Специфіка посткомуністичних трансформацій. Особливості демократичного транзиту в Україні

Специфіка посткомуністичних трансформацій полягає в тому, що необхідно здійснити перехід не від авторитарних режимів, що було характерно для країн Латинської Америки та Південної Європи, а від тоталітарних режимів до ліберальної демократії. Складність цього переходу залежить від:

1) глибини тоталітарної спадщини;

2) демократичних традицій, які існували до тоталітаризму;

3) тривалості попереднього тоталітарного режиму;

4) державотворчих традицій;

5) рівня національної ідентичності;

6) цивілізаційного та культурного рівня політичних еліт;

7) громадянської культури населення;

8) величини території;

9) глибини кризи, яка охопила країну після розпаду тоталітарних структур.

Якщо ми говоримо про напрямки трансформації, які забезпечують її успіх, то треба сказати, що на початку трансформаційного періоду необхідно швидко і рішуче максимально синхронізовано в часі проводити політичні і радикально-економічні реформи. Щодо пріоритетності політичних чи економічних реформ існують розбіжності в рамках дискусії між представниками різних парадигм. Посткомуністичний досвід показує, що ця пріоритетність має свою специфіку для тієї чи іншої групи країн. Наприклад, в Грузії після революції Троянд проводилися спочатку радикальні економічні реформи, а пізніше правові та політичні. При цьому треба сказати, що на початку трансформаційного періоду необхідно проводити економічні реформи відповідно до пропозицій Вашингтонського консенсусу і одночасно ухвалити нову конституцію або новий конституційний закон, які би закріпили демократичну модель політичної влади, в рамках якої мало би відбутися масштабне оновлення політичної еліти. Підсумовуючи сказане до основних напрямків посткомуністичної трансформації можна віднести:

1) проведення радикально-економічної реформи, яка би за змістом та основними напрямками максимально відповідала пропозиціям Вашингтонського консенсусу;

2) одночасно із проведенням радикально-економічних реформ розпочати розбудову політичних інститутів (ухвалення нової конституції), виборчого та партійного законодавства в рамках яких відбулося би радикальне оновлення політичної еліти;

3) поряд із проведенням економічних реформ необхідно розбудовувати інститути вільного ринку у вигляді інститутів власності, фондового ринку, незалежного статусу національного банку, антимонопольного законодавства, бюджетної та податкової систем;

4) швидка розбудова інститутів правової системи у вигляді створення незалежної судової влади, процесуальних, кримінальних і цивільних кодексів, які би надійно захищали права і свободи громадян.

5) Вирішальним фактором у посткомуністичних трансформаціях є наявність сильного політичного лідера, який здатний сконсолідувати політичні сили навколо вирішення трансформаційних проблем.

Якщо узагальнити інституційні риси лідерства, які були притаманними для таких великих реформаторів сучасності як М. Кемаль, А. Піночет, Лі Куан Ю, М. Саакашвілі, то сила успішного лідера-реформатора полягає у його здатності: сформувати чітку стратегію перетворень; підібрати команду однодумців (типу чиказьких хлопчиків); консолідувати навколо себе всі реформістські сили, а також сили, які перебувають на лояльних позиціях щодо реформ, діяти швидко і рішуче (бо сповільнення як казав класик - смерті подібно); рішуче розірвати кланові зв'язки; рішуче відмовитись від безпринципних компромісів із старими силами. Саме ці якості дозволили грузинському лідеру досягти вагомих результатів на шляху проведення реформ після революції Троянд.

В процесі посткомуністичної трансформації можуть бути різні моделі переходу суть яких визначається тим політичним режимом який сформувався внаслідок перетворень. До транзитних моделей, як правило відносять: прямий перехід до демократії; перетворення тоталітарного режиму на авторитарний; повернення, в силу певних причин, суспільства до тоталітарного стану.

