Основні риси права у другій половині xvii ст. 12 страница

Тому в Україні, де в більшості місцевостей земля родюча, встановлювалися невеликі розміри селянських наділів, значно мен­ші дореформених. Вони визначалися трьома місцевими Положен­нями, які враховували специфіку поземельних відносин у різних районах України. Зокрема, губернії Катеринославська, Херсонська і частково Таврійська, а також деякі повіти Харківської і Чернігів­ської губерній згідно з одним із місцевих «Положений» поділялися на три основні смуги: нечорноземну, чорноземну й степову. Ці смуги додатково поділялися на місцевості, для кожної з яких визначав­ся розмір наділу на селянську душу, в який входили як присадибні ділянки, так і орні, сінокосні землі і пасовиська. Для губерній степо­вої смуги — Катеринославської, Таврійської і Херсонської — вста­новлювався єдиний так званий указний наділ, розмір якого в різних місцевостях коливався від 3 до 6,5 десятин на ревізьку душу. У по­вітах Харківської і Чернігівської губерній, де переважало общинне землекористування, розміри наділів становили: вищий — від 3 до 4,5 десятини і нижчий — від 1 до 1,5 десятини. Якщо дореформе-ний наділ перевищував установлені норми, поміщику надавалося право відрізати надлишок на свою користь. Це він міг зробити й то­ді, коли після виділення селянам землі, у нього залишалося на Лівобережжі менше третини, а на Півдні — менше половини зе­мельної площі, що належала йому до 19 лютого 1861 р.

Крім того, Положення передбачало й іншу можливість обме­ження селянського наділу. Наприклад, якщо сільська община вияв­ляла бажання викупити землю у власність, поміщик мав право від­різати собі дві третини наділу. Він також міг за домовленістю з селянами виділити їм безплатно лише четверту частину вищого або указного наділу, а решту землі залишити собі. Крім того, поміщи­кам надавалися широкі права в перенесенні садиб без згоди селян, а також заміни їхніх присадибних і польових наділів.

Певні відмінності мало Місцеве положення про поземельне упорядкування селян, поселених на поміщицьких землях губерній: Чернігівської, Полтавської та частини Харківської. Його специфіка полягала в тому, що в основу наділення селян землею був покладе­ний принцип спадкоємно-сімейного землекористування. Земля роз­поділялася в межах сільської общини не на зрівняльних засадах з періодичними переділами, як це робилося за общинної форми зем­лекористування, а на основі сімейних ділянок, що складалися з са­диби та польового наділу, або тільки з садиби. Вищий наділ на ду­шу, залежно від місцевості, коливався від 2,75 до 4,5 десятин, ниж­чий становив половину вищого. При цьому, якщо існуючий селянсь­кий наділ перевищував вищий розмір наділу, розрахованого на всю селянську общину, то поміщику дозволялося відрізати цей надли­шок у своє безпосереднє розпорядження. Якщо після надання землі в користування селян у розпорядженні поміщика залишалося мен­ше однієї третини загальної кількості угідь, що йому належали, то він міг утримувати у своєму безпосередньому розпорядженні до третини всієї кількості угідь.

Унаслідок реформи українські селяни втратили 1 млн деся­тин землі, або понад 15% загальної площі земель, які раніше пере­бували у їхньому користуванні. 94% колишніх поміщицьких селян одержали наділи, менші за п'ять десятин, що було нижче норми се­реднього прожиткового мінімуму. 344 тис. селян відпускалися на волю без землі або з наділом до 1,5 десятин на ревізьку душу. Най­гірше забезпечувалися землею колишні поміщицькі селяни Пол­тавської, Катеринославської та Харківської губерній, де на одну ревізьку душу припадало від 1,1 до 1,9 десятин. Не набагато кра­щою була ситуація в Подільській (2 десятини), Київській (2,1 деся­тини) та Чернігівській (2,4 десятини) губерніях. Загалом у Полтав­ській і Катеринославській губерніях селяни втратили внаслідок реформи 40% своїх колишніх наділів, а в Харківській — 31%.

