Розділ ііі суспільно-політичний лад і право україни 3 страница

Національно-визвольна війна почалася з повстання козаків під проводом чигиринського сотника Б.Хмельницького, який взявся за зброю із-за власної кривди, якої він зазнав від Чи­гиринського підстарости Чаплинського. Після розгрому польських військ під Жовтими Водами та Корсунем повстан­ня охопило Поділля та Волинь. Після розгрому у вересні 1648 р. поляків під Пилявцями селянські повстання охопи­ли Галичину.

Скориставшись перемогами, Б.Хмельницький, який став гетьманом, поставив вимоги перед польським урядом про амністію для усіх, хто брав участь у повстанні, залежність гетьмана тільки від короля, скасування церковної унії, га­рантування козацьких прав, збільшення кількості реєстро­вих козаків, територіальну автономію України.

Підтримка, яку одержав Б.Хмельницький від киян, розк­рила йому очі на те, що в Україні почалася війна за неза­лежність, і це сприяло творенню його державницької ідео­логії.

Військова невдача влітку 1649 р. під Зборовом змусила Б.Хмельницького підписати мирний договір, за яким у ме­жах Речі Посполитої створювалась автономна область у складі Київського, Брацлавського та Чернігівського воєводств. Ця область знаходилася під керівництвом гетьмана. Кількість реєстрових козаків мала становити 40 тис, а селяни мали повернутися до панів. Відновлювалася польська адміністра­ція, а польська шляхта могла повернутися до своїх маєтків. Церковна унія скасовувалась, а єзуїтські школи закривались. Православна церква зрівнювалась у правах з римо-католицькою. Територія України поділялася на 16 полків, а гетьман зносився з іноземними державами. Отже, результатом війни було створення національно-територіальної автономії для ко­зацького стану населення України.

Умови Зборівського договору не виконувала ні Польща, а ні Б.Хмельницький. Обидві сторони розуміли неминучість нової війни. Навесні 1651 р. поляки почали військові дії і за умовами Білоцерківського договору автономна частина Ук­раїни обмежувалася тільки Київським воєводством. Але і цей договір не був реалізований із-за того, що один із шляхтичів наклав у сеймі на нього «вето». Подальші військові дії вели­ся з перемінним успіхом. Кожна із сторін шукала собі союз­ників на міжнародній арені. Богдан Хмельницький, зокрема, вступав у союз з Кримом, Туреччиною, Молдавією. Але всі вони не приносили належних результатів. Брак надійних союзників наштовхнув Б.Хмельницького на укладення со­юзу з Московською православною державою.

Богдан Хмельницький звертався з проханням про допо­могу Москви у війні проти Польщі, починаючи з 1648 року. Але московський уряд відповідав загальними заявами або посилав лише хліб та сіль, не бажаючи порушувати мирний договір з Польщею. Хоча союз з Україною був конче по­трібний для Москви, але вона не поспішала з допомогою, боячись, що революція селянства України пошириться і на Московську державу. Москві потрібна була виснажена і зне­кровлена війною Україна. У жовтні 1653 р. Земський собор у Москві ухвалив прийняти Україну «під високу руку царя». На Раді старшин та загальній Раді мешканців Переяслава у січні 1654 р. на переговорах з російським посольством було досягнуто угоди про встановлення військового союзу Украї­ни з Московською державою, гарантовано захист москов­ським царем України та збереження всіх прав і вільностей Української держави.

У березні 1654 р. українське посольство прибуло до Моск­ви з проектом договору про військовий союз. Цей проект відомий під назвою «Березневих Статей» Богдана Хмель­ницького. Проект угоди складався із 23 статей. Основною їх ідеєю було встановлення військового союзу між Україною та Московською державою, збереження як внутрішньої, так і зовнішньої самостійності української держави. Задовільна відповідь царя українським послам на 23 статті була рати­фікацією договору. Отже, цей договір не порушував суве­ренних прав України.

Аналіз Переяславсько-московського договору показує, що Україна уклала військовий союз з Москвою на рівноправ­них засадах. Цей договір звільняв Україну з-під підлеглості Польщі. У тогочасній Польщі, Швеції, Туреччині, не дивля­чись на українсько-московський союз, Україну розглядали як незалежну державу, а Б. Хмельницького вважали за її главу. Гетьмана Б.Хмельницького в Україні називали «Геть­ман з божої милості», «Государ», «Зверхній властитель», «нашої землі Начальник і Повелитель».

