Третя хвиля демократизації
У 80 - 90-і роки знову зріс інтерес дослідників-компаротивістів до проблем демократії і факторам, її обумовлює. Це пояснюється частково тим, що демократизація, що проходила в ряді регіонів світу, супроводжувалася тенденціями, раніше не властиві становленню демократії. Ці нові політичні реалії створили додатковий імпульс для дослідників: формується нова предметна сфера аналізу, а отже, ситуація спору і роздуми про нових теоретичних підходах до неї. Порівняльна політологія в подібних умовах набувала можливість, по-перше, проводити порівняння різних історичних етапів становлення демократії, по-друге, виявляти групи країн, що здійснюють подібні по тенденції процеси в різних географічних, соціально-економічних, культурних і міжнародних умовах.
Як ніколи зросла увага до теоретичної сторони питання. Виявилося, що колишні концептуалізації «умов демократії» зажадали якої серйозної трансформації, або взагалі відмови від колись підтверджених емпіричних узагальнень. До того ж інтерес до демократії в Латинській Америці, Африці, Азії і Східній Європі змусив дослідників-компаративістів звернути увагу і на стан демократії в тих регіонах, які характеризувалося давніми демократичними традиціями. Виявилося, що панівна буде ліберальна модель демократії при практичному її при застосуванні в інших регіонах не виявляє ряду своїх достоїнств. З іншого боку, ліквідація «залізної завіси», виявилося, дає можливість неупереджено подивитися і на «домашню» демократичну систему. Все більше і більше стали говорити про кризу чиліберально демократії.
Російський досвід демократичної реформи так само був включений у загальний процес. Питання про поділ влади і ефективності управління, про економічну кризу і соціальній державі, про конфлікт і консенсус політичних сил, про політичних елітах і. соціальній основі демократії, про легітимність демократичного устрою та делегітимізації політики уряду і т.п. осмизливалися і вирішувалися в руслі з загальносвітовими процесами і тенденція. Разом з тим російський досвід має свою унікальність, яка помітна при порівнянні.
У цьому розділі звертається увага на (1) концептуалізації змін в ряді країн і регіонів, починаючи з середини 70-х років, найменування «третьої хвилі демократизації», (2) осбливості сучасного етапу теоретичного і емпіричного аналізу умов демократизації.
9.1. Концепція - «третьої хвилі демократизації»
Концепція «третьої хвилі демократизації» була розроблена не без очевидного впливу відомої книги А. Тоффлера "Третя хвиля» (Toffler, 1980), присвяченій змінам у всіх сферах загальногосподарського життя під впливом електронної та інформаційної революцій. Серед дослідників третьої хвилі демократизації слід особливо виділити Семюела Хантінгтона. Його стаття «Демократична третя хвиля», опублікована навесні 1991 р. в «Демократичному журналі», і книга «Третя хвиля: Демократизація в кінці XX сторіччя» (1991) викликали особливий інтерес у дослідників, так як включали проблему демократизації 70 -90 -х років в широкий історичний і соціальний контекст (Huntington, 1991; 199la). Вони відразу ж були відзначені і використані дослідниками-Компаріїтівістамі (Munck, 1994; Jaggers, Gurr, 1995).
Концепція «третьої хвилі демократизації» базується на слідуючих основних передумовах.
По-перше, перехід до демократії в різних країнах трактуєтся як глобальний процес, тобто між різними перехідними процесами і формами демократизації можна не тільки відзначити щось спільне, але і розглянути їх як окремі випадки світового політичної руху. А це означає, що на форму, інтенсивність, характер перехідних демократичних процесів впливають не лише національні історичні, економічні, соціальні та культурні умови, а й фактор міжнародний. Глобалізація процесу демократизації виражається у тому »що жодна країна (навіть якщо в ній і продовжує зберігатися інший тип політичного режиму, ніж демократичний) не може не відчувати впливу загального демократичного руху. Можна також сказати, що третя хвиля демократизації захоплює і сферу міжнародних відношень, наповнюючи їх демократичним змістом.