На Правобережній Україні діяло особливе Місцеве положення про поземельне упорядкування селян, поселених на поміщицьких землях у Київській, Подільській та Волинській губерніях. Його ос­нову становили дані так званої інвентарної реформи, яку царат на­сильно здійснив у цих губерніях у 1847—1848 pp., зробивши спробу законодавчо врегулювати взаємовідносини поміщиків і кріпосних селян. Під час реформи в кожному поміщицькому маєтку вводила­ся інвентарна книга, в якій фіксувалися розміри наділів, а також норми панщини та інших селянських повинностей. Визначав ці нор­ми сам поміщик, вся земельна власність якого залишалася недо­торканою. Тепер відповідно до даного Положення за селянами ви­знавалося право на одержання повного інвентарного наділу. В тому разі, коли фактичний наділ був меншим за інвентарний, селянам дозволялося подавати мировому посереднику клопотання про по­вернення в їхнє користування відрізаної поміщиком мирської землі. Однак цю можливість селянам реалізувати було далеко не просто: по-перше, клопотання приймалися тільки від імені всього сільсько­го товариства; по-друге, була потрібна наявність певних доказів про зменшення поміщиками розміру інвентарного наділу. Спір ос­таточно вирішувався губернським з селянських справ присутствієм.

Ще одним важливим принципом реформи була платність виз­волення селян. З самого початку ні в кого з авторів реформи не було сумніву, що поміщики мають одержати компенсацію за втрату ними колишнього статусу. Спосіб, за допомогою якого уряд замас­кував викуп селянської волі, був такий. Замість того, щоб брати за землю ринкову вартість, навіть з певною націнкою, автори рефор­ми вирішили визначати цю ціну через оброк, який зовсім не відпо­відав реальній вартості землі. Оброк був значно вищим в нечорно­земних губерніях, де вартість землі була меншою. Тому під час ви­купу наділу селяни платили, як правило, ціну, яка не тільки була вищою за ринкову, а й набагато перевищувала можливу прибутко­вість землі.

Порядок проведення викупної операції визначався у спе­ціальному Положенні про викуп селянами, які вийшли з кріпосної залежності, їх садибної осілості і про сприяння уряду придбанню селянами у власність польових угідь. Відповідно до цього докумен­та селянам, які вийшли з кріпосної залежності, надавалося право викуповувати у власність свою садибну осілість.

Зробити це можна було в будь-який час, сплативши борги з оброчних платежів і домовившись з поміщиком, про срок та суму викупу. Що стосується польових наділів, то вони могли перейти у власність селян не інакше, як за згодою поміщика. Причому це могло відбутися навіть всупереч бажанню общини.

Якщо викуп здійснювався за добровільною домовленістю між селянами і поміщиками, він оформлявся спеціальною викупною угодою, якщо за односторонньою вимогою поміщика — викупним актом. У цих викупних документах вказувалися, з одного боку, роз­мір земельного наділу, що переходив у власність селянської общи­ни, з іншого — сума викупу.

Прийняття оброку за основу під час обчислення викупної ' суми свідчило про бажання авторів реформи зберегти незмінними дореформені доходи поміщиків, тільки в новій правовій формі. Положення виходило з того, що викупна сума мала бути такою, щоб, будучи покладеною в банк за умови 6% річних, давала у ви­гляді цих процентів колишній, звичний для кріпосника оброк. Тому викупна сума для певної селянської общини визначалася шляхом капіталізації встановленого для даної місцевості оброку, для чого розмір річного оброку множився на 16/з . Отже, за основу викуп­ної операції брався не капіталістичний, а колишній феодальний критерій.

Цілком зрозуміло, що селяни не могли сплатити відразу вели­чезні суми, які хотіли від них одержати поміщики. «Сприяння» по­міщикам надала держава зі своїм могутнім апаратом примусу, здійснивши так звану «викупну операцію».

Юридично ця операція мала вигляд надання державним бан­ком кредиту селянину для придбання ним землі. Однак гроші (у ви­гляді 5% державних банківських білетів, викупних свідоцтв та пев­ної суми готівкою) видавали не селянам, а поміщикам. Тому ви­ділені державою кошти, які називали позикою селянам для викупу своїх наділів, насправді були позикою поміщикам. Вважалося, що після того, як селянин придбав землю у поміщика, колишні право­відносини з ним припинялися. Тепер селянин вступав у нові право­відносини з державою — кредитні. З цього часу він зобов'язувався погашати свій борг державі в розстрочку протягом 49 років, внося­чи щорічно 6% загальної суми позики. При цьому виявлялося, що проценти, які тривалий час стягувалися з селянина, значно переви­щували щорічні внески в рахунок погашення позики. Крім того, щоб одержати викупну позику, селянин мусив перейти на оброк, а також внести в касу повітового державного казначейства додатко­вий платіж, що дорівнював різниці між викупною сумою і викуп­ною позикою, яка становила 20% викупної суми у разі викупу усьо­го наділу і 25% — якщо наділ був неповним.

