуємо звернути увагу студентів на те, що на початку 1990-х pp. ра­дикальна економічна реформа концентрувалася у двох напрямах. Перший полягав у реформі валютно-фінансової та кредитної систем і передбачав впро­вадження конвертованої валюти, здійснення антиінфляційної політики, подолання дефіцитності бюджету та ін. Планувалося, що українська про­мисловість збільшить виробництво конкурентоспроможної продукції для подальшого просування на зовнішньому ринку. Зміст другого напряму по­лягав у значних змінах економічної і галузевої структури господарства Украї­ни, які б орієнтувалися на потреби ринку. Вважалося за необхідне провести конверсію оборонних галузей, реструктуризацію, роздержавлення і прива­тизацію, лібералізацію ринкових відносин і цін, створити можливості для вільного обігу товарів, інвестицій, трудових і матеріальних ресурсів. (Необ­хідно ознайомити студентів зі значенням цих термінів.)

Варто мати на увазі, що головні дискусії були сконцентровані не тільки навколо складових цих реформ, скільки навколо темпів і ступеня радикаль­ності. Аналізуючи завдання економічного реформування, необхідно зверну­ти увагу на те, що після проголошення незалежності у 1991 р. необхідно було здійснити фундаментальну зміну — замість відповідальності держави за власність, управління і контроль за практично всіма видами економічної діяльності, зосередитись на тому, щоб сприяти діяльності приватних під­приємств, розробити нову законодавчу базу для розвитку підприємств дер­жавного сектору.

У здійсненні економічних реформ простежуються два етапи:

I. Перша половина 1990-х pp. (1992—1994) — пошук моделей ринкової
трансформації економіки відбувався переважно шляхом спроб і помилок, че­
рез прискорену лібералізацію економічних відносин як усередині країни, так
і у відносинах із зовнішнім ринком, без достатньої оцінки внутрішніх умов і
особливостей національної економіки. У 1992 р. Україна вийшла з рубльової
зони, заради чого був запроваджений попередник національної валюти — ку-
пон-карбованець, який не міг повноцінно обслуговувати товарно-грошові
відносини. Відчутного удару економіка України зазнала після лібералізації
цін на енергоносії. Ціни на газ зросли за 1992 р. у 100 разів, на нафту — в
300 разів. Це спричинило розкручування спіралі інфляції, а також значну
втрату керованості економічними процесами та обвальний спад виробництва.

II. Друга половина 1990-х pp. — час переходу до активної протидії кри­
зовим явищам, стримування спаду виробництва, започаткування фінансо­
вої стабілізації, поступова ринкова адаптація промислових підприємств. Від
середини 1990-х pp. суттєво зросла іноземна фінансова допомога Україні від
СІЛА, Європейського банку реконструкції та розвитку (ЄБРР), Міжнарод-

Розбудова незалежної України

ного валютного фонду (МВФ), та Світового банку (СБ). Умовою допомоги було зобов'язання здійснювати ринкові реформи.

Необхідно звернути увагу на те, що згодом в основу здійснення економіч­них перетворень в Україні була покладена так звана ліберальна модель як форма управління економікою. Офіційно багатьма міжнародними організа­ціями було визнано, що власне ринкова економіка розвивається на основі універсалізації західної ліберальної моделі й що вона є остаточною формою управління. Ідеологія так званого Вашингтонського консенсусу включала: лібералізацію цін; лібералізацію внутрішньої та зовнішньої торгівлі; при­ватизацію; макроекономічну стабілізацію; соціальний захист населення. Саме ці принципи були основою економічної реформи в Україні. Проте відмо­ва від глибокого врахування пострадянської економічної специфіки призве­ла до помилкових кроків, яких можна було б уникнути. Тому згодом Світо­вий банк визнав, що ліберальна модель як остаточна форма управління не є універсальною

Важливо акцентувати на тому, що на початку XXI ст. змінився підхід до оцінки ролі державних інститутів у здійсненні ринкових перетворень, оскі­льки в багатьох країнах саме державне регулювання викликало швидке еко­номічне зростання. Тому успіхи трансформаційних процесів світова гро­мадськість відтепер оцінюватиме за такими напрямами: високоякісне управ­ління; розвиток інституційного середовища; прозорість прийняття рішень; дієвість правових і судових процедур; ефективна система регулювання; рівноправність доступу. Нова стратегія потребує зміни функцій держави і зростання її ролі в економічних перетвореннях.

2. Стан і перспективи розвитку промисловості України.Аналізуючи стан і проблеми розвитку промисловості України, необхідно зазначити, що в на­родному господарстві на кінець 1990-х pp., за офіційними даними, ВВП (вало­вий внутрішній продукт) становив менш як 40 % від рівня 1989 p., що свідчить про спад, глибина і тривалість якого удвічі серйозніша, ніж у Сполучених Штатах Америки за часів Великої депресії 30-х pp., і який відбувається більш болісно, ніж у багатьох інших країнах Центральної і Східної Європи. У Чехії, Естонії, Угорщині та Польщі уряди швидко запровадили жорсткі бюджетні обмеження для великих державних підприємств і швидко приватизували ос­танні. Україна, навпаки, під гаслом боротьби з безробіттям надавала великим підприємствам прямі субсидії, пільгові кредити та пільги в оподаткуванні. За цих обставин багато керівників підприємств створили приватні підприємства для здійснення операцій купівлі-продажу для державних підприємств за штучно завищеними цінами.

Чимало економічних проблем України виникло у період гіперінфляції 1992—1994 рр. У своєму піковому значення інфляція сягала позначки 10 000 % . Гіперінфляція частково була викликана значними змінами у структурі цін, що відбулися відразу після розпаду СРСР. Ціни на енерго­носії, які були основним фактором виробництва для сільськогосподарських

Тема 11

і промислових підприємств України, зросли майже в 10 разів. Важливою причиною гіперінфляції стало стрімке зростання пропозиції грошей у першій половині 1990-х pp., пов'язане з методами фінансування державного дефі­циту протягом перших років незалежності. У результаті у першому півріччі 1992 р. підвищення оптових цін у паливній промисловості сягнуло 92,1 раза, у металургійній — у 32,2 раза, що дало змогу зробити рентабельними лише такі галузі виробництва, як вугільна, нафтодобувна і хіміко-лісова. В резуль­таті протягом двох років (1992—1994) спад економіки перевищив 50 % . Не­помірно великими є особисті втрати громадян України. За станом на 1 січня 1991 р. зберігалося 84,3 млрд рублів в ощадних касах та 10,8 млрд рублів в установах держстраху та облігаціях державної позики (це 150 млрд дол. за тодішнім курсом).

Некеровані економічні процеси посилили диспропорції у галузевій струк­турі промислового виробництва. Частка галузей паливно-сировинного ком­плексу, що виробляють переважно первинну і проміжну продукцію, зросла з 33,3 % у 1990 р. до 64 % у 1998 p., тоді як галузі з виробництва продукції кінцевого споживання зазнали відчутних втрат — частка продукції маши­нобудування і металообробки знизилась майже вдвічі, легкої промисло­вості — в 7,2 раза. Дедалі зменшується частка галузей, що виробляють про­гресивні види матеріалів — киснево-конвертерну сталь, листовий прокат, роторні й роторно-конвеєрні ліній і комплексів, хімічна і нафтохімічна, де­ревообробна і целюлозно-паперова промисловість та ін. З іншого боку, зрос­тала частка чорної металургії. Ці процеси радимо проаналізувати за допо­могою наведеної табл. 3.

Таблиця 3. Обсяги виробництва окремих видів продукції промисловості