По-друге, запропонована концепція демократизації рассматривает демократію як самоцінність, не пов'язуючи її встановлення з прагматичними, інструментальними цілями. Хоча на практиці на демократичні інститути часто покладають вирішення економічних і соціальних завдань, проте наголошується явна тенденція розглядати демократію не просто як більш зручній в даних привах форму політичного устрою, а як потреба саму по собі. Не випадково відзначається відносна стійкість демократичних орієнтації навіть в умовах економічної кризи. Як пише Амарія Сен, «демократія - це гарантія виборчих прав громадян, захист свободи і рівності прав особистості, свобода слова,відсутність цензури ЗМІ. Переваги демократії як універсальної цінності проявляються в тому, що вона здатна практично допомогти людям. Якщо вищенаведений аналіз очевидний, тоді демократичних домагання на цінність грунтуються не тільки на її достоїнства. Є безліч особливостей: по-перше, внутняя важливість політичної участі і свобод в житті людини, по-друге, інструментальна значимість політичних стимулів у здійществленіі відповідального і узгодженого управління; по-третє, конструктивна роль демократії у формуванні цінностей та осознанні потреб, прав і обов'язків »(Sen, 1999, р. 10).
По-третє, концепція базується на ідеї плюральності можливих форм демократичного порядку. У цьому відношенні виникає двоїста задача: з одного боку, захист та оновлення європейського лібералізму, з іншого боку, формування толерантності до інших форм демократичного устрою. Виникає закономірний питання, що розширення простору демократії, вихід її за рамки європейської цивілізації неминуче повинні збагатити її сотримання за рахунок цінностей інших цивілізацій.
По-четверте, демократизацією в кінці XX ст. не закінчується процес змін у світі, не завершується історія демократії. У цьому сенсі концепція «третьої хвилі» базується на передумові соідального характеру демократичного процесу, тобто як можливого реверсивного руху (частина країн може відкотитися назад), так і можливої «четвертої хвилі», але вже в XXI ст. У політичній теорії зріс інтерес до прогнозу розвитку нових форм демократії (Arterton, 1987; Marien, 1996).
По-п'яте, важливою інтелектуальної установкою дослідників третьої хвилі демократизації є оптимізм, переконання в непереборними в кінцевому підсумку руху до демократії в різних країнах. У зв'язку з цим обгрунтовується ідея про демократичну природу людини. Інше питання, як поєднати і як з'єднується рух до демократії з наростаючою тенденцією культурної гетерономії, культурних конфліктів у світі. Як пише Рабийя Райт, «в іронічному сенсі, але відсутність альтернатив демократії також підтримання з етнічні та релігійні пристрасті» (Wright, 1994, р. 262).
9.2. Хвилі демократизації
Становлення і розвиток сучасних демократій у світі походить нерівномірно по країнах та регіонах. У цілому відзначається три хвилі демократизації, кожна з яких характеризувалася своїми історичними умовами, особливостями перебігу, своїми причинами зміцнення демократії в окремих країнах та регіонах і невдалих демократичних дослідів - в інших. Дослідники неоднозначно визначають історичні межі хвиль демократизації, число країн з успішним і неуспішним встановленням демократії | основні причини цих процесів і т.д.
Це пояснюється багатьма обставинами: разнаявністю концептуальних підходів до визначення того, що є демократія; різними індикаторами демократичного розвитку, особистим розумінням інтенсивності демократичних процесів. Певною мірою це стосується не тільки перших двох хвиль демократізаціі, але і третьої. Так, С. Хантінгтон вважає, що перша хвиля демократизації починається в 1820 р. і закінчується в 1926 р., а Р. Діке початок і кінець датує відповідно 1848 і 1931 р. С. Хантінгтон виділяє 29 демократій, що встановилися в рядок першу хвилі, а Р. Діке з посиланням на дослідження Р. Даля, Т. Ванханена, Л. Дайамонд, Х. Лінца і С. Ліпсета насчіслює 21 демократію, серед яких 7 виявилися невдалими
Наведемо результати дослідження С. Хантінгтона, що стосуються хвиль демократизації, а також реверсивних хвиль (табл. 1).
