Українські політичні партії та організації в роки Першої світової війни

Політичні течії та партії в умовах Першої світової війни

Війна обернулась колосальною трагедією для українського народу. Майже 3,5 млн українців було мобілізовано до російської армії, а 250 тис. українців Галичини й Буковини – до австро-угорської.

Воєнне протистояння обох імперій – Росії та Австро-Угорщини, що супроводжувалося масовими репресіями проти українців, розкололо національно свідоме українство. Розкол на прибічників і противників війни відбувся як між українцями воюючих сторін, так і в рамках Російської та Австро-Угорської імперій. Відверто лроавстрійську позицію зайняла утворена в серпні 1914 р. у Львові Головна українська рада (ГУР) на чолі з К. Левицьким. ГУР являла собою міжпартійний блок із представників радикальної, соціал-демократичної, націонал-демократичної партій. ГУР звернулась до українського народу з Маніфестом, у якому, зокрема, зазначалося: "Ненаситність царської імперії загрожує також нашому національному життю... яке знайшло захист в конституційному ладі австрійської держави... Нехай українське громадянство віддасть усі свої матеріальні й моральні сили на те, щоб історичний ворог України був розбитий! Нехай на руїнах царської імперії зійде сонце визволеної України!"

У 1914 р. з ініціативи ГУР було сформовано легіон Українських січових стрільців (УСС).

У травні 1915р. Головна українська рада реЬрганізувалася у Відні в Загальну українську раду, яка була єдиним і найвищим представницьким органом українського народу Східної Галичини. Рада домагалася від австрійського уряду впровадження української адміністрації і шкіл у приєднаних районах Холмщини та Волині, згоди на поділ Галичини на українську і польську частини та утворення Українського університету у Львові. Німецька та австро-угорська влада не підтримала ідеї незалежної України, але задовольнила низку другорядних вимог, зокрема щодо організації окремих таборів для військовополонених українців. У таборах засновували школи, бібліотеки, церкви, які активно займалися вихованням української національної самосвідомості, непримиренної ненависті до Російської імперії як поневолювачки і гнобительки українського народу. Із часом з українських полонених у Німеччині та Австро-Угорщині було створено, відповідно, дві дивізії - "синьожупанну" і "сірожупанну", названі так за колір їхньої форми.

5 листопада 1916 р. австро-угорський і німецький уряди проголосили створення самостійного польського королівства, що складалося з польських земель, які входили до складу Російської імперії, а згодом і Галичини. На знак протесту Загальна українська рада саморозпустилася. Керівництво українським рухом на західноукраїнських землях зосередилось в українському парламентському представництві.

У той же час політичні емігранти зі Східної України заснували у Львові Союз визволення України (СВУ), проголосивши його безпартійною громадською організацією. Організаторами СВУ були колишні діячі Української соціал- демократичної партії (УСДРП) – А. Жук, В. Дорошенко, Д. Донцов, і Української соціал-демократичної спілки ("Спілки") – М. Меленевський (Басок) та О. Скоропис-Йолтуховський.

У жовтні 1914 р. СВУ видав програму "Наша платформа", згідно з якою головна мета Союзу полягала у створенні самостійної Української держави з - конституційно-монархічною формою правління. СВУ головну ставку робив на Австро-Угорщину, німецьку армію, бажав поразки Росії у війні.

СВУ мав своїх повноважних представників у Берліні, Софії, Стамбулі, Римі, Стокгольмі, Осло. Поставивши перед собою завдання сформувати навколо СВУ коаліцію непримиренних ворогів Російської імперії, ці представники вступали у відкриті чи таємні переговори як з офіційними державними урядовцями, так і з російськими політичними емігрантами, в основному з більшовиками і меншовиками. Але досягти згоди не завжди вдавалося.

У 1915 р. члени СВУ почали видавати українською мовою у столиці Болгарії газету "Робітничий прапор", розгорнули агітаційно-пропагандистську роботу в - таборах військовополонених. На гроші, надані урядами Німеччини та Австро- Угорщини, СВУ здійснював широку пропагандистську діяльність. Діячі СВУ виступали з лекціями і доповідями не тільки в Австро-Угорщині, а й у Німеччині, Болгарії. Вони налагодили регулярне видання українською, німецькою, болгарською, турецькою, румунською, чеською, хорватською, італійською та шведською мовами багатьох науково-популярних видань з історичного минулого та сучасного України. Серед них "Кобзар" Т. Шевченка, праці українських історіографів М. Костомарова, В. Антоновича, Ф. Вовка, ученого-географа С. Рудницького, публіциста М. Лозинського, письменника Б. Лепкого. Були надруковані окремі праці Μ. Грушевського, хоч сам він ставився до СВУ неприхильно. Допомога, що надавалася державами Четверного союзу, зараховувалась як державний борг майбутньої самостійної України. СВУ припинив свою діяльність у червні 1918 р. історичною заслугою СВУ було насамперед те, що він першим серед українських організацій проголосив своєю метою утворення самостійної української держави.