Українсько-Московський військовий союз був спрямова­ний проти Польщі і мав деякі риси протекторату Москви. Подібні договори Б.Хмельницький уклав з Кримом та Ту­реччиною.

Московський уряд вважав, що договір з Україною мав чинність тільки за життя Б.Хмельницького, а тому понов­лював його з новообраними гетьманами, вносячи до нього суттєві зміни.

Союз України з Москвою викликав до життя союз Польщі з Кримом, і спільні польсько-татарські війська з осені 1654 р. почали руйнувати Поділля, Брацлавщину. Українсько-мос­ковські війська воювали в Галичині, звільнили Білорусію і значну частину Литви. Визнало владу гетьмана населення Волині, Поділля та Полісся. Отже, територія Української держави поширилася на захід та північ. Одночасно Польща зазнала поразки від Швеції, і становище Речі Посполитої стало безнадійним. Але її врятувала Москва. Польська шляхта запропонувала московському цареві польську корону і той пішов у 1656 р. на укладення у Вільно сепаратного, без участі України, перемир'я з Польщею. Б.Хмельницький вважав, що військовий союз України з Москвою втратив чинність, а тому у 1657 р. пішов на створення коаліцій з Швецією, Бран­денбургом, Семигородом, Молдавією та Литвою. За домо­вленістю між союзниками, Польща мала бути розділеною, і Україна мала включати усі землі, заселені українцями. Ук­раїна разом із Швецією встановлювали протекторат над Литвою. Але розгром Данією Швеції звів нанівець досяг­нення коаліційних домовленостей.

Отже, 1657 р. був кульмінаційним моментом престижу не­залежної Української держави. Б.Хмельницький зумів ство­рити й міцну авторитетну владу. Хоча влада гетьмана була виборною, але Б.Хмельницький планував зробити її спад­ковою.

Українська держава, що виникла у 1648 p., проіснувала аж до 1783 року, коли повністю було скасовано її залишки: військову організацію та незакріпачене селянство. Ця дер­жава розвивалася не звичайним шляхом. Вона раптово по­стала у середині XVII ст. на чистому місці шляхом збройної боротьби і мала назву «Військо Запорізьке». Військовий характер держави відбився на йменуванні її глави (гетьмана), який поєднував у своїх руках функції військового керівника і глави держави.

Як уже зазначалося, Б.Хмельницький планував передати впаду гетьмана у спадщину, Спочатку він призначив своїм спадкоємцем старшого сина Тимоша, а коли той загинув — неповнолітнього Юрія. На старшинській Раді було затверд­жено спадкоємцем гетьмана Юрія Хмельницького, що вик­ликало опозицію з боку старих полковників. За наказом Богдана Хмельницького п'ятьох опозиціонерів було страче­но, що негативно позначилося на становищі у війську. Коли у кінці липня 1657 р. Богдан Хмельницький помер, то Юрій залишався гетьманом тільки один місяць, а потім добро­вільно відмовився від гетьманату.

На старшинській Раді було тимчасово обрано гетьманом Івана Виговського, а потім на Генеральній раді у Корсуні, за участю міщан і духовенства, було підтверджено його обран­ня. Оскільки запорізькі козаки не брали участі на цій Раді, то запорізька старшина почала оспорювати законність об­рання Івана Виговського. За допомогою Москви у Переяс­лаві було скликано нову Генеральну раду, але й тут Івана Виговського було одностайно обрано гетьманом.

У вересні 1658 р. Іван Виговський уклав у Гадячі з Польщею договір, за яким Польща, Литва та Україна вступали до со­юзу і тим самим створювали конфедерацію. Україна, що називалася «Велике князівство Руське» включала територію Київського, Брацлавського та Чернігівського воєводств. У відповідності із Гадяцьким договором Україна створювала свій законодавчий і виконавчий органи. Вища законодавча влада мала належати Національним зборам, а виконавча — обраному населенням гетьману, якого затверджує король. В Україні скасовується унія, а римо-католицька та православ­на церкви визнаються рівноправними. «Велике князівство Руське» має свою адміністрацію, монету, армію.

Цей договір спричинив у 1659 р. війну Москви проти Ук­раїни. Проте стотисячне московське військо у бою під Ко­нотопом було розгромлене вщент, але промосковське по­встання, що почалося за спиною І.Виговського, змусило його скликати Генеральну раду, на якій він відмовився від гетьманства. Гетьманом було обрано Юрія Хмельницького (1659-1668 pp.).

