Самостійна підготовка студентів до семінарських занять 1 страница

ЗМІСТ

Передмова .................................................................................................... 7

Тема 1. Вступ до курсу "Історія України".................................................... 9

Тема 2. Витоки українського народу............................................................ 25

Тема 3. Київська Русь. Галицько-Волинська держава ................................ 43

Тема 4. Українські землі у складі Великого князівства Литовського

та Речі Посполитої (XIV—XVI ст.)................................................ 76

Тема 5. Козацька революція середини XVII ст.

Козацький Гетьманат (1648 р. — кінець XVIII ст.) ................... 127

Тема 6. Українські землі у складі Російської

та Австро-Угорської імперій ....................................................... 157

Тема 7. Українська революція (1917—1920 рр.) ...................................... 221

Тема 8. Україна між двома війнами (1921—1939 рр.).............................. 260

Тема 9. Україна в роки Другої світової і Великої

Вітчизняної воєн (1939—1945 рр.) ............................................. 306

Тема 10. Україна в 1945—1991 pp.: трансформації

суспільного розвитку ................................................................. 321

Тема 11. Розбудова незалежної України .................................................... 352

САМОСТІЙНА ПІДГОТОВКА СТУДЕНТІВ ДО СЕМІНАРСЬКИХ ЗАНЯТЬ

З ІСТОРІЇ УКРАЇНИ...................................................................................... 435

Загальні рекомендації................................................................... 435

Роль лекцій в організації самостійної роботи студентів............ 436

Особливості самостійної підготовки студентів

до семінарських занять................................................................ 442

Підготовка реферату.................................................................... 454

Підготовка до заліків та іспитів .................................................. 456

ПЕРЕДМОВА

Книга, яку читач нині тримає перед собою, є не зовсім звичайним посібни­ком з історії України. Ще десять-дванадцять років тому подібні видання були надзвичайно рідкісним явищем: вузівських курсів з вітчизняної історії на­лічувалося лише кілька, а повноцінних, тобто таких, які б більш-менш зва­жено репрезентували всю складність і суперечливість історичного процесу, роль у ньому окремих особистостей, багатогранність політичних, культур­них та економічних контактів із сусідніми народами, не було зовсім. Історія України в умовах домінування державно-партійної ідеології радянських часів, що проповідувала відмову від історій окремих народів, котрі з пли­ном часу мусили злитися в історію нової спільноти — "радянського народу", явно не належала до кола актуальних дисциплін.

Нині часи змінилися, кількість наукової та навчальної літератури на полицях бібліотек зросла настільки, що навіть важко собі уявити, як ще до­недавна пересічний український викладач чи студент буквально "полював" у книгарнях на перший популярний курс "Україна. Історія" канадського професора, українця за походженням Ореста Субтельного. Значною мірою цей справжній "підручниковий бум" завдячує інтенсивному розвитку вітчиз­няної історичної науки. Попри певні відступи, втрати, блукання манівцями методологічних суперечок вона змогла не тільки зберегти власний потенці­ал, а й плідно його нарощувати. Зняття гласних і негласних заборон на ви­вчення культурно-національних процесів, явищ політичної та військової історії України, відкриття спеціальних фондів архівів і бібліотек, пожвав­лення співпраці із зарубіжними науковцями — все це, безумовно, сприяло й сприятиме надалі підвищенню якісного рівня історичних студій, їх тематич­ному урізноманітненню, а відтак — збільшенню зацікавленості широких кіл громадськості нововідкритими сторінками нашої минувшини.

Власне, певним підсумком цих нових течій сучасної науки і є нинішній посібник, підготовлений колективом викладачів одного з найбільш автори­тетних наукових і навчальних центрів — історичного факультету Київсько­го національного університету імені Тараса Шевченка. Його автори — не тільки відомі вчені, фахівці з різних періодів і галузей української історії, а

й досвідчені викладачі, невтомні популяризатори знань про минуле, що не один рік працюють зі студентською аудиторією.