Таблиця 1
Хвилі демократизації і реверсивні хвилі *
| Роки | Число демократій | Повернено до авторитарних режимів |
| Перша хвиля 1820-1926 1926-1942 | ||
| Друга хвиля: 1942-1962 1960-1975 | ||
| Третя хвиля: 1975 - начало 90-х | ок. 40 | 4-5 (?) |
Перша хвиля демократизації привела до становлення 29 демократичний, що характеризуються парламентаризмом, партійною системою і широким виборчим правом. Реверсивна хвиля пов'язана з появою фашизму і поверненням ряду країн до авторитарних режимів або встановленням нового для політики тоталітарного режиму.
Друга хвиля демократизації починається під час Другої світової війни; становлення демократії визначається антиколоніальним рухом і перемогою над фашизмом. 36 країн були включені в демократичний світ на початку 60-х років, проте в подальшому спостерігається реверсивний рух, в деяких країнах встановлюються військові режими і режими «нового авторитаризму» (Греція і Чилі, наприклад).
Третя хвиля демократизації починається з руйнування авто-рітарних режимів у Греції (1974), Португалії (1975) та Іспанії (1977), потім захоплює Латинську Америку (Домініканська Республіка - 1975, Гондурас - 1982, Перу - 1988), деякі країни Азії (Туреччина - 1983, Філіппіни - 1986, Ю. Корея - 1988) і, нарешті, «сніговим комом» обрушується на Східну Європу (Угорщина, Польща, Чехословаччина, Болгарія - 1989, Росія, Україна - 1991 і т.д.). Вже в 1988 р. Тату Ванханен, який провів ретельний аналіз умов демократизації в 80-і роки і класифікував політичні режими на основі індикаторів політичної конкуренції та участі, відзначав зростання числа демократичних країн у світі (табл. 2).
Таблиця 2
Частотність розподілу 147 країн за категоріями демократій, полудемократій і недемократам *
| Категорії | Роки | ||||||||
| Демократія | |||||||||
| Полудемократія | |||||||||
| Недемократія | |||||||||
| Всього |
* Джерело: Vanhanen, 1989. Р. 33.
Як видно з даних табл. 2, переломними для демократизації в світі були 80-і роки, а саме, перша їхня половина (число демократичний збільшилася до 1984 р. на десять одиниць). Тут істотне спрощення відбулося за рахунок Латиноамериканського континенту (Перу, Гондурас, Болівія, Аргентина, Бразилія) та інших регіонів.
Цікаве дослідження Кейта Джаггерса і Теда Гарра, які розробили особливий набір показників демократії та автократії «Polity III» для аналізу процесу демократизації в післявоєнний період. Усі політичні системи, вони розділили на узгоджені (coherent) та неузгоджені (incoherent) залежно від їх «інституціональной консолідації», тобто ступеня узгодженості системи і їх інституційних структур: для демократій - політична участь є конкурентним, виконавчі посади елективний і тиск на виконавчі влади істотним (Jaggers, Gurr, 1995, p. 479). Дані їх аналізу представлені в табл. 3.
Таблиця 3
Глобальні тенденції у розвитку узгоджених і неузгоджених політичних систем, (%) *
| Роки | Согласовані политичні системи | Несогласовані политичні системи | N | ||||
| автократії | Демократії | усього | Автократії | Демократії | усього | ||
* Джерело: Jaggers, Gurr, 1995. P. 479.