Старшина, яка підтримала обрання гетьманом Ю.Хмель­ницького, схилялася до союзу з Москвою, і за новими стат­тями договору Україна по суті справи підпорядковувалася Москві, а Київський митрополит — Московському патрі­архові. У відповідності із статтями 1659 р. гетьман, після його обрання мав їхати на уклін до царя; він не мав права без згоди царя призначати та звільняти полковників, само­стійно ходити у військові походи; Рада не мала права без дозволу царя змінювати гетьмана. Ці статті договору пока­зують, що Москва прагнула знищити українську дер­жавність.

Тяжкі наслідки договору негативно позначилися на стано­вищі різних верств населення. Московські воєводи почали втручатися в управління державою, а московські солдати чинили грабіж та насильство над населенням. З України вивозилася срібна монета, а завозилася мідна. Москва прий­мала без згоди гетьмана делегації від української старшини, від міст, духовенства та звільняла окремі групи населення від податків та різних тягарів, роздавала землі у власність. Тому влада гетьмана ставала номінальною.

У битві під Чудновом (1660 р.) українсько-московські війська зазнали поразки, і Юрій Хмельницький підписав з Польщею договір, який був повторенням Гадяцького дого­вору. Але Україна була розірвана на дві частини: Лівобереж­на залишалася під владою Москви, а Правобережна Украї­на, зберігаючи автономію, ставала частиною Польщі.

На так званій «Чорній Раді» 1663 р., де були присутні не тільки козаки, але й міщани та селяни, гетьманом було об­рано Івана Брюховецького (1663—1668 pp.), який погодився на збільшення кількості московських військ в Україні та на стягнення податків з українського населення на користь Москви. Гетьман також позбавлявся права мати зносини з іншими державами.

За московсько-польським Андрусівським договором 1667 p., Що був укладений без участі українських представників, Пра­вобережна Україна відходила до Польщі, а Лівобережна — до Москви.

Усе це в сукупності викликало загальне незадоволення проти Москви та гетьмана. У 1668 р. І.Брюховецький скликав Раду старшин, на якій заявив про необхідність вигнати з України московських воєвод і просити захисту у Туреччини. Одночас­но гетьман Правобережної України Петро Дорошенко (1665— 1676 pp.) скликав у січні 1668 р. Раду, на якій також було ухвалено просити протекції у турецького султана. Петра До­рошенка було проголошено гетьманом усієї України.

Війна Петра Дорошенка проти Польщі та його союз з Ту­реччиною та Кримом, спустошили Правобережну Україну, і Дорошенко під тиском Москви змушений був зректися геть­манства. Обраний старшинською Радою гетьманом Дем'ян Многогрішний (1669-1672 pp.) підписав у Глухові договір України з Москвою, за яким ще більше обмежувалася авто­номія України. Гетьман не мав права зноситися із зарубіж­ними країнами, але податки збирали українські урядовці і відправляли їх до Москви. Московські воєводи з'явилися не тільки в Києві, але й у Чернігові, Ніжині, Переяславі та Острі. Кількість реєстрових козаків становила ЗО 000, створювався особливий полк козаків у вигляді сторожі гетьмана, який займався також приборканням невдоволених. 1672 року геть­мана Многогрішного разом з усією сім'єю було заслано де Сибіру. Обраний гетьманом Іван Самойлович (1672-1678 pp.) під тиском старшини почав змінювати демократичний устрій української держави на аристократичний. За Самойловича головні державні питання вирішувались не на Загальній Раді, а на Раді старшин. Було створено так званий інститут бун­чукових товаришів, до якого входили головним чином сини старшин.

Хоча гетьман був обмежений у зовнішніх зносинах, але коли почала складатися антитурецька коаліція на початку 80-х pp. XVI ст. у складі Австрії, Венеції, Польщі, Ватикану та Моск­ви Самойлович відмовився брати в ній участь, побоюючись, що знищення татарського ханства зашкодить становленню незалежної України. Невдалий 1687 р. похід московських військ на Крим дав можливість звинуватити Самойловича у зраді, і його та його сім'ю було заслано до Сибіру.

