Міжгалузеві й галузеві принципи 10 страница

Щодо державних установ, то для них специфічною є неви­робнича діяльність в освітницькій, культурно-виховній, науковій галузях, у сфері охорони здоров'я і соціального захисту грома­дян. Державні установи можуть бути призначені для виконання спеціальної діяльності, наприклад для утримання засуджених то­що. За характером і напрямком своєї діяльності державні устано­ви не можуть бути прибутковими організаціями і тому перебува­ють на утриманні за рахунок коштів державного бюджету.

Неповним змістовно і логічно незавершеним буде розгляд структури механізму держави без такої його необхідної ланки, як збройні сили. Збройні сили поза всякими сумнівами підпада­ють під ті ознаки, що були кваліфіковані вище як загальні для різних видів державних організацій. Повноцінне здійснення функцій держави неможливе без застосування в разі не­обхідності примусу, основним інститутом якого є військові фор­мування. Так, захист суверенітету і територіальної цілісності держави і її недоторканності розцінюється Конституцією Укра­їни як одна з найважливіших функцій держави, виконання якої покладається на Збройні Сили України (ч. 2 ст. 17).

РОЗДІЛ VIII

МЕХАНІЗМ ДЕРЖАВИ І ДЕРЖАВНИЙ АПАРАТ

§ 2. Поняття державного апарату і його ознаки. Державні органи і їх види

Головними функціями будь-якої держави в різні історичні ча­си залишаються ті, що спрямовані на реалізацію публічної влади в масштабах усього суспільства, здійснення від імені держави управлінської діяльності, і тому основним інститутом, що уособ­лює та представляє державу, є державний апарат.

Отже, на основі приналежності державним органам як певно­му різновиду державних інституцій державно-владних повнова­жень із більш широкого поняття «механізм держави» виокрем­люється поняття «державний апарат», за посередництвом якого здійснюється державна влада і управління суспільством. Держав­ний апарат покликаний виконувати основні функції держави що­до практичного здійснення державної влади і управління су­спільством і є невід'ємним атрибутом як виникнення, так і існу­вання та функціонування держави. Тому саме державному апарату має бути приділена особлива увага в контексті більш ши­рокої проблематики механізму держави.

Таким чином, державний апарат — це сукупність державних органів, їх ланок і підрозділів, уповноважених здійснювати дер­жавну владу та управління, які спираються у своїй діяльності на можливість застосування примусу.

Поняття державного апарату як складова частина кате­горійного арсеналу теорії держави і права є узагальнюючим, тоб­то охоплює на основі спільних ознак усю сукупність різно­манітних за конкретним спрямуванням діяльності державних ор­ганів. Державний орган розглядається теорією держави і права як первинний структурний елемент державного апарату, саме з державних органів складаються його окремі ланки і підрозділи, вся система державного апарату як цілісного явища.

Для більш змістовного вивчення державного апарату не­обхідно розглянути характерні його ознаки, а саме:

1) державний апарат є основним інститутом держави, безпо­
середнім носієм державної влади, яку він уповноважений прак­
тично здійснювати і представляти у відносинах з населенням;

2) державний апарат як системне утворення формується й
функціонує на основі єдиних принципів організації і діяльності;

3) державний апарат є складною системою органів, що перед­
бачає поділ на відокремлені ланки та підрозділи як за функціо­
нальним критерієм — на гілки влади, так і за ієрархічними озна­
ками — на вищі та нижчі органи, тощо;

4) первинним елементом державного апарату, з якого скла­
дається вся система державного апарату, є окремий державний

орган;

5) у державному апараті зайняті на постійних засадах про­
фесійно підготовлені для здійснення управлінських функцій кад­
ри — державні службовці;

6) функціонування державного апарату здійснюється в межах
і в порядку, які встановлені законодавством, тобто в певних пра­
вових формах;

7) державний апарат спирається у своїй діяльності на певні
матеріальні, фінансові та інші ресурси, отримані із державних

коштів;

8) функціонування державного апарату спирається на мож­
ливість застосування державного примусу.

