Поняття національного інтересу. Національні інтереси України

Контекст змінних силових співвідношень має свою сте­ржневу основу, якою виступає поняття "національний інтерес" або, як уже відзначалось, у сучасній світовій політиці в більшо­сті випадків найбільш гострим є не питання про фізичне вижи­вання, а питання про співучасть і взаємодію. Сучасний світ ба­гатий новими елементами, які сприяють перерозподілу могут-

ності, що концентрувалася раніше в руках великих воєнних держав. Ці нові елементи в перерозподілі влади (наприклад, приватні транснаціональні суб'єкти) ведуть до ускладнення національних інтересів, більше того, транснаціональні інвести­ції створюють нові інтереси, в зв'язку з чим суперництво в міжнародній політиці ускладнюється. Транснаціональні суб'єкти можуть виступати не тільки в ролі обмежувачів при здійсненні національних інтересів, але й впливати на те, яким чином такі інтереси визначаються в політиці держав.

Який же зміст поняття "національний інтерес" як найбільш загального фундаментального поняття міжнародної політики? В найширшому плані інтереси включають широке коло інтелектуальних, історичних, моральних цінностей. Без врахування культурно-історичних традицій і національних цін­ностей розуміння міжнародної політики буде неповне. Г.Моргентау справедливо вважає національну ідентичність не­від'ємним елементом національного інтересу. В науковій літе­ратурі суспільний інтерес подається як усвідомлення потреби суб'єкта або соціальної спільноти, що випливає з умов їх існу­вання та діяльності. В той же час інтерес - це відношення по­треб до умов їх реалізації. Відповідно, національний інтерес є усвідомлення та відображення в діяльності його лідерів корін­них потреб держави.

Головне завдання зовнішньої політики будь-якої держа­ви - це забезпечення її внутрішнього розвитку. Сила держави й сьогодні є важливішим засобом забезпечення національних ін­тересів і досягнення зовнішньополітичних цілей. Але, реалізу-ючи свої власні інтереси, держави обов'язково втягуються в моральні конфлікти, оскільки здійснення інтересів і цілей засо­бами сили постійно входить у протиріччя з певними моральни­ми нормами, з універсальними ідеалами.

Застосування сили в міжнародній політиці, в суперниц­тві держав на міжнародній арені сьогодні є небезпечним. Це загрожує знищенням людства. Тому вихід слід шукати не тіль^ ки в розумному співвідношенні силових і балансуючих інтере­сів, але й у моральності політики. Ми не будемо вступати в дискусію, чи існують універсальні моральні закони, чи повинна їх дотримуватися держава тощо. Проблема тут ширша, тому що є різниця між мораллю індивіда й мораллю держави. Німецький історик XIX ст. Генріх фон Трейчке писав, що про державу не можна судити на основі тих норм, які стосується індивідів, про неї треба судити у відповідності з тими принципами, які визначені її власною природою і її кінцевими цілями.

Держава у поглядах класичних мислителів (Платон, Аристотель, Спіноза, Гегель) сама є проявом моральної ідеї. Кожна держава як конкретна історична індивідуальність керу­ється у своїй поведінці своїми особливими етичними принци­пами; вона не підкоряється прямо ніяким зовнішнім відносно неї моральним принципам і не наслідує сліпо ніякі абстрактні міркування про людські права в реалізації свого державного інтересу, особливо в галузі міжнародних відносин. В силу та­кого трактування держави цими філософами не визнавався конфлікт між політикою, з одного боку, і мораллю й справед­ливістю з іншого. Гегель взагалі вважав абсурдним саме при­пущення, що політика може бути в конфлікті з правами та обов'язками. Як сумістити альтруїзм і егоїзм у міжнародній політиці? Що цінніше: етика переконання чи етика відповіда­льності? В діяльності політика або приватного суб'єкта міжна­родної політики завжди присутнє бажання брати до уваги інте­реси інших держав або інших суб'єктів міжнародної політики. І тут повинно брати верх етика відповідальності. Для держави, вважав Т. Рузвельт, аморально бачити лише свої власні інтере­си, але нерозумно, в той же час, сподіватись, що турбота лише про власні інтереси є єдиним збуджуючим мотивом поведінки будь-якої іншої держави.

В принципі ми погоджуємось з веберівською постанов­кою питання про те, що етика переконання і етика відповідаль­ності - не суть абсолютні протилежності, що вони взаємодопо­внювані та пов'язані з концепцією інтересу.

