Розділ 1. загальне поняття права і його значення

ЗМІСТ

ВСТУП………………………………………………………………….………3

РОЗДІЛ 1.ЗАГАЛЬНЕ ПОНЯТТЯ ПРАВА І ЙОГО ЗНАЧЕННЯ.....….…...5

1.1. Поняття, сутність права…………….………………...………………..…5

1.2. Поняття прав людини……………….……………………………...……10

РОЗДІЛ 2. ОБ’ЄКТИВНЕ ПРАВО....…………...…………………………...13

2.1. Джерела правових норм....……………………………………………...13

2.2. Юридична і соціальна природа норм права……………………….......16

2.3. Принципи права, рівність і справедливість у праві…....……………...21

РОЗДІЛ 3.СУБ’ЄКТИВНЕ ПРАВО...………………………..……………...26

3.1. Суб’єктивне право, юридичне право суб’єкта ....…. .……….………..26

3.2. Структура суб’єктивного права…………...………………….…….......30

3.3. Визначення суб’єктивного права………………….…....……………...33

РОЗДІЛ 4. СПІВВІДНОШЕННЯ МІЖ ОБ’ЄКТИВНИМ І СУБ’ЄКТИВНИМ ПРАВОМ……………………………………………….35

ВИСНОВКИ………………………………………………………………….40

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ…………………….……………...42

ВСТУП

Вивчення даного питання є актуальним, оскільки право - одне із суспільних явищ, тому теорія права входить до складу суспільних наук. У чому специфіка права як суспільного чи явища, іншими словами, яке місце в суспільстві займає право? Відповідь на це питання визначає і місце науки про право в системі суспільних наук.

Для кожного громадянина право виступає в першу чергу як визначений порядок у суспільстві, причому такий порядок, що суспільство саме встановлює, підтримує, забезпечує його функціонування. Для одних воно уособлює їхнє положення в суспільстві, їхні права й обов'язки, для інших право зв'язується з діючими в суспільстві законами, для третіх - із захистом від злочинних зазіхань. Усі ці представлення по-своєму вірні, тому що стосуються різних сторін права. І усі вони охоплюються загальним підходом до права, як до визначеного порядку в суспільстві.

Право - складне явище. Воно охоплює як би три шари, три елементи. Перший шар - правові ідеї, правова свідомість, другий - правові норми і третій - суспільні відносини, що регулюються цими нормами.

От як виглядає структура права на конкретному прикладі. У суспільстві зріє і формується ідея про недоторканість особи. Зрозуміло, ця ідея виникає тільки на визначеному етапі розвитку людської цивілізації, з'являється як реакція на сваволю над особистістю. І тільки на визначеному етапі, коли суспільство піднімається до усвідомлення недоторканості особи, ідея перетворюється в правову норму. Усі ці норми в сукупності є реалізацією правової ідеї про недоторканість особи. А потім, під впливом прийнятих законів, складаються нові суспільні відносини, що виключають можливість необґрунтованого позбавлення громадянина волі, його права на власність. Так гуманний цивілізований принцип недоторканості особи і власності пронизав всі елементи права і перетворився в складову частину суспільного порядку, гарантом якого, як ми знаємо, є право.

Метою роботи є різнобічні досліди всі особливості системи гарантій прав і свобод людини і громадянина в Україні та в інших сферах.

Об’єктом дослідження виступають національний та міжнародний захист прав і свобод.

Предметом дослідження виступають нормативно-правові акти та інші чинники, які є гарантом прав і свобод людини і громадянина.

Для досягнення поставленої мети в процесі написання курсової роботи ставилися такі основні завдання:

1. визначити поняття та розкрити класифікацію об’єктивного та суб’єктивного права.

2. аналіз практики здійснення та загальних прав людини державою.

3. досліди вираження поняття та основних підходів до право розуміння.

Структура роботи. Курсова робота складається зі вступу, трьох розділів, висновків та списку використаної літератури.