Сутність прямого переходу полягає в тому, що після краху комуністичного тоталітарного режиму в країні встановлюється режим електоральної (процедурної) демократії, який поступово перетворюється у режим ліберальної демократії. Цей режим можна назвати ліберально-демократичним режимом. Однак ми в даному випадку використаємо критерії та класифікацію політичних режимів, які виникли в процесі посткомуністичної трансформації запропоновані в програмі ..Freedom in the Word" і "Nation in Transit", яку здійснює "Freedom House". Згідно цієї програми за критерії демократизації беруться: виборчий процес; громадянське суспільство; національний уряд; регіональне та місцеве самоврядування; незалежні ЗМІ; незалежність судової влади; корупція. А до політичних режимів згідно цієї програми відносяться: консолідована демократія; напівконсолідована демократія; перехідне урядування або гібридний режим; напівконсолідований авторитарний режим; консолідований авторитарний режим. В контексті подібної класифікації можна також використовувати такі поняття як олігархо-клановий режим, режим .м'якого" авторитаризму, авторитарно-олігархічний. Варто також використовувати і економічні моделі поєднуючи їх із політичними режимами, щоб зрозуміти специфіку моделі суспільного розвитку в контексті трансформації.

На сучасному етапі режими консолідованої демократії утворилися в країнах Центральної Європи, які стали членами НАТО і ЄС. Якщо ці країни за політичними режимами є дуже однорідні, то за економічними моделями і рівнем правових систем дещо відрізняються. Наприклад, Естонія і Словенія досягли значно вищих показників у забезпеченні верховенства права і побудови інституту вільного ринку. Що стосується режимів напівконсолідованої демократії, то вони охоплюють країни, які запровадили парламентську демократію і мають перспективи членства у європейських структурах. До них можна віднести балканські країни (Хорватію, Македонію, Боснію і Герцеговину, Сербію, Чорногорію), Молдову, а також Україну.

До гібридних режимів (олігархічних), авторитарно-демократичних можна віднести Росію за часів президентства Б. Єльцина і Україну - Леоніда Кучми, Молдову - домінування комуністів в парламенті.

Авторитарні режими утвердилися у більшості пострадянських країн. Таких як Росія, Казахстан, Азербайджан, Таджикистан. Однак серед них доцільно виділяти авторитарні режими олігархічного типу і консолідованого авторитаризму, а також модернізованої "освіченої" автократії. Авторитарно-олігархічний режим характеризує вплив сильних олігархічних політико-фінансових угрупувань на президентську владу, а режим консолідованого авторитаризму сильний вплив державного лідера (глави держави) і його найближче оточення на економічні і соціальні процеси. При консолідованому авторитаризмі можливі вищі досягнення у створенні інститутів ринкової економіки та зменшенні соціальної диференціації населення. Суть режиму "освіченого" авторитаризму полягає в тому, що лідер, реформатор використовуючи авторитарну модель старої системи для здійснення радикально-економічних реформ. Цей лідер здійснивши економічні і правові реформи, переходить до розбудови інститутів політичної демократії. До такого режиму можна віднести політичний режим Грузії, за часів президентства М. Саакашвілі. Тут спочатку були проведені найбільш радикальні економічні реформи, реформи правоохоронних органів та судової системи, а пізніше (2011 р.) - ухвалена нова конституція, яка закріпила парламентську модель державного управління.

Два режими на пострадянському просторі можна назвати неототалітарними - режим в Туркменістані за часів С. Ніязова і режим О. Лукашенка в Білорусі. Тут переважає державна власність і державний контроль за економікою, соціальною сферою та ЗМІ. Режим в Туркменістані за С.Ніязова мав більше рис тоталітарних, ніж режим в Білорусі, оскільки передбачав монополію одної партії і вищий рівень ідеологічної мобілізації. Ці режими також можна назвати неототалітарними просоціалістичними режимами оскільки зберігається пріоритет державної власності і державного контролю.

Виходячи із аналізу трансформаційних парадигм можна з'ясувати як позитивні так і негативні фактори економічних та політичних змін, які відбулися в Україні за період її державної незалежності.