На початку війни емігранти-москвофіли з Галичини організували в Києві "Карпато-русский освободительний комитет". Він закликав галичан вітати російську армію як визволительку, допомагав організовувати владні структури під час окупації Галичини.

Проавстрійські та пронімецькі настрої СВУ не знайшли відгуку в Східній Україні. Редактор журналу "Украинская жизнь" у Москві С. Петлюра закликав українців чесно виконувати свій обов'язок перед російською державою. У питаннях зовнішньої політики С. Петлюра закликав орієнтуватися на Антанту.

Товариство українських поступовців (ТУП) зайняло очікувальну позицію, не ставши на платформу С. Петлюри чи СВУ. Але навіть лояльність українських діячів до російського самодержавства не пом'якшувала його упередженості щодо України. Це переконувало українців, що тільки в рамках національного руху можна розв'язати українське питання.

Починаючи з 1916 р., у містах України масово починають виникати націоналістичні гуртки молоді, переважно студентів, які виступали за незалежність України.

35) Західноукраїнські землі в роки Першої світової війни

На початку XX ст. всі західноукраїнські землі продовжували знаходитись у складі Австро-Угорської імперії. Тут мешкало по­над 4,6 млн українців. Східна Галичина, де проживало українське населення, як і раніше, адміністративно була об'єднана із Захід­ною (польською) Галичиною у Королівство Галіції і Лодомерії. Весь цей край поділявся на 50 повітів. Окремою адміністративною те­риторією була Буковина, до якої входило 10 повітів. Закарпатські землі складалися з 4 українських комітетів.

Економіка на цих землях розвивалась уповільненими темпами, мала колоніальний характер, що виявлявся у її структурі та дина­міці. Одним з найрельєфніших проявів цього процесу був вивіз сировини із західноукраїнських земель до метрополії на перероб­ку. Сировина становила понад 90% всього експорту із західноук­раїнських земель в інші країни. Природні багатства краю експлу­атувалися нераціонально, по-хижацькому. На зламі ХІХ-ХХ ст. щорічні вирубки лісу в Карпатах перевищили 6 млн кв. м, що призвело до різкого скорочення площі лісів і порушення екологіч­ної рівноваги.

Переважна більшість західноукраїнських підприємств була дрі­бною і маломеханізованою. 1902 р. 94 % промислових підприємств Галичини налічували до 5 робітників, тут діяло лише 5,5 % паро­вих двигунів, що функціонували в імперії.

Про колоніальний характер Галичини свідчать її галузева стру­ктура, яка характеризувалася перевагою харчових підприємств (34,3%), лісозаготівлі та обробки лісу (20%). Підприємства ма- . шинобудування, ремонту, металообробки складали лише 10 %.

З традиційних галузей успішно розвивався видобуток солі. 1906 р. на частку Галичини припадало 64 % вартості загальнодер­жавного виробництва солі.

Проте західноукраїнські землі не обійшли й нові тенденції роз­витку. Як і у світовій економіці в цілому тут з'являються монопо­лії, головним чином іноземні. 1912 р. в Галичині діяло ЗО монопо­лістичних об'єднань, сумарний акціонерний капітал яких сягав 115 млн крон. Англо-австро-німецький концерн контролював 75 % видобутку та переробки нафти в Галичині, у Закарпатті австрійсь­кому капіталові належало 45 % акцій великих угорських банків. Західноукраїнський регіон перетворився на ринок збуту товарів, вироблених більш розвиненими промисловими державами, потре­би краю задовольнялися переважно імпортними фабричними про­мисловими товарами.