Методологічною основою курсової роботи стали такі поняття права як суб’єктивне та об’єктивне.

Для початку коротко їх охарактеризувати можна так: у широ­кому значенні термін "суб’єктивне право" означає все те, що випли­ває з правових норм (об'єктивного права) для особи і характеризує її як суб'єкт права. Визнання особи суб'єктом права знаходить вираз у тому, що вона через норми об'єктивного права виступає як його учасник. У вузькому значенні суб’єктивне право розу­міється як право (можливість певної поведінки) особи, що передбачено правовою нормою (наприклад, право на освіту, право на відпочинок і т. ін.).

Термін "об'єктивне" щодо права означає, що юридичні норми набули своєї об'єктивації в офіційних державних актах і тому стають незалежними від розсуду окремих індивідів. Термін "суб'єктивне" вказує на приналежність права певному суб'єкту, на його певні юридичне визнані можливості, якими він на свій розсуд може скористатися або не скористатися.

РОЗДІЛ 1. ЗАГАЛЬНЕ ПОНЯТТЯ ПРАВА І ЙОГО ЗНАЧЕННЯ

1.1. Поняття, сутність права

Термін "право" вживається у процесі спілкування людей досить часто, відображуючи при цьому різні аспекти їхнього суспільного життя. Так, слово "право" означає можливості, які має соціальний суб'єкт, сукупність (систе­му) особливих правил соціальної поведінки загального ха­рактеру, відповідність форм явища його сутності тощо. Багатозначність слова "право" зумовлюється тим, що воно започатковано від слова "правда", корінь "прав" є основою багатьох слів, зокрема,"правий", "справедливий", "пра­вило", "правдивий", "правильний", "правити" і т. ін. Се­ред усіх тлумачень терміна "право" доцільно виділити такі його значення, як:

а) певні можливості, що має соціальний суб'єкт;

б) сукупні системи юридичних норм, за допомо­гою яких здійснюється регуляція суспільних відносин;

в) оцінки покажчика - істинності, дійсності, достовірності певних соціальних явищ.

Залежно від сфери суспільних знань, в яких використо­вується цей термін, виділяють його філософське, соціологічне, психологічне і т. ін. тлумачення, що мають загальні і відмінні риси, пов'язані з особливостями предме­та наукового дослідження і засобів, що використовуються для цього. Кожне з тлумачень права відображає лише певні його сторони, аспекти тією мірою, в якій право є предметом дослідження окремої науки, тому тільки синтез, інтегрування всіх визначень права спроможні відобразити його характеристики як цілісного суспільного явища, але й у цьому випадку глибина пізнання права залежить від рівня розвитку суспільних наук взагалі.

Протягом тривалого часу вважалося, що вітчизняна юридична наука спиралася на єдино вірне та завершене правове вчення, що базувалося на "беззаперечних" поло­женнях марксистсько-ленінської теорії розвитку суспіль­ства. Але нині на зміну всепоглинаючому марксизму-лені­нізму в науку прийшов плюралізм теорій, концепцій, док­трин, вчень, що знайшло своє відповідне відображення і в правознавстві, що сьогодні характеризується різноманітніс­тю підходів у визначенні сутності, змісту, форм існування права, коли поряд із нормативним розвиваються й інші підходи до праворозуміння — соціологічний, системний, аксіологічний, функціональний тощо.

Дослідження права як феномена культури, соціальної цінності складає основуаксіологічного підходу. Правова дійсність вивчається у цьому випадку крізь призму її відповідності досягнутому суспільством рівню соціального прогресу, що дає можливість виділити питому вагу "права в праві", тобто дати оцінку прогресивності правових явищ, виявити в них те, що відображує регресивні тенденції, гальмує суспільний розвиток.

