Правове врегулювання входження західної україни в срср та його оцінка урядами західних держав

2.1 Правове забезпечення радянської інкорпорації Західної України в СРСР

25 липня 1932 р. у Москві було підписано польсько-радянський договір про ненапад строком на три роки. У ньому йшлося про відмову від воєнних засобів розв'язання спорів та участі у союзах, скерованих проти однієї зі сторін. У сучасному між­народному праві такими діями визнаються «усякий акт насильства, що порушує цілісність і недоторканність території чи політичну незалежність іншої сторони» [76, с.77]. Слід зауважити, що аж до 1974 р. у міжнародному праві не було юридичного визначення поняття «агресія». Тим самим радянські дії у вересні 1939 р. допускали можливість неоднозначного міжнародно-правового тлумачення. Незважаючи на недружнє ставлення до Радянського Союзу, польський уряд усе ж добросовісно виконував умови Договору про ненапад 1932 року. Зокрема, Польща відкинула пропозицію Гітлера від 25 листопада 1936 р. приєднатися до Антикомінтернівського пакту. Цю ж нейтральну позицію польський міністр закордонних справ І. Бек підтвердив під час зустрічі з Гітлером 5 січня 1939 року. Тоді ж, у січні 1939 р., Ріббентроп пропонував Польщі за поступку Данціга (Гданська) компенсацію за рахунок території Радянської України, але польська сторона знову відмовилася.

Аналіз німецьких та радянських документів свідчить, що остаточне рішення укласти Пакт про ненапад та інші антипольські домовленості з Гітлером були прийняті у СРСР лише 19 серпня 1939 року. У сучасній історико-правовій думці прийнято вважати, що специфічна форма радянсько-нацистських документів, підписаних у Москві 23 серпня 1939 p., була запропонована саме Сталіним. У такому разі слід окремо зазначити, що секретний Протокол про розподіл сфер впливу між нацистською Німеччиною, з одного боку, та СPCP, з іншого, формально не порушував прийнятої на той час практики укладення міжнародно-правових документів [76, с.79-80].

1. У випадку територіально-політичної перебудови областей, що входять до складу прибалтійських держав (Фінляндія, Естонія, Латвія, Литва), північний кордон Литви одночасно є межею сфер інтересів Німеччини та СРСР. При цьому інтереси Литви стосовно Віленської області визнаються обома сторонами.

2. У випадку територіально-політичної перебудови областей, що входять до складу Польської держави, межа сфер інтересів Німеччини та СРСР буде проходити приблизно по лінії річок Нарев, Вісла і Сан.

Питання про те, чи є у взаємних інтересах бажаним збереження незалежної Польської держави і якими будуть кордони цієї держави, може бути остаточно з'ясоване лише в ході подальшого політичного розвитку.

У будь-якому випадку обидва уряди будуть вирішувати це питання на шляхах дружнього взаєморозуміння [19, с.45].

Вказаний текст вимагає історико-правових коментарів, тому що задекларовані у тій чи іншій формі територіальні претензії до Другої Речіпосполитої мали Німеччина (Сілезія), Литва (Віленський край) та СРСР (вимога проведення плебісциту у Східній Галичині). Міжвоєнне право визнавало за своїми суб’єктами можливості широкого застосування силових методів тиску (блокада, арешт коштів на рахунках, належних іноземній державі, тощо) і навіть «право на війну», якщо «мирні» форми впливу не дозволяли досягнути бажаного результату. Секретний протокол до пакту Ріббентропа-Молотова, у якому сторонами були взаємно визнані також територіальні вимоги до Польщі зі сторони Литви, створювалися потрібні передумови до «нового видання Мюнхена», тобто спільного висунення територіальних претензій до Другої Речіпосполитої Німеччиною, Литвою та СРСР і скликання представницької міжнародної конференції, на зразок тієї, що восени 1938 р. визначила територіальний статус Судетів, Тєшінської Сілезії та частин Словаччини і Карпатської України, населених відповідно німцями, поляками та угорцями. Таку можливість цілком легалізувало діюче на 1939 р. міжнародне право [71, с.10-11].

У тексті секретного протоколу начисто відсутні навіть натяки на те, що згадані перебудови будуть наслідком військової агресії сторін. Більше того, сторони визнали зацікавленість незалежної Литви у поверненні їй Віленського краю. Одночасно було відомо, що Німеччина претендує на литовський порт Клайпеду (Мемель), саме тому вона зацікавлена у радянському невтручанні у свої справи з цією країною. Що ж стосується власне Віленської області, то вона була окупо­вана Польщею у 1920 р. всупереч волі Литви. Литовський уряд у Каунасі оголосив стан війни з Польщею, який де-юре тривав аж до 1938 року. [31, с.455].

