Конституція України визначила правові межі державного примусу щодо суспільства і громадян. Однак через недосконалість інститутів судового і не судового захисту прав громадян, особливо в частині процесуальних процедур, а також незрілості громадської культури, державного монополізму в інформаційному просторі, влада часто вдається до не правових засобів примусу: неконституційних домагань, шантажу, підкупу, бюрократичних зволікань у вирішенні тієї чи іншої справи, репресивних переслідувань та ідеологічних маніпулювань громадською думкою (формування вигідних для влади стереотипів, дискредитація людей, незручних або небезпечних для її панування). Треба наголосити, що подібні форми примусу поширюються на всі владні відносини, у тому числі й політичні.
Що стосується легітимності влади в Україні, то слід визнати, що вона тільки частково відповідає суті у її різних модифікаціях. Легітимність традиційного виду в Україні здебільшого має у своїй основі ті ментальні й поведінкові настанови, які споріднені з комуністичними і націоналістичними традиціями. Одна частина громадян довіряє лише тій державі, яка можлива з відновленням нового Союзу, друга – пов’язує свій успіх з національною державою, вважаючи, що теперішня держава не є національною, оскільки нею правлять “антиукраїнські сили”, третя – сподівається на можливість появи такої держави, яка б поєднувала національні державні традиції з сучасним цивілізованим державотворчим ідеалом.
В Україні слабо виражена легітимність харизматичного виду на національному рівні, оскільки немає такого лідера, який би мав підтримку в усіх регіонах України, серед різних соціальних груп і політичних організацій. Сьогодні в Україні ще не визрів грунт для такої особи, котра на вершині влади буде наділена харизмою реформатора (як Черчіль у Великобританії, Ш. Де Голль у Франції, К.Аденауер у Німеччині, К. Мелем у Аргентині, А. Фухіморі у Перу та ін.). На початку державного відродження та ще й сьогодні в Україні помітною була харизматичність регіонального і тому тимчасового характеру, яка швидко розвіювалася. Національно-патріотична легітимність має неоднаковий вираз у різних регіонах України. Якщо в Західній Україні вона домінує, то в Центральній та Південній Україні ця легітимність не набула масового характеру. Тобто політика сприймають у масовій свідомості як такого, що говорить українською мовою, шанує національні звичаї, є активним речником сьогоднішнього національного відродження, але не беруть до уваги його колишні й теперішні ділові заслуги та моральні якості. Соціально-евдемонічна легітимність, яка сягає корінням у радянський патерналізм, сьогодні в Україні найбільше виражена з мінусовим відтінком. Тому що криза довіри до влади існує здебільшого через її нездатність забезпечити добробут населення. Сучасні цивілізовані форми легітимності влади, такі як правничо-раціональна, раціонально-цільова, на засадах участі, починають тільки формуватися внаслідок кризи цінностей національного романтизму і бюрократичного прагматизму у цінності індивідуалізму й солідаризму, відстоювання своїх прав громадян. Правничо-раціональна легітимність ще не сформувалася, оскільки нова Конституція лише створила грунт для неї, але влада і громадяни ще не звикли взаємодіяти у правовому полі. Спокуса порушувати Конституцію з боку вищих органів влади створює прецедент зневіри до правових регуляторів, підриває правничо-раціональну легітимність. Легітимність на засадах участі зазнає глибокого переосмислення, оскільки попереднє уявлення про “нашу” і “чужу” владу мало ілюзорну основу. Спочатку громадяни думали, що тільки “чужа” влада відчужена від громадян, а “своя”, національна, буде дбати про них. На сьогодні значна частина населення розчарувалася у владі й можливостях впливати на неї з метою покращання життя і поринула у сферу розв’язання проблем власного виживання. Однак певна частина вважає, що активна участь громадян у політичних процесах є запорукою вдосконалення механізмів влади. Раціонально-цільова легітимність також тільки формується, оскільки раніше владу оцінювали не за її спроможністю ефективно управляти, а за різними ідеологічними символами (патріотична, космополітична, українська, національна та ін.). Оцінка влади та її представників за конкретними справами є основою подолання політичного шахрайства і шарлатанства. За рівнем публічності влада в Україні напівприхована, з високим ступенем криптократії. Оскільки 50-60% економіки України перебуває в тіньовому секторі, то, очевидно, таке співвідношення існує і у владних сферах. Тіньова економіка, яка певною мірою є кримінальною, виникла не тільки через закономірності складних суспільних трансформацій перехідного періоду, але здебільшого є породженням союзу між центральними, регіональними і транснаціональними владними структурами, тіньовим бізнесом і кримінальними елементами. Такий симбіоз можливий на взаємовигідних тіньових розрахунках. Приміром, регіональна владна група патронує певні “свої” комерційні структури шляхом надання їм вигідних умов (податкових, кредитних, підтримки їх монопольного становища на ринку), а вони, у свою чергу, підтримують тіньовими доходами владу. Для прикриття злочинних дій і розправи з конкурентами використовуються кримінальні елементи. Те ж саме існує і на рівні центральної влади, а також у сфері міжнародних відносин. Причинами існування таких груп є:· слабкі механізми контролю над виконанням бюджету і використання бюджетних коштів і міжнародних кредитів;· збереження за державною власністю значної переваги у стратегічних галузях економіки;· недоступність інформації про авторство законів і підзаконних актів, а також про результати голосувань депутатів різних рівнів;· монополізм держави в інформаційному просторі;· відсутність жорстких норм і спеціалізованих структур у боротьбі з корупцією;· партійна неструктурованість влади, незрілість інститутів цивілізованого громадського тиску на владу. Якщо аналізувати владу на рівні інституціолізованих суб’єктів, то треба сказати, що їх недоліком є величезний обсяг повноважень державних органів у соціально-економічній сфері, невизначеність правових меж політичної і адміністративної, державної і самоврядної компетенції, застарілі механізми контролю і координації, а також трудової мотивації управлінського апарату. Внаслідок цього проходить жорсткий процес боротьби за владу між інституціолізованими суб’єктами на всіх рівнях політичної системи, оскільки влада сьогодні дає можливість розподілити власність, матеріальні й фінансові ресурси. Отже, нечіткість правових меж компетенції між органами державної влади і місцевого самоврядування, застарілі механізми трудової мотивації державної бюрократії, великі можливості владних структур у розподілі власності, матеріальних і фінансових ресурсів сприяють політичній нестабільності, відчуженості влади від суспільства. Державна влада в Україні є занадто централізованою, оскільки питання правового розмежування компетенції між органами державними, органами самоврядування, бюджетної і податкової систем ще не вирішено остаточно. Серед групових суб’єктів політики найбільший вплив на державну владу мають колишні номенклатурні угруповання, які, маючи старі зв’язки, а також доступ до матеріальних і фінансових ресурсів, часто використовують владу для своїх корисних цілей. Номенклатурні угруповання можна умовно розділити на “старі” (“напівфеодальні”), неспроможні діяти в ринкових умовах, і “нові” (“пробуржуазні”), що завдяки державному протекціонізму нагромадили величезний капітал і готові працювати в ринкових умовах.
