Українська література першої половини 19 ст
На початку XIX ст. ода як класицистичний жанр переживає в українській літературі кризу хоч панегірично-одо-писне віршоскладання, що не мало, по суті, літературної цінності, продовжується в Західній Україні ще до 30-х років XIX ст.. Це головним чином було повязане з серйозним поглядом на народне життя, про що свідчить Ода — малороссийский крестьянин 1809-1814 К. Пузини. Звільняючись від бурлескного стилю, автор у зображенні життя українських селян виявляє риси уже просвітительського реалізму. У розсіяному вигляді класицистична концепція дійсності й особистості та певні елементи класицистичної поетики трапляються в українській літературі в першій половині XIX ст., про що йтиметься далі.
Цінність рецепції класичної традиції в українській літературі сказаним, однак, не вичерпується. Вона спричинилася як до перекладів творів римських авторів, так і до адаптації їх чи філіації численних їх мотивів. Одним з прикладів є рецепція мотивів од Горація у творчості Г. Сковороди адаптація першої оди першої книги од Горація реалізувалася вже барочним твором — Всякому городу нрав і права, І. Котляревського переробка сковородинівського тексту цього твору повертає його знову в лоно класицистичної традиції та Т. Шевченка тут віддалений вплив-ремінісценція уже в реалістичному дусі11.
Наприкінці XVIII — на початку XIX ст. Україна була остаточно прибрана до рук царською Росією; в ній у всіх сферах політичного, громадського й культурного життя запроваджено загальноросійські порядки. Наприклад, Київська академія та колегіуми перестають існувати як центри світської освіти й перетворюються на духовні заклади. Українці їдуть здобувати освіту до Москви та Петербурга й нерідко там осідають назавжди. Загарбання і розчленування українських земель різними державами, що приводило до розєднання економічного, політичного й значною мірою культурного життя, запровадження в 1783 р. царським урядом кріпосного права на Лівобережній і Слобідській Україні, знищення останніх залишків політичної автономії України, перетворення її на одну із сировинних провінцій Росії, національне гноблення, перетягування за допомогою політичних і економічних чинників української шляхти на бік офіційної Росії чи Австрійської імперії, її денаціоналізація неминуче спричинялися до відставання України в темпах економічного, політичного й культурного розвитку, гальмувало формування національної самосвідомості українського народу, консолідацію його в націю.
Насильницька соціально-економічна й політична інтеграція життя України з життям Російської держави, в межах якої перебувала основна частина українського народу, нівеляція національного обличчя України, поширення ідеї освіченого абсолютизму створюють певною мірою у суспільній думці характерну для нового часу абстракцію держави як такої і протиставлену їй абстракцію приватного життя12, яке мас бути підпорядковане її інтересам. Ілюзії щодо цивілізуючої ролі російської монархії на початку XIX ст. певною мірою живилися ліберальними обіцянками Олександра І. Це, зокрема, дістає вияв у піднесенні до ідеалу поняття загальноімперського общого добра, що бачимо й у творчості українських письменників — І. Котляревського, П. Гулака-Артемовського, Г. Квітки-Основяненка, Є. Гребінки та інших, які вважали себе синами общей отчизны. Цим великою мірою пояснюється те, що в межах загальнословянського відродження перші діячі національного руху в Україні працювали в царині мови, літератури, народної, культури Л. Боровиковський сформулював це як Украина в ее словесном выражении, не займаючи радикальної позиції в питанні політичної автономії. Подібне спостерігалося в ті часи й на західноукраїнських землях.
Представники офіційних кіл Росії ставилися до національно-визвольних прагнень України спочатку підозріло вороже, а з часом нетерпимо войовниче, відкидаючи саму ідею її національного відродження і самостійності. За цих умов реакція широких кіл російської громадськості на колоніальне
становище України не позначалась активністю, за винятком окремих словянофілів, які в своїх інтересах певний час співчутливо ставилися до національно-культурних заходів українців.
Українська література перших десятиліть XIX ст. характеризується розімкненістю і на культуру інших словянських народів, які в епоху Просвітництва вступають у період відродження своїх історичних традицій та формують нові літератури. В українській літературі зявляються поетичні переклади та переспіви з літератур інших народів світу, передусім пісенного фольклору словян.
Помітна роль у розширенні міжнаціонального контексту української культури, літератури й науки належить, зокрема, П. Гулаку-Артемовському, який виступав як перекладач французької класицистичної поезії, як знавець і викладач польської мови й літератури, а як ректор Харківського університету — організатором наукових подорожей молодих українських учених до словянських країн. У 1832 р. він був обраний членом Королівського товариства друзів науки у Варшаві.
Наприкінці 30-х — на початку 40-х років О. Бодянський та І. Срезневський здійснюють наукові подорожі до словянських країн, результатом яких була праця О. Бодянського О времени и происхождении славянских письмен 1855. Протягом 1837-1843 pp. він перекладає й видає праці П. Й. Шафарика Славянские древности та Славянское народописание. Після повернення зі словянських країн І. Срезневський читає в Харківському університеті курс лекцій з історії словянських народів та історії їхніх літератур, а пізніше публікує праці Исторический очерк серболужицкой литературы 1844 і Обозрение главных черт сродства звуков в наречиях славянских 1845.
Постійними і плодотворними були звязки з діячами словянського культурного відродження і національного-визвольного руху українських поетів-романтиків серед них Руської трійці, що характеризувалися у сфері творчих контактів перекладами поетичних творів та зразків народної поезії словян Л. Боровиковський, А. Метлинський, М. Костомаров, М. Шашкевич, І. Вагилевич, Я. Головацький та ін.. Поряд з цим із 20-х років XIX ст. невичерпним джерелом тем, сюжетів, мотивів, арсеналом образного мислення й поетичного натхнення для більшості словянських письменників стає українська народна поезія, що навіть породжує в польській літературі українську школу.
Саме в цей час зявляються перші збірники української народної поезії: Опыт собрания старинных малороссийских песней 1819 М. Цертелєва, Малороссийские песни, изданные М. Максимовичем 1827; друге видання — 1834, Piesni polskie і ruskie ludu galicyjskiego 1833 В. Залеського, Ruskoje wesile 1835 Й. Лозинського, шість книг Запорожской старины 1833-1838 І. Срезневського, Малороссийские и червонорусские народные думы и песни 1836 П. Лукашевича, двотомна збірка Piesni ludu ruskiego w Galicyi 1839-1840 Жеготи Паулі.