Відзначимо, що частка узгоджених автократичних систем знизилася з 55 до 18% за період з 1975 по 1994 р., а частка узгоджених демократій зросла за цей же час з 27 до 50%. Спостерігається також зростання неконсолідованих автократій з 13 до 19% і демократій з 5 до \ 3% (до числа подібних автократій з країн СНД потрапили Таджикистан і Казахстан, а демократій - Білорусь, Грузія, Киргизія і Молдова) (ibid, p. 480 - 481 ).
Які ж загальні умови третьої хвилі демократизації? С. Хантінгтон виділяє п'ять, визначали демократичний процес у 70-80-і роки:
1. Делегітимація авторитарних режимів, залежність цих режимів від успішної політики і їх нездатність досягти «легітимності дії» через економічні (і іноді військових) невдач.
2. Безпрецедентний глобальне економічне зростання в 60-ті роки, коли зросли життєвий стандарт, освіта і значно виріс міський середній клас у багатьох країнах.
3. Глибокий перелом у доктрині та діяльності католицької церкви, проявлений на другому Ватиканському Соборі 1963-1965 рр.., І перехід національних католицьких церков від захисту статус-кво до протидії авторитаризму.
4. Зміни в політиці діючих на міжнародній арені сил, особливо Європейського Співтовариства, США та Радянського Союзу.
5. «Снігова куля» або демонстраційне вплив переходу перших в третій хвилі країн на стимулювання та забезпечення моделей для відповідних зусиль демократизації (Huntington, 1991, р. 12-13).
Природно, це найзагальніші причини такої бурхливої демократизації, але найчастіше доводиться їх модифікувати або додавати нові, якщо досліджуються особливі регіони або окремі країни. Ось тут якраз і виникають дослідні суперечки про релевантністю запропонованих чинників, значимості тих чи інших умов, про співвідношення внутрішніх і зовнішніх причин. Порівняльна політологія сьогодні знаходиться в пошуку нових дослідницьких підходів, які й викристалізовуються у дискусіях про третю хвилю демократизації. У цьому зв'язку можна виділити наступні вузлові проблеми дослідження факторів демократизації в третій хвилі.
9.3. Методологічна еволюція
Дослідження третьої хвилі демократизації в порівняльної політології загострило ряд дослідницьких проблем і сформулювало нові точки напруги. В узагальненому вигляді вони зводяться до наступних протиставлень: контекстуалізм vs універсалізм, глобалізм vs локалізму, інституціоналізм vs екологізм, самолегітимації vs легітимація економічною ефективністю, демократична дифузія vs демократична еволюція.
При дослідженні сучасних перехідних процесів збереглося і навіть загострилося давнє протиріччя контексту алізм vs універсалізм. Прагнення виявити особливі закономірності становлення демократії часто призводило дослідників до пошуку якихось єдиних ключових факторів (економічних, соціальних, політичних і т.д.), які б виступали пояснювальними змінами каузальних зв'язків. Орієнтація на універсальні причини демократизації супроводжувалася забуттям історичного та культурного контексту, а значить і особливих механізмів і характеристик перехідних процесів. Знання універсальних причин виявлялося в значній мірі важко застосовним до аналізу окремих країн або в силу надмірної абстракції, або із-за імовірнісного його характеру. Так, виявлялося, що показник рівня економічного розвит ку в якості пояснювальній змінної не працює для Індії, а індустріалізація - в Малайзії.
