Політична опозиція другої половини 60 – серед. 80-х р. в Україні: програмні та організаційні засади
Рух опору в Україні – це дії, спрямовані на здійснення державних законів і статей Конституції, які визначають громадянські та національні права УРСР в СРСР. Головною опозицією 2 пол. 60 – 80 рр. виступали дисиденти. Їхньою формою вияву руху опору були протести, адресовані до влади, демонстрації та так звана самвидав на література. Одним із перших збірних виявів руху опору можна вважати конференцію у справах культури мови в Київському Університеті у лютому 1963, під час якої висунуто серед інших вимогу увести в УРСР українську мову як урядову та повернути права національної меншости українцям в РСФСР. У 1962–1963 були поширені не дозволені до друку поезії і щоденник В. Симоненка, а у 1964 — анонімна листівка-протест проти підпалу Бібліотеки АН УРСР у Києві. 4 вересня 1965 р. в кінотеатрі «Україна» в Києві І. Дзюба і В. Чорновіл виступили з протестом проти проведених тоді арештів української інтелігенції. Восени того ж року в обороні заарештованих виступили з петиціями і протестами до влади видатні діячі культури і науки, серед яких були: М. Стельмах, А. Малишко, Г. і П. Майбороди, О. Антонов, С. Параджанов, В. Кирейко, Л. Костенко, І. Драч, Л. Серпілін. У грудні 1965 І. Дзюба вислав на адресу першого секретаря ЦК КПУ П. Шелеста та голови Ради Міністрів УРСР В. Щербицького протестного листа проти репресій та додав до нього есе під назвою «Інтернаціоналізм чи русифікація?
На початку 1966 в Києві, Львові, Івано-Франківському, Луцьку та інших містах України відбулися з грубими порушеннями радянських законів політичні процеси. Того ж року В. Чорновіл зладив збірку біографій та творів 20 засуджених під назвою «Лихо з розуму» і вислав на 55 сторінкове звернення до прокурора УРСР Ф. Глуха та інших, в якому з'ясував порушення громадянських прав заарештованих.
Рух опору виступав також в обороні національних меншостей України, що виявилося зокрема у виступі І. Дзюби і В. Некрасова у Бабиному Яру у вересні 1969, у заявах діячів руху опору на оборону кримських татар тощо.
Політичним позиціям руху опору притаманні ідеї гуманізму, політичної та соціальної демократії, особистої та національної свободи. У центрі мислення учасників руху опору є людина, її гідність, її право вільно розвиватися. Метою руху опору є українська демократична самостійна держава.
Політика русифікації України 60 – серед. 80-х р. Наслідки цього процесу для укр..нації.
Політика русифікації здійснювалася Кремлем під прикриттям «соціалістичного інтернаціоналізму». Пропаганда нібито безнаціонального інтернаціоналізму була насправді зручним засобом російщення національних культур.
Головну роль в русифікації відігравала загальноосвітня школа. Наступ російської школи в національних республіках відбувався навіть без «інтернаціонального» прикриття. 31 червня 1978 р. була опублікована постанова ЦК КПРС «Про подальше вдосконалення вивчення і викладання російської мови в союзних республіках». Заходи по її реалізації обговорювалися у травні наступного року на науково-практичній конференції в Ташкенті. Заохочувався перехід на російську мову викладання в старших класах. 28 травня 1983 р. ЦК КПРС і Рада міністрів СРСР ухвалили ще одну постанову «Про загальні заходи щодо вивчення російської мови в загальноосвітніх школах та інших навчальних закладах союзних республік».
Витіснення укр. мови було продуманим і комплексним. У столиці УРСР в середині 80-их років у класах з укр. мовою навчання лишилося близько 22 відсотки учнів. У Київському університеті ім.. Т. Шевченка національною мовою викладалося менше половини суспільних та гуманітарних наук. З 11 театрів міста лише один був українським.
За 1981-1985 рр. в Україні було надруковано понад 40 тис. назв нових кних і брошур, з них укр.. мовою – лише до 10 тис. У кінопрокаті налічувалося 17 тис. копій художніх фільмів російською і менше 2 тис. – українською мовою.