Державний орган — це структурно виокремлений, внут­рішньо організований колектив державних службовців, який наділений встановленою законодавством компетенцією для ви­конання певних владно-управлінських функцій і завдань держави.

Слід зауважити, що структурно державний орган можна роз­глядати як складне утворення, яке включає два відносно відо­кремлених підрозділи, один з яких здійснює статутні повнова­ження цього органу, а інший — виконує допоміжні функції, за­вданням якого є забезпечення виконання державним органом своїх повноважень. Такий підхід дає можливість визначити пра­вовий статус різних категорій працівників державного органу, виходячи з конкретних функціональних напрямів його діяль­ності, а також відповідні вимоги та кваліфікаційні характеристи­ки посад на державній службі¹.

Різноспрямованість та складність владно-управлінських функ­цій держави обумовлює значну кількість та різноманітність за своїми конкретними характеристиками видів державних органів.

Залежно від соціальної природи державні органи поділяються на первинні та вторинні. Первинні органи створюються шляхом безпосереднього волевиявлення народу, якщо народ визнається джерелом державної влади, або успадкуванням, якщо джерелом влади вважається монарх. Первинним державним органом за умов республіканського правління є парламент, ним може бути прези­дент, якщо його обирає безпосередньо народ. Вторинні органи утворюються первинними, є похідними від останніх і їм підзвітні.

¹ Авер'янов В.Б. Органи виконавчої влади в Україні.-К.: Ін Юре, 1997.— С. 42-43.

РОЗДІЛ VIII

Наприклад, згідно з Конституцією України Президент за згодою Верховної Ради призначає Прем'єр-міністра України і за його по­данням членів Кабінету Міністрів, керівників інших центральних органів виконавчої влади, голів місцевих державних адміністрацій.

Залежно від функціонального спрямування державні органи поділяються на органи законодавчої, виконавчої та судової влади. Органом законодавчої влади виступає парла­мент, який може бути одно- або двопалатним, виконавча влада здійснюється урядом, який при парламентському правлінні очо­лює прем'єр-міністр, а за умов президентського — президент, су­дам належить виняткове право на здійснення правосуддя. Функції глави держави в республіці виконує президент, в монархіях — мо­нарх (король, емір тощо). В деяких країнах (Франція) на президен­та як главу держави конституційно покладаються арбітражні по­вноваження щодо узгодження діяльності гілок державної влади.

За територією, на яку поширюються повноваження держав­них органів, їх поділяють на центральні та місцеві. В Україні, на­приклад, до центральних державних органів слід відне­сти ті, повноваження яких поширюються на всю її територію, — Верховну Раду України, Президента України, Кабінет Міністрів України тощо. Місцевими державними органами є місцеві державні адміністрації, місцеві суди і т. ін. За умов феде­ративного устрою державні органи поділяються на феде­ральні органи і органи суб'єктів федерації.

Залежно від способу утворення державні органи класифіку­ють на виборні, призначувані, успадковані. Типовим прикладом виборного органу є парламент, призначуваного — Кабінет Міністрів, успадкованого — монарх.

Залежно від особового складу державні органи поділяються на одноособові і колегіальні. Одноособовими державними органами є Президент, Уповноважений Верховної Ради з прав лю­дини та деякі інші. Колегіальні державні органи приймають рішен­ня і вступають у правові відносини лише як певні колективи дер­жавних службовців (парламент, кабінет міністрів).

§ 3. Принципи організації і діяльності дер­жавного апарату. Поділ державної влади

Під принципами організації і діяльності державного апарату розуміють законодавчо визначені відправні засади, які виступа-

МЕХАНІЗМ ДЕРЖАВИІ ДЕРЖАВНИЙ АПАРАТ

ґ

ють як регулятивні вимоги щодо основних параметрів його ор­ганізації і функціонування з метою найбільш ефективного вико­нання функцій та завдань держави.