Західноукраїнські землі залишалися відсталими аграрними про­вінціями Австро-Угорщини. У сільському господарстві було зайня­то близько 90 % населення. Зберігалося велике поміщицьке та цер­ковне землеволодіння. Поміщикам належало понад 40 % усіх земель. Серед поміщиків переважали іноземні: поляки на Галичині, руму­ни – на Буковині, угорці – на Закарпатті. У Закарпатті, напри­клад, граф Шенборн мав понад 100 тис. га, тобто близько 20 % усієї території. Основна маса селян страждала від малоземелля. У Гали­чині 53,3 % селянських господарств були безкінні, 43 % мали до 2 га на двір. Заможних селян було 5 %, але вони володіли землею, яка за кількістю перевищувала удвічі ту, яка належала 600 тис. бідняцьких господарств. 614 тис. селянських господарств не забез­печували прожитку своїм власникам. Такі незаможні селяни орен­дували землю в інших селян чи поміщиків, йшли працювати на заводи, ходили на заробітки до Бессарабії, Південної України.

У селі зберігалися напівкріпосницькі порядки. На Поділлі селя­ни навіть за гриби, зібрані у лісі, відробляли поміщику по 2 дні; стільки ж за кожну в'язку скошеної трави. Становище українського селянства погіршувалося зловживан­нями влади, соціальною дискримінацією. Чиновники завищували кількість селянської землі, що призводило до того, що селяни в Гали­чині платили утричі більше поземельних податків, ніж поміщики. Прямі податки селяни сплачували за землю, хату, худобу, за про­їзд через мости. Постійно зростали непрямі податки (на нафту, цукор, тютюн, пиво). Становище українських селян в Галичині погіршувалось ще й тому, що поміщиками переважно були поля­ки, які обіймали майже всі адміністративні посади, в тому числі контролювали й суд. Уся адміністративна влада в Галичині, як і у Буковині, зосереджувалася в руках намісника. Роль органів місцевого самоврядування відігравали Галицький та Буковинський сей­ми. Виконавчим органом Галицького сейму був крайовий комітет, до якого входив маршалок (голова сейму) і 6 членів, яких обирав сейм з числа його депутатів терміном на 6 років.

На початку XX ст. у Західній Україні розгорнулася боротьба за реформу виборчої системи, що була складовою частиною національно-визвольного руху. У результаті досить гострої боротьби (наприклад, лише у січні 1906 р. є Галичині відбулося близько 300 мітингів і зборів, у яких взяли участь майже 500 тис. людей), імператор Авс­тро-Угорщини видав указ про запровадження нового виборчого за­кону. Однак суттєвих змін це не дало, оскільки, як і раніше, закон забезпечував переваги для австро-угорської і польської буржуазії. Зберігалась недемократична система куріальних виборів до місцевих органів влади. Лише 1914 р. сейм схвалив новий виборчий закон, за яким українським партіям надавалось 27,2 % місць, українцям до­зволялося обіймати посоли службовців урядових установ у повітах Галичини і Буковини. Проте система виборів до місцевих органів влади так і не була змінена і українці знаходилися в нерівних умо­вах з іншими національними групами.

На початку XX ст. у Галичині визначилися три напрями полі­тичної думки:

1) москвофільський, який поволі спадав;

2) австрійський ультрароялізм, тобто орієнтація на Австро-Уго­рщину і вірність династії Габсбургів;

3) самостійницький, державницький — за створення Українсь­кої незалежної держави.

Значну роль у громадсько-політичному житті Галичини у цей час починає відігравати митрополит Галицький (греко-католицька церква) Андрій граф Шептицький (1900-1944).

Складовою частиною національно-визвольного руху українців на західноукраїнських землях була боротьба за національну освіту, зокрема за український університет. Ця боротьба проходила в умо­вах жорстокого протистояння з польськими шовіністами, яке до­ходило до збройних сутичок. 1902 р. була заснована організація «Січ», що ставила своїм завданням фізичне виховання української молоді. Ще раніше (1894) у Східній Галичині існували аналогічні товариства під назвою «Соколи».

Більшість української громадськості в Галичині у цей час мала проавстрійську — антиросійську позицію. Це пояснюється тим, що політика Російського уряду була активно ворожою українцям, як у самій Росії, так і за її межами.

Влітку 1914 р. почалася Перша світова війна. Вона стала світовою тому, що у ній взяли участь 34 країни фактично з усіх частин світу з населенням 1 млрд (67%) населення земної кулі.

Війну вели два угрупування держав: Антанта (Велика Брита­нія, Франція, Росія) і Четверний союз держав (Німеччина, Авст­ро-Угорщина, Туреччина, Болгарія).

Українські землі посідали важливе місце у планах воюючих країн. Австро-Угорщина претендувала на розширення своїх володінь на Західній Україні (Волинь, Поділля), Німеччина – на інші укра­їнські землі. Росія хотіла захопити Галичину. Взагалі саме Галичина стала ареною найжорстокіших та найкровопролитніших битв на Східному фронті.