Міжнародна політика повинна базуватись на двох принципах: захищаючи й сприяючи реалізації власних інтере­сів, будь-який суб'єкт міжнародних відносин повинен з пова­гою ставитись і до інтересів інших держав. Це означає, що ро­зум держави, виражений в його національному інтересі, поля­гає в усвідомленні як власної сутності й природи, так і природи оточення. Цю аксіому й намагається усвідомити сьогодні Укра­їна, розробляючи концепцію зовнішньої політики та національ­ної безпеки.

Національна безпека - державна політика, скерована на створення внутрішніх і міжнародних умов, сприятливих для збереження чи зміцнення життєво важливих національних цінностей; це стан, що забезпечує захищеність інтересів на­роду й держави, суспільства та кожного його громадянина.

Саме тому політика держави покликана відвести загро­зи правам і свободам людини, базовим інтересам і цінностям суверенної національної держави в навколишньому світі.

Концептуальну основу національної стратегії у питан­нях безпеки було закладено ще 1990 р. в Декларації про держа­вний суверенітет України, окремі розділи якої присвячено зов­нішній і внутрішній безпеці, а також міжнародним відносинам. У схваленій на початку 1997 р. Верховною Радою Концепції національної безпеки України вперше визначено напрями роз­гляду проблеми національної безпеки, загрози та заходи з від­ведення цих загроз. У сконцентрованому вигляді представлено офіційні погляди та ідеї щодо національної безпеки та оборони України. У створенні Концепції брали участь політики, які представляють усі гілки влади та політичні партії. Практично це означає, що згаданий документ фіксує консенсус політичних сил у найважливішій сфері суспільного та державного життя.

Надзвичайну роль для гарантування національної без­пеки країни та її інтеграції до міжнародної системи безпеки відіграло прийняття Конституції України. В ній багато уваги приділяється національній безпеці та її складникам - безпеці державній, зокрема економічній, інформаційній, екологічній. Згідно з Конституцією засновано новий державний орган - Ра­ду національної безпеки та оборони України, попередником якої була створена ще 1992 р. Рада національної безпеки при Президентові України. За роки існування ця Рада чимало зро­била для розвитку та уточнення концепції національної безпеки України, нагромадила досвід у координації діяльності всіх си­лових структур, співпраці з Міністерством закордонних справ у формуванні зовнішньої політики. Важливим напрямом діяль­ності Ради стали моніторинг внутрішніх загроз національній безпеці та вирішення відповідних проблем внутрішньої політи­ки, зокрема на основі взаємодії з Верховною Радою.

За умов зростаючої взаємозалежності світу в ракетно-ядерну епоху попереднє одномірне розуміння безпеки як виключно військово-стратегічної проблеми стає надбанням ми­нулого. Зокрема, після ядерної аварії на Чорнобильській АЕС для неупереджених політиків і дослідників стала очевидною неподільність безпеки, яка повинна базуватися на взаємовигід­ній основі, з урахуванням не лише військових, а й політичних, економічних, екологічних, технологічних, гуманітарних та ін­ших чинників. Національна безпека має тепер багатокомпонен­тний характер, у якому суто військові чи навіть зовнішньополі­тичні її аспекти вже не є домінуючими для держави чи нації, яка існує в системі складних взаємовідносин глобального й ре­гіонального рівнів. Мінімізація загроз передбачає існування й функціонування військово-політичних, економічних, екологіч­них, соціокультурних та інших механізмів, що становлять сис­тему національної безпеки та забезпечують захист населення як від небажаних зовнішніх і внутрішніх впливів, так і від проти­законних, антигуманних дій державних, урядових чи партійних структур.

Такий підхід істотно розширює традиційне тлумачення поняття "національна безпека" не лише за рахунок введення додаткових вимірів в економічній, екологічній, національно-культурній та інших сферах буття, а й за рахунок визначення безумовного примату прав і свобод людини над правами дер­жави.

Подальша однозначна опора як промислово розвинених країн, так і країн, що розвиваються, на військову силу не лише не підвищує, а й істотно знижує рівень, межу їхньої національ­ної безпеки. Подібний підхід підриває економічну могутність, конкурентоспроможність усього господарства держави, а та­кож науку й культуру. І що особливо небезпечно, подібна од-номірність підриває, власне, життєздатність людини, суспільс­тва й планети в цілому.