До принципів організації і діяльності державного апарату

слід віднести: поділ влади;

виборність представницьких органів державної влади; пріоритет прав і свобод людини і громадянина; діяльність у межах компетенції та у спосіб, передбачені зако­нодавством (законність);

професіоналізм і компетентність;

обов'язковість рішень, прийнятих вищими державними орга­нами для нижчих державних органів; прозорість; підконтрольність; відповідальність;

ефективність;

дотримання прав місцевого самоврядування, об'єднань гро­мадян, підприємств, організацій, установ; неупередженість здійснення повноважень; рівне право громадян на доступ до державної служби;

стабільність кадрів.

Більш детально слід зупинитися на принципі поділу влади, оскільки саме він вважається однією з основоположних засад ор­ганізації і діяльності державного апарату в умовах становлення в Україні демократичної правової державності.

Насамперед уточнення потребує питання про те, чи поді­ляється єдина державна влада на певні відносно відокремлені гілки влади, чи йдеться про функціонування окремих самостій­них влад. Так, Конституція США 1787 року не містить єдиного поняття державної влади, вказує лише на окремі види влади — законодавчу, виконавчу і судову. І, навпаки, з точки зору теорії народного суверенітету, коли народ визнається джерелом дер­жавної влади, передбачається її єдність, яка водночас не виклю­чає можливості поділу державної влади на окремі її гілки.

Стаття 6 Конституції України не дає чіткої відповіді на це пи­тання, оскільки в ній йдеться про державну владу і про окремі ви­ди влади — законодавчу, виконавчу та судову. Однак системне тлумачення норм Конституції України дозволяє зробити висно­вок про наближеність конституційних засад української держав­ності до концепції народного суверенітету.

РОЗДІЛ VIII

Поділ державної влади не може бути зведеним до звичного поділу праці стосовно здійснення управління суспільством, що виникає разом з появою такої складної сукупності державних органів, як державний апарат, має своєю підставою спеціалізацію його працівників на певному різновиді діяльності — нормо-творчій, виконавчій чи судовій, які вимагають різних здібностей і навичок, і спрямований на підвищення оперативності та ефектив­ності функціонування державного апарату.

Не буде обґрунтованим ототожнення поділу влади з роз­поділом функцій і повноважень у державному апараті, оскільки останнє, як лише юридичне втілення принципу поділу влади, не відбиває всіх глибинних демократичних його засад. Так, поділ функцій і повноважень може бути притаманним механізму функціонування державної влади за умов авторитарного прав­ління, оскільки має на меті лише підвищення його ефективності і не торкається питань соціальної сутності та призначення влади. Демократія ж вимагає від державної організації певних поступок у напрямку врахування інтересів громадянського суспільства, по­ваги до політичної свободи своїх громадян.

Поділ влади має глибокий демократичний зміст, оскільки в кінцевому вимірі він спрямований, згідно з концепцією Ш. Монтеск’є, на недопущення концентрації державної влади в руках однієї людини, органу або класу, пов’язаного з цим можливого свавілля, зрештою — на забезпечення політичної свободи людини і громадянина. Поділ влади в цьому розумінні розглядається не тільки як принцип організації і діяльності державного апарату, але і в значно ширшому контексті як одна із навайжливіших засад де­мократичного правління. Іншими словами — без поділу влади де­мократії, в усякому разі, у її сучасному розумінні, бути не може.

Слід наголосити на тому, що тільки за умов функціонування механізму поділу влади стає можливим реальне панування режи­му законності в країні, коли жодна з гілок влади не має можли­вості узурпувати всю державну владу, піднестися над іншою гілкою влади і диктувати їй свою волю. Отже, за таких умов відносини між ними можна вибудовувати лише на засадах рівності кожної з гілок влади перед законом.