Трагедія українців була у тому, що вони, не маючи власної дер­жави, яка б захищала їхні національні інтереси, змушені були во­ювати за інтереси чужих імперій та ще й вбивати один одного. У російській армії налічувалось 3,5 млн українських солдатів, 250 тис. служили в австрійському війську.

Всі політичні партії Росії підтримували війну, виступаючи з шовіністичних позицій. Більшість з них пояснювала це необхідністю «оборони вітчизни». Винятком були більшовики, які засуджували цю війну, але виступали за поразку свого уряду (щоб підірвати царизм) і перетворення імперіалістичної війни у громадянську, тобто війну між окремими соціальними групами країни. У Східній Україні лише деякі українські соціал-демократичні організації, зокрема Катеринославська, за участю В. Винниченка 1915 р. почали випу­скати відозви з гаслами: «Геть війну! Хай живе автономія Украї­ни!» та вести антивоєнну пропаганду серед робітників.

Більшість громадськості Західної України підтримала у війні уряд Австро-Угорщини, вважаючи царську Росію найзапеклішим ворогом українців. У серпні 1914 р. у Львові була створена Голов­на Українська Рада, яка об'єднувала прибічників цих настроїв, представників усіх українських партій. Пізніше у Відні був ор­ганізований «Союз визволення України» (СВУ), який мав на меті створити самостійну конституційну монархічну державу.

В серпні 1914 р. російські війська захопили Східну Галичину і Буковину, де було створено генерал-губернаторство на чолі з чорно­сотенцем графом Г. Бобринським. За його розпорядженням закрива­лись українські школи, книгарні, громадські організації, проводи­лась примусова русифікація, масова депортація. У свою чергу австро-угорський уряд звинуватив у своїх невдачах українців і по­чав проти них кампанію терору і репресій. Таким чином, українці переслідувались як російським, так і австро-угорським урядами.

Безпосередньо в Україні бойові дії вів Швденно-Західний фронт, завдовжки 450 км. (командуючий спочатку генерал Н. І. Іванов, а з березня 1916 р. – генерал О. О. Брусилов). З кінця 1914 р. до квітня 1915 р. на фронті йшла в основному позиційна війна, але потім у результаті сильного удару німецької армії російські війська зазнали поразки і почали відступати. Був залишений Львів, під німецько-австрійську окупацію потрапили Східна Галичина, Північна Буковина, значна частина Волині.

У травні 1916 р. російські війська почали контрнаступ („бруси-лаоський прорив”). Фронт австрійських військ було прорвано, вони втратили вбитими і полоненими понад 500 тис. людей. Російська армія знову зайняла Буковину і Південну Галичину. Наприкінці 1916 р. знову почалася позиційна війна.

В ході війни з добровольців Галичини було сформовано 2-тисячний легіон Українських січових стрільців, а на його основі регулярний полк, який став частиною австро-угорської армії. Він брав участь у боях проти російських військ на різних ділянках фронту в Карпатах і Закарпатті. Січові стрільці відіграли потім важливу роль у історії в Україні.

Війна негативно вплинула на соціально-економічне становище України. На розвиток промисловості руйнівний вплив справила мобілізація в армію 4 млн людей. З сіл України до армії мобілізували половину працездатних чоловіків. Більш-менш розвивалися лише мілітарні галузі промисловості, інші змушені були, як правило, скорочувати виробництво.

З втратою Домбровського вугільного басейну (Польща) Донбас став фактично єдиним постачальником вугілля для всієї країни. І хоча видобуток вугілля тут зростав, його все ж не вистачало для всіх потреб. Країна переживала паливну кризу.

Різко зріс попит на метал, а виплавка його зменшилася. 1913 р. на Півдні Росії чавуну виплавлялося 190 млн пудів, а 1915 р. — 167 млн. Через нестачу палива і металу змушені були скорочувати виробництво і машинобудівні заводи, хоча вони випускали воєнну продукцію.

Значно погіршився стан сільського господарства. На воєнні по­треби було забрано багато коней, що утруднювало виконання сільсько­господарських робіт. Скоротилися посівні площі, знизилася вро­жайність, збір зернових зменшувався на 200 млн пудів щорічно. Серед селян збільшилася кількість безпосівних (16 % усіх госпо­дарств) і безкінних (35 %). Знецінилися гроші, зростала інфляція. 1916 р. ціни на основні предмети споживання зросли у 4-6 разів. Робочий день збільшувався, але реальна зарплата через різке підвищення цін, зменшувалася. Все це призвело до наростання страй­кової боротьби. З 1914 до березня 1917 р. в Україні відбулося 380 страйків, у яких взяли участь близько 300 тис. робітників. По­силювався й селянський рух. Селяни виявляли непокору діям місцевих властей, захоплювали поміщицькі володіння, вступали в сутички з поліцією. За роки війни (1914-1918) в Україні відбулося близько 170 селянських виступів.

