Етичні вчення епоха Середньовіччя, Відродження, Новий час 4 страница

Сцієнтистська орієнтація виявляється у некритичному застовуванні у гуманітарних науках (зокрема суспільних) зовнішніх форм і методів організації знання, властивих природничим і точним наукам, запереченні суто філософських проблем, позбавлених пізнавального досвіду; визнанні справді науковими лише математичних і конкретних природничих знань, що характерно, наприклад, для позитивизму.

Антисцієнтизм стверджує принципову обмеженість науки у вирішенні проблем людського існування, зважав на негативні наслідки науково-технічного прогресу (руйнування природного середовища, створення зброї масового знищення, тлумачення науки як «дегуманізованої сили», що є джерелом трагічного людського існування). Позиції антисцієнтизму захищають такі напрямки сучасної філософії, як екзистенціалізм, феноменологія.

Сучасна духовна культура уособлює єдність, синтез двох тенденцій: модифікованого старого та народженого нового, тобто єдність класичного і некласичного. В узагальненому вигляді водорозділ між класичною і некласичною філософією, передусім, проходить через ставлення до проблеми раціонального та його протилежності – ірраціонального.

До класичного типу філософії належать такі течії, як неокантіанство, феноменологія, неопозитивізм, структуралізм, аналітична філософія, неотомізм, марксизм та ін.; до некласичного – філософія життя, екзистенціалізм, персоналізм, постмодернізм тощо. Виходячи з вище зазначенного головними напрямками «посткласичної» етики є етика екзістенціалізму, аналітична етика, етика прагматизму, психоаналітична етика, релігійна етика, «універсалістська» етика.

Етика екзистенціалізму (лат. існування). Її найбільш відомими представниками є М.Гайдеггер (Хайдеггер) і К.Ясперс у Німеччині, Ж.-П. Сартр, А.Камю і Р.Марсель у Франції. Існують дві гілки екзістенціалізму: релігійна і атеїстична.

Екзистенціалізм визначає мораль не як істинне буття, а як спосіб суспільного маніпулювання особистістю, тобто як щось вороже людині. Справжні моральні цінності, вважають екзистенціалісти, винятково унікальні, в індивіда немає ніякої зовнішньої опори в їх виборі і реалізації, тому він залишається наодинці із собою. Відсутність загальнозначущого критерію розмежування добра і зла приводить екзистенціалістів до виправдання будь-якого змісту вибору. Втрачається сенс зовнішньої оцінки якого-небудь вчинку, тому що «погляд з боку» не повинен впливати на унікальний вибір людини.

Разом з тим, екзистенціалісти не вважають волю абсолютною. Вони апелюють до совісті, призначення якої - проникати в найтаємніші куточки людської душі, спонукуючи її до максимально відвертих проявів. Критерієм вибору для них виступає гранична щирість поривів і готовність прийняти на себе відповідальність за все що відбувається. Екзистенціалізм не може знайти і обґрунтувати об’єктивні змістовні критерії моральної позиції, і тому він залишається на позиціях суб’єктивізму і етичного релятивізму.

Досить розповсюдженими в наш час є релігійно-етичні концепції. Соціально-етичні проблеми особистості, її моральне самовизначення чітко проявляються в такій течії протестантизму як неоортодоксія (або «діалектична теологія» - К. Барт, Т. Рейнхольд, П. Тілліх). З їх погляду, історія непідвладна розуму і волі, тому безглузді спроби людини підкорити її собі. Треба відмовитися від ідеї соціального прогресу і намірів узгодити суспільне буття із законами християнської моралі. Треба відмовитися також від ілюзорної надії на викорінення зла - воно внутрішньо властиве людській природі. Навколо теми «зіпсованості особистої душі» і будуються етичні погляди неоортодоксів, що перегукується з екзистенціальною етикою як у змістовному відношенні, так і по специфічній тональності, що складається із песимізму, ірраціоналізму, індивідуалізму. Мораль у земному житті спотворюється, вона пристосована до гріховної природи людини і не охороняє її від зловживань свободою. Замість того, щоб усвідомити свою нікчемність перед величчю божою, людина намагається утвердити свій егоїзм. Тільки за умови звертання людини до Бога, як абсолютної досконалості, виникає можливість орієнтуватися на вищі моральні цінності (любов, милосердя і т.п.) та переборювати егоїзм і свавілля.