Посібник має дві основні цілі. Перша з них практична й полягає в тому, щоб надати студентові методичну й інформаційну допомогу при підготовці до семінарських занять. Тут він знайде необхідний обсяг фактичного матері­алу щодо окремих періодів вітчизняної історії, починаючи від первістків людського життя на території сучасної України й закінчуючи проблемами розбудови сучасної Української держави, тлумачення ключових подій і явищ соціального, економічного, політичного та культурного життя, біографічні довідки про видатних діячів минулого, роз'яснення історичних термінів і назв. Окрім власне інформаційного блоку посібник містить також методичні матеріали, присвячені основній проблематиці курсу, його меті й завданням, зв'язку історії України з іншими навчальними дисциплінами, практични­ми порадами, як найоптимальніше побудувати самостійну роботу під час підготовки семінарських тем, шукати й опрацьовувати літературу, готува­ти реферати й усні повідомлення.

Останнім часом ми звикли до того, що вітчизняна історія постає перед нами виключно в темних, а то й криваво-чорних барвах. Ними зображують чи то мас­штабні соціальні потрясіння, чи то виснажливі війни, які спричинялися до жахливих людських втрат і руйнації паростків національної держави. Насправді ж минуле України виглядає навдивовиж різноликим, воно знає і принижен­ня, і справжні тріумфи, за всіх труднощів і потрясінь економічного, соціально­го, політичного й духовного характеру, незважаючи на те, що країна нерідко тупцювала на місці, а то й з вини її правителів втрачала історичні шанси, відсту­пала, загальна тенденція розвитку незмінно залишалася висхідною. Показати сучасному читачеві, як відбувалися ці процеси, в чому безпосередньо вони втілю­валися й до чого привели, якими були умови життя, правові норми, владні орга­ни, зрештою, прості люди з їхніми ідеями, вчинками, успіхами й невдачами, — ось коло питань, що розглядаються на сторінках цієї книги.

Друга ціль передбачає дещо інший підхід до прочитання матеріалів, об'єднаних у цьому посібнику. Відбір сюжетів і фактажу, їх інтерпретації й узагальнення ні в якому разі не мають на меті нав'язати той чи інший "єдино правильний" погляд на вельми складні й суперечливі події минулого. Серед них чимало тем, як, наприклад, доля давньоруської спадщини або політич­не кредо Івана Мазепи, котрі дискутуються зараз у нашому суспільстві над­звичайно контроверсійно та гостро. Тож автори намагалися своїм викладом привернути увагу студента до них, підкреслити ті чи інші особливості й, що найголовніше, — спонукати до самостійного мислення, творчого, можливо, навіть критичного підходу, бо лише ці якості сприяють формуванню влас­ної думки, усвідомленої громадянської позиції — тих складових, які є не­одмінними рисами члена громадянського суспільства.

Академік HAH України Володимир Литвин

Тема 1

ВСТУП ДО КУРСУ "ІСТОРІЯ УКРАЇНИ" (2 год)

Тема "Вступ до курсу "Історія України" присвячена усвідомленню мети і завдань названого предмета, загальноосвітнього, соціально виховного і праг­матичного значення його вивчення студентами вищих навчальних закладів. Вивчаючи тему, важливо зрозуміти сутність та особливості періодизації ук раїнського історичного процесу, визначити характерні риси кожного з істо­ричних періодів. Велике пізнавально-методологічне значення має розуміння джерельної бази історії України, особливостей класифікації джерел, значення для відтворення історичного минулого українського народу основних типів і видів історичних джерел, сховищ, у яких вони зберігаються і вивчаються.

План семінарського заняття

1. Предмет і завдання курсу "Історія України".

2. Періодизація історії України.

3. Джерела вивчення української історії.

Методичні рекомендації

1. Предмет і завдання курсу "Історія України".Висвітлення цього пи­тання доцільно розпочати з характеристики значення історичних знань, ви­значення тих змін, які відбуваються в історичній науці та історичній свідо­мості суспільства після проголошення суверенітету України.