Терміном "праворозуміння" позначається не тільки поняття права чи його визначення, а й уся сукупність загальнотеоретичних понять і визначень, що охоплюють правову реальність та правову систему. Статичний аспект її складають норми права, правовідносини, суб'єкти права, правопорядок тощо, а динамічний — правотворчість, реалізація норм права, їх застосування, правове мислення та інші правові процеси.

Соціологічне праворозуміння, на відміну від норматив­ного, як право визнає не сукупність (систему) абстрактних і формальних соціальних норм, а безпосередньо суспільне життя, певним чином упорядковану взаємодію соціальних суб'єктів, "живе" право як конкретне, динамічне, фактич­но ісуюче явище, що лежить в основі створення законів та прийняття інших юридичних рішень. Право як "нормаль­на" соціальна поведінка і право як правила цієї поведінки, що узагальнені і сформульовані в законі, співвідносяться як форма і зміст.

Поряд із зазначеним, в правознавстві мають місце й інші підходи до праворозуміння — аналітичний, вольовий, класовий тощо. Історія і сучасність правових вчень дає цьому багато прикладів. Разом з тим, незважаючи на певні відміни в цих підходах, між ними є і спільне — бо тією чи іншою мірою, в тій чи іншій формі вони стосуються сфери свободи людини, способів та засобів її визначення, обме­ження, оцінки, звільнення від сваволі. Саме такий підхід до визначення сутності, змісту, форм існування, призна­чення права властивий ліберальним та гуманістичним тра­диціям у праворозумінні. Деколи його позначають як філо­софський рівень пізнання права, тим самим намагаючись відрізнити від спеціально-юридичних теорій.

Враховуючи різноманітність підходів до періодизації ідеї прав людини, на наш погляд, безспірним є той факт, що права людини не з’явилися на порожньому місці в епоху Відродження, Реформації чи Просвітництва. Сама ідея бере свої витоки в сивій давнині. Вже в Біблії містяться положення про цінність і недоторканність людського життя, рівність людей. Основою усього давньоєврейського права стали Десять заповідей, які вперше були сформульовані не як казусні, а як загальні правила поведінки, хоча і релігійні за своїм характером [4, с.167].

Сутністю права є свобода людини, але свобода не будь-яка, а певним чином визначена та забезпечена. Свобода — це притаманні людині властивість і форма життя, що відображають її прагнення до самовираження, самореалізації, але це не означає, що свобода є можливістю здій­снення будь-яких діянь. "Якщо свобода складається взагалі з можливості робити все, що бажають, томи можемо признати таке уявлення повною відсутністю культури дум­ки"', тобто це ілюзія свободи, її сурогат, свавілля. Дійсна свобода тісно пов'язана з необхідністю — об'єктивними законами розвитку суспільства, реалізується на основі їх пізнання і у відповідності з ними.

Реальна сфера свободи соціального суб'єкта як сутність права виявляє себе в різних правових явищах — нормах права, суб'єктивних правах і обов'язках, правових принци­пах, правовідносинах тощо, кожне з яких у властивій йому формі відображує сферу свободи того чи іншого суб'єкта (суспільства, держави, громадської організації, людини). Сфера свободи є єдність протилежностей — свободи як варіантів діянь, що їй відповідають, і несвободи як обме­ження кількості цих варіантів, але й остання за своєю сутністю є свобода у тому розумінні, що розглядалося раніше. Несвободу як об'єктивно обумовлене обмеження свободи вибору слід відрізняти від абсолютної свободи, бо саме вона є протилежністю дійсної свободи — свавіллям чи несвободою, тому, якщо свобода є проявом необхідності, то несвобода, свавілля — випадковості, хаосу.

Різні соціальні суб'єкти володіють неоднаковою спро­можністю пізнавати об'єктивні умови свого життя, діяти на їх основі, тому в суспільстві створюються різноманітні механізми, що властивими їм засобами сприяють реалізації свободи суб'єктів чи протидіють проявам свавілля (зви­чаї, мораль, релігія, юридичне право, політичні норми тощо).

