Створення Ліги Націй. Мандатна система
Питання про Лігу на порядку денному виявилося одним з головних як мінімум з двох головних причин. По-перше, як міжнародний орган Ліга насправді могла внести практичний вклад в регулювання міжнародних відносин і зменшення небезпеки війни. По-друге, Ліга і її Статут були покликані дати правову і моральну санкцію політиці великих держав, легалізувати її в очах громадської думки, яка до 20-м рокам ХХ століття вже ставало важливим політичним чинником, - передусім в демократичних і ліберальних країнах.
У цьому Клемансо зустрів дуже серйозний опір Вільсона, що вважав, що створення світового ладу треба починати якраз з будівництва Ліги. На думку США, Лізі як головній міжнародній організації по створенню нової системи колективної безпеки можна було навіть взагалі делегувати право розробки мирного договору з Німеччиною. Вильсон наполіг на підготовці проекту створення Ліги спеціальною комісією. У рамках конференції був утворений (25 січня 1919 р.) комітет з підготовки проекту Ліги націй. Резолюція про його установу, запропонована британською делегацією, передбачала, що Ліга
1) буде створена для врегулювання усіх питань, пов'язаних з установленням миру і сприяння міжнародній співпраці, здійсненню гарантій виконання взятих міжнародних зобов'язань;
2) стане невід'ємною частиною загального договору про мир і залишиться відкритою для приєднання кожної цивілізованої нації, яка прийме і підтримає її цілі;
3) забезпечить періодичні зустрічі її членів на міжнародних конференціях (сесіях), в інтересах чого будуть створена постійна організація і секретаріат для забезпечення роботи Ліги в перервах між конференціями (сесіями).
Статут Ліги Націй був вироблений спеціальною комісією, створеною на Паризькій мирній конференції 1919-1920 років, і включений у Версальський мирний договір 1919 року й інші мирні договори, що завершили Першу світову війну 1914-1918 років. Спочатку статут організації був підписаний 44 державами, у тому числі 31 державою, що приймала участь у війні на стороні Антанти або приєдналася до неї (Австралією, Бельгією, Болівією, Бразилією, Великобританією, Гаїті, Гондурасом, Грецією, Індією, Італією, Канадою, Китаєм, Кубою, Ліберією, Нікарагуа, Новою Зеландією, Панамою, Перу, Польщею, Португалією, Румунією, Сіамом, США, Еквадором, Югославією, Південно-Африканським Союзом, Чехословаччиною, Уругваєм, Францією, Хіджазом /у 1916-1925 роках — формально незалежне королівство, із 1925 року входить у Саудівську Аравію/, Японією), і 13 державами, що дотримувалися нейтралітету в ході війни (Аргентиною, Венесуелою, Данією, Іраном, Іспанією, Колумбією, Нідерландами, Норвегією, Парагваєм, Сальвадором, Чилі, Швецією, Швейцарією). Хоча комісію з вироблення статуту Ліги Націй очолював президент СІЛА В. Вільсон, згодом США його не ратифікували і не ввійшли в число членів цієї організації.
Основною метою Ліги Націй відповідно до її статуту був «розвиток співробітництва між народами та гарантія їхнього миру і безпеки». Основними органами організації були: Асамблея (у її роботі брали участь усі члени Ліги Націй; сесії Асамблеї проходили щорічно у вересні), Рада Ліги Націй (спочатку складалася з 4 постійних членів — представників Великобританії, Італії, Франції та Японії і 4 непостійних членів; згодом склад і число членів Ради змінювалися) і постійний секретаріат на чолі з Генеральним секретарем. Всі рішення Асамблеї і Ради, за винятком рішень з процедурних питань, повинні були прийматися одноголосно.
При Лізі Націй на правах автономних організацій були створені Постійна палата міжнародного правосуддя, Міжнародна організація праці й інші організації. Основні органи Ліги Націй розташовувалися в Женеві (Швейцарія). У перші роки свого існування Ліга Націй була одним із центрів організації боротьби проти Радянської держави, що, проте, активно брала участь у конференціях, які проходили під егідою цієї організації, і нарадах з роззброювання, вносячи пропозиції, спрямовані на реальне розв'язання цієї найважливішої міжнародної проблеми.