Історія — це минуле, повернуте у майбутнє. Без ґрунтовних наукових знань про минуле свого народу неможливо зрозуміти сучасне, передбачити, а тим більше будувати майбутнє. Історія — це вчитель, збагачений тися­чолітнім досвідом людства. Знаючи закономірності й особливості історич­ного поступу, можна уникнути безлічі помилок і спрогнозувати майбутнє. Варто згадати роздуми історика В.О. Ключевського про роль "magistra vitae" в суспільстві. Він писав: "...Історія вчить навіть тих, хто в неї не учиться;

Тема 1

вона їх проучує за невігластво і зневагу". Той, хто діє поза історією або напе­рекір їй, завжди врешті-решт шкодуватиме про своє недбайливе ставлення до неї. Ще в 1930-ті pp. іспанський філософ Хосе Ортега-і-Гассет писав: "Істо­рична наука конче потрібна для збереження і продовження зрілої цивіліза­ції не тому, щоб вона давала готові рішення для нових конфліктів, — життя ніколи не повторюється і вимагає завжди нових рішень, — а тому, що вона охороняє нас від повторення помилок минулого, якщо людина або країна здійснила великий шлях і опинилася в складному становищі, до того ж втра­чає пам'ять і не може використати досвід минулого, тоді справи погані".

Місце і роль історичної науки в суспільстві визначаються як її пізнаваль­но-освітньою, виховною, так і прагматично-практичною функціями, мож­ливостями використання історичного досвіду сьогодні, а також моделюван­ня його проявів у майбутньому. Проте на історичних уроках потрібно вчи­тися, не копіюючи механічно досвід минулого, а упорядковуючи його з ме­тою пояснення практики сьогодення.

У радянську добу, за тоталітарного режиму, об'єктивне відтворення ук­раїнського історичного процесу поступалося ідеологізованим історичним працям, які писалися на догоду політичній кон'юнктурі. Радянська історич­на наука була перетворена в безпосереднє знаряддя політики, в інструмент для обслуговування політичних інтересів партійно-державного керівницт­ва. Це пояснюється тим, що в умовах тоталітарної держави бюрократія по­стійно піклується про зміцнення своєї економічної і політичної влади. Інте­реси цієї бюрократії все більше вступають у суперечність з інтересами наро­ду. А оскільки обман є невід'ємною умовою збереження влади бюрократії, то фальсифікація історії в тоталітарному суспільстві стає неминучою. Як­раз тому в радянську добу широкий читацький загал був позбавлений мож­ливості ознайомлюватися з дослідженнями зарубіжних істориків-немарк-систів, представників української діаспори. В умовах радянського тоталіта­ризму українці мали деформовану історичну свідомість. Влада розуміла, що людьми легше управляти, коли вони не знають власної історії.

Трагедія України полягала ще і в тому, що впродовж століть на її тери­торії співіснували різні державні структури. Таким чином, природний са­мобутній шлях українського народу немов зникав на тлі загальних подій у житті Росії та Польщі, згодом — Австро-Угорщини, пізніше, після Вер-сальськихугод, — Румунії, Чехословаччини, тієї ж Польщі, врешті-решт — СРСР. Історія України у працях багатьох дослідників часто мала вигляд низки спорадичних ілюстрацій до минулого тих країн, які володіли її зем­лями. І нерідко український народ зображався не тільки недержавним, на­завжди прикутим до інших держав, а й навіть приреченим розчинитися у складі панівної нації.

Проти такого сприйняття українського історичного процесу ще на­прикінці XIX — на початку XX ст. рішуче виступив Михайло Грушевський. Він першим створив фундаментальну наукову історію України — "Історію України-Руси", в якій показав, що і "бездержавні народи" мають національ-

Вступ до курсу "Історія України"

ну історію. Вона не збігається з державною історією країни, яка в той чи інший період узурпує чи окупує територію цього народу. І це найкраще ілю­струється історією українського народу під польською, російською та інши­ми чужими окупаціями. На жаль, з кінця 1920-х pp. радянський тоталітар­ний режим не дозволяв вітчизняним історикам не лише використовувати, а й навіть звертатися до науково-історичної спадщини М. Грушевського — за­сновника наукової національної історіографії.