У такому релігійному напрямку філософії як персоналізм, моральні орієнтації виражені більш оптимістично. Персоналізм є своєрідною релігійною формою утвердження особистості як вищої духовної цінності. Головним ідеологом цього учення є французький теологічний філософ Е. Мунье. Бути особистістю - значить бути з Богом, що підтримує людське тяжіння до ідеального, духовного, вищого. Особистість для персоналістів є основою моралі, а процес її постійного морального вдосконалення дає надію для створення гуманної «персоналістичної цивілізації ».

Представниками руського та українського персоналізму були М. Бердяєв, Л. Шестов, М. Лосський. Вони вважали особу єдиним суб’єктом історії і культури у протилежність народним масам. На думку Бердяєва і Шестова, аналіз людини тільки у співвідношенні з природою і суспільством недостатній, адже особа мусить затвердити своє неповторне «Я».

Персоналізм розриває поняття індивіда й особи. Якщо індивід – це людина як частина суспільства, роду, «біологічний або соціальний атом», то людина як особа стверджує себе тільки на шляху вільного волевиявлення, бо воля долає і кінцевість життя людини і соціальні перепони як би зсередини людини. Таким чинам, у фундаменті вчення персоналізму лежить теза про свободу волі. З позицій персоналізму питання про закономірності соціального розвитку не може бути вирішене раціональним пізнанням. Рішення завжди походить від особи, передбачає впрямованість волі, вибір, моральну оцінку.

Все матеріальне персоналісти розглядають як наслідок творчої активності особи. Однак принцип раціоналізму в персоналізмі не заперечує, а навпаки, допускає віру в Бога. Розум повинен йти слідом за вірою. Отже, наукові знання не суперечать даним релігії. Персоналісти розмежовують сфери впливу релігії і науки. Бог у вченні персоналістів перетворився в діяльну сутність людини.

В етиці неопозитивізму об’єднано декілька шкіл і течій. Для українського етичного насліддя має значення етичні концепції Львівсько-Варшавської школи. Основоположник Львівсько-Варшавської філософської школи – польський філософ Казімеж Твардовський читав у Львівському університеті цикл лекцій «Головні напрями наукової етики», тексти яких були згодом опубліковані. Етичній проблематиці присвячено його праці «Фрідріх Ніцше», «Етика щодо теорії еволюції», «Песимізм і оптимізм», «Чи завжди людина чинить егоїстично?». Він розрізняє такі основні види етики: дескриптивна, яка досліджує моральні явища; теоретична, яка формулює критерії оцінок моральних явищ; нормативна, яка визначає коло чеснот, правил і обов’язків; практична, яка визначає способи формування і дотримання чеснот.

Моральні норми і правила поведінки виникають не з теоретичного дослідження, а з використання результатів цього дослідження в практичних цілях. Метою етики є досягнення соціальної гармонії. Твардовський поділяє етику на дві частини – теоретичну, яку він вважає науковою, і практичну.

На основі неопозитивіської філософії виникла формалістична етика. У всіх її проявах формально-логічні компоненти аналізу моральної проблематики переважають над змістовними. Етика стала розглядатися як метатеорія, тобто теорія про теорію, про те, чому і яким чином будуються етичні теорії і чому вони не в змозі прийти до загальнозначущих висновків. Це означало свідому відмову від дослідження явищ морального життя і поведінки людини, і поворот до з’ясування природи етичного знання і можливостей етики відповідати загальним принципа науковості. У формалістичній етиці прийнято розрізняти дві основні школи: 1) емотивізм (А.Айер, Б.Рассел, Р.Карнап); 2) лінгвістичний аналіз моралі або аналітична метаетика (С.Тулмін, Р.Хеар, Г.Ейкен та ін.)

