Основні етапи розвитку політичної науки. Структура політології як навчальної дисципліни

Становлення політології як науки і навчальної дисципліни.

Політологія є одночасно і молодою, і однією з найдавніших наук. Політичні погляди та ідеї існують з того часу, як суспільство набуло державно-організованої форми.

Історично першою формою пізнання політики була релігійно-міфологічна. Майже два тисячоліття до нової ери панували уявлення про божественне походження влади і суспільно-політичного устрою.

З середини першого тисячоліття до нової ери посилюється процес раціоналізації політичних поглядів, вони набувають філософсько-етичної форми. З'являються перші політичні категорії і визначення, а згодом і політичні концепції, започатковуються власне теоретичні дослідження політики. Найвиразніше цей процес проявився у творчості Конфуція, Сократа, Платона і Арістотеля.

Від релігійно-етичної форми політичну науку звільнив Н. Макіавеллі. Він розглядав політичні процеси як природні, що відбуваються не з Божої волі, а відповідно до певних об'єктивних закономірностей. У центр політичних досліджень учений поставив державну владу й підпорядкував політичну науку вирішенню практичних завдань. Його вважають основоположником політичної науки Нового часу.

Великий внесок у звільнення політики й політичної думки від теології і церковної моралі зробили Т. Гоббс, Б. Спіноза, Дж. Локк, Ш.-Л. Монтеск'є, Ж.-Ж. Руссо та ін. Вони аналізували проблеми походження, сутності, призначення і форми держави, розробляли теорію суспільного договору, ідеї народного суверенітету, свободи і рівності, природного права тощо.

Істотний внесок у розвиток політичної науки, ідей конституційного ладу, республіканської форми правління, ліберальної демократії і становлення відповідних їм інститутів і норм був зроблений у період Великої французької революції, війни за незалежність США наприкінці XVIII ст., революцій XIX ст. У другій половині XVIII — першій половині XIX ст. були сформульовані найважливіші підходи, що стали основоположними в розробленні політичних теорій і концепцій сучасності.

Процес формування й виокремлення політології із загальної системи соціальних і гуманітарних наук та її інституціоналізації припав на кінець XIX — початок XX ст. У різних країнах він відбувався по-різному.

В Німеччині, наприклад, він був пов'язаний із формуванням і розвитком так званої правової школи.

У Франції політологія виникає на межі державознавства, політичної історії та соціології.

У Великобританії значний поштовх формуванню політології надало заснування Лондонської школи економіки і політичних наук при Лондонському університеті. Важливий внесок у становлення сучасної політології зробили такі європейські вчені, як К. Маркс, Ф. Енгельс, М. Вебер, Р. Міхельс, Г. Моска, В. Парето та ін.

У США інтенсивне оформлення політології в самостійну галузь знання розпочалося 1880 р. зі створенням при Колумбійському коледжі (пізніше перейменований у Колумбійський університет) школи політичної науки.

Ще 1903 р. у США була створена Американська асоціація політичних наук, яка започаткувала подібні асоціації в інших країнах та в міжнародному масштабі.

В 30 - 50-ті роки центр тяжіння переноситься на емпірично спостережувану політичну поведінку людей, а згодом і на владні відносини між ними. У післявоєнний період розвиток політології був особливо успішним у США. Саме в цій країні розгорнулася так звана біхевіористська революція в соціальних науках, у тому числі й політології. Американським ученим належить також заслуга розробки системного і структурно-функціонального аналізу політики, політико-культурного підходу, порівняльної політології.

У 1949 р. під егідою ЮНЕСКО утворилася Міжнародна асоціація політичної науки, що об'єднала у своїх лавах більшість відповідних національних асоціацій

Початок XX ст. ознаменувався спершу тріумфом, а згодом і занепадом позитивізму, і зокрема біхевіоризму.

Якщо раніше політологія здебільшого зосереджувалася в дослідженнях на формально-юридичних аспектах державних і суспільно-політичних інституцій, то об'єктом біхевіористської політології стають різноманітні аспекти поведінки людей як учасників політичного процесу.

Домінування позитивістської та сціентистської методології означало орієнтацію на кількісні, формально-математичні методи відображення політичного життя суспільства.

Вважалося, що політологія має відокремитися від політичної філософії й теорії і звільнитися від ціннісного підходу. З методологічного погляду це допомогло політології досить швидко висунутися на "перехрестя" міждисциплінарних досліджень, що охопили майже всі суспільні науки.

Водночас надзвичайної популярності набула теорія раціонального вибору, що ґрунтувалася на методологічному індивідуалізмі. Останній стверджував, що всі суб'єкти політики (виборці, політики, бюрократи) мають на меті максимізувати власні матеріальні інтереси, а отже, є підстави виводити соціальні феномени з поведінки окремих людей.

Під цю методологію підлапітовувалися моделі з використанням математичних методів, таких, наприклад, як метод групового врахування аргументів, який дає змогу досліджувати зв'язки між певними параметрами, що впливають на об'єкт дослідження, а також встановлювати ієрархічну вагу їх впливу.

Розвиток методології опитувань та інших прийомів біхевіоризму й неопозитивізму дав потужний поштовх до розвитку політології. Але за всієї доволі розвиненої наукової бази позитивізму він не досяг певного теоретичного рівня узагальнення, оскільки був спрямований на здобуття емпіричної інформації, відкидаючи висновки світоглядного, ціннісного й ідеологічного характеру.

Отже, відігравши свого часу свою роль у боротьбі з академічною політологією, якій були притаманні абстрактні політи-ко-філософські та формально-правові концепції та ігнорування політичної конкретики, позитивізм сприяв заміні реальних політичних процесів на нежиттєздатні, абстрактні (тепер уже емпіричні) моделі.

У намаганні усунути вади позитивізму, які спричинені надмірним захопленням емпіричними дослідженнями за рахунок обмеження ролі політичної теорії, виникли постбіхевіоризм і постпозитивізм.

Підсумовуючи, можна виокремити приблизно три етапи розвитку політичної науки:

1) стародавній етап, який пройшов шлях від релігійно-міфологічних форм тлумачення політичної сфери до часткової раціоналізації політичних уяв;

2) етап Нового часу (XVI-XIX ст.), який сформував політико-ідеологічну базу політології;

3) сучасний світ (початок XX ст.), який конституював політичну науку як таку.

Структура політології

· історія політичних учень

· теорія політики

· прикладна політологія

Історія політичних учень досліджує зародження, становлення і розвиток політичних поглядів, ідей, теорій тощо протягом усього періоду існування державне організованого суспільства. Основними етапами цієї історії є Стародавній світ, Середньовіччя, Відродження, Новий і Новітній час.

Теорія політики вивчає політику як цілісний предмет і має свої внутрішні структурні елементи:

· концепції політики і влади;

· теорії політичної системи і процесів;

· моделі політичної участі й лідерства;

· теорії формальних і неформальних інститутів політики — державознавство, партологія, концепції груп інтересів, бюрократії та еліт;

· теорії міжнародних відносин і зовнішньої політики.

Прикладна (практична) політологія безпосередньо стосується процесів здійснення політики:

· розробка політичних технологій;

· прийняття політичних рішень;

· проведення виборчих кампаній, політичної реклами;

· врегулювання політичних конфліктів;

· проведення політичних переговорів;

· лобіювання;

· політичні прогнозування, планування й консультування;

· методику розробки експертно-аналітичних матеріалів і політичних документів та ін.

Окрему галузь науки складає порівняльна, або компаративна (від лат. порівняльний) політологія, яка проводить порівняльні дослідження політичних явищ і процесів різних держав, регіонів та епох.

У структурі політології розрізняють також емпіричний і теоретичний рівні та аспекти знань і досліджень.

У структурі політології існують наступні складові:

· історія політичних учень;

· теорія політики;

· практична й порівняльна політологія;

· кратологія (наука про владу);

· партологія (наука про політичні партії);

· елітологія (теорії еліт);

· електоральна політологія.

В Україні в межах галузі “Політичні науки” виокремлено такі спеціальності:

· теорія та історія політичної науки;

· політичні інститути та процеси;

· політична культура та ідеологія;

· політичні проблеми міжнародних систем та глобального розвитку;

· етнополітологія та етнодержавознавство.

Як навчальна дисципліна політологія вперше з'явилася в університетах США в середині XIX ст. напередодні громадянської війни між Північчю і Півднем. Вводячи курс політичної науки, керівництво американських університетів мало на меті сприяння формуванню політичної культури громадян, їх прихильності до демократичних цінностей.

У європейській вищій школі політологію почали викладати з середини XX ст.

СРСР стояв осторонь загального процесу становлення і розвитку політології як науки і навчальної дисципліни. Теоретичні положення політології не вписувалися в основні постулати панівної в цих країнах марксистсько-ленінської ідеології. Залучення науковців і громадян до розроблення й вивчення проблем політології суперечило інтересам панівної комуністичної верхівки. Тому до другої половини 80-х років в СРСР політологія не визнавалась за науку, а окремі дослідження політики здійснювались у межах історичного матеріалізму, наукового комунізму, історії КПРС, політичної економії, теорії держави і права та деяких інших ідеологізованих дисциплін.