Поділ влади як принцип організації і функціонування дер­жавного апарату втілюється юридично у двох конструкціях:

поділі повноважень між трьома основними ланками держав­ного апарату: органами законодавчої, виконавчої і судової влади;

функціонуванні механізму взаємних стримувань і противаг між гілками влади.

МЕХАНІЗМ ДЕРЖАВИ І ДЕРЖАВНИЙ АПАРАТ

• Так, згідно з Конституцією України державна влада в Україні здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу і су­дову. Органи законодавчої, виконавчої і судової влади здійснюють свої повноваження у встановлених Конституцією межах і від­повідно до законів України. Єдиним органом законодавчої влади в Україні є парламент — Верховна Рада України. Кабінет Міністрів України розглядається як вищий орган у системі органів виконав­чої влади, до яких входять також центральні органи виконавчої влади та місцеві державні адміністрації. Правосуддя, згідно з нор­мами Конституції, може здійснюватися тільки судами.

Механізм взаємних стримувань та противаг між органами за­конодавчої і виконавчої влади має на меті забезпечення їх співробітництва як гілок єдиної державної влади. Органи зако­нодавчої влади стримують виконавчу владу, оскільки виконавча влада не може виходити за межі прийнятих парламентом законів. Парламент формує або бере участь у формуванні вищого органу виконавчої влади — уряду, здійснює парламентський контроль за діяльністю уряду щодо виконання ним законів. У свою чергу вищі органи в системі виконавчої влади наділяються правами законо­давчої ініціативи, можуть застосовувати відкладальне вето щодо законів, прийнятих парламентом.

За парламентсько-президентської форми правління прези­дент, який тяжіє до виконавчої влади, за наявності певних, окрес­лених Конституцією умов має право розпустити парламент і, на­впаки, парламент за відповідних умов — усунути президента з поста в порядку імпічменту.

Органи судової влади захищають права і свободи людини і громадянина від будь-якого свавілля з боку державних органів. Окрім того, Конституційний Суд як специфічний підрозділ у сис­темі судової влади може стримувати як законодавчу, так і вико­навчу владу шляхом визнання законів, прийнятих парламентом, і правових актів вищих органів виконавчої влади неконституційни­ми у разі, якщо вони не відповідають Конституції.

§ 4.Загальна характеристика, функції

та принципи діяльності органів законо­давчої, виконавчої та судової влади

Законодавча влада — це відокремлена в умовах поділу влад гілка влади, яка має виняткові повноваження на прийняття за­конів.

РОЗДІЛ VIII

Органами законодавчої влади є парламенти, які в різних

країнах називаються по-різному: в США — Конгрес, в Англії__

Парламент, у Росії — Федеральні Збори, в Україні — Верховна Рада. Парламент може бути однопалатним (Італія, Швеція тощо) або двопалатним (у федеративних державах — Росії, США, ФРН, а також у деяких унітарних державах — Франції, Польщі).

Головною функцією законодавчої влади є законодавче регу­лювання суспільних відносин, тобто прийняття законів. Так, згідно з Конституцією України Верховна Рада України (парла­мент) визнається єдиним законодавчим органом України. Відповідно Верховна Рада Автономної Республіки Крим вва­жається Конституцією України лише представницьким органом. Оскільки парламент є безпосереднім виразником народного суверенітету, народної волі та інтересів, то крім законодавчої він виконує ще дві додаткові функції: 1)установчу; 2) контрольну.

Установча функція законодавчої влади полягає в тому, що парламент формує або бере участь у формуванні уряду, обирає або затверджує на посадах керівників уряду, міністерств, відомств, а також інших вищих державних органів. Наприклад, Верховна Рада України дає згоду на призначення Прем'єр-міністра, Генерального прокурора та інших керівників централь­них державних органів.

Парламент здійснює контроль за діяльністю підзвітних йому державних органів — уряду, міністерств, відомств (контрольна функція). Так, Верховна Рада згідно з нормами Конституції Укра­їни здійснює контроль за діяльністю Кабінету Міністрів України.