На скликаній у липні 1687 р. Генеральній військовій Раді гетьманом було обрано Івана Мазепу (1687-1709 pp.), а також ухвалено так звані Коломацькі статті, що регулювали відносини України з Москвою. Коломацькими статтями Україні заборонено було порушувати вічний мир Москви з Польщею, самостійно зноситися з іноземними державами. Додатково вводилися московські війська до Батурина — гетьманської резиденції, для контролю за діяльністю україн­ського уряду. Статтями заборонялося стверджувати, що «Ма­лороссийский край гетьманского регаменту», а тому дозво­лявся вільний перехід з Москви в Україну. Отже, Коломацькі статті вперше заперечують державність України.

Завдяки політичному досвіду та патріотизму І.Мазепи Ко­ломацькі статті не були реалізовані. Він прагнув до того, щоб створити державу на всій території України, створити із козацької старшини привілейований стан, на який можна було б спертися у державному будівництві. Коли почалася російсько-шведська (Північна) війна, І.Мазепа почав про­водити самостійну зовнішню політику. У 1704 р. на Право­бережну Україну було введено українські війська. Ї.Мазепа почав запроваджувати на Правобережжі той же соціально-економічний лад, який існував і на Лівобережжі. Він збільшив в Правобережній Україні кількість полків — з 4 до 7₅ при­значив полковників, вихідців з правобережної частини. Він почав роздавати землі старшині та церкві.

Отже, під владою гетьмана Івана Мазепи на початку XVIII ст. знову було об'єднано українські землі.

Трагедія Мазепи полягала в тому, що він повинен був до­тримуватись Коломацьких статей стосовно зовнішніх зно­син, але неодноразово застерігав Петра І від союзу з Польщею, маючи на увазі ту шкоду, яку такий союз завдав би Україні. Україна брала участь у війні з Кримом, Туреччи­ною та Швецією, що коштувало їй багато сил. Будівництво Петром І численних укріплень в Україні лягало тяжким тя­гарем на українське населення.

Для України величезну небезпеку становило закінчення Північної війни: у випадку перемоги у війні Росії, яка ви­ступала у союзі з польським королем Августом II, Україна була б поділена між Польщею і Росією; у випадку перемоги Швеції, яка виступала у союзі із польським магнатом Сапі-гою, Україна, як союзник Москви, стала б частиною Польщі.

Тому виходом із цього становища було звільнитися від за­лежності Москви ще до закінчення війни.

Мазепа разом із старшиною планували створити незалеж­не «особливе князівство». Ще у 1706 р. між Україною і Шве­цією було укладено угоду, за якою Україна мала стати неза­лежним князівством, а Мазепа — князем або гетьманом. Після його смерті мав бути обраний населенням його на­ступник. Швеція зобов'язувалася захищати Україну. Про шведсько-українську угоду знало невелике коло наближе­них до Мазепи осіб. І коли Карл XII з'явився з військом в Україну, то не тільки селяни, але й старшини не знали, що шведи прийшли не як вороги. На той час з 10 українських полків лише три було в Україні. Розташувавшись на зимів­лю, шведи вимагали продуктів харчування та фуражу, що викликало опір у населення.

Великим успіхом І.Мазепи був перехід на його бік 8 000 запорізьких козаків. Але навесні 1709 р. російське військо зруйнувало Запорізьку Січ, що сприяло подальшому відходу від Мазепи і шведів українського населення.

У битві під Полтавою в червні 1709 р. шведсько-українські війська зазнали поразки. Карл Х1Ї і Мазепа втекли до Бен­дер. Там незабаром і помер Мазепа.

Перемога Петра І під Полтавою поклала початок успішній експансивній зовнішній політиці Росії. Від Петра І Росія ста­ла йменуватися імперією. Україна ж протягом XVIII ст. по­ступово втрачає політичну автономію. Ліквідація державності України була завершена на початку 80-х років XVIII ст.

Після смерті І.Мазепи на Генеральній Раді старшини і за­порожців на чолі з кошовим Гордієнком, гетьманом було обрано Пилипа Орлика (1710—1742 pp.). Одночасно з об­ранням гетьмана було схвалено конституцію, що мала назву «Конституція прав і свобод Запорізького Війська». У літера­турі її називають Конституцією Орлика. Основним її пунк­том є проголошення незалежності України; наголошувало­ся, що в Україні повинна бути тільки православна церква, яка має залежати не від московського патріархату, а від кон­стантинопольського.