Під прикриттям Ліги Націй на початку 20-х років XX сторіччя був зроблений у формі роздачі мандатів поділ колоній між державами-переможцями. Ліга Націй робила численні спроби згладити гострі протиріччя між головними її учасниками на основі антирадян-ської змови. У 1926 році членом Ліги Націй стала Німеччина. У 1931 році Японія, будучи членом Ліги Націй, напала на Китай, але реальної протидії з боку Ліги Націй агресор не побачив — усе обмежилося лише її «рекомендаціями». У 1933 року Німеччина і Японія вийшли з цієї організації, щоб одержати повну свободу дій для підготовки нової війни.
У середині 30-х років, у зв'язку з наростанням військової загрози з боку фашистських режимів Німеччини, Італії та мілітаристської Японії, 30 держав-членів Ліги Націй, з ініціативи французької дипломатії, звернулися до СРСР із пропозицією про вступ у цю організацію. 18 вересня 1934 року СРСР вступив у Лігу Націй і зайняв постійне Місце в її Раді, незважаючи на те, що проти його прийняття голосували Нідерланди, Португалія і Швейцарія. Вступаючи в Лігу Націй, СРСР розраховував, що в умовах виходу з організації найбільш агресивних держав йому вдасться хоч до деякої міри зашкодити розв'язанню війни. При цьому Радянський уряд попередив усіх учасників організації, що він не приймає на себе відповідальність за їхні попередні рішення і договори, укладені без участі СРСР.
Найважливішими питаннями, що обговорювалися у Лізі Націй із 1934 до 1939 років, були: італійська агресія проти Ефіопії (1935-1936 роки); порушення Німеччиною Версальського (1919 рік) і Локарнського (1925 рік) договорів у зв'язку з ремілітаризацією нею Рейнської зони в 1936 року; італо-німецька інтервенція в Іспанії (1936-1939 роки); захоплення Німеччиною Австрії (1938 рік) і інші. У ці роки позиція західних держав, що прагнули направити фашистську агресію проти СРСР, визначила безпомічність Ліги Націй, що не зуміла провести жодного ефективного заходу проти держав-агресорів.
Водночас і сам СРСР не був прикладом дотримання своїх міжнародних зобов'язань. За розв'язану ним у 1939-1940 роках війну з Фінляндією він 14 грудня 1939 року рішенням Ради був виключений із Ліги Націй. З цього часу діяльність цієї організації фактично припинилася, формально ж Ліга Націй припинила своє існування в квітні 1946 року відповідно до рішення спеціально скликаної Асамблеї.
Хоча Ліга Націй не змогла справитися зі своїм основним статутним завданням, пов'язаним насамперед із запобіганням Другій світовій війні і з мирним врегулюванням міжнародних конфліктів, вона зіграла свою історичну роль, котра полягає в тому, що ця організація стала прообразом міжнародної універсальної організації світового співтовариства — Організації Об'єднаних Націй, тому що в рамках Ліги Націй був накопичений, нехай і не завжди ефективний, але досвід колективного вирішення найважливіших міжнародних проблем.
З точки зору нового світоустрою дуже велике значення мала і стаття 22 Статуту Ліги Націй. Вона була однією з найбільших за об'ємом і містила положення, що торкалися міжнародної опіки. В першу чергу йшлося про визначення долі колишніх німецьких колоній в Африці і Океанії і про арабські провінції Оттоманської Порти.
Ідея опіки була побудована на припущенні великих держав відносно того, що велика частина неєвропейських територій, держав, що перестали бути під суверенітетом, управляли ними до Першої світової війни, була не в змозі самостійно керувати собою в "особливо скрутних умовах сучасного світу". Виходячи з цієї логіки, Ліга і повинна була довірити опіку над ними "передовим націям світу", щоб вони управляли відповідними територіями від імені Ліги і в якості її мандатаріїв.
Фактично мандатна система становила особливу форму анексії територій, що стали об'єктом колон, політики великих європ. держав у 2-й пол. 19 — на поч. 20 ст. і опинилися в колон, залежності від них. Виникла в результаті переділу уже поділеного раніше колон, державами світу. За Версальським мирним договором 1919 держави Антанти змусили Німеччину і Туреччину, що зазнали поразки у війні, відмовитися від своїх колоній та ряду територій. Водночас мандатна система стала спробою застосувати форму міжнар. опіки «до тих колоній і територій, які внаслідок останньої війни припинили перебування під суверенітетом держав, що раніїле управляли ними, і населяються народами, все ще неспроможними спиратися на себе в напружених умовах сучасного світу і до яких має застосовуватися принцип, що благополуччя і розвиток таких народів становить священний обов'язок цивілізації і що гарантії за здійснення цього обов'язку мають бути включені до Статуту» (п. 1). Здійснення цього принципу означало, що «перебування під опікою таких народів має бути покладено на розвинуті нації, які, зважаючи на їх ресурси, досвід або їх геогр. положення, можуть щонайкраще взяти на себе всю відповідальність і які бажають прийняти її, і що таке перебування під опікою має здійснюватися ними як мандатаріями від імені Ліги Націй» (п. 2) і на підставі договорів між Лігою та окремими державами-мандатаріями.