Законодавча влада внаслідок свого представницького манда­ту є найбільш політизованим інститутом влади на відміну від інших гілок влади — виконавчої і судової, відносно яких існує пряма конституційна заборона створення осередків політичних партій і політичної активності. Тому не є випадковим, що в орга­нах законодавчої влади — парламентах не виключається, а, на­впаки, передбачається створення фракцій політичних партій, парламентської більшості, меншості тощо.

Представницький характер законодавчої влади дає підстави визначити її «першою серед рівних» у системі поділу державної влади. Це приводить до того, що за певних умов компетенція ор­ганів законодавчої влади може тлумачитись дуже широко. На­приклад, вважається, що англійський парламент може все, «крім 124

МЕХАНІЗМ ДЕРЖАВИ 1 ДЕРЖАВНИЙ АПАРАТ

перетворення жінки на чоловіка і навпаки». Французький же парламент внаслідок державно-правових реформ президента де Голля значною мірою втратив реальні можливості законодав­чого впливу на стан речей у країні. Оптимальним вирішенням проблеми меж компетенції органу законодавчої влади є підхід, згідно з яким, наприклад, компетенція Верховної Ради України є досить широкою, але водночас обмежується Конституцією Укра­їни і тому не може вважатися безмежною.

Виконавча влада — це відокремлена в умовах поділу влад гілка влади, яка має прерогативу виконувати прийняті парламен­том закони та інші рішення.

Виконавча влада здійснюється урядом, який у різних країнах називається по-різному: в США — Адміністрація Президента, в Італії — Рада Міністрів, у Росії — Уряд, в Україні — Кабінет Міністрів. Згідно з Конституцією України вищим органом у сис­темі виконавчої влади є Кабінет Міністрів України. Очолює Кабінет Міністрів Прем'єр-міністр України. До системи виконав­чої влади крім Кабінету Міністрів входять центральні органи ви­конавчої влади — міністерства, державні комітети та інші відом­ства, а також місцеві державні адміністрації.

Основною функцією виконавчої влади є виконання законів. Окрім того, виконавча влада здійснює функцію підзаконного ре­гулювання суспільних відносин, тобто приймає підзаконні нор­мативно-правові акти. Наприклад, Кабінет Міністрів України приймає на основі Конституції та законів України постанови. Особливими принципами, на яких здійснюється виконавча

влада, є:

оперативність;

організація на основі адміністративної підлеглості;

підзаконність;

підзвітність перед представницькими органами.

Виконавча влада інколи і значною мірою небезпідставно асо­ціюється з державною владою у вузькому розумінні цього слова, оскільки на відміну від інших гілок влади вона заснована на гранич­но визначених ієрархічних відносинах, які передбачають чітку ор­ганізацію державно-службових відносин, підпорядкованість і відповідальність. Навпаки, представницький характер органу за­конодавчої влади, а також особливий статус судової влади, яка може виступати арбітром між особою і державою, наближають їх до інститутів громадянського суспільства, вказують не тільки на державницькі, але і на суспільні елементи в їх природі.

1'ОЗДІЛ VIII

Водночас у сфері виконавчої влади, як такій області держав­но-управлінської діяльності, що побудована передусім на заса­дах професіоналізму та суворій підпорядкованості, містяться найбільші можливості для виникнення бюрократичних дефор­мацій, а тому особливого значення щодо виконавчої влади набу­вають питання контролю за її діяльністю з боку представницьких та судових органів, інститутів громадянського суспільства.

Судова влада — це відокремлена гілка влади, що має винят­кові повноваження на здійснення правосуддя.

Отже, основною функцією судової влади є здійснення право­суддя.