Емотивізм у своєму аналізі моральних суджень дійшов висновку, що вони не говорять нічого про положення речей у світі, а є проявом емоційного стану суб’єкта, виражають схильності і бажання мовця і одночасно служать велінням для слухача. Їх функція - виразити емоції і установки мовця, а також впливати на емоційний стан сприймаючого суб’єкта, спонукаючи його до певних дій. Замикаючись на логічних операціях з мовою, представники емотивізма не вважають за можливе хоча бодай якимось чином впливати на вибір людиною тих або інших моральних цінностей. Вони залишають людину в полоні своєї власної сваволі, сваволі іншого або ідейного маніпулювання, санкціонованого суспільством. Реальне моральне життя і емотивизм виявляються, по суті, не співпричетними.

Аналітична школа досліджує не окремі моральні судження, а повсякденну мову моралі, прагнучи не тільки оголосити її сферою «псевдосуждень», але виявити специфіку. Найбільш послідовною спробою подолання суб’єктивізму, зближення етики з реальним життям, є позиція Р.Хеара. Відштовхуючись від аналізу специфіки моральних суджень, що мають характер припису і включають відповіді на практичні питання, Р.Хеар підкреслює практичний зміст моральної філософії. Її головне завдання - допомогти людині краще міркувати над моральними проблемами, розкриваючи логічну структуру мови, якій підкоряється наша думка. Така моральна філософія показує, що мораль - це не тільки сфера емоцій, бажань, вона також пов’язана з раціональністю і добровільними діями. Для обґрунтування цього Р.Хеар формулює принцип «універсалізуємості». Зміст цього принципу в тім, що моральні судження здатні відбивати особливості загальної для людей ситуації, незалежно від їх волі. Вони тому пропонують імперативи загального, а не тільки ситуативного характеру.

У своїх міркуваннях представники формалістичної етики постійно проводять тезу про неможливість наукового, раціонального обґрунтування вихідних принципів моралі, тим самим повертаються до ідеї нейтральної етики. Стверджується, що моральна позиція, в остаточному підсумку, є справою особистого бажання кожного і тому етична теорія не може допомогти людям у вирішенні моральних проблем.

Етика прагматизму (утилітиристська орієнтація, США). Засновник (кінець ХІХ ст.) – Чарльз Пірс (мораль – «засіб доброго життя»), головні представники – Джордж Джеймс, Джон Дьюї. Основні ідейні орієнтири: «формула життя» (бажання – дія – успіх) визначає головні підстави діяльності: корисність, дієвість, ефективність; кожна моральна ситуація є унікальною і потребує унікального рішення (критерій – найбільша повнота блага й користі) – етика повинна бути ситуаційною; інструменталізм – загальні моральні етичні ідеї є тільки інструментами, які допомогають індивіду вирішити свої ситуації найкращім для нього чином.

В кінці ХІХ ст. виник фрейдизм, або психоаналіз, засновником якого є австрійський лікар-психіатр Зігмунд Фрейд (Фройд). Згодом від фрейдизму відокремилися і стали самостійними школи аналітичної психології (фундатор К.Г.Юнг) та індивідуальної психології (засновник А. Адлер). Суть етики психоаналізу полягає у зведенні життєвих прагнень людини до несвідомих потягів. Кожній людині притаманні два основні потяги – сексуальний і вроджена агресія. Мораль є елементом психічної структури людини. Мораль, за Фрейдом – «Ідеал – Я», що служить засобом придушення зазначенних потягів. Функція моралі полягає у сублімації (переключенні) психічної енергії потягів на різноманітні види культурної діяльності.

Карл Густав Юнг розробив концепцію колективного підсвідомого, яка стала підгрунтія для пояснення моральних явищ. На поведінку людини істотно впливають архетипи колективного підсвідомого. Для їх унаочнення Юнг використовує образи аполлонічного і діонісійного, які він запозичує з філософії життя Ф.Ніцше. Юнг також розробив ідеальну психологічну типізацію і поділив людей на два основні типи – екстравертивний та інтровертивний. Енергія першого типу скерована на зовнішній світ, на об’єкти, а другого – на заглиблення у внутрішній духовний світ переживань і відчуттів. Моральність людини суттєво визначається тим, до якого психологічного типу вона належить.