Вся ця грабіжницька викупна операція й призвела до того, що на момент припинення викупних платежів (вони були припинені достроково під час першої російської революції) селяни вже спла­тили суму, яка в кілька разів перевищувала реальну вартість одер­жаної ними землі. Так, якщо ціна селянської землі в Україні за цінами продажу 1854—1858 pp. дорівнювала 128 млн крб., то по­міщики одержали за неї 165,6 млн крб.

Під час визволення окремих категорій кріпосного селянства застосовувалися особливі правила, що враховували специфіку їх­нього становища. Про це свідчить Положення про устрій двірських людей, які вийшли з кріпосної залежності. Відповідно до цього акта двірські люди «приобретали все права личные, семейственные и по имуществу, предоставляемые крестьянам, вышедшим из крепост­ной зависимости». За надану їм особисту волю «дворовые люди обязаны в течение двух лет платить своим владельцам оброк» або служити їм, «оставаясь в полном, на основании законов, повинове­нии владельцев».

Упродовж двох років, доки тривала обов'язкова служба двір~ ських людей, вони одержували від володільців те ж саме утриман­ня (продовольство, одяг, приміщення), що й раніше, а також грошо­ве жалування на розсуд самого господаря. Після перебігу цього строку з дня затвердження Положення двірські люди звільнялися назавжди від будь-яких обов'язків щодо своїх володільців. «С этого времени все отношения между ними могут быть определяемы не иначе как добровольными условиями».

Можливості отримання землі двірськими людьми були вкрай обмеженими. Відповідно до Положення, право на участь у користу­ванні польовим наділом на однакових з селянами підставах надава­лося тільки тим двірським людям, які до оприлюднення указу 2 бе­резня 1858 р. мали польовий наділ або, влаштовуючись до поміщи­ка «в услужіння» чи займаючи господарську посаду не переставали користуватися наділом чи виконувати надільну повинність під час обробітку орних ланів. Решта двірських людей не наділялася ні по­льовими наділами, ні присадибними ділянками. їх відпускали на во­лю без землі і взагалі без будь-якої винагороди. Причому поміщик, якщо йому було це вигідно, міг відпустити своїх двірських людей достроково навіть всупереч їхньому бажанню.

Не менш важкі умови виходу з кріпосної залежності було встановлено і для селян, котрі були кріпаками дрібнопомісних вла­сників. До них належали поміщики, які мали менш як 21 ревізьку душу чоловічої статі й обмежену кількість землі. Прагнучи мате­ріально підтримати цей прошарок дворянства, уряд створював для них пільгові умови відпускання селян на волю. Вони були зафіксо­вані в особливих «Дополнительных правилах об устройстве кресть­ян, водворенных в имениях мелкопоместных владельцев, и о посо­бии сим владельцам».

Чинність цих Додаткових правил поширювалася в Україні на тих дрібнопомісних поміщиків південних губерній, які мали менш як 75 душевих наділів вищого або указного розміру. На Лівобе­режній Україні ця межа дорівнювала 60 душевим наділам вищого розміру. І нарешті, в губерніях Київській, Подільській та Волинсь­кій дрібнопомісними власниками вважалися ті, які володіли менш як 40 ділянками корінного наділу.

Поземельне упорядкування селян дрібнопомісних власників передбачало наділення землею тільки тих із них, які користували­ся землею до визволення. Це означало, якщо напередодні реформи поміщик забирав у селянина наділ, переводив його на «місячину» або в двірські, то такий селянин позбавлявся права на одержання земельного наділу. Дрібнопомісні поміщики звільнялися від приріз­ки землі селянам навіть в тому разі, коли їхні наділи не досягали нижчої норми, встановленої для даної місцевості.

Прагнучи полегшити поземельне упорядкування селян дріб­нопомісних власників, Додаткові правила надавали селянам, не на­діленим землею, право протягом двох років переселятися на казен­ні землі. Однак реалізувати це право було дуже важко, бо пересе­лятися дозволялося тільки в такі казенні селища, де на кожну ревізьку душу припадало не менше 8 десятин у малоземельних по­вітах і 15 десятин — у багатоземельних. Селянам дрібнопомісного маєтку, які користувалися земельними наділами, також дозволяло­ся «водворяться на казенных землях» або скористатися пільгами для двірських людей на загальних підставах. В обох випадках зем­ля, що була в користуванні селян, після їх переселення негайно по­верталася поміщикам у їхнє довічне розпорядження. І нарешті, дрібнопомісним власникам надавалося право безпосередньо пере­давати селян з їхніми наділами в скарбницю за певну винагоро-ДУ — суму капіталізованого оброку.