Для функції правосуддя характерні такі важливі ознаки, як виключність та самостійність. Виключність означає, що ніхто, крім судових органів, не має права здійснювати правосуддя. Так, згідно з Конституцією України правосуддя може здійснюватися тільки судом, делегування функцій судів, а також привласнення цих функцій іншими органами чи посадовими особами не допус­кається. Самостійність означає, що суди при здійсненні право­суддя не залежать від будь-яких органів та осіб, мають керувати­ся тільки законом.

Судочинство в Україні здійснюється у формах розгляду і вирішення кримінальних, цивільних, а також справ з адміністра­тивних правопорушень (суди загальної юрисдикції), госпо­дарських справ (господарські суди), а також прийняття рішень Конституційним Судом України.

Найважливіша особливість здійснення діяльності судових ор­ганів полягає в суворому додержанні визначеної процесуальним законодавством процедури, яка гарантує демократизм і вива­женість правосуддя, обґрунтованість і законність судового рішення. До особливих принципів судочинства належать такі:

рівність прав громадян на судовий захист;

гласність;

рівноправність сторін (наприклад, обвинувачення і захисту);

змагальність сторін;

обов'язковість судових рішень;

оскарження судових рішень (наприклад, вирок суду може бу­ти оскарженим до вищого суду апеляційної або касаційної інстанції).

Окрім правосуддя суд у правовій державі здійснює функцію захисту прав і свобод людини і громадянина. Судовий захист прав і свобод людини в умовах формування правової державності 126

МЕХАНІЗМ. АЕРЖАВИ 1 ДЕРЖАВНИЙ АПАРАТ

має стати основною формою їх юридичного захисту і тому підля­гає всебічному розвитку і підтримці.

Слід наголосити на тому, що судова влада посідає особливе місце в системі державно-правових інститутів правової держав­ності. Тому правова держава є «державою суддів»¹ у тому ро­зумінні, що судова влада в умовах функціонування принципів правової державності є найбільш наближеною до права гілкою державної влади, що передбачає, зокрема, можливість суду роз­глядати позови щодо відповідальності органів державної влади перед людиною і громадянином з приводу порушення чи обме­ження їх прав чи свобод.

Принциповою є й та обставина, що саме судовим органам у правовій державі належить остаточний вердикт у вирішенні юри­дичних спорів та конфліктів, яскравим прикладом чого є рішення Конституційного Суду України, які вважаються остаточними і не підлягають оскарженню. Важливим для констатації особливої ролі судової влади в правовій державі є й те, що судді є юристами за фахом.

§ 5. Організація здійснення влади на місцях. Взаємодія місцевих державних органів з органами місцевого самоврядування

З точки зору пошуку оптимальної моделі соціального управ­ління на рівні адміністративно-територіальних одиниць має функціонувати система місцевого самоврядування, яка створює можливість для реалізації безпосередніх потреб мешканців населених пунктів, узгодження загальнодержавних та місцевих інте­ресів, що є невід'ємною рисою системи сучасного демократично' го правління. Ідея самоврядування спирається на визнання шкідливості надмірної централізації у вирішенні питань місцево­го значення, що може призвести до нехтування правами тери­торій, бюрократизації процесу прийняття рішень, які мають місцевий характер.

Отже, у системі соціального управління поряд з органами державної влади, які на основі централізації вирішують питання загальнодержавного значення, функціонує система самовряду-

¹ Четверний В, А. Конституционное демократическое государство. -М.: ИГПАН РАН, 1993- С.108-140.

РОЗДІЛ VIII

МЕХАНІЗМ ДЕРЖАВИ І ДЕРЖАЧИЙЙ АПАРАТ

вання на засадах відносної автономії органів місцевого самовря­дування. Ці органи покликані діяти на підставі безпосереднього мандата жителів певної територіальної громади під свою відпові­дальність, повинні спиратися на власну фінансово-економічну базу і визначену законом компетенцію щодо вирішення питані місцевого характеру.