У зв'язку з цим деякі дослідники відмовляються від універсалізму за пошук, може бути, і з працею перевіряються на багатьох прикладах, але які працюють в окремих випадках історичних обставин політичної демократії. Д. Руешемейер, Е. Стівенс і Дж.Стефенс відкидають припущення про однорідність причинних структур демократизації. Використовуючи «однакові ключові змінні, хапають процеси демократизації» у Європі, Латинській Америці і Карибському басейні, вони роблять висновок, що «поєднання причин і, отже, шляхів до демократії (і диктатурі) було різним у різних історичних контекстах і в різних регіонах» ( Rueshemeyer, Stephens and Stephens, 1992, p. 284). Т. Карл і Ф. Шміттер стверджують, що «пошук причин демократії на основі імовірнісних зв'язків з економічними, соціальними, культурними, психологічними чи міжнародними факторами не дав поки ні загального закону Демократизації, не створить її, ймовірно, і в найближчому майбутньому, незважаючи на недавнє розростання випадків ». Відповідно, вони відкидають проблему «набору єдиних і однакових умов» внаслідок «чутливого до обставин розуміння» демократичних переходів (Karl, Schmitter, 1991, p. 270). Подібні ідеї підтримує також К. Реммер, який пише про те, що «більшість досить економних побудов, подібних теорії модернізації, сприяє обмеженому проникненню в емпіричні зміни в часі і просторі, тоді як більш багаті і більш всебічні пояснювальні зусилля прагнуть отримати складні і не піддаються систематичної перевірки фактами історичні оцінки політичної демократії »(Rem-mer, 1995, p. 110). Валері Бунка, у свою чергу, проводить відмінність між універсальними узагальненнями й узагальненнями, які виникають на основі аналізу демократизації в окремих регіонах. Питання, яке він ставить у своєму дослідженні, «чи є кожен випадок унікальним або політичні структури, що зв'язують причини і результати, узагальненість в просторі і в часі?» Не дає однозначної відповіді. Бунка пише: «По-перше, ... без сумніву є ряд відмінних аспектів у досвіді демократизації кожної країни і, де це трапляється, в досвіді редемократізаціі. По-друге, в той же самий час є близькі до універсальних характеристики демократизації, особливо якщо ми обмежимо нашу увагу структурами всередині хвиль [демократизації]. Нарешті, є важливі процеси демократизації, які потрапляють між цими двома крайностями. У певному аспекті демократизація успадковує стійкі структури всередині регіонів, але які різняться проте між регіонами. Те, що виростає в дослідженні порівняльної демократизації, отже, є середньою - не усереднюючий - позицією щодо універсальності політичної динаміки »(Bunce, 2000, р. 726-727).
Зазначена характеристика третьої хвилі демократизації як світового явища загострила проблему співвідношення глобальні фактори vs локальні чинники. Порівняльна політологія в 50-70-ті роки базувалася на вивченні національних політичних систем як автономних одиниць порівняльного аналізу. Ця автономність розглядалася в якості аксіоматичного постулату і рідко піддавалася рефлексії. На цій основі відзначалося деяке відчуження між вивченням політичних систем в порівняльної політології і у відносно самостійної галузі - міжнародній політиці. Остання, навпаки, розглядала політичний процес в кожній окремій країні, часто підпорядковуючи внутрішні фактори зовнішнім, а процес демократизації трактувала як результат глобальних змін у міжнародній системі і його інтенсивність як змінну, залежну від місця політичної системи у світовій політиці. Вже відмічені С. Хантінгтоном фактори третьої хвилі демократизації явно підкреслюють велику значимість глобальних умов в порівнянні з локальними. Мелвін Кон у зв'язку з цим виділяє так званий транснаціональний вид порівняльного дослідження, коли національна держава вивчається як компонент великої міжнародної системи (Kohn, 1989, р. 24), а Роберт Ісаак поряд з цим підкреслює значення «екстеріорізаціі внутрішніх структур або політик» (Isaak, 1992, р. 20).