Конституція передбачала створення вищого законодавчо­го органу — Генеральної Ради, який мав би скликатися тричі на рік. Він мав складатися з Генеральної старшини, пред­ставників від Запоріжжя та по одному представникові від кож­ного полку. Конституція обмежувала права гетьмана, зокре­ма він не міг самочинно призначати на посади — всі вони повинні бути виборними. Гетьман не мав права нікого суди­ти, цим мав займатися Генеральний суд. Без рішення Гене­ральної Ради гетьман мав право розглядати тільки поточні питання, радячись при цьому з генеральною старшиною.

Конституція також звертала увагу на становище міщан, посполитих та козаків. В ній, зокрема, зазначалось, що геть­ман мав стежити за тим, щоб старшина не утискувала «лю­дей убогих». Скасовувались усі тягарі, що були накладені на селян і козаків, та державні монополії.

Отже, у відповідності із «Конституцією прав і свобод Запо­різького Війська» Україна мала стати демократичною респуб­лікою з виборними законодавчим і виконавчим органами.

Коли Петро І дізнався про перехід Мазепи на бік Карла XII, то наказав обрати гетьманом Івана Скоропадського (1708—1722 pp.). Було призначено спеціального міністра-резидента, який мав стежити за поведінкою гетьмана, при­слухатися до розмов у середовищі козаків і про все повідом­ляти цареві. Петро І самостійно почав призначати полкову та сотенну старшину, головним чином не українців. Він роз­давав російським дворянам маєтки, куди переводилися з Росії селяни-кріпаки, тим самим насаджувалося кріпацтво, якого в Україні не існувало. Отже влада гетьмана зводилася на­нівець.

Петро І вживав різноманітних заходів, щоб знекровити Україну. Десятки тисяч козаків та селян було послано на будівництво фортець, каналів та нової столиці. Він скерову­вав торгівлю України тільки на Москву, що гальмувало ук­раїнський експорт, а значить розвиток продуктивних сил.

У 1722 р. було засновано Малоросійську колегію, до якої входило шість московських старшин під головуванням пре­зидента-бригадира Степана Вельямінова. Завданням Мало­російської колегії було нібито, як зазначалося у грамоті Петра І до українського народу, щоб «народ український не був ні від кого обтяжений — а ні неправими судами, а ні утисками старшини».

Насправді ж Колегія докорінним чином обмежувала суве­ренну владу гетьмана, по суті справи знищувала залишки Переяславсько-Московського договору про союз України з Росією.

Після смерті Скоропадського старшина звернулася до Пет­ра І з проханням дозволити провести вибори нового гетьма­на і тимчасово призначила наказним гетьманом Павла По­луботка (1722—1724 pp.). Паралельно почали діяти дві уста­нови: Генеральна військова канцелярія на чолі з наказним гетьманом та Малоросійська колегія. Остання почала відда­вати накази Генеральній військовій канцелярії та займатися фінансами. Гетьман протестував проти таких дій. Павло По­луботок провів судову реформу, зробивши колегіальним Ге­неральний суд, куди можна було скаржитись на дії місцевих судів та адміністрації, чим вибив зброю з рук Малоросійсь­кої колегії, яка нібито мала захищати українське населення.

Петро І наказав заарештувати Полуботка та його при­бічників, чим розгромив останню горстку старшини, що боролася за українську державність.

Терор, розпочатий в Україні, перетворив Малоросійську колегію разом із слухняною старшиною на одноосібний орган управління. Малоросійська колегія накладала нові податі, які щороку збільшувалися. Якщо, наприклад, у 1724 р. з українського населення було стягнуто і відправ­лено до Петербурга податей на суму в 45 527 карбованців, то у 1725 р. — 244 225 крб. Все це у сукупності викликало значні хвилювання серед українського населення. Тому-то через два роки після смерті Петра І було скасовано Малорсійську Колегію, а також податки, які вона наклала. Украї­ною почала відати Колегія закордонних справ. Росіянам було заборонено купувати землю в Україні, відновлювало­ся гетьманство.