Таким чином, у роки війни криза охопила всі сфери життєдіяль­ності країни: політичну, соціальну, економічну.

36) Причини, основні завдання та особливості Лютневої (1917 р.) революції в Росії.

Розстановка політичних сил в Україні

Прорахунки уряду викликали невдоволення народу і призвели до кризи у суспільстві. Почався голод, не вистачало хліба, поширюються робітничі страйки. Особливо складною була ситуація у Петербурзі. Війська столичного гарнізону перейшли на бік робітників. І так почалась Лютнева буржуазно-демократична революція 1917 року. Коли стало відомо про події, почалися виступи, демонстрації на підтримку революції, за таких обставин цар Микола ІІ зрікся престолу і до 12 марта 1917 року царський режим розсипався. Так Лютнева революція дуже швидко перемогла. Особливість революції: швидко впало самодержавство. В Росії виникає двовладдя. Ліберальні депутати Державної Думи Росії сформували Тимчасовий уряд, який спирався на буржуазію, поміщиків, на панівний клас, інтереси яких виражав. Тимчасовий уряд продовжує вести І світову війну, запевнюючи, що Росія, як член Антанти буде в війні до кінця. У внутрішній політиці продовжує політику царизм. Це була перша офіційна влада. Друга влада в Росії - Петроградська влада робітничих та солдатських депутатів. Рада захищала інтереси народу, спиралася на народні маси (селяни, солдати, озброєний народ). Мала реальну силу. Рада мала вплив у військах. Таким чином, Тимчасовий уряд повинен був рахуватися з радами як з реальною силою. Спочатку до Ради ввійшли меншовики та есери. Більшовиків було мало. В У стало відомо про падіння царизму. 13 марта 1917 року в Києві сформувався Виконавчий комітет - орган укр. Тимчасового уряду. Він повинен був навести порядок, захищав и виражав інтереси панівних класів. Але незабаром в У виникає Київська Рада робітничих та солдатських депутатів. Вона діяла як і Петербурзька. Але, на відміну від Росії, в У виникає третя сила - Українська Центральна Рада (ЦР).

37) Діяльність Української Центральної Ради

Створення Української Центральної Ради і основні положення її політичної програми

Організація українських поступовців (ТУП), яка продовжувала свою діяльність і підтримувала зв'язку в своїй мережі протягом всього лихоліття (від неї виходили, власне, всі організовані українські виступи тих років), вийшовши з підпілля, проявила ініціативу у створенні національного органу в Києві у перші дні березня 1917 року. 4 березня 1917 в Києві зібралися представники українських партій, наукових, освітніх, кооперативних, студентських та інших організацій, які проголосили створення Української Центральної Ради. До неї увійшли представники партійних груп, кооперативів, робітників, військових, культурних і професійних організацій для згуртування українського громадянства незалежно від партійної та групової приналежності, з метою домогтися від уряду встановлення широкої національно-територіальної автономії в Російській фе дератівной республіці. Завдання це було нелегкою при недостатніх можливості української преси. Після всіх відбулися погромів і повного розладу друку, викликаного війною, українська преса відроджувалася поступово, з кінця березня (починаючи відновленої «Новою Радою», потім соціал-демократичної «Робітнічою газетою», ще пізніше, вже в травні, селянської «Народної волею» і різними більш дрібними виданнями). Через таку неорганізованості української преси оповіщення українських громадян про політичні завдання даного моменту йшло дуже незадовільно - через пресу російську, поштою і телеграфом - дуже неакуратним в той час. Однак громадяни були так насторожені, що з півслова брали всякі політичні та організаційні гасла.

Головою Української Центральної Ради обрали 51-річного М. С. Грушевського, лідера ТУП (Товариство Українських Прогресістів), заступниками - Д. Антоновича і Д. Дорошенка. Центральна рада звернулася з відозвою "До українського народу", у якому закликала зберігати спокій, обрати нових людей до органів самоврядування, будувати вільне життя.