Політичне, економічне і національно-культурне відродження України, яке розпочалося після проголошення незалежності, супроводжується зрос­таючим прагненням українського народу до пізнання власної історії. Мільйо­ни людей гостро відчувають наслідки здійснюваної радянською владою впро­довж десятків років деформації історичної свідомості й не хочуть більше миритися з цим. Найцінніший скарб, що його одержав український народ разом зі своєю державною незалежністю, — це можливість повернення своєї історії, національної пам'яті, які століттями спотворювалися, фальсифіку­валися на догоду панівній у той чи інший період владі, політиці тієї чи іншої держави, до складу якої входили українські землі. Нині Україна є повно­правним членом світової спільноти цивілізованих країн як держава, що має право не тільки на самостійний поступ у майбутнє, а й на власну історію.

Завдання побудови в Україні демократичного громадянського суспіль­ства вимагає формування відповідної суспільної свідомості, чому сприяє ба­гато чинників, у томі числі знання української історії. Розбудова самостійної держави потребує висококваліфікованих спеціалістів, здатних продовжити кращі традиції українства, розбудови державності. Історичний досвід відіграє велику роль у процесі національного відродження нашого народу. У зв'язку з цим історія України є дорогоцінною спадщиною. Вона втілює в собі віхи історичного шляху українського народу, який протягом багатьох століть робив свій внесок у розвиток світової цивілізації. Звернення до історії з новою силою пробуджує національні та громадські почуття, формує духовні підвалини суспільства, посилює історичну відповідальність. Отже, сучасне життя суспільства, процеси посткомуністичної трансформації України по­требують допомоги історичної науки.

Здобуття Україною незалежності стало визначальною передумовою пере­осмислення українського історичного процесу, створення на основі широкого кола джерел сучасних, неупереджених праць. Вітчизняна історична наука звільнилася від марксистсько-ленінської ідеологізації та політизації, класо­вого принципу в оцінці історичних явищ і подій, стала на шлях переосмис­лення та оновлення історичних знань. І це стає однією з важливих гарантій незворотності національно-державного відродження українського народу.

Курс "Історія України" є однією з головних складових гуманітарної за­гальноосвітньої підготовки фахівців з вищою освітою. Він сприяє розвит­кові особистості, формуванню її політичної відповідальності та творчого підходу до вирішення суспільних проблем. Засвоєння історичного досвіду

Тема 1

допоможе майбутнім спеціалістам зайняти чітку громадянську позицію, розібратися у складностях сучасного життя. Особливо це важливо сьогодні, коли в суспільно-політичній свідомості громадян України відбувається своє­рідне "протистояння" щодо оцінки історичного минулого нашого народу. Ці та інші чинники зумовлюють зростаюче значення пізнання історії України. Предметом курсу "Історія України" є український історичний процес від найдавніших часів, тобто появи людей на території України, до сього­дення включно. Курс української історії акумулює найновіші досягнення історіографії етногенезу українського народу, його соціально-економічно­го, політичного і культурного розвитку, місця в системі міжнародних відно­син та у світовій цивілізації. Отже, курс "Історія України" передбачає роз­криття основних проявів історичного процесу в Україні, висвітлення тих чис­ленних фактів, подій, явищ, які замовчувалися і фальсифікувалися радянсь­кою історіографією чи на догоду панівним режимам та окремим силам пода­валися неправильно, однобічно. Насамперед це стосується проблем держав­ності українського народу, його культурної спадщини, різних аспектів історії козацтва та інших станів України, ролі та значення кожного з них у виз­вольній боротьбі українського народу, місця України в системі міжнарод­них відносин тощо. Курс "Історія України" передбачає ознайомлення з ос­новними етапами українського національного руху, його конкретним змістом і організаційними формами. Він розкриває діяльність українських політичних партій та організацій від початку їх заснування і до становлен­ня сучасної політичної системи в Україні, показує тяжкі для України на­слідки радянської тоталітарної влади, висвітлює особливості сучасного на­ціонально-державного відродження українського народу. Мета курсу поля­гає в розкритті закономірностей та особливостей економічного, соціально­го, політичного та культурного розвитку України, її відносин з іншими на­родами та державами.