Не тільки право, але й деякі інші соціальні явища відбивають сферу свободи соціального суб'єкта. Наприклад, мораль, наука, звичаї, політика тощо. Проте кожному з них властиві як "своя" сфера вільного суспільного життя, так і засоби її визначення та забезпечення.

Права людини були предметом уваги багатьох греків, і хоча за часів античності панувала ідея про права «вільних» людей (Сократ, Платон, Аристотель та ін.), еволюція її протягом століть привела до визнання рівності усіх людей. Мислителі Стародавнього Риму успадкували та продовжили тенденцію розвитку розуміння прав людини. Саме тут з’явилось право угод, свобода пересування, заборона тортур, змагальність судового процесу, право вето. У Римі особлива увага приділялася теоретичним і практичним розробкам питань правового становища особи. Римські стоїки Л.Сенека, Епіктет, Марк Аврелій обґрунтували космополітичне уявлення про те, що всі люди громадяни єдиної світової держави, людина – громадянин Всесвіту [5, с.60].

Подальшого розвитку ідея прав людини набула у Середні віки (V – ХVІІ ст.ст.). У Західній Європі ці часи відомі як утвердження станової структури суспільства і корпоративної самосвідомості. З іншого боку у цей період відомі й уявлення про гідність особи, що стало основою формування демократичних свобод і створення представницьких органів. Найважливіший крок у становленні прав людини був зроблений у епоху Просвітництва. У XVII – XVIII ст.ст. ця ідея знаходить відображення у теорії природного права, яка дозволила оцінювати з позицій справедливості діюче в державі позитивне право, проводити його перетворення в напрямку гуманізму і свободи. Такі мислителі Європи та Америки як Г.Гроцій, Дж.Локк, Б.Спіноза, Ж.-Ж.Руссо, Ш.Монтеск’є, Т.Джефферсон, І.Кант розробили нову раціоналістичну теорію прав людини, яка внесла важливий вклад у формування нового юридичного світогляду, сприяла підготовці буржуазних революцій [11, с.72].

1.2. Поняття прав людини

Кожна держава визначає характер взаємозв'язків суспільства й особи, держави та громадянина, тому, як офіційний представник суспільства, вона юридичне закріплює права та обов'язки людини і громадянина. Відповідно основні права і свободи людини, закріплені, як правило, в Конституції держави, визначають спрямованість діяльності держави.

Права людини – це певні можливості людини, які необхідні для її існування та розвитку в конкретно-історичних умовах, об'єктивно визначаються досягнутим рівнем розвитку всього людства і мають бути загальними та рівними для всіх людей [7,c.154].

Отже, це, по-перше, певні свободи людини, тобто її можливість діяти певним чином або ж утримуватися від певних учинків з тим, щоб забезпечити собі належне існування, розвиток, задоволення тих потреб, які сформувались. Причому, якщо йдеться про основні права, то під ними слід розуміти саме такі можливості, без котрих людина не може нормально існувати. Варто наголосити, що саме ці потреби, як результат історично-природного та соціального розвитку людства, не є незмінними.

По-друге, зміст і обсяг можливостей людини залежать насамперед від можливостей усього суспільства, головним чином від рівня його економічного розвитку. І в цьому сенсі права людини – явище соціальне: породжуються вони самим суспільством.

По-третє, ці можливості за їх основними, «стартовими» показниками, «дозами» мають бути рівними, однаковими в усіх людей. Лише тоді вони будуть правовими (від слів «правильний», «справедливий», «праведний» тощо).

Тому, по-четверте, вони не повинні будь-ким відчужуватись, відбиратись, не можуть вони бути і «дарунком» з боку держави або будь-якої іншої організації або особи.

Проте відмінність між правами та свободами як соціальними явищами, а також між відповідними поняттями (якщо не вважати їх тотожними) ще й донині однозначно не з’ясована навіть на загальнотеоретичному рівні. Тому терміни «права» і «свободи» нерідко використовуються як синоніми. І якщо зміст поняття прав людини розкривається тут через філософську категорію «можливостей», то така його інтерпретація обіймає, напевно, також і поняття свобод людини [9,c.189].