Проблеми національної безпеки України багатоаспектні за своєю природою. Вони відображають не лише загальні особ­ливості й специфічні риси, що випливають із труднощів розви­тку молодої багатонаціональної держави, яка перебуває на ста­дії становлення власної державності, а також сукупність геопо-літичних, економічних, екологічних, соціокультурних особли­востей країни та її найближчого оточення. Безпека кожної кра­їни має конкретно-історичний характер, вона залежить від геополітичного становища, наявності надійних партнерів і консо­лідуючої політики влади. Багатовікова підлеглість України ін­шим державам пояснюється не в останню чергу й неконсолідо-ваністю керівної еліти. Представники владних ешелонів попе­редньої доби існування Української держави суперничали й конфліктували між собою в питаннях зовнішньополітичних орієнтацій та пріоритетів. А тому зараз важливо, щоб розбіж­ності в підходах різних політичних партій і рухів не гальмува­ли досягнення консенсусу з проблем національної безпеки, державотворення.

На сучасному етапі (90-ті pp. XX ст.) проблеми націо­нальної безпеки України потребують формування повнокров­ної, відповідної до нагальних внутрішніх і зовнішніх потреб національної державності. Адже ефективна система національ­ної безпеки передбачає наявність міцних державних інститутів, здатних гарантувати дотримання прав і свобод людини, захист населення від можливих загроз. Розбудова нового суспільства перебуває на початковій стадії. Незалежність України поки що вельми хистка, вона детермінована відсутністю адекватних державних можливостей та формуванням механізму гаранту­вання національної безпеки. Суверенітет України інколи пору­шується втручанням у внутрішні справи з боку найближчих сусідів. Соборність нашої держави ставиться під сумнів окре­мими політичними силами з-за кордону, що заявляють про те­риторіальні претензії до України. До того ж і розбудова демок­ратичної, соціально-правової держави з розвиненим громадян­ським суспільством - справа довготривала й копітка. За цих умов надзвичайно важливим постає завдання вироблення голо­вних засад концепції національної безпеки України. Конкрет­но-історичний підхід зумовлює формування чітких стратегіч­них і тактичних орієнтирів, що відрізнялися від орієнтирів не­давнього минулого. Наша держава враховує ті колосальні змі­ни, що сталися в Європі й світі на початку 90-х pp. До них ми відносимо: подолання наслідків "холодної війни", соціально-політичне самовизначення країн і народів Центральної та Схід­ної Європи, об'єднання Німеччини й розвал ОВД, Радянського Союзу тощо. Завдяки цим величезним геополітичним зрушен­ням стало можливим подолання біполярного поділу Європи і світу. Поява на карті світу незалежної України є красномовним

свідченням корінних змін на континенті. Дуже швидко відбув­ся процес визнання державної незалежності України. Так, по­над 70 держав офіційно визнали нашу державу протягом місяця після її проголошення, зокрема Росія, Польща й Німеччина. А вже- протягом першого року понад 130 країн світу визнало дер­жавну самостійність України.

Розбудова якісно нових, рівноправних двосторонніх міждержавних відносин, а також розширення зв'язків України з більшістю європейських і міжнародних організацій світу має дружний і передбачуваний характер. Вже з перших кроків на шляху утвердження незалежної держави Україна проголосила, що не визнає війну як засіб вирішення міжнародних суперечок, не вважає жоден народ своїм ворогом і не має територіальних претензій до інших держав. Українська дипломатія нарощує зусилля в напрямі політичного та економічного практицизму і стратегічного партнерства. Навколо ліквідації ядерного арсена­лу України точилися гострі дискусії і суперечки як у самій Україні, так і за її межами, мали місце й спекуляції. Проте без'ядерного статусу наша держава досягла на власних запро­понованих умовах, а саме: приєдналася до Договору про нероз-повсюдження ядерної зброї як неядерна держава, отримавши гарантії безпеки й територіальної цілісності з боку США, Росії та інших членів ядерного клубу.

У постконфронтаційний період полюсом стабільності Європи залишається НАТО. Це реально завершена, перевірена часом система, здатна впливати на ситуацію безпеки на конти­ненті. Полюс сил, що формується навколо Росії, поки що не набув життєздатної форми. Для України, як і для Росії, важливо не посилювати розбіжностей і можливого протистояння цих центрів впливу. В інтересах безпеки всіх країн, у тому числі й України, - нарощування співпраці з західноєвропейськими структурами, не протиставлення, а виваженість у стосунках із Росією та в межах СНД. Важливо, щоб перехідні процеси в Україні, Росії та в інших пострадянських країнах, як і в цілому у Східній Європі, привели до утворення стабільності й динамі­чної демократії, формування засад цивілізованого розвитку держави в інтересах громадянського суспільства.

