В) православна церква в україні у xix ст

Політика російського Синоду та світської адміністрації протягом цілого XVIII ст. в справі денаціоналізації Української Церкви дала в XIX ст. свої наслідки. Українська Церква була відірвана від на­роду й стала частиною Всеросійської Православної Церкви, якою правив Святіший Синод. Митрополитові Київському та Галицькому належало в Синоді третє місце. Хто саме був митрополитом — це вже не цікавило Україну, бо був він не обранцем народу, а урядовцем «духовного ведомства». Дуже показова церемонія «наречения» єпи­скопа, яка заступила в XIX ст. обрання його. Ця церемонія відбува­лася в приміщенні Синоду, в присутності всіх його членів, де обер-секретар Синоду читав кандидатові царський «височайший указ» про призначення його на єпископа.²¹³

Київські митрополити змінялися, не залишаючи жадного сліду. Всі вони були росіяни і для більшосте з них Київська митрополія була лише ступнем до вищої — Московської або Петербурзької.

^Sls Г. ЛУЖККЦЬКИЙ. Там же, стер. 480-482.

²¹⁰ Е. ВІНТЕР. Там же, стор. 170.

²¹⁷.1. ВЛАСОВСЬКИЙ. Там же, III, стор. 244-247.— І. ЛЕВКОВИЧ. «Упорству­ющие» в південній Холмщині. «ANALECTA», .1958, вип. 1-2, стор. 190-195.

²¹⁸ К. НИКОЛЬСКИЙ. Пособие к изучению Устава Богослужения Православ­ной Церкви. С.-Петербург, 1900, стор. 712.

Зрідка траплялись серед них люди, що цікавилися Україною, на­приклад, Євгеній Болховітінов, дослідник київської старовини, автор цінних наукових-праць. Митрополія втратила своє значення, і митро­полит керував тільки Київською єпархією.

Наприкінці ХІХ ст. в Україні було 8 єпархій: Київська, Чернігів­ська, Полтавська, Харківська, Волинська, Подільська, Катеринослав­ська та Херсонська. Дев'ята, Симферопільська, охоплювала Крим із північними степовими повітами. На єпископські катедри також не обирали єпископів, а призначав їх Синод, переважно росіян. Другою відміною від XVIII ст. було те, що єпископи дивилися на ці свої ка­тедри, як на тимчасові місця, звідки можна дістатися до Росії або до Сибіру. Втрачався внутрішній зв'язок між єпископами та вірними, затиралася й національна свідомість пастирів, які здебільшого ревно служили російському Синодові.²¹⁹ Учителями в духовних семінаріях та духовних школах-бурсах були теж росіяни, які навчали в дусі офіційного патріотизму й сприяли русифікації.

Допомагали в русифікації Української Церкви духовні консисто­рії при єпископських катедрах. Консисторії комплектувалися «на­дійними» людьми, до великих міст добирали священиків-росіян та «малоросів». Залишалися поза тим сільські парафії, яких напередод­ні революції 1905 р. було понад 9.000, В більших селах та містечках бувало по два-три священики; загалом було приблизно 12.000 свяще­ників. До першої половини XIX ст. священиків обирали парафії, але за Миколи І священиків стала призначати консисторія. Проте, на практиці обрання залишалося в тій або іншій формі, як залишалися по парафіях і своєрідні священичі династії—передача їх священиком синові, внукові або навіть зятеві." Синод забороняв проповіді укра­їнською мовою, українську вимову в Богослужбі, але життя було міцнішим, і священики-українці мимохіть вносили в церковні від­прави українську вимову, бо іншої не знали.

У XIX ст. Російська Церква вела вперту боротьбу з виявами укра­їнської національної самобутности: заборонено будувати церкви в українському стилі, вживати при малюванні ікон український стиль, прикрашати церкви статуями (у цьому Синод бачив католицькі впливи), додержуватись звичаїв, які відрізняли українське Богослу­жения від московського."¹

²¹⁸ І. ВЛАСОВСЬКИЙ. Там же, Ш, стор. 253.

²²⁰ І. ВЛАСОВСЬКИЙ. Там же, III, стор. 286-287. — Н. ПОЛОНСЬКА-ВАСИ-ЛЕНКО. Українська Православна Церква після Переяславської угоди, Мюнхен, 1960.

²²¹ Митрополит ІЛАРІОН. Обряди й звичаї Української Православної Церк­ви. «Віра й Культура», Вінніпєґ, 1957, ч. 4, стор. 19-20. - Н. ПОЛОНСЬКА-ВАСИЛЕНКО. Особливості Української Православної Церкви. «Український Збірник», Мюнхен, 1958, ч. 14, стар. 59-89.

Призначення консисторіями священиків, замість обрання їх се­лянами, вносило розкол та охолодження між духовенством і громад дами. До призначених священиків громади ставилися як до чужих, та й самим священикам тяжко було ввійти в життя своїх парафіян.²²²

Те, що міцний зв'язок, який був колись між духовенством і пара­фіянами, слабшав, відкривало можливість ширитися в Україні різ­ним релігійним сектам. Найбільшою була секта штундистів (бап­тистів).

Початок штундизму поклали в середині XIX ст. німецькі коло­ністи. Українські робітники, які працювали у цих колоністів, спільно з своїми господарями співали на сходинах псальми, слухали читання Біблії. Це звали «Eine Stunde». Такі сходини стали влаштовувати й українці, вертаючись додому. Провідники штундистів вимагали від своїх членів високоморального життя, не допускали пиянства, до Церкви ставилися негативно. «Штунда» охопила Херсонську і Кате­ринославську губернії, перейшла на Волинь, Чернігівщину та Київ­щину. Проти штундистів виступали православні місіонери; поліція, на вимоги Синоду, почала арештовувати провідників того руху; ба­гатьох заслано на Сибір.²²³ Тільки після революції 1905 року штун­дисти леґалізувались.