Завдання курсу:

— подати наукову періодизацію історії України, характерні риси основ­них періодів української історії, їхні особливості, визначальні події та яви­ща в кожному з них;

— узагальнити досвід національного державотворення, традиції укра­їнської державності, значення боротьби українського народу за її відроджен­ня та збереження;

— розкрити історію соціально-економічних та суспільно-політичних про­цесів в Україні, основні етапи українського національно-визвольного руху, його конкретний зміст і організаційні форми, визначити роль і місце в ук­раїнській історії видатних історичних осіб;

— висвітлити зміст і особливості розвитку української матеріальної та духовної культури, її взаємозв'язок зі світовою культурою;

Вступ до курсу "Історія України"

— показати найважливіші події та явища української історії в контексті світової історії, роль України в системі міжнародних відносин.

2. Періодизація історії України.Розкриваючи друге питання, варто за­значити, що періодизація історії України, як і періодизація історії інших країн, застосовується з метою систематизування й упорядкування історично­го минулого. Періодизація історії України — це поділ історичного процесу на великі проміжки часу, які різняться між собою важливими змінами в житті суспільства, зокрема в розвитку господарства, суспільних форм, релігії, мис­тецтва тощо. Вона допомагає осмисленню історичного процесу, полегшує ви­явлення його внутрішніх закономірностей і дає можливість наукового узагаль­нення. Об'єктом періодизації може бути як весь український історичний про­цес, так і окремі галузі життя та діяльності українського народу, які розгля­даються в історичному аспекті: економіка, міжнародні відносини, культура і, нарешті, окремі явища — суспільно-політичний і національний рух, війни, революції та ін.

В історичній науці використовуються різні критерії і підходи до періо­дизації історичного процесу, є декілька загальних схем періодизації історії України. Кожна з них базується на певних методологічних засадах та кри­теріях. Отже, будь-яка періодизація є умовною.

Основи періодизації історії України були закладені вченим світового рівня М. Грушевським наприкінці XIX — на початку XX ст. у процесі робо­ти над синтетичною працею, десятитомною "Історією України-Руси". Най­важливіший внесок вченого в українську науку якраз і полягає в обґрунту­ванні та впровадженні самобутньої схеми українського історичного проце­су, яка покладена в основу української національної історіографії, і створенні монументальної аналітично-синтетичної праці "Історія України-Руси", що мала і має вирішальний вплив на розвиток української історичної науки.

М. Грушевський рішуче виступив з науковою критикою російської схе­ми історії східноєвропейських народів, яка обстоювала концепцію "обще­русскої" народності, її історії і культури, водночас нехтуючи історичним розвитком українського і білоруського народів, що, власне, було виявом ро­сійського історіографічного шовінізму. Михайло Грушевський розробив власні підходи до історичного минулого України, які відрізнялися від панів­ної в офіційній російській історіографії схеми розвитку історичного проце­су за М. Карамзіним, С. Соловйовим, В. Ключевським, М. Погодіним. В уза-гальнювальній формі вчений виклав нову схему історії України у статті "Зви­чайна схема "русскої" історії і справа раціонального укладу історії східного слов'янства" (1904). Квінтесенцією авторських роздумів є саме думка про те, що "общерусскої" історії не було й не може бути, як немає "общерусскої" народності. Може бути історія всіх "руських народностей, кому охота їх так називати", або історія східного слов'янства. Вона й повинна стати, як вва­жав учений, на місце теперішньої "русскої історії". Отже, М. Грушевський