Обраний гетьманом Данило Апостол (1727—1734 pp.) по­чав добиватися набуття «гетьманських статей», які після об­рання гетьмана затверджував цар. Та замість «статей» ві одержав так звані «Решительные пункты», які закріплювала за Україною права автономної країни. З метою врегулюван­ня прикордонних справ, гетьман одержав право диплома­тичного листування з Кримом та Польщею. Генеральну старшину мала обирати сама старшина, але затверджував її цар. У військовому відношенні гетьман підпорядковувався не цареві, як то було раніше, а генерал-фельдцехмайстрові. Обрання гетьмана мало проводитися тільки за згодою царя. У Генеральному суді засідали троє українців і троє росіян, а оскаржити його рішення можна було не до гетьмана, а до царя. Створювалося окреме фінансове управління у складі одного росіянина і одного українця. Росіянам дозволялось купувати землі в Україні.

Отже, «Решительные пункты» не вносили нічого нового в державний устрій України, але давали можливість нормува­ти відносини та загнуздати російське свавілля.

Спираючись на статті «Решительных пунктов», Данило Апостол провів реєстрацію рангових земель.

За старим звичаєм старшина, який посідав якусь посаду, мав право на земельні маєтності. Якщо він залишав посаду, то земля, що звалася «ранговою», переходила до його на­ступника. Таким чином, рангові землі надавалися тій або іншій особі у володіння на час виконання службових обо­в'язків. Таке володіння не могло бути трансформоване у власність.

Проте під час гетьманства І.Мазепи деякі рангові землі перейшли у власність. Перехід рангових земель у власність прискорився за гетьмана Скоропадського та у роки правлін­ня Малоросійської колегії. Тому фонди рангових земель були вичерпані.

Трьохрічне слідство гетьманських комісарів (1729—1731 pp.) було узагальнено у так званих «Генеральних слідствах о маєтностях». Хоча незаконно захоплені рангові землі не було повернуто, проте було юридично оформлено державну (ран­гову), муніципальну, церковну, монастирську та приватну форму власності на землю, а також встановлювались служ­бові та податкові повинності власника. «Генеральні слідства о маєтностях» містять матеріал, аналіз якого показує, що, наприклад, у Полтавському полку було 81% вільних селянсь­ких дворів, а у Чернігівському — тільки 7%. Але в Україні селяни ще не були закріпачені, вони перебували у певній економічній залежності. Селянин будь-коли міг піти з землі власника. Але той факт, що російські дворяни мали право переводити з Росії на українські землі селян-кріпаків, пока­зує, що в Україну вносилася нова правова норма.

Данило Апостол багато робив для розвитку української економіки та торгівлі: він прагнув встановити свободу торгівлі з правом для українських купців вивозити товар до сусідніх країн; свободу підприємництва, хоча більшість українських підприємств перейшла до рук росіян. Він добився, щоб Київ підпорядковувався не генерал-губернаторові, як то було ра­ніше, а гетьманові. У цілому треба зазначити, що добробут населення за Данила Апостола покращився. Це проявилося у тому, що зменшився рух селян за Дніпро та збільшилося повернення втікачів на Лівобережжя. У 1734 р. запорожці повернулися з Олешек, що були розташовані на території кримського ханства, на Базавлук.

Ще у добу гетьмана Скоропадського було розпочато, а за Данила Апостола завершено укладення «Зводу» українських законів. їх джерелами були Литовський статут та Магдебурзь­ке право, перекладені на російську мову.

Смерть гетьмана Данила Апостола стала смертю й україн­ської автономії. Російський уряд замість обрання гетьмана поновив Малоросійську Колегію під новою назвою: «Прав­ління гетьманського уряду». Уряд складався із трьох росіян та трьох українців, а фактично керував князь Шаховськой, який діяв у відповідності із таємними інструкціями царсь­кого уряду. Керівники Правління мінялися, але воно діяло свавільно, не рахувалось з інтересами населення та його правами. Правда, було продовжено роботу над «Зводом» ук­раїнських законів. Робота спеціальної комісії, що складала­ся спочатку з 12, а потім з 18 знавців українського права, була завершена у 1743 р. підготовкою зібрання «Права, за яким судиться малоросійський народ».

У добу правління цариці Єлизавети Петрівни (174 і—1761 pp.) знову було відновлено гетьманство. У 1750 р. з дотри­манням стародавніх традицій і з великою урочистістю геть­маном було обрано Кирила Розумовського (1750—1764 pp.), який почав добиватися повернення Україні прав, які вона втратила після І.Мазепи.