На початку XX ст. членів цієї секти в Україні рахували до 3.000.000. Точна статистика неможлива, бо не всі штундисти поривали з Церквою. У цілому штундизм мав характер раціональної секти, і це перешкоджало його розвиткові.²²⁴

Одночасно ширилися в Україні містичні секти, серед них най­більше значення мала заснована в кінці XIX ст. на Київщині селянином Мальованим. Мальованці не визнавали Церкви, свят і радіс­но сприймали життя, вірячи, що вже прийшов Христос. Містичним характером відзначалася секта «шалопутів», що ширилася на Кате-ринославщині.²²⁵ Усі ці секти мали антиукраїнський характер. Вони свідчать про те, які великі були релігійні прагнення народу і як мало задовольняла їх офіційна Церква.

Охолодження до Церкви відчувалося й серед інтелігенції, яка, починаючи від Сковороди, творила свій власний світогляд. У XIX ст. ширилися серед молоді революційні та соціалістичні ідеї, які підри­вали релігію. Наприкінці XIX ст. стало «модним» безвір'я, у всякому

²²² С. ЄФРЕМОВ. Історія українського письменства. Київ-Ляйпціґ, 1919, т. II, стор. 167.

²²³ В. ЯСЕВИЧ-БОРОДАЕВСКАЯ. Борьба за веру. СПБ., 1912, стор. 24-25, 52. — М. ГРУШЕВСЬКИЙ. З історії релігійної думки. Відень, 1919, стор. 134-140.

²²⁴ В. ЯСЕВИЧ-БОРОДАЕВСКАЯ. Там же, стор. 130-132.

²²⁴ В. ЯСЕВИЧ-БОРОДАЕВСКАЯ. Там же, стор. 130-132. — М. ГРУШЕВСЬ­КИЙ. Там же, стор. 137-138, 149. —Е.ВІНТЕР Там же, стор. 172.

^г« М. ГРУШЕВСЬКИЙ. Там же, стор. 138-144. ~ В. ЯСЕВИЧ-БОРОДАЕВ­СКАЯ. Там же, стор. 182-277.

разі —байдуже ставлення до Церкви. М. Драгоманов, який у 1870-их роках був одним із найбільше впливових провідників молоді, ставив­ся «з принциповим запереченням до християнської релігії і Церкви, як до чинників, що віджили свій вік і гальмують соціяльний, полі­тичний та культурний поступ», — писав Д. Дорошенко. Найкращий ґрунт знайшов №.. Драгоманов у Галичині, де друкував свої антире­лігійні твори. Його противники, які проти ідеї космополітизму ви­сували ідею українського націоналізму, В. Антонович та О. Кониський, були також байдужі до Церкви.²²"

Однак, треба мати на увазі, що головна маса народу залишалася відданою своїй Церкві, своїй вірі. Вірні виповнювали храми, тися­чами ходили на «прощі», на богомілля до старовинних святинь: до Київської Лаври, до Почаєва.

У XIX ст. закінчився процес народження та зміцнення нової про­відної верстви. У той час, як вища верства України — шляхетство — у значній мірі русифікувалась, за невеликими, порівнюючи, вийнятками, національний та релігійний провід перебрала інтелігенція ду­ховного походження. Не зважаючи на всі урядові заходи зрусифіку­вати духовні школи, семінарії та Київську Духовну Академію, вони стали осередками відродження України. У семінаріях та Академії творилися українські гуртки, члени яких вивчали історію, літера­туру, етнографію України.⁸²⁷

З духовних родин вийшло багато видатних письменників (Амвросій Метлинський, С. Руданський, А. Свидницький, І. Нечуй-Левицький) і вчених (О. Бодянський, Ф. Лебединцев, академік М. Грушевський,С. Терновський, П. Житецький, О. Костяковський, о. Ю. Січинський та його син В. Січинський, Ф. Матушевський, В. Доманицький, В. Біднов, С. Лотоцький, С. Єфремов, Ф. Сушицький, М. Біляшевський, та В. Щербаківський).

Чим далі йшли заходи Синоду, щоб позбавити Українську Церкву її національного характеру, тим більше відчувалася потреба дати народові св. Письмо зрозумілою йому мовою, потреба в добрих пере­кладах св. Письма на українську мову, як то роблено ще в XVI ст. З початку XIX ст. Г. Квітка-Основ'якенко і М. Максимович дали спроби перекладів окремих витягів із св. Письма. П. Куліш, спільно з І. Пулюєм, розпочав систематичний переклад Біблії та Євангелії. Року 1869 у Львові надруковано «П'ять книг Мойсея», а року 1871 у Відні — переклад Євангелії. Але всі ці переклади залишилися недо­сяжними в Україні через накази 1863 та 1878 років, які забороняли друкувати в Україні книги духовного змісту українською мовою і привозити їх із-за кордону. Не пощастило й П. Морачевському надру-

^іг9 Д. ДОРОШЕНКО. Православна Церква, стор. 47-48. ^т І. ВЛАСОВСЬКИЙ. Там же, ПІ, етор. 290-291.

кувати переклади Євангелії та Діянь Апостольських: не зважаючи на однодушну позитивну оцінку рецензентів Академії Наук, Синод року 1863 дозволу на видання не дав. Так у XIX ст. не вдалося зро­бити, св. Письмо доступним українському народові. Тільки в 1906 році надруковано переклади св. Письма П. Морачевського.²²⁹