Тема 1

критично оцінив і відкинув "звичайну" схему російських істориків з їхньою концепцією "общерусскої" народності та запереченням раннього історично­го розвитку українського і білоруського народів. Він обґрунтував думку про необхідність вивчення різних гілок східного слов'янства, створив власну, не підпорядковану російській, історію українського народу. М. Грушевсь-кий науково довів безпідставність домагань Московської держави на части­ну давньоруської спадщини, спадкоємцем якої, на його думку, є виключно "українсько-руська" народність, оскільки вона створила Київську державу. Вчений довів, що спроби пов'язати Київську державу з її суспільно-політич­ним укладом і культурою з Володимиро-Московським князівством XIII— XIV ст. не мають під собою підстав. Українські племена стали державотвор­чим елементом у формуванні Київської держави, культурно-політичну спад­щину якої перебрала Галицько-Волинська держава, а не Московська, як було прийнято вважати в російській дореволюційній, а потім і в радянській істо­ріографії. "Ми знаємо, — писав М. Грушевський, — що Київська держава, право, культура були утвором одної народності, українсько-руської; Воло-димиро-Московська — другої, великоруської". Отже, штучне сполучення української і московської історії в середньовіччі не має об'єктивної історич­ної бази. Київський період української історії перейшов не у володимиро-московський, а в галицько-волинський XIII ст.

Відповідно до своєї історичної схеми М. Грушевський в "Історії України-Руси" та інших історичних працях ("Очерк истории украинского народа" (1904) "Ілюстрована історія України", (1911) та ін.) встановив періодизацію українського історичного процесу. Рання історія, Київська, Галицько-Во­линська держави органічно пов'язані політичними, етнічними і культурни­ми процесами українського народу. Вони набули продовження за литовсько-польської доби української історії, у Хмельниччині та добі козаччини, в ук­раїнському відродженні кінця XVIII — початку XX ст. Отже, М. Грушевсь­кий розкривав тяглість і нерозривність української історії від її ранньої доби, через середньовіччя, аж до нового періоду історії України. Український на­род був основою безперервності українського історичного процесу. Він, не­зважаючи на історичні катаклізми, поневолення іншими державами, полоні­зацію та русифікацію в різні періоди, витримав, і завжди був джерелом на­ціонального відродження, став тим цементом, який пов'язав усі періоди історії України.

Розроблена М. Грушевським схема та відповідна до неї періодизація ук­раїнської історії стали основою його "Історії України-Руси" та інших украї­нознавчих досліджень, були визнані й прийняті українськими істориками в Галичині та в еміграції, у 1920-х pp. — у радянській Україні. Один із найви-датніших українських істориків Дмитро Багалій дав таку характеристику і оцінку схеми М. Грушевського: "Я властиво визнаю схему М.С. Грушевсь-кого за правильну щодо української історії, вона правильна і з теоретично­го, і з практичного боку, бо український народ жив історичним життям про-

Вступ до курсу "Історія України"

тягом більш ніж тисячоліття, здобув собі з великими труднощами свою влас­ну територію, витратив колосальну енергію, щоб її охороняти та нею корис­туватися, утворив за цей час націю...".

Українські історики, які проживали на Заході, поклавши в основу схему М. Грушевського, продовжили розробку періодизації історії України, вклю­чили до неї XX ст.