Становище так званих фабричних селян (так називалися се­ляни, які відпрацьовували панщину на поміщицьких або посесійних фабриках та заводах) регулювалося особливими «Дополнитель­ными правилами о приписанных к частным горным заводам людях ведомства Министерства финансов». Такі селяни з моменту укла­дання статутної грамоти, але не пізніше двох років від дня проголо­шення законів про реформу, переводилися на оброк. Дореформені наділи і присадибні ділянки вони могли викупити на тих же умо­вах, що й інші групи населення. Якщо ж фабричні селяни не мали наділів, вони звільнялися від кріпосної залежності на умовах двір­ських людей. Дещо своєрідними були умови звільнення гірничоза­водських робітників. їх поділяли на два стани: 1) майстрових і 2) се­лянських робітників. Заводські майстрові, тобто ті, хто виконував технічні гірничозаводські роботи, що вимагали певної кваліфікації, звільнялися з садибою і польовим наділом, який не міг перевищу­вати встановлених Додатковими правилами розмірів. Селянські ро­бітники, які виконували різні допоміжні роботи, протягом трьох ро­ків переводилися на оброк. За надані угіддя майстрові сплачували оброк в касу заводу. Ті з них, які мали садибу й польовий наділ, продовжували ними користуватися, а ті, хто їх не мав, прирівнюва­лося до двірських селян.

Ставши на шлях скасування кріпосного права, уряд поширив основні положення реформи 1861 р. на удільних та державних се­лян. Згідно зі спеціальним Положенням від 26 червня 1863 р. усі удільні селяни протягом двох років переводилися до розряду се-лян-власників. їм надавалося право негайного викупу наділу, що значився за ними у табелях поземельного збору податків. У тих се­лах, де такого табеля не було, розмір наділу визначався за вищою або указною нормою, встановленою для даної місцевості. Якщо се­лянин користувався наділом, меншим за цю норму, за ним закріп­лювався зменшений наділ. Усі інші питання вирішувалися на основі принципів, установлених для колишніх поміщицьких селян.

Розроблення проектів законів про державних селян затягну­лося на кілька років. Це було пов'язано із польським повстанням 1863—1864 pp. і проведенням додаткових реформ у Литві, Білорусії та на Правобережній Україні. Закони, що стосувалися державних селян, були опубліковані лише 18 січня та 24 листопада 1866 р. За першим з них селяни вилучалися з відання міністерства державно­го майна і підпорядковувалися в адміністративному відношенні за­гальним губернським, повітовим і місцевим селянським установам, створеним відповідно до реформи 1861 р. 24 листопада 1866 р. було прийнято інший закон, що визначав порядок поземельного устрою державних селян, яких в Україні налічувалося 5,2 млн душ. За цим законом державні селяни дістали однаковий правовий статус з колишніми поміщицькими селянами. Однак для них вводилися тя­жчі умови викупу землі. Викуп дозволявся тільки одноразовий з повною сплатою суми. Ніяких кредитів державним селянам не на­давалося. За ними закріплювалися ті землі та угіддя, що перебува­ли в їхньому користуванні, але не більше 8 десятин на ревізьку ду­шу в малоземельних і 15 десятин — в багатоземельних місцевостях. Селянські наділи обкладалися щорічно державним оброчним пода­тком, розмір якого в багатьох місцевостях України зріс на 10—15%. Охороняючи фіскальні інтереси держави, закон зберігав общинну форму землеволодіння, яка передбачала колективну відповідаль­ність усіх членів громади за несплату податків. Слід зазначити, що ця система вводилася і там, де раніше громад не було. Розмір відве­деної общині землі і державного оброчного податку фіксувався в спеціальних записах, на складання і набуття чинності якими був установлений шестирічний строк.