Перші повідомлення про заснування в Києві Центральної Ради послужили сильним поштовхом для організацій провінційних, які заявляли Центральній Раді, що визнають її своїм верховним і керівним органом, тимчасовим українським національним урядом, просять прийняти до свого складу їх представника і дати вказівки щодо роботи на місцях. Для того, щоб з'ясувати ступінь національної самосвідомості мас, українська Центральна Рада призначила в Києві на 19 березня 1917 проведення національної маніфестації, яка пройшла велично і явно продемонструвала, що українство зовсім не є приналежністю якою-небудь гуртка інтелігентів, а дійсно широко пішло в маси . На віче під час проведення цієї маніфестації були прийняті принципові постанови: автономне пристрій повинен бути введений на Україну негайно, потім відповідні документи повинні бути подані на затвердження в Російське установчі збори, а Тимчасовий російський уряд зобов'язано відразу ж видати декларацію з визнанням необхідності широкої автономії Україні, - щоб міцно пов'язати інтереси українського народу з інтересами нового ладу.

За цією маніфестацією пішли великі з'їзди представників з усієї України. Ряд їх відкрився на Благовіщення з'їздом ТУП, який взяв назву Союзу автономістів-федералістів. На Великдень відбувся учительський з'їзд.

Для підтвердження повноважень Центральної ради 6-8 квітня 1917 року був скликаний Український національний конгрес. Це був з'їзд, скликаний Центральною Радою, щоб провести нові вибори, надати Раді характер справжнього представництва усього організованого українського народу і затвердити його політичну платформу. Двері з'їзду були розкриті широко, взяти участь у з'їзді дали можливість всіляким об'єднанням, організаціям та установам, які вважали себе українськими. Незважаючи на важкі умови, в яких доводилося скликати цей з'їзд, був він численним і цікавим. Він зібрав близько 900 представників з правомочними мандатами, безліч селян і солдатів і заклав міцні основи для подальшого благоустрою Україні. На нього прибули близько 1,5 тис. делегатів, а також гості від українських губерній, Галичини, Кубані, Криму, Москви, Петрограда. Конгрес затвердив Центральну раду як крайову владу. Делегати висунули вимогу автономії України в демократичної федеративної Росії. Переобрали президія Центральної Ради, головою якого став М. Грушевський, заступниками - Сергій Єфремов і Володимир Винниченко. Визначено 150 членів Центральної Ради від територій, а також від партій і національних меншин. Центральна рада, таким чином, перетворилася на представницький легітимний орган, отримала право виступати від імені нації, а її рішення набували характеру законів. Вона обрала Комітет Центральної ради, який згодом отримав назву Малої ради. Так сформувався центральний орган Україні.

Нова Центральна Рада складалася з представників від губерній, від військових, селянських і робітничих організацій, від культурних і професійних партій і товариств. Програма цієї організації спочатку була залишена чисто політичною: введення національно-територіальної автономії у федеративній Російській республіці, свідомо обходячи інші пункти, які могли викликати розбіжності між представниками партій і груп. Однак місяць по тому Центральна Рада визнала неможливим виключення зі своєї програми питань економічної політики, з огляду на плани економічної централізації, запропоновані російським Тимчасовим урядом. Вирішено було включити в програму охорону економічних інтересів краю та його працівників, певні середні норми, на яких повинні будуть зійтися думки партій. Поповнення Української Центральної Ради представниками робітничих мас, що відбулося на початку червня, додало їй, нарешті, виразний соціалістичний лик, зробило органом трудящої демократії і поряд з політичними вимогами твердо поставило вимоги економіко-соціалістичні.

Організаційні завдання, поставлені Українською Центральною Радою, програма українізації життя і суспільного ладу на Україну, несподівано для багатьох викликали найпотужніші руху у військах, яке послужило в найближчі місяці прекрасної закваскою для українського руху. Саме по собі те, що організаційна українська хвиля найсильніше прокотилася у військових колах, аж ніяк не було чимось несподіваним - у військах взагалі зібрався самий колір, сама сила громадян, і в російській революції в цілому війська проявили себе найбільш активно. Ще більш несподіваним було якраз те, що цей рух вилилося у боротьбу за формування нових українських військових частин, реорганізацію особливих армій. Приводом до цього послужило формування польських легіонів, розпочате при старому режимі, що найдивніше, саме в Україну: у Києві та на його околицях, де подібний факт не міг не зачепити почуттів місцевого населення. Новооснованное військове Товариство ім. Полуботка в Києві виступило з проектом організації українських козацьких полків але цим зразком. Було дозволено формувати такий полк з невійськовозобов'язаних добровольців, однак на цей заклик стали відгукуватися люди з військових частин, а в другій половині квітня на Київському «розподільному пункті» зібралося кілька тисяч солдатів, які заявили, що вирушать на фронт не інакше, як тільки у вигляді українського полку. Місцеві військові власті і демократичні неукраїнські організації абсолютно невиправдано роздули з цього цілу проблему, кажучи про загрозу фронту, обороні, революції, і своїми різкими нетактовними опозиційними випадами і погрозами тільки підлили масла у вогонь. У військах почалося величезний рух Одна за одною прибували до Української Центральної Ради делегації від військових організацій все більш численних, а на військовим з'їзд, призначений на 5 травня, прибули представники майже від мільйона організованих українських вояків. Другий військовий з'їзд, призначений місяцем пізніше, мав ще більш імпозантна представництво, майже вдвічі більшої маси озброєного українського народу (1736 тис. за підрахунками), і те особливо з фронтових частин, незважаючи на заборону проведення з'їзду військовим міністром.