Радянські історики, які працювали в умовах тоталітарного режиму, коли історична наука була повністю підпорядкована політиці та марксистсько-ленінській ідеології, відкинули схему М. Грушевського. У радянській істо­ріографії домінував формаційний підхід до періодизації. У зв'язку з цим істо­рія України поділялася на такі формаційні періоди: первісне суспільство, феодалізм, капіталізм, соціалізм. Це був марксистський погляд на по­слідовність історичного розвитку людства. Основу такого підходу до періо­дизації становили особливості суспільних відносин: хто володіє засобами виробництва, якими є панівні й експлуатовані класи, в чиїх руках влада тощо. Зрозуміло, що періодизація української історії за формаційною озна­кою була заідеологізованою і недосконалою. Адже основним її критерієм був ідеологічний класовий підхід до визначення історичного періоду чи епохи, який базувався на марксистсько-ленінській доктрині. Тому періодизація була не результатом неупередженого дослідження та узагальнення історії України, а по суті, нав'язувалася "згори" як аксіома. З іншого боку, така періодизація визначала і змістовну спрямованість праць радянських учених, присвячених тим чи іншим аспектам української історії, навіть зумовлюва­ла своєрідне співвідношення обсягів дореволюційної (до більшовицького перевороту в 1917 р.) та післяжовтневої проблематики в узагальнювальних працях з історії України. При побудові загальних курсів з української історії, як правило, половина обсягу присвячувалася подіям до жовтневого перево­роту 1917 p., а друга — післяжовтневій історії. Особливо яскраво це вияви­лось у десятитомній "Истории Украинской ССР", написанійу 1981 —1985 pp. Видання будувалося так, що вже п'ятий том завершувався подіями Лютне­вої революції 1917 р. Решта томів висвітлювала історію України з 1917 р. до другої половини 1980-х pp. Отже, менше ніж 70 рокам української радянсь­кої історії присвячувалася половина цього великого видання. Радянські на­уковці своєю практичною діяльністю втілювали в життя відомий вислів кла­сика ленінізму, який заявляв, що вся історія людства до епохи пролетарсь­ких революцій є тільки передісторією.

Сучасна історична наука висунула чимало нових підходів до розв'язан­ня проблеми історичної періодизації. Серед них варто назвати цивілізацій-ний (Арнольд Тойнбі). За ним якісна та часова віднесеність суспільства ви­значається комплексом цивілізаційних цінностей, властивих суспільству. Загальна історія відповідно до цього принципу розглядається як серія "куль­тур" ("цивілізацій"), що йдуть одна за одною і співіснують одна з одною. Все­редині цих "культур" історія розглядається як взаємодія різних вікових

Тема 1

поколінь. Цивілізаційний принцип періодизації всесвітньої історії сучасні історики переносять і на періодизацію історії окремих країн і народів. У 1970—1980-х pp. зарубіжні дослідники П. Магочі та Н. Чировський зроби­ли спробу застосувати його до історії України. Так, у створеному при Гар­вардському університеті (СІЛА) Інституті українських досліджень було ви­дано у 1977 р. брошуру П. Магочі "Українська історична спадщина". У1981 р. в Нью-Йорку вийшов перший том тритомного "Вступу до історії України" Н. Чировського, у вступному розділі якого викладена схема періодизації історії України. Методологічні принципи періодизації названих авторів ви­магають розглядати українську історію в контексті взаємодії з іншими ци­вілізаціями та з урахуванням впливу на історичний розвиток українського народу "національного духу", притаманних українцям ідей демократизму, свободолюбства.

Після проголошення 24 серпня 1991 р. незалежності України розпочало­ся активне наукове співробітництво вітчизняних істориків з істориками української діаспори, яке охоплює і розробку періодизації історії України. І хоча проблеми періодизації продовжують залишатися дискусійними, сьо­годні можна виділити такі основні періоди в українській історії:

1. Стародавня доба. Охоплює час від початку формування людської ци­вілізації на території України і до східнослов'янських племен у VII—IX ст. У стародавню добу Україну населяли різноманітні племена і народи. Вони залишили свій слід в історії населення країни. Кіммерійці, скіфи, сармати, греки, готи, гуни, авари та інші народи на різних етапах історичного роз­витку впливали на життя та побут місцевого населення. Починаючи з епохи бронзи (II — початок І тис. до н. е.), особливо в лісостеповій та поліській зонах Дніпровського Правобережжя, зароджується праслов'янський етніч­ний масив, що з часом посів провідне місце на українських землях. На межі нової ери формується культура давніх слов'ян — венедів, антів, склавинів. Існування антської політичної організації стало вершиною суспільно-полі­тичного розвитку давніх слов'ян. У VII—IX ст. на українських землях про­живали великі племінні об'єднання східних слов'ян, які і склали підґрунтя східнослов'янської державності.