Специфіка реалізації реформи на Правобережній Україні по­лягала в тому, що тут вводився обов'язковий викуп державними селянами земельних наділів. Під час визначення розміру щорічних викупних платежів за основу була взята збільшена на 10% сума оброчного податку, встановлена спеціальними люстраційними ко­місіями (цю суму селяни мусили вносити у скарбницю в постійному і незмінному розмірі до 1 січня 1913 p.). Селяни Лівобережної та Правобережної України переводилися на обов'язковий викуп лише законом 1886 р. Отже, тільки з цього часу вони ставали селянами-власниками. Протягом невизначеного строку більшість удільних і державних селян перебувала у проміжному стані між тимчасовозо­бов'язаними і селянами-власниками. Зберігалося виконання цими розрядами селян ряду феодальних повинностей (передусім сплати оброчного податку), які прирікали їх на розорення та пригноб­лення.

Несприятливі наслідки реформи 1861 р. були різноманітними: наділи селян зменшилися порівняно з дореформеними, а платежі, порівняно з колишнім оброком, зросли; община фактично втратила свої права на користування лісами, луками, водоймищами тощо.

Водночас поряд з окремими несприятливими наслідками ре­форми, визначальним у ній був її буржуазний характер. Незважа­ючи на збереження численних кріпосницьких пережитків, на свою незавершеність, селянська реформа була за своїм характером бур­жуазною. Вона підірвала монопольне право дворян на землю і ство­рила умови для розвитку буржуазного землевласництва, скасувала особисту залежність селянства від поміщиків і відкрила широкі мо­жливості для формування армії резервної робочої сили, необхідної для розвитку промисловості, транспорту, капіталістичного сільсь­кого господарства, стала значним кроком уперед на шляху пере­творення феодального права в буржуазне.

Важливим результатом реформи 1861 р. було подальше роз­ширення внутрішнього і зовнішнього ринків, залучення у сферу то­варно-грошових відносин не тільки промисловиків і великих земле­власників, а й основної маси селянства. Отже, реформа 1861 р. сприяла швидшому розвиткові капіталізму в усіх сферах суспіль­ного виробництва.

В Україні, як і в центральних районах Росії, сповна виявилися усі ці риси. Утвердження нового капіталістичного суспільно-еконо­мічного ладу тут також означало інтенсивний розвиток усієї еконо­міки — промисловості, сільського господарства, торгівлі тощо.

Уже з другої половини 60-х років XIX ст. в Україні почина­ється швидкий розвиток фабрично-заводської промисловості, що поглинала дрібнотоварне й мануфактурне виробництво. Загалом розвиток капіталізму в промисловості України йшов швидкими темпами, що сприяло перетворенню України, особливо її Півдня, в один з найбільш промислово-розвинутих районів країни.

Про високі темпи промислового розвитку свідчать такі дані: якщо у 1869 р. в Україні налічувалося 3712 промислових і кустар­но-ремісничих підприємств, то у 1900 р. — 5301.

Початок капіталістичної індустріалізації характеризувався прямим втручанням держави в економіку, зокрема у формі фінан­сування залізничного транспорту, прямої підтримки галузей, що мали загальноросійське значення (металургія, машинобудування). Інтенсивне залізничне будівництво 70—80-х років сприяло більшо­му відкриттю внутрішнього ринку для фабричної промисловості, розвиткові нових галузей рейкопрокатного виробництва, транспор­тного машинобудування та ін.

Селянська реформа 1861 р. створила джерело дешевої робочої сили, забезпечила надзвичайно високу норму її експлуатації. Це приваблювало іноземний капітал, який залучався до розвитку ве­ликої машинної індустрії через скуповування акцій російських компаній, фінансування вітчизняних підприємств тощо.

Все це обумовило досить швидкі темпи промислового розвит­ку і в Росії, і в Україні.

Уже в 60-х — на початку 80-х років відбулися зміни в струк­турі промисловості України: суконні, полотняні галузі поміщицької промисловості, вотчинні мануфактури займають другорядні позиції або зовсім припиняють своє існування, зате зростає видобування кам'яного вугілля, розвивається металургія і машинобудування.

Найбільшими районами розвитку металообробної та машино­будівної промисловості в Україні були Херсонська, Харківська, Ка­теринославська та Київська губернії. З кінця 60-х років почався швидкий розквіт вугільної промисловості Донбасу. Особливого роз­маху капіталістичне підприємництво набуло у зв'язку з будівницт­вом залізничних шляхів, що перетинали Південь України. У 1872 р. англійський підприємець Джон Хьюз (Юз) побудував у Бахмутсь-кому повіті великий металургійний завод, поблизу якого виросло робітниче селище Юзівка (нині Донецьк).