Ці з'їзди вперше дали уявлення про справжні розміри українського руху. Всеукраїнський селянський з'їзд, яким відбувся в кінці травня і зібрав представників приблизно від тисячі волостей, також мав цінність у цьому сенсі, він виявив ту твердий грунт, на якій грунтуються політичні українські вимоги. Українська Центральна Рада, висуваючи вимогу широкої автономії Україні, могла розраховувати на селянство і військо. Озброєний український народ, розсіяний по всьому фронту і тилу, відстоюючи свої військові вимоги, одночасно висловив бажання підтримати Українську Центральну Раду в її загальнополітичних вимогах і чекав від неї рішучої і певної тактики. До його голосу приєдналося селянство, і їх голоси не могли залишитися непочутими Центральною Радою.

3. Перші кроки Української Центральної Ради на шляху до автономії Україні

1 Універсал Центральної Ради

Виконуючи вимоги мітингів, рекомендації з'їздів, 10 червня 1917 Комітет (Мала рада) прийняв I Універсал Центральної Ради до українського народу, в якому було проголошено: "Однині самі будемо будувати наше життя", тобто була оголошена автономія Україні (у складі Росії). 15 червня створено Генеральний секретаріат як уряд автономної України, головою якого став В. Винниченко.

Оприлюднення Універсалу стурбувало Тимчасовий уряд, що опублікувало "Звернення до українського народу", в якому закликалося не відриватися від Росії. 29 червня 1917 до Києва прибули міністри Тимчасового уряду на переговори з Центральною Радою. Вони визнали право України на автономію і погодилися, щоб Центральна Рада виробила статус своїх повноважень.

II Універсал Центральної Ради

Підсумки переговорів з міністрами Рада узагальнила в II Універсалі 3 липня 1917 і в спеціальній постанові Тимчасового уряду. Універсал зазначив, що Україна визнає Всеросійські установчі збори, які має схвалити автономію України. У документі йшлося про поповнення Центральної Ради представниками національних меншин. Цей документ громадськість сприйняла як крок на шляху до автономії. У цілому ж II Універсал був кроком назад порівняно з першим щодо конструювання автономії Україні, проявом прагнення до компромісу між Центральною Радою і Тимчасовим урядом. Правова основа взаєморозуміння між Центральною Радою і Тимчасовим урядом оформлена в Статуті вищого правління Генерального секретаріату, виробленому Малої радою.

Тим часом у столиці Росії змінилося ставлення до ситуації в Україні. Після прийняття більшістю голосів декларації Тимчасового уряду міністри-кадети, які виступили проти, подали у відставку, що призвело до урядової кризи. Ситуація ускладнилася спробою більшовиків 3-5 липня 1917 підняти повстання в Петрограді й захопити владу. Після цих подій був обраний новий склад уряду, який очолив О. Керенський. З новим складом, до якого не увійшов І. Церетелі - головний ініціатор досягнутих у Києві домовленостей, - довелося мати справу делегації Генерального секретаріату.

Урядова комісія категорично відхилила Статут Генерального секретаріату. Замість нього була видана "Тимчасова інструкція Генеральному секретаріату Тимчасового уряду на Україні", в якій проголошувалося, що Генеральний секретаріат є вищим органом Тимчасового уряду (а не Центральної ради) у справах місцевого самоврядування в Україні. Його компетенція поширювалася тільки на 5 губерній - Київську, Волинську, Подільську, Полтавську і Чернігівську. Число генеральних секретарів скорочувалася від 14 до 9. Вироблені Генеральним секретаріатом проекти повинні були надаватися на затвердження Тимчасового уряду, як і пропозиції щодо комісара з українських справ в Петрограді. Центральна Рада втрачала статусу законодавчого органу. Позитивним був сам факт переговорів Тимчасового уряду з делегацією Центральної Ради і визнання хоча і вкрай усіченої автономії регіону. Незважаючи на те, що інструкція реалізована не була, вона стала конституційною основою діяльності вищих органів влади України.