Аналізуючи процес становлення демократії в Південній Кореї і на Тайвані, Роберт Скалапіно підкреслює вирішальне значення інтернаціоналізації економіки, освіти, інформаційних потоків. Зокрема, він пише: «Регіональні та глобальні тенденції значною мірою сприяли руху до демократії в цих країнах. У століття, коли сучасні засоби масової інформації негайно і жваво поширюють новини по світу, смерть марксизму-ленінізму і тріумф демократії швидко усвідомлюються як серед мас, так і на рівні еліт. Особливо значущим було поширення цінної інформації про найкращу стратегії для здійснення і підтримки швидкого економічного розвитку. Тайвань і Південна Корея застосували подібне знання з дуже хорошою користю »(Sca-lapino, 1994, p. 136). Ларрі Дайамонд, Ендрю Янош і Денкворт Растоу поряд з внутрішніми факторами виділяють воєнної поразки, економічні санкції, міжнародні спортивні події, багатостороннє тиск, кінець холодної війни та удосконалення комунікаційної технології в якості важливих пояснюють змінних сучасної демократизації (Diamond, 1993; Janos, 1991; Rustow , 1990).
Однак існує й позиція, коли знову проявилося прагнення до незалежності національних груп (так званий неотрайбалізм), як і подальша глобалізація політичних процесів розглядаються в якості загрози демократизації (Barber, 1994, р. 268-272).
Останнім часом значна увага в порівняльній політології стали приділяти не чинникам, які належать до зовнішніх умов демократизації (мається на увазі весь комплекс - економічні, соціальні, культурні, міжнародні і т.д. умови «навколишнього середовища»), а внутрішнім для політичної системи - інституціональним факторам. Це напругу можна було б позначити як інституціоналізм vs екологізм. «Новий інституціоналізм» як методологічна орієнтація дослідження демократії в порівняльної політології грунтується на переконанні, що «політична демократія залежить не тільки від економіки і соціальних умов, а також від композиції політичних інститутів» (March, Olsen 1984, р.738).
Джеймс Марч і Іохан Олсен, яким і належить попередній вислів, будують свою нову інституційну теорію політики і демократії, відштовхуючись від критичного розгляду найбільш характерних теоретичних підходів у політичній науці, починаючи з 50-х років. Це - (1) контекстуальний підхід, схильний розглядати політику як інтегральну частину суспільства і менш схильний відокремлювати політичну систему від решти суспільства, (2) редукціоністскій підхід, схильний розглядати політичні феномени як загальні умови індивідуальної поведінки і менш схильний приписувати результати політики організаційним структурам і правилам відповідної поведінки; (3) утилітаристського підхід, схильний розглядати дію як випливає з раціонально певного власного інтересу і менш схильний розглядати дію як відповідь на обов'язки і борг; (4) инструменталистский підхід, схильний визначати виробництво рішень і розподіл ресурсів як центральні проблеми політичного життя і менш уважний до способів, за допомогою яких політичне життя організована навколо руху сенсу в символах, ритуалах і церемоніях; (5) функціоналістського підхід, схильний розглядати історію як ефективний механізм для досягнення єдино відповідного еквілібріуму і менш зацікавлений ймовірністю поганий адаптації і неоднозначністю в історичному розвитку (March , Olsen, 1989, p. 3-8). Звідси випливають і нові методологічні орієнтації інституціоналізму.
Інституційний підхід, що розвивається цими та іншими дослідниками (Grofman, Lijphart, 1986; Stepan, Skach, 1994; Peters, 1999), розглядає політичні інститути в якості фундаментальних ознак політики і найважливіших факторів стабільності та змін у політичному житті. Інституційний аналіз, не заперечуючи значимості інших умов політичної організації, все ж наполягає на більш незалежною ролі в політиці політичних інститутів; вони є більш ніж дзеркалом соціальних сил. Процес демократизації здійснюється чи не здійснюється, демократія зміцнюється або не зміцнюється в залежності від структури і характеру діючих політичних інститутів, а також від інституційних реформ, які повинні носити всебічний і перманентний характер. Так, Д. Марч і Й. Олсен вважають, що для сучасної демократії важливим є те, на який тип держави орієнтована інституційна реформа: корпоративно-сделочную (corporate-bargaining) модель чи суверенну, інституційну, універсальну (supermarket) державні моделі (March, Olsen, 1989, p. 112-115).
З'явився інтерес до визначення ролі форми державного правління (парламентська чи президентська республіки) в процесі демократичної консолідації. Альфред Степан і Кінді Скеч вважають, що чистий парламентаризм (глава виконавчої влади повинен бути підтриманий більшістю законодавчого органу влади і може піти у відставку, якщо отримає вотум недовіри; виконавча влада - звичайно разом з главою держави - вправі розпустити органи законодавчої влади і призначити вибори) має тенденцію більше корелювати з подібною консолідацією, ніж чистий презіденціалізм (у законодавчої влади є фіксований електоральний мандат, який є її власним джерелом легітимності; глава виконавчої влади наділений фіксованим електоральним мандатом, який є його власним джерелом легітимності) (Stepan, Skach, 1994, p . 77-87).
Хуан Лінц, чия стаття викликала суперечки, доводить, що парламентарні системи є більш придатними для стабільної демократії, ніж президентські (Linz, 1990). Арендт Лейпхарт висуває спірне положення про те, що система пропорційних виборів більше корелює зі стабільними демократіями, які є парламентарними (Lijphart, 1995, р. 71-84). Відзначимо ще одне дослідження, де «новий інституціоналізм» був застосований до аналізу демократій періоду третьої хвилі. Адам Пшеворськ, визначаючи демократію як «систему керованої відкритої завершеності або організованою невизначеності», формулює проблему здатності демократії до підтримки свого власного існування на мові теорії ймовірнісного колективного вибору або децентр-лізованних стратегічного згоди. За Переворський, «політичні сили погоджуються з нинішнім поразкою, тому що вони вірять, що інституційна структура, яка організовує демократичну конкуренцію, дасть можливість їм просунути свої інтереси у майбутньому». При певному наборі соціоекономічних умов деякі інституційні структури можуть бути консолідовані, а інші ні. За інших умов жодного комплексу інститутів не запобіжить ураження (Przeworcki, 1991, р. 28, 39).
Не можна не відзначити ще одну центральну проблему порівняльного дослідження третьої хвилі демократизації. Мова йде про джерела легітимації демократичного режиму. Умовно цю проблему можна позначити як самолегітимації vs легітимація економічною ефективністю. Традиційно легітимація демократичних режимів пов'язувалася з їх здатністю вирішувати економічні проблеми і на цій основі задовольняти зростаючі домагання населення. Починаючи з Сеймура Ліпсета, який вважав, що легітимність сильно корелює з ефективністю політичної системи, тобто «Ступенем, з якою вона задовольняє основні функції управління, визначені як очікуваннями більшості членів суспільства, так і очікуваннями таких владних груп всередині нього, які могли б загрожувати системі, як збройні сили» (Lipset, 1969, p. 166), більшість дослідників розглядали рівень розподілюваного багатства суспільства в якості найважливішого знака ефективності системи. Проте вже в 1984 р. Раймонд Гаст відкидає соціально-економічне пояснення демократизації і доводить, що вона в основному залежить від поширення демократичних ідей. Таким чином, проблема легітимності режиму переноситься з соціально-економічної сфери в ідеологічну. Гаст допускає, що сприятливі економічні умови можуть допомогти демократичній системі мати успіх, але вони є «вторинними факторами в більш загальному процесі поширення демократії» (Gastil, 1984, р. 161 - 179). Цим він пояснював переважно процес демократизації на африканському континенті.
Третя хвиля демократизації загострила надалі проблему демократії і економічного розвитку. Виявилося, що демократії в різних країнах часто виникають в умовах економічного занепаду і слабо здатні вирішувати кризові завдання. Багатьма дослідниками ця проблема вирішувалася визначенням рівня розвитку демократії, тобто тимчасової її крихкості. Звідси ж виводилися і причини її можливого руйнування. Аналізуючи літературу, переважно стосується демократизації в Латинській Америці, К. Реммер пише, що концепція «крихкості демократії» теоретично і емпірично не непереборна. Він пов'язує легітимність знову з'являються демократій з кооперацією різних класів, яка зміцнюється на основі знижених очікувань, а не ростуть надій: «Економічний спад може швидше полегшити, ніж збільшити труднощі досягнення класового чи елітного компромісу, якщо виявиться, що діючі сили віддадуть перевагу кооперацію з невизначеними майбутніми виплатами перспективі тривалих матеріальних втрат. Несприятливі економічні умови можуть також посилити згоду не тільки за допомогою зниження ціни програшу в демократичній грі, але і зниженням вигоди від перемоги. Протилежністю «революції зростаючих очікувань» може стати «демократія знижених очікувань» (Remmer, 1995, р. ІЗ). Але це значною мірою визначається інституційними характеристиками проведених реформ, в яких консолідація демократії виступає ключовою метою. І хоча важливою характеристикою демократичних переходів виступає пластичність режимів (O'Donnel, Schmitter, Whitehead, 1986, p. 3-5, 18), все ж таки є загроза втрати демократичної консолідації при вирішенні економічних проблем ринково-орієнтованої політикою. У цих випадках стають демократичні режими балансують між двома тенденціями: орієнтацією на технократичний стиль управ-ління та орієнтацією на політичну участь населення. Як відзначає Адам Пшеворськ, як тільки уряду «коливаються між технократичним політичним стилем, властивим ринково-орієнтованим реформам, і патісіпаторним стилем, необхідним для підтримання консенсусу», репрезентативні інститути руйнуються і демократія послаблюється (Przeworski, 1991, р. 183). При цьому слід зауважити, що, як правило, орієнтація на економічне зростання супроводжується зростанням соціально-економічної нерівності, що в свою чергу підриває демократичний консенсус. Завдання, отже, полягає в пошуку моделі взаємозв'язку економічного зростання з соціальною справедливістю, що і забезпечує легітимність демократичного режиму. Сама ця модель може виникнути тільки при демократії. «Легітимність дії» демократичного режиму є результат легітимності самого режиму.
Третя хвиля демократизації поставила перед компаративістами ще одну проблему, яка пов'язана з умовами та механізмами встановлення демократії. Вона позначається як демократична дифузія vs демократична еволюція. Традиційні дослідження процесів демократизації, як правило, характеризувалися еволюційним підходом. Суть останнього полягала в тому, що для встановлення демократії в тій чи іншій країні необхідні певні умови, до яких суспільство має дозріти. Тим самим заперечувалася можливість демократизації в доіндустріальному суспільстві при збереженні в ньому традиційних соціально-економічних, технологічних і культурних форм. Особливо грішила цим модернізації-заційну теорія, визначала вирішальну роль для встановлення демократії індустріалізації та раціоналізації. Разом з тим досвід демократизації у світі, особливо на Сході, показав, що демократичні інститути часто не просто мирно уживаються з традиційними структурами, але «проникають» у східне суспільство, грунтуючись на його традиціях. Культурна дифузія демократії, про яку писав Раймонд Гаст (Gastil, 1984, р. 161-179), стає більш значущим процесом, ніж еволюційна підготовка умов. У цьому зв'язку, наприклад, Едвард Кріншоу будує свою концепцію «структурного сприяння демократії», доводячи, що складні аграрні товариства з відповідної соціальної і культурної структурою можуть розглядатися як зручні для дифузії демократії (Crensimw, 1995, р. 702 - 718).
Розглянуті нами проблеми вивчення третьої хвилі демократизації не покривають усього комплексу дослідницьких теоретико-методологічних суперечностей. Порівняльна політологія не випадково намагається подолати свій «методологічний криза» зверненням одночасно до теорії і досвіду демократизації. Відмовляючись від всеосяжної методологічної конструкції, компаративісти-політологи все ж таки не заперечують необхідності отримання істинного знання шляхом з'єднання «факту» і «цінності» демократії .