Поширення сфери впливу НАТО на схід є вельми бо­лючою проблемою для Росії. Вона сприймає це як перенесення

"берлінського муру" на колишній радянсько-польський кордон. Українська держава, яка не заперечує проти розширення НАТО, має знаходити об'єктивні напрями співпраці з усім ко­лом європейських країн, із регіональними їх об'єднаннями. Важливо з'ясувати, що справі зростання довіри, а потім і спів­праці може прислужитися програма "Партнерство заради ми­ру", яку НАТО разом із східноєвропейськими країнами, в тому числі і з Україною, здійснює з 1994 р. Розвиваючи дедалі акти­вніше відносини з НАТО, Україна в 1995 р. у рамках "Партнер­ства заради миру" підписала індивідуальну програму співробі­тництва з цим альянсом.

Іншими кроками до стабільності та безпеки на контине­нті є скорочення озброєнь усіх видів. Зі свого боку Україна під­твердила власну відповідальність за виконання Договору про звичайні збройні сили в Європі, підписавши 5 червня 1992 р. спеціальну угоду учасниць Договору про ОБСЄ. Цей Договір зменшує загрозу несподіваного нападу на Україну та завчасно підготовлених ззовні великомасштабних воєнних дій. Згідно Договору наша держава в три етапи до кінця 1995 р. скоротила близько 2300 танків, 3000 бронемашин, 400 бойових літаків.

Актуальною є дієва співпраця в миротворчих акціях. До неї вже не один рік залучається Україна, цьому ж процесові підпорядковуються спільні військові навчання українських та північноатлантичних підрозділів. Необхідно з'ясувати позицію України щодо бажання стати нейтральною, позаблоковою дер­жавою. Але повного нейтралітету не може бути принципово. Це стосується всіх векторів зовнішньої політики України. Важ­ливо показати конструктивізм України в СНД. Так, наша дер­жава запропонувала укладення низки договорів із питань без­пеки і співробітництва, ініціювала підписання 20 березня 1992 р. декларації про незастосування сили або загрози силою у вза­ємовідносинах між державами - учасницями СНД. Вітаючи розвиток взаємовигідних економічних стосунків, Україна не схильна до утворення "слов'янського трикутника", формування військово-політичного союзу чи будь-яких наддержавних стру­ктур країн Співдружності. Така позиція визначається позабло-ковим характером відносин України, її асоційованим членст­вом у рамках СНД, економічною доцільністю.

Поряд із колективною системою безпеки Україна знач­не місце у своїй зовнішній політиці відводить чинникам дво­сторонніх взаємовідносин. У рамках цього виміру безпеки України особливе місце українською дипломатією, політиками відводиться відносинам з РФ, США, ФРН, з усіма країнами "сімки", з безпосередніми сусідами та іншими державами. Ви­значення пріоритетів, оптимальної моделі відносин із сусідами та загальновизнаними світовими лідерами може дати позитив­ний результат і сприяти досягненню необхідної безпеки та ав­торитету України в світі. Складність її відносин із Росією дете­рмінована різними чинниками. Основними генераторами на­пруженості виступають ядерна проблема, розподіл Чорномор­ського флоту, а також різні підходи щодо СНД, правового ста­тусу росіян в Україні тощо. Представники вищих ешелонів влади Росії постійно демонструють твердість і незмінність сво­їх намірів виступати з позицій наддержави, з глобальними пре­тензіями на особливу роль, зокрема на Європейському конти­ненті. Тому перед Україною постають завдання знаходження й формування оптимальних партнерських відносин з РФ, врівно­важених стосунків у рамках СНД відповідно до інтересів влас­ної безпеки, незворотності геополітичних змін, успішного роз­витку держави.

Нинішня адміністрація США на практиці демонструє розуміння проблем безпеки України, готовність сприймати нас як європейську державу, стабільність якої впливатиме на євро­пейську безпеку. А втім, позиція Білого дому однозначно схи­льна до стратегічної пріоритетності Росії для національних ін­тересів США. Не менш важливо повніше враховувати й проти­борство тенденцій інтервенціонізму та ізоляціонізму в США, де прихильниками цих ліній постають відповідно Білий дім та републіканська більшість у Конгресі. Отож, національній безпе­ці України відповідають партнерські, дружні відносини з Росі­єю та реалізація стратегічної мети США щодо підключення держав молодої демократії, в тому числі й України, до загаль­ноєвропейської інтеграції. Справі національної безпеки нашої держави покликані служити гнучка зовнішня політика, викори­стання зручного і впливового геополітичного становища, запо­бігання впливові та можливій залежності від однієї держави чи навіть групи держав.

Рудич

Наши рекомендации