Виснажлива війна, параліч влади, поширення анархії, грабежі, заворушення призвели до глибокої кризи всього життя країни. Зупинялися заводи, фабрики, шахти, порушувалися графіки руху поїздів, завмирала торгівля. Центральна Рада не мала можливості забезпечити сильну владу як в центрі, так і на місцях. Взявши курс на утвердження в Україні соціалістичного ладу, створення держави "трудящого народу", в якому немає місця експлуатації, Центральна рада недовірливо ставилася до тих, хто не поділяв соціалістичних ідей чи належав до "експлуататорських класів". А сама Центральна рада не могла укомплектувати апарат управління кваліфікованими працівниками. Фактично влада Центральної ради та Генерального секретаріату не поширювалася за межі Києва. Провінція їх не знала. Там установи Центральної ради створювалися з затримкою.

Проявом кризи центральної влади з'явилися дві спроби державного перевороту. Першу зробили більшовики, які на початку липня спровокували виступи солдатів і робітників у Петрограді. Другу в серпні зробив Л. Корнілов.

У ніч з 25 на 26 жовтня 1917 року більшовики захопили владу в Петрограді. Тимчасовий уряд був усунуто. II Всеросійський з'їзд рад проголосив Росію республікою рад робітничих, селянських і солдатських депутатів. Були прийняті декрети про землю, світі, сформовано уряд - Раднарком. Цей переворот охопив всю Росію. Серйозне опір він зустрів лише на Дону, Кубані і особливо в Україні, де діяли три сили: Центральна рада з Генеральним секретаріатом, ради робітничих і солдатських депутатів, очолювані більшовиками, штаб Київського військового округу, який захищав позиції неіснуючого вже Тимчасового уряду. Фактично штаб об'єднав в Києві російські сили, ворожі і українцям, і більшовикам: військовий гарнізон, козаків, юнкерів, а також російську інтелігенцію. 28 жовтня 1917 більшовики організували в Києві повстання 6000 озброєних робітників. Між військами штабу і більшовиками почалася збройна боротьба. Проти російських військ виступила і Центральна рада. Керівництво округу капітулював, штаб виїхав з Києва. Влада утримувала Центральна рада. Генеральний секретаріат виступив з відозвою «До всіх громадян в Україну», в якому повідомив, що криваві події «загрожують погубити досягнення революції», і заявив, що «енергійно боротиметься з усякими спробами підтримати заколоти в Україну». Раднарком визнавався урядом центральних районів Росії. Вживалися заходи щодо створення збройних сил. Активізувалася підготовка до Українського установчих зборів, яке повинно було затвердити новий суспільний демократичний лад України. Більшовики ж прагнули до встановлення диктатури. Центральна рада поступово набула статусу загальноукраїнської влади. Альтернативи їй не було. Роль Києва як політичного центру Україну зросла. Такими були перші кроки Української Центральної Ради на шляху до автономії України.

38) Діяльність Української Центральної Ради та універсали

З перших днів національної демократичної революції відбувалося згуртування національних сил, і це привело до виникнення загальноукраїнського громадсько-політичного центру, покликаного очолити масовий народний рух, – Української Центральної Ради. З ініціативою її утворення виступили водночас українські самостійники і тупів ці.

У Києві самостійників на той час очолював М. Міхновський – палкий прихильник ідеї незалежності України. Під час Першої світової війни Міхновський був мобілізований до царської армії і як юрист служив у чині поручника в Київському окружному суді з початком революції він поринув у вир політичного життя.

З березня 1917 року самостійники оголосили про організацію УЦР, що мала перетворитися на орган тимчасового правління незалежності України. З часом Рада повинна була скликати український парламент і сформувати звітний перед ним уряд.

До діяльності Центральної Ради ввійшли представники усіх всіх українських партій – Української соціал-демократичної робітничої партії (УПСР), Української народної партії (УНП), Української партії соціалістів-революціонерів (УПСР), Української народної партії (УНП), дрібних партій. Очолював Центральну Раду видатний український історик, активний діяч національного руху М. Грушевський. важливу роль в її діяльності відіграли В. Винниченко, С. Єфремов, С. Петлюра, П. Христюк та інші.