Розуміння прав людини як її певних можливостей можна зустріти, так чи інакше, у працях ряду юристів, суспільствознавців. Що ж до інших інтерпретацій у сучасній науковій літературі поняття, котре розглядається, що вони можуть бути зведені у най-загальнішому вигляді до таких:

1) права людини – це певним чином внормована її свобода;

2) права людини – це певні її потреби чи інтереси;

3) права людини – це вимоги про надання певних благ, адресовані суспільству чи державі;

4) права людини – це певний вид (спосіб прояву) моралі.

Усі зазначені підходи (окрім першого) відображають досить суттєві, проте не онтологічні, не «субстанціональні» статуси досліджуваного феномена. І тільки категорія можливості (свободи) дозволяє найбільш адекватно відобразити саме онтологічну, буттєву природу прав людини.

Люди мають багато прав, щоб привести їх до певної системи, вони розподіляються за певними ознаками. За сферою суспільних відносин та характером потреб людини або цінностей, що виступають їхнім об'єктом, основні права людини поділяються на:

– фізичні (необхідні для фізичного існування, для задоволення біологічних, матеріальних потреб – право на життя, житло, безпечне природне середовище, належний рівень матеріального забезпечення);

– культурні (щодо збереження, розвитку національної самобутності, доступу до духовних здобутків людства, їхнє засвоєння, використання та участь у подальшому розвитку – право на освіту, виховання, користування надбаннями культури та мистецтва, авторство, наукову, технічну та художню творчість);

– економічні (можливості реалізувати свої здібності й здобувати засоби до існування, беручи участь у виробництві матеріальних та духовних благ, – право на здобуття професії, вибір та здійснення трудової діяльності, справедливу оплату праці, відпочинок і дозвілля та ін.

– політичні (що стосуються участі у державному та громадському житті, впливу на діяльність різноманітних державних органів, а також громадських об'єднань політичного спрямування – право на громадянство, участь у державному управлінні суспільством, у формуванні представницьких органів державної влади і т. д.).

Існує також інша класифікація, зокрема:

1) за характером, способом здійснення – активні та пасивні;

2) за значенням для носія – основні й неосновні;

3) за суб'єктами – індивідуальні, колективні.

Міжнародно-правові стандарти в галузі прав людини

Будь-яка держава регламентує та забезпечує права й свободи особистості за допомогою норм національного права, різноманітних внутрішніх механізмів і процедур. Проте силами однієї держави важко їх захистити, тому необхідні міжнародні гарантії.

У 1945 р. зусиллями держав світу була створена Організація Об'єднаних Націй, яка в своєму статуті сформулювала принцип поваги до прав людини і основних свобод для всіх, незалежно від раси, статі, мови, релігії тощо. В ході своєї діяльності ООН прийняла і проголосила ряд міжнародно-правових актів у галузі прав людини, зокрема:

Міжнародні документи про права людини не є застиглими стандартами, вони виникають за конкретних умов і можуть уточнюватися, змінюватися, розвиватися [12,c.212].

Висновки:

В першому розділі «Загальне поняття права і його значення» розкриті головні тлумачення терміна «право», Поряд із зазначеним, в правознавстві мають місце й інші підходи до праворозуміння — аналітичний, вольовий, класовий тощо. Історія і сучасність правових вчень дає цьому багато прикладів. Разом з тим, незважаючи на певні відміни в цих підходах, між ними є і спільне — бо тією чи іншою мірою, в тій чи іншій формі вони стосуються сфери свободи людини, способів та засобів її визначення, обме­ження, оцінки, звільнення від сваволі. Саме такий підхід до визначення сутності, змісту, форм існування, призна­чення права властивий ліберальним та гуманістичним тра­диціям у праворозумінні.