Порівняльний аналіз політичної культури

Кожній суспільно-політичній системі відповідає певний тип політичної культури, який у кожній конкретній країні проявляється в національно-специфічних формах, залежить від рівня історичного розвитку та впливу численних різноманітних чинників. Усе це і визначає багатоманітність типів політичної культури.

Найвідомішою в сучасній політології є типологія політичної культури, здійснена Г. Алмондом і С. Вербою шляхом порівняльного аналізу політичної культури п'ятьох країн (США, Великобританії, Італії, ФРН та Мексики). У класичній роботі "Громадянська культура" автори виокремили три "чистих" типи політичної культури: патріархальна, підданська та активістська.

Патріархальний (або паройкіальний, від грец. кара... - префікс, що означає суміжність, переміщення, відступ, відхилення, зміну, і ойкос; - дім, майно) тип культури характерний для суспільств, у яких або ще не сформувалася, або тільки почала формуватися політична культура. Основною ознакою такої політичної культури є відсутність у суспільстві, де вона панує, інтересу до політичної системи, майже повна відсутність у громадян знань, емоцій і суджень щодо держави, аполітичність поряд із замкнутістю на місцевій чи етнічній солідарності. Тому політичні орієнтації членів суспільства невіддільні від релігійних і соціальних. Характерна риса патріархального типу політичної культури - пасивне ставлення суб'єктів до політики, позиція покори, залежності, підпорядкування.

Підданська політична культура (або культура підпорядкування) характеризується сильною прихильністю до існуючих у країні політичних інститутів і режиму влади, що поєднується з низькою індивідуальною активністю населення, пасивним ставленням більшості до проблем політичного життя, поклоніння верховним політичним лідерам. Особа, вихована в середовищі такого типу культури, усвідомлює особливий авторитет уряду, виробляючи відносно до нього або позитивні, або негативні емоції. Але та ж особа не висловлює готовності брати участь у політичній діяльності. Характерною ознакою підданського типу політичної культури є її здатність бути важливим чинником дійової та швидкої мобілізації народних мас на здійснення соціально необхідних або, як потім може виявитися, надуманих перетворень. Головним виразником перетворень, а потім і головним суддею того, що сталося, стає не людська особистість - безпосередній учасник подій, а історія, яка пізніше дає оцінку зробленому. За таких обставин привести у рух велику масу людей можна лише за дуже високого рівня дисципліни, порядку й організованості у функціонуванні владних структур. А для цього необхідна надзвичайно жорстка, постійно зростаюча централізація управління з максимальним звуженням кола суб'єктів, що приймають політичні рішення.

Активістський тип політичної культури (або культури участі) формує особу, що орієнтується на активну роль у функціонуванні політичної системи. В активістській політичній культурі основним суб'єктом політичної дії в суспільстві стає людина, а визначальним критерієм оцінки ефективності політичної системи - здатність особистості ініціювати активні політичні дії. Визначальною рисою активістської політичної культури є значне поширення уявлень про автономне існування інтересів особистості та інтересів держави. Такий підхід базується на ідеї, що поєднання суспільного й особистого можливе не через самозречення й абсолютизацію одного та ігнорування іншого, а через формування чіткого уявлення про існуючу ієрархію інтересів, що саме і виводить діяльність суб'єкта на рівень реалізації соціальних потреб.

В історії, на думку Г. Алмонда та С. Верби, переважають не чисті, а змішані типи політичної культури: патріархально-підданська, піддансько-активістська та патріархально-активістська політичні культури.

За різними критеріями можна виділити ще декілька різновидів політичної культури. Так, за таким критерієм, як ступінь узгодженості у взаємостосунках політичних субкультур, можна виділити два типи політичних культур - фрагментарну (різнорідну) і інтегровану (однорідну). Фрагментарна політична культура характеризується відсутністю згоди громадян щодо політичного устрою країни, соціальною роз'єднаністю, високим ступенем конфліктності, застосуванням насильства, відсутністю ефективних процедур залагоджування конфліктів. Цей тип культури панує в більшості африканських і латиноамериканських країн, частково в Північній Ірландії і Канаді. В його основі лежить помітна соціокультурна, конфесійна, національно-етнічна й інша фрагментація суспільства.

Інтегрована політична культура відрізняється наявністю порівняно високого ступеня консенсусу (від лат. consensus - згода, одностайність) з основоположних питань політичного устрою, низьким рівнем конфліктності і політичного насильства, лояльністю відносно існуючого режиму. Ці характеристики застосовні до політичної культури більшості західних країн.

Можливі й інші типології політичної культури. Так, за національно-територіальною ознакою виокремлюються європейський (західний) та азіатський (східний) типи, за характером взаємозв'язків і контактів між людьми - конфронтаційний і консенсусний типи, за ідеологічною ознакою розрізняють ліберальний, консервативний, комуністичний і соціал-демократичний типи політичної культури.

Ще одним критерієм виокремлення типів політичної культури є базові цінності, на які орієнтується певна спільнота у політичній діяльності або в політичному процесі. Відповідно виділяють три типи політичної культури:

1) громадянська політична культура, характерними ознаками якої є: людина з її потребами та інтересами - базова цінність цього типу політичної культури; демократичний характер політичної системи та її елементів; високий рівень правової культури та політичної активності громадян;

2) елітарна політична культура має головною політичною цінністю владу або владні структури суспільства (держава, еліти). Людина виступає як засіб для досягнення мети, що ставить політична еліта.

Основна частина суспільства усунута від вирішення політичних проблем, рівень політичної активності низький;

3) для архаїчної політичної культури інтереси етносу (рід, плем'я, нація) - головна цінність. Індивід не відокремлює себе від етнічної спільності та не усвідомлює себе як особистість.