В другій половині ХХ ст. на основі цих концепцій та синтезу з іншими вченнями сформувалися доктрини неофрейдизму і фрейдомарксизму (Г. Маркузе, Е. Фромм). Фромм є автором концепції біофілійної етики. За цією концепцією людина одночасно має два потенційні потяги – любов до життя (біофілія) і любов до смерті (некрофілія). Основною етичною проблемою для кожної людини є визначення «бути» чи «мати». Морально цінною є орієнтація на самоствердження людини «бути») через суспільну солідарність, засновану на загальній любові.

Мораль соціалістичного суспільства. Радянська етична мораль переосмислила ідеї марксизму, доповнила їх новими ідеями. Мета – побудова комуністичного суспільства. В комуністичному суспільстві головним є: розподілення благ за потребою членів суспільтва; вільний розвиток кожної людини як умова вільного розвитку усіх людей; висока свідомість людей, подолання будь-яких егоїстичних устремлінь. Соціалістична мораль в ідеалі була: гуманізацією всіх сфер життя суспільства й людини; духовний зріст індивіда; особистісна відповідальність кожної людини за життя суспільства; зростання солідарності всіх членів суспільства, спілкування, яке зосноване на духовних інтересах людей; повага до праці; піклування суспільства про дітей, хворих, старих.

Релігійна етика (християнська) етика ХХ ст. представлена на базі ідеологій неотомізму і неопротестантизму.

Етика неотомізму (Ж. Марітен, Е. Жильсон, К. Войтила) грунтується на ідеях Томи Аквінського. Головні постулати: асиміляція нових ідей; декларування гармонії віри й розуму; антропологічний поворот, пов’язаний зі збільшенням ступенем свободи людини, ідеї автономності мирського життя.

Етика неопротестантизму (К. Барт, Е. Бруннер) включає перегляд традиційного християнства, ірраціоналістичну орієнтацію, використування ідей екзістенціалізму. Головні ідеї: абсурдність світу, трагізм людського існування, розірванного на дві частини (дійсна і недійсна), що зумовлює дві моральні орієнтації (дійсна – звернення до Бога). Людська природа гріховна і це визначає відчуття провини перед Богом. Істинну мораль раціонально неможливо виразити і реалізувати в мирському житті. Віра має приоритет над справами.

Християнська етика С.Л. Франкла представлена в роботі «Смисл життя». Він стверджує, що немає сенсу, якщо людина існує поза відносинами з Богом; намагається переробити світ; уявлення людей про добро й справедливість (їх істинність). Людина повинна служити Богу, перебороти в собі звіряче. Людині треба накопичувати духовність. Людські блага (любов, богатство) повинні служити Богу любові до рідних, полегшення їх страждань. Зло є порожнечею, яку повинно заповнити добро.

Християнська етика К.С. Льюїса. Істинно віруюча людина повинна пожертвувати земною любов’ю заради любові до Бога. Бог дарував людині благодатну любов – милосердя. Воно звернено на всіх і на Бога.Оптимальним є об’єднання природної любові (дружба) й милосердя. Любов-потреба: людина потребує любов Божу, чия благість робить цю залежність вільною і любов інших людей.

Християнський модернізм Д. Бонхеффера. Ісус Христос символізує собою єдність грішного світу людей і Царства Божого. Служіння Богу – це служіння людям. Сучасна людина несе в собі відповідальність за порядок в світі. Вона не потребує Бога як опори, компенсації людської слабкості. Бог залишив людину, щоб вона мала змогу діяти самостійно.

«Універсалістська етика» пов’язана з максимально широкою репрезентацією морального суб’єкту, який виступає в якості представника всього людства, а не окремої культури. Головна інтенція – моральна консолідація людей в загальнопланетному масштабі.

«Жива етика» описана Миколою та Оленою Реріх, які представили себе посередниками між Махатмами (великими вчителями) і людством. Головні ідеї: синтез діяльного початку Заходу і споглядальності Сходу. Етика повинна бути загальнолюдською і практично значущою, яка допомогає правильно жити і врятувати світ. Космічний сенс культури (духовна єдність) дає можливість розширення свідомості подолання протистояння різних культур, звільнення від служіння загальному благу людства.

ЕТИЧНІ КАТЕГОРІЇ

План.

1. Добро і зло – основні категорії етики.

2. Категорії імперативної етики.

3. Категорії самосвідомості.

4. Вищі стратегічні моральні цінності: щастя і смисл життя.