У 60—80-ті роки Україна стає головним центром харчової промисловості в усій Російській імперії. Особливо технічно розви­нутими галузями були цукрова, спиртогорілчана, борошномельна.

Районами цукроваріння загальноросійського значення були Київщина і Поділля. На початку 90-х років на Правобережжі і Харківщині діяло понад 150 цукрових заводів, які виробляли бли­зько 21 млн пудів цукру (85% загальноросійського виробництва). У1887 р. у Києві відбувся з'їзд власників цукрових заводів, на яко­му було утворено Синдикат цукрозаводчиків.

Донецький басейн став головною вугільною базою Російської імперії. Наприкінці XIX ст. Україна постачала 20 млн тонн вугілля щорічно, що становило 70% цієї продукції Російської імперії. Важ­ливе значення мало створення в Україні власної залізорудної бази, У середині 80-х років основним районом видобування руди стало Криворіжжя. В Україні було побудовано чотири великих металур­гійних заводи, частка яких у загальному виробництві Російської ім­перії досягла 40,7%, в той час як Урал давав лише 35,8%. Отже, відтісняючи Урал, Південь України перетворюється в основну ву­гільно-металургійну базу.

В Україні відбувалося швидке зростання капіталістичної ма­шинобудівної промисловості. Україна стає головним районом сіль­ськогосподарського машинобудування, найбільшими центрами яко­го були Харків, Катеринослав, Київ, Одеса, Олександрівськ.

До середини 90-х років в Україні склалися промислові райони загальноросійського значення: Правобережжя — з розвинутою цу­кровою та іншими галузями харчової промисловості, а також ма­шинобудуванням; Південь, який поділявся на Криворізько-Прид-ніпровський район з розвинутою залізорудною та марганцевою промисловістю, металургією та машинобудуванням і Донбас — з розвинутою вугільною, металургійною промисловістю. Слід ще ви­окремити Харківський район (машинобудування, цукрова промис­ловість) та Одесько-Миколаївський (машинобудування, суднобуду­вання, харчова промисловість).

Розвиток капіталізму супроводжувався в Україні швидким зростанням міст і міського населення. Саме в містах розвивалися промисловість і торгівля, працювала значна кількість ремісників.

Узагалі з 1863 до 1897 р. чисельність міських жителів в Україні зросла з 1461,6 тис. до 2988,1 тис. осіб. Такі міста, як Київ, Харків, Катеринослав, Одеса, Херсон, Миколаїв та ін., стали не тільки значними промисловими центрами, а й великими культурними оди­ницями. У цих містах засновувалися торговельні біржі, здійснюва­лися оптові торговельні операції, налагоджувалася кредитна систе­ма, створювалися торговельні фірми. Центром оптової ярмаркової торгівлі став Харків, яскраво виражений торговельний характер мали Полтава, Житомир та ін.

Швидкий розвиток капіталістичної промисловості, зростання міського населення, розширення внутрішнього ринку, збільшення зовнішньої торгівлі впливали на характер і структуру сільськогос­подарського виробництва. Долаючи пережитки кріпосництва у ви­гляді поміщицьких латифундій, відробітків, викупних платежів то­що, капіталістичні відносини поширювалися на всі галузі сільського господарства, викликаючи зміни як у формах земельної власності, так і у взаємовідносинах різних соціальних груп у процесі виробни­цтва. Землеробство України впродовж пореформеного періоду все більше втягувалося в торговельний оборот і поступово перетворю­валося в капіталістичне.

У другій половині XIX ст. в Україні відбувалися корінні зміни в розподілі земельної власності. З 1863 р. до 1902 р. у ринковий обіг в Україні надійшло понад 25,6 млн десятин приватновласницької землі. Незважаючи на збереження поміщицьких прав на володіння землею, відбувалося активне витіснення дворянського землеволо­діння буржуазним. Дворянська земля переходила в руки купців, духовенства, багатих селян. За час з 1877 р. до 1905 р. заможні се­ляни придбали у дворян близько 4,5 млн десятин, збільшивши своє землеволодіння майже в чотири рази. Головну ініціативу у цьому відношенні виявило багате селянство степової України.

Отже, капіталізм, розвиваючись у глибину і в ширину, посту­пово знищував залишки феодальних форм землевласництва. У про­цесі капіталістичного розвитку земля дедалі більше втягувалася в ринковий обіг, перетворюючись у товар.