Мандати Ліги Націй відрізнялися відповідно до стадії розвитку підопічної території, її геогр. розташування, екон. умов та ін. под. обставин (п. 3). У зв'язку з цим мандати були поділені на три класи: мандат А застосовувався до колон, володінь Османської імперії, статус яких наближався до статусу протекторату, мандат В — до колоній у Центр. Африці, які передавалися під безпосереднє управління держави-мандатарія при збереженні деякого ступеня самоврядування; мандат С — до Пд.-Зх. Африки та до о-вів Тихого ок., які управлялися як інтегровані частини тер. держави-мандатарія. Поділ нім. колоній був затверджений Верх, радою Антанти.У 1919, а володінь кол. Османської імперії — на конференції у м. Сан-Ремо 1920 (Італія). Великобританія одержала: мандати А на Ірак, Палестину і Трансйорданію, мандати В — на Танганьїку, частини Того і Камеруну; Франція — мандати А на Сирію і Ліван, мандати В — на частини Того і Камеруну; Бельгія — мандат В на Руанду-Урунді; Японія — мандат С на Тихоокеанські о-ви на північ від екватора (Маршаллові, Каролінські та Маріанські); Південно-Африканський Союз (після 31.V 1961 — Південно-Африканська Республіка) — мандат С на Пд.-Зх. Африку; Австралія — мандат С на о. Науру (спільно з Великобританією і Новою Зеландією) та на кол. нім. Нову Гвінею і о-ви Тихого ок. на південь від екватора; Нова Зеландія — мандат С на о-ви Західне Самоа.
СРСР у ноті урядам Великобританії, Франції та Італії від 18.V 1923 заявив про невизнання мандатної системи. При вступі СРСР до Ліги Націй у 1934 його представник зробив застереження про те, що ст. 22 Статуту Ліги неприйнятна для СРСР і не покладає на нього жодних зобов'язань. Після Другої світ, війни 1939—45 мандатна система була замінена системою опіки ООН. Усі зазначені території, крім тих, які мали мандати А і які здобули незалежність, стали підопічними територіями ООН. Виняток становила Пд.-Зх. Африка, щодо якої Південно-Африканська Республіка не визнавала її статусу підмандатної, а отже, підопічної території.
Мандати Ліги ділилися на три категорії: А, В і С. Мандат "С" був найширшим і дозволяв мандатарію не допускати проникнення в підмандатну територію іноземного капіталу. Тип мандату залежав від оцінки великими державами міри розвитку території, відносно якої він застосовувався. До класу "А" були віднесені території Порти, до класу "Б" - володіння Німеччини в Центральній Африці, до класу "С" - Південно- західна Африка і острови Тихого океану. Мандат класу "С" дозволяв мандатарію управляти підмандатною територією за своїми національними законами, що фактично перетворювало опікувані території на частину держави-мандатарія.
Німецькі володіння були розподілені між державами на нарадах "версальської трійки" 6 травня і на засіданні Верховної ради Антанти 7 травня 1919 р. в Парижі. Оттоманські - на конференції в Сан-Ремо 19-26 квітня 1920 р. Питання про мандати в зоні Тихого океану вирішувалося довго і було врегульоване тільки після Вашингтонської конференції 1921-1922 рр.
Великобританія отримала манданты на Палестину (із складу якої виділила пізніше підмандатну територію Трансиордании) і Месопотамію (мандат був оформлений британо-иракским договором 1922 р.), а також Танганьику, частини Того і Камеруну. Франція - на Сирію, Ліван і фрагменти Камеруну і Того, що не увійшли до мандату Великобританії. Бельгія - на Руанду-Бурунді. Японія - на Маршалловы, Каролінські і Марианские о-ва. Південно-африканський Союз - на колишню німецьку Південно-західну Африку, Австралія - на о. Науру, колишню німецьку частину о. Нова Гвінея і острови на південь від екватора. Нова Зеландія - на о-ва Західне Самоа. Малося на увазі, що у разі виходу держави-мандатарія з Ліги націй втрачав силу і виданий від імені Ліги мандат.