Використовуючи приязне ставлення Єлизавети Петрівни до сім'ї Розумовських, гетьман добився того, що справами України знову почала відати Колегія закордонних справ. Під управління гетьманату було передано Київ та Запоріжжя. Разом з тим гетьман повинен був складати звіти для ро­сійського уряду про прибутки та витрати державних фінансів України. Так само він не зміг добитися права вільно вста­новлювати відносини з іноземними країнами, як і скасуван­ня того, що українське населення мало нести тягарі, пов'я­зані з веденням воєн, які не стосувалися інтересів України.

У добу Розумовського регулярно проводилися у Глухові Ради Старшин, на яких обговорювалися найважливіші спра­ви. Ці Ради із-за їх регулярності могли перетворитися на представницький орган України. У 1763 р. Розумовський скликав у Глухові Генеральні збори, які затвердили прове­дення в Україні судової реформи.

Як уже зазначалося, у 1743 р. було укладено кодекс під назвою «Право, за яким судиться малоросійський народ». Але царський уряд його не затвердив і повернув у 1756 р. гетьманові для нового опрацювання. Ще у 1750 р, бунчуко­вий товариш Федір Чуйкевич склав збірник «Суд і розправа в правах малоросійських», у якому проводив ідею введення в Україні станових судів на основі Литовського статуту.

На базі праці Ф.Чуйкевича у 1760 р. Розумовський провів судову реформу. Замість сільського, сотенного та генераль­ного судів було введено нові. Україну було поділено на 20 повітів, і у кожному повіті створювався земський суд, який розглядав цивільні справи, підкоморський суд, що розгля­дав земельні справи, та гродський, що розглядав кримінальні справи. Вищою судовою інстанцією був Генеральний Суд. Усі судді обиралися з української старшини. Отже, за Ро­зумовського намітилася тенденція до створення вищого ви­борного законодавчого, виборного виконавчого та виборно­го судового органів. Тобто, в основу створення і функціону­вання вищих органів влад було положено принцип розподі­лу влад.

У добу Розумовського українська старшина остаточно пе­ретворилася у привілейований стан українського суспільства. Тому вона хотіла добитися заборони права селян переходи­ти з місця на місце і закріпити право власності на маєтності, якими вона володіла.

Доба Розумовського була останнім періодом піднесення козацько-гетьманської держави, добою розквіту української національно-політичної думки, економічного розвитку та розквіту української культури і мистецтва Лівобережної Ук­раїни.

Коли російський престол посіла Катерина II, то вона, прой­нята ідеями завершення побудови російської централізова­ної держави, вирішила ліквідувати автономію України. У настанові-інструкції генерал-прокуророві князеві О.В'яземсь-кому вона писала: «Мала Росія, Ліфляндія і Фінляндія є провінціями, якими управляють на основі конфірмованих їм привілеїв; порушити ж їх, раптом відмовившись від них, було б дуже непристойно, але й називати їх чужоземними і поводитись з ними на такій же основі було б більше, ніж помилкою, можна сказати певно — безглуздям. Ці провінції... треба найлегшим способом привести до того, щоб вони об­русіли і перестали б дивитись неначе вовки в ліс. Приступи­ти до цього буде дуже легко, якщо розумні люди будуть об­рані начальниками цих провінцій. Коли ж у Малоросії не буде гетьмана, то треба намагатися, щоб час і назва геть­манів зникли...» Цією програмою і керувався увесь російсь­кий уряд.

У 1764 р. Катерина II видала указ, у якому повідомлялося про добровільне зречення К.Розумовським посади гетьмана і про створення Малоросійської колегії, що складалася з восьми (чотирьох росіян і чотирьох українців) членів на чолі з генерал-губернатором графом Рум'янцевим. «За відсутні­стю тепер гетьмана, — зазначалося в указі Катерини II, — призначеному від нас головному малоросійському команди­рові мати такі права, як генерал-губернатору і президенту Малоросійської колегії, де він в справах суду і розправи має голос голови за генеральним регіментом, а в решті справ, як от: підтримування в народі доброго порядку, загальної без­пеки і виконання законів — повинен він виступати як гу­бернатор, тобто як особливий нам довірений в нашу відсутність». Запорізька Січ також підпорядковувалася Ма­лоросійській колегії. Рум'янцев мав наказ систематично нищити українські національні права та вільності, поступо­во підготовляти населення до поширення на Україну російського державного ладу. Він мав прагнути до того, щоб «викоріняти серед українців погляд на себе, як на народ цілком відмінний від росіян».