Місцеве самоврядування має давню історію, і починалося вонс з боротьби середньовічних європейських міст з феодалами за власні права, які знайшли своє втілення в Магдебурзькому праві В Україні Магдебурзьке право знали Київ, Львів, Луцьк, Кам'я-нець-Подільський та деякі інші міста. У країнах розвиненої демо­кратії, які відносять до англоамериканської правової системи, ор­гани місцевого самоврядування можуть здійснювати переважну більшість функцій місцевої влади (Англія, США). В інших країнах які склалися історично як централізовані (Франція), виправдовує себе варіант реалізації місцевої влади на засадах співіснування те співробітництва місцевих органів державної влади і місцевого са­моврядування на основі розподілу компетенції. Однак повні відсутність механізмів місцевого самоврядування характерна дл; авторитарних і тоталітарних політичних режимів, однією з ор­ганічних рис яких є максимальна концентрація державної влади в центрі при повній безправності регіонів і територіальних одиниць.

Відповідно до Конституції України виконавчу владу в облас­тях і районах, містах Києві та Севастополі здійснюють місцеві державні адміністрації, які підзвітні і підконтрольні органам ви­конавчої влади вищого рівня. Голови місцевих державних адміністрацій призначаються на посаду і звільняються з посади Президентом України за поданням Кабінету Міністрів України. Водночас Конституція України 1996 року визнає і гарантує місце­ве самоврядування. Представництво місцевих інтересів, власна матеріальна, фінансова та організаційно-правова база місцевого самоврядування дає підстави для його кваліфікації як відносно самостійного інституту представницької влади, який безпосеред­ньо не входить до системи державних органів. Закон України «Про місцеве самоврядування» від 21 травня 1997 року відносить до представницьких органів місцевого самоврядування сільські, селищні та міські ради, а також обласні та районні ради як такі, що представляють спільні інтереси територіальних громад села, селищ, міст.

Головними посадовими особами відповідних територіальних громад цей Закон називає сільського, селищного, міського голо-128

ву. Конституція України передбачає певні механізми взаємодії між місцевими державними адміністраціями і відповідними орга­нами місцевого самоврядування як у плані делегування повнова­жень, так і контролю. Організація проходження служби в орга­нах місцевого самоврядування не тотожна за своїми основними параметрами і характеристикою державній службі і тому регу­люється окремим Законом України «Про службу в органах місцевого самоврядування».

§ 6. Державна служба і її види. Державний службовець, посадова особа

Для успішного функціонування державних органів повинна бу­ти налагоджена державна служба — професійна діяльність осіб, які обіймають посади в державних органах, установах і підприємствах щодо практичного виконання їх завдань і функцій, отримують заробітну плату за рахунок державних коштів.

Зазначений широкий підхід до проблематики державної служби¹ надає можливість виокремити і розмежувати публічний і приватний сектори життєдіяльності суспільства, що регулюються відповідно з позицій публічно-правових або приватноправових засад. На такій основі державна служба розглядається як прак­тичне функціонування всіх державних інституцій (органів і ор­ганізацій) щодо забезпечення життєдіяльності публічних форм суспільного життя. Правовий інститут державної служби належить до категорії центральних інститутів публічного права. Державна служба таким чином виступає стрижнем державності, оскільки остання в інституціональному розумінні виступає як ор­ган управління суспільством.

Надзвичайно важливим в умовах формування системи ринко­вих відносин є виокремлення державної служби за критерієм джерела оплати праці, яким є державний бюджет, що дає змогу суспільству визначити і постійно корегувати оптимальний «кош­торис» на утримання державного апарату.

Державна служба включає два основних види — цивільну і мілітаризовану (військову і воєнізовану). Мілітаризована дер­жавна служба має цілу низку особливих ознак, які обумовлені тим, що вона здійснюється зі «зброєю в руках». Цивільна дер-

¹ Див. докладніше про це: Петришин А. В. Государственная служба. Ис-
торико-теоретические предпосьілки, сравнительно-правовой и логико-поня-
тийньїй анализ. — Харьков: Факт, 1998.
5 2-307 129