Створення буржуазної земельної власності як нової форми землеволодіння неминуче вело до суттєвих змін у матеріально-тех­нічній базі сільського господарства України, насамперед у знаряддях праці, які поновлювалися протягом усього пореформеного періоду. Цьому сприяли, з одного боку, імпорт в Україну і Росію сільськогосподарської техніки з розвинутіших у промисловому від­ношенні західноєвропейських країн, з іншого боку — прогрес влас­ного українського сільськогосподарського машинобудування.

Виробництво сільськогосподарської техніки (молотилок, жа­ток, плугів) зросло на Півдні України протягом 1870—1890 pp. у 12 разів. Причому сільськогосподарська техніка поступово впрова­джувалася і в заможних селянських господарствах, зокрема, на фермах колоністів і багатіїв, найпоширеніших у південних губер­ніях та деяких інших місцевостях України.

Відбувалося швидке збільшення посівних площ, зростало ви­робництво пшениці й цукру в селянських господарствах. У 1896— 1900 pp. в Україні в середньому збирали 88,8 млн четвертин зерно­вих, у тому числі в поміщицьких економіях — 40,2 млн і в селянсь­ких господарствах — 48,6 млн четвертин зернових. Значна частина зерна реалізовувалася на ринку.

Зміни у суспільному ладі в пореформений період. Скасуван­ня кріпосного права, утвердження приватної власності і розвиток капіталістичних відносин викликали серйозні зміни у суспільному ладі і України, і Росії. Починається розклад колишніх станів фео­дального суспільства, яким доводилося пристосовуватися до нових умов капіталістичного розвитку. З'являються нові суспільні класи, які прагнуть посісти своє місце у соціальній структурі суспільства.

Ці процеси знайшли своє відображення у Зводі законів Ро­сійської імперії, який поділяв усе населення на чотири головні групи людей: 1) дворянство, 2) духовенство, 3) міські обивателі, 4) сільські обивателі. Стосовно цієї градації і визначалися «права стану» для кожної з цих груп з урахуванням змін, що відбувалися у цей час.

Селянство, віднесене пореформеним законодавством до роз­ряду сільських обивателів, зазнало найбільших змін свого правово­го статусу.

Згідно із Загальним положенням про селян, які вийшли з кріпосної залежності, селянам і двірським людям надавалися права стану вільних сільських обивателів як особисті, так майнові. Іншими словами, селяни включалися в категорію вільних сільських оби­вателів. Це означало, що колишній кріпосний селянин, у якого раніше поміщик міг відібрати усе його майно, а його самого прода­ти, віддати у заставу, подарувати, програти в карти, здати поза чергою в рекрути, без усякої з боку селянина вини заслати до Си­біру, не тільки дістав можливість вільно розпоряджатися своєю особистістю, а й набував чимало інших особистих і майнових прав.

Особисті права. Особливу значущість мало надання селянам особистої волі. Як зазначалося у Правилах про порядок введення в дію Положень про селян, які вийшли з кріпосної залежності, вже з моменту оприлюднення Положень, ще до набуття чинності статут­них грамот селянам надавалися досить суттєві особисті права: мо­жливість брати шлюб і користуватися усіма сімейними правами на підставі загальних узаконень, не питаючи попередньої згоди по­міщика, як це було раніше. Поміщики з цього часу втрачали право переселяти селян з одних земель на інші (переселення могло відбу­тися лише на підставі правил, установлених місцевими Положен­нями); віддавати селян і двірських людей стороннім особам в услу-жіння або для іншої роботи, а також віддавати малолітніх дітей се­лян для навчання ремісництву або на виховання без згоди їхніх батьків; віддавати селян і двірських людей без належного дозволу у виправні установи або в розпорядження уряду.

Селяни-власники одержували також такі «права за станом»: брати участь на сходах у складанні мирських вироків і в громадсь­ких виборах, обіймати громадські посади; переходити в інші стани і товариства; поступати на військову службу і найматися в рекрути на загальній для сільських обивателів підставі, відлучатися з місця проживання з додержанням правил, установлених загальними за­конами; віддавати дітей в загальні навчальні заклади; поступати «на службу по учебной, ученой и межевой частям» на підставі пра­вил, установлених для вільних податних станів. Як зазначалося в Загальному положенні, селяни можуть бути позбавлені прав стану або обмежені в цих правах лише як за рішенням суду або за виро­ком товариства.