Доля територій і країн, що потрапили у радянську сферу впливу, це власне стосується і Західної України, не була детермінована однозначно. Відомий український дослідник М. Прокоп наводить текст розмови, що велася між Кейтелем (начальник штабу (ОКВ), Ріббентропом (нацистський міністр закордонних справ) та Канарісом (начальник армійської розвідки – абверу) у вагоні спеціального потягу Гітлера 12 вересня 1939 р.: «Підсумовуючи погляди Ріббентропа, Кайтель казав, що є три такі можливості в цьому питанні: 1. Четвертий поділ Польщі, причому Німеччина заявляє про своє не зацікавлення землями на схід від лінії Нарва – Вісла – Сан у користь СРСР; 2. Незалежна Польща на залишеній території, що найбільше відповідає Гітлерові, бо він хоче мати до діла з польським урядом, з яким міг би заключите мир; 3. Решта Польщі дезінтегрується так, що терен Вильна дістає Литва, а Галичина і польська Україна стають незалежні, під умовою, що з тим погодиться СРСР. Тоді одначе вся пропаганда в користь Великої України мусіла б бути заборонена, щоб не дражнити Москви» [101, с.100]. Інший дослідник, В. Косик стверджує, що: «Декілька днів пізніше у Відні Канаріс і Лягоузен мали зустріч з А. Мельником, якому Канаріс говорив про імовірність незалежності Західної («галицької») України. А. Мельник повірив Канарісу і наказав готувати «коаліційний уряд» для Галичини. Його прем'єром був передбачений О. Сеник-Грибівський» [56, с.88]. Якщо навіть у Берліні наприкінці другого тижня світової війни не були впевнені у справжніх намірах Сталіна, то це служить найкращим свідченням того, що секретний протокол мав принаймні кілька варіантів тлумачення.

Звернемо увагу і на ту, не надто відому обставину, що обмін ратифікаційними грамотами, після чого Договір з Німеччиною 23 серпня 1939 р. став діючим правом, відбувся у Берліні тільки 24 вересня 1939 року. Сталін звичайно, побоювався, що та чи інша його неакуратна дія може бути розцінена як неправомірна, а вже наслідком цього стане оголошення СРСР війни зі сторони Польщі, а надалі Англії і Франції. Тому, вже 23 серпня 1939 р. Сталін передбачливо за­лишив собі на майбутнє руки розв'язаними. Ймовірно уразі активно­го виступу союзників на Західному фронті чи успішної оборони поляків – на Східному, Москва не відразу поспішила б на допомогу українському і білоруському населенню, а надала б європейським державам безперешкодну можливість взаємно виснажитися у кривавих боях. З іншого боку, якби текст секретного протоколу випадково чи свідомо був би розголошений німецькою сторо­ною, в умовах 1939 р. це завдало б СРСР швидше моральної, ніж міжнародно-правової шкоди. Тлумачити СРСР як агресора протокол сам по собі змоги не давав.

Нині вже є чимало свідчень про те, що на переговорах Сталіна з Ріббентропом 23 – 24 серпня 1939 р. йшов елементарний поділ території Польщі і сфер впливу у Європі, а про долю, зокрема західноукраїнського населення, навіть не згадувалося. Серед них свідчення Ріббентропа, який перед стратою за вироком Нюрнберзького процесу у в’язниці писав, що саме Сталін запропонував означений поділ. «Вже у ході першої половини переговорів, – зазначив нацистський дипломат, – Сталін заявив, що бажає встановлення визначених сфер інтересів...». Зокрема, щодо територій інших країн, Ріббентроп зауважував: «Були поділені сфери інтересів у країнах, які лежали між Німеччиною і Радянським Союзом. Фінляндія, переважна частина Прибалтійських країн, а також Бессарабія, були оголошені як належні до радянської сфери [16, с.98].

Як відомо, умови міжнародних угод вимагають попереднього взаємного погодження між державами – суб'єктами цих угод, а також вони повинні відповідати прагненням та інтересам тих народів, від імені яких угода укладається. У чинному на той час радянському законодавстві зазначалося, що «...міжнародні угоди, які укладалися внаслідок прямого чи побічного насильства, як шкода суверенним правам тих чи інших народів, не можуть виступати джерелом міжнародного права, оскільки вони суперечать ідеї міжнародного права, спілкуванню рівноправних держав» [78, с. 108].

У вересні 1939 р., коли почав реалізовуватись пакт Молотова - Ріббентропа, тобто спільна нацистсько-комуністична агресія проти суверенної Польщі, Західна Україна і Західна Білорусія опинилися «у сфері інтересів СРСР». 17 вересня 1939 р. польського посла в Москві В. Гржибовського викликали у Кремль того ж дня на третю годину ранку. Йому повідомили, що: «Польський уряд розпався і не виявляє ознак діяльності. Це означає, що Польська держава і уряд фактично припинили існування. Тим самим припинили дію договори, які були укладені між СРСР і Польщею...»; після цього було оголошено про рішення радянського уряду «узяти під захист» єдинокровне українське і білоруське населення. Сталін та його оточення з «почуттям палкої любові до Польщі та її народу», як згадував М. Хрущов, поспішили розділити її пошматоване тіло по лінії річок Нарев – Вісла – Сян, заявивши, що «Польська держава припинила своє існування» [3, с.5].

17 вересня 1939 р. частини Червоної армії отримали наказ перейти польсько-радянський кордон і зайняти територію Західної України. Просування Червоної армії на захід йшло успішно. За два дні операції війська Українського фронту оволоділи містами Рівне, Тернопіль, Луцьк, Станіслав. 22 вересня 1939 р. було зайнято Львів. За наказом Гітлера німецькі дивізії відходили з під Львова, Борислава, Дрогобича за річку Сян. 28 вересня 1939 р. в Москві було підписано радянсько-німецький договір про дружбу і кордон. СРСР дісталася територія Західної України і Західної Білорусії (200 тис. км² і 13,2 млн. населення), а Німеччині – етнічні польські землі в 190 тис. км² і 22,1 млн. осіб [64, с.75].

Збройних сутичок польських військ із радянськими, у ході військової кампанії, як інформують польські джерела було небагато. Це переважно опори прикордонних патрулів, окремі бої під Кобрином, Шльонськом, бої під Самбором та інші. Польським військам був даний наказ: опору Червоній армії не чинити. У справедливій національно-патріотичній війні, яку проводив польський народ проти фашистсько-комуністичної навали, Червона армія опинилась на боці агресора, а не жертви нападу.

Ці пропагандистські заходи принесли сподівані результати. Навіть за найбільш песимістичними підрахунками, радянські втрати під час так званого Визвольного походу в Західну Україну та Західну Білорусію були на тлі грандіозних подій просто мізерними: 1139 убитими та 2383 пораненими. Офіційні радянські дані були приблизно вдвічі мен­шими: відповідно 737 убитими та 1862 пораненими. Для порів­няння, гітлерівці у вересні 1939 р. втратили лише убитими понад 37 тис. чол. Втрати Червоної Армії могли бути куди більшими, якби польська сторона розцінила Визвольний похід як агресію проти Другої Речіпосполитої. Підраховано, що у польській армії на 17 вересня 1939 р. налічувалося близько 650 тис. військовослужбовців, з них 440 тис. воювали проти німців [64, с.45]. Поза сумнівом, у разі недостатнього обґрунтування акції 17 вересня 1939 р. радянські військові втрати могли бути дуже болючими, можливо, навіть не меншими за німецькі (досить згадати втрати ослабленої репресіями 1937-1939 рр. Червоної Армії у «зимовій війні» з Фінляндією). У радянському полоні опинилося близько 230 тис. польських солдатів і офіцерів [43, с.73].

Можна також зауважити про загалом краще ставлення населення Польщі та залишків її армії до СРСР, ніж до Німеччини, у вересні 1939 р. цей момент пізніше буде використаний Москвою.

На думку О. Овчаренка: «Беручи участь у спільній з гітлерівською Німеччиною агресивній акції проти суверенної держави, керівництво СРСР порушило принаймні п'ять міжнародних договорів, під якими стояли підписи його представників: Ризького мирного договору 18 березня 1921 р., пакта Бріана – Келлога, Конвенції 1933 р. про визначення агресії, ініціатором укладення якої був Радянський Союз, Договору про ненапад між СРСР і Польщею 1932 р. і протоколу 1934 р., що продовжував дію названого договору до 1945 року». Всі вони містили статті, котрі зобов'язували учасників утримуватися від насильницьких дій щодо інших рівноправних суб'єктів міжнародного права [93, с.299]. Даючи подібні радикальні оцінки, потрібно задля об'єктивності принаймні: а) відділити у часі пакт Ріббентропа – Молотова і Визвольний похід; б) звернутися до норм міжнародного права, зокрема тлумачення клаузули незмінних обставин.

Навіть якщо погодитися, що 23 серпня 1939 р. Радянський Союз розв'язав руки гітлерівській агресії проти Польщі, це було не стільки порушенням міжнародного права, скільки недружньою, але допустимою відповіддю на таку ж недружню і хитку поведінку Варшави. Проте нагадаємо, що ні сам пакт, ні «секретний протокол» не детерміновували нападу СРСР на Польщу, вони лише відкривали можливості втручання Москви у польські справи.

Визвольний похід 17 вересня 1939 р. став не скільки «нападом на Польщу», скільки виправданими з точки зору міжнародного права кроками країни, яка змушена призупинити діючі домовленості з іншим суб'єктом міжнародного права внаслідок кардинальної зміни обставин, у яких ці домовленості були укладені. Згідно з нормами міжнародного права, сторона, яка уклала міжнародний договір, може відмовитися в односторонньому порядку від його дотримання, якщо мала місце така кардинальна зміна обставин, яка суттєво змінює або навіть знищує підстави укладення самого договору. Усі договори з Польщею укладалися з огляду на те, що Поль­ська держава й надалі зберігатиме свій суверенітет і територіальну цілісність і тим самим відіграватиме роль своєрідного щита між СРСР та агресивними центральноєвропейськими державами, насамперед – гітлерівською Німеччиною. Після фактичного припинення самого існування Другої Речіпосполитої та окупації більшої частини її території наступаючими німецькими військами (вже йшли бої за Львів), можна було говорити саме про таку кардинальну зміну обставин. Радянський уряд, отже, мав право не допустити висунення німецьких армій на лінію довоєнного радянсько-польського кордону [76, с.85].

За СРСР могло бути визнане право порушити кордон держави, яка припинила своє існування внаслідок окупації її території агресором,– для забезпечення власних інтересів: але, згідно з нормами міжнародного права, Москва не мала найменшої змоги оголосити зайняті території «своїми». Юридично Західна Україна і Західна Білорусія після 17 вересня залишалися Польськими. «Коли 17 вересня 1939 року Червона Армія вступила у Польщу,– робив висновок польський емігрантський історик Б. Рожек. – нота, вручена цього дня польському послові в Москві Гржибовському тлумачила той акт як тимчасову окупацію, яка була зумовлена бажанням захистити життя і майно (цивільного населення) в Західній Україні та Західній Білорусії. Там не було згадки про будь-які територіальні права, лише в загальних рисах була виділена стратегічна необхідність окупації» [76, с.87]. Саме тому це було добре прораховано в Москві – ні Англія, ні Франція, ні навіть сама Польща війни СРСР не оголосили. Французький уряд запитав пояснень радянської акції, але відповіді не отримав і на тому заспокоївся. Що стосується Англії, згідно з положеннями секретного протоколу до Англо-польського договору про союз, Англія гарантувала допомогу Польщі лише стосовно агресії з боку Німеччини. Британський уряд був вільний вирішувати, буде чи ні він оголошувати війну СРСР. Визначальним фактором в його рішенні повинно було стати: допоможе чи ні оголошення війни поразці Німеччини [76, с.88].

Ввід радянських військ на територію Західної України і Західної Білорусії не змінював міжнародно-правового становища цих територій. Ризький мир Радянської Росії з Польщею 1921 р. визначив їх державну приналежність, і змінити ситуацію одностороннім актом СРСР не міг. Потрібно було рішення, яке б, принаймні формально, вкладалося у норми міжнародного права [76, с.90].

Існувала лише одна можливість «пересунути» на захід радянський кордон, передбачена тогочасним міжнародним правом – поки що лише де-факто. Тільки Віденська конференція 1969 р. закріпила де-юре у міжнародному праві те, що у XX ст. уже стало правовим звичаєм, нормою у цивілізованому світі: реалізація права на самовизначення ніколи не може бути предметом договору про кордон. Договори, які суперечать таким принципам, визнаються недійсними. В силу цього вони можуть бути правомірно анульовані зацікавленою державою, оскільки принцип добросовісного дотримання міжнародних зобов'язань на них взагалі не поширюється [24, с.106]. Якби населення певних територій у ході плебісциту висло­вилося за їх входження до складу СРСР, це могло стати відправною точкою для міжнародно-правового закріплення нової лінії кордону.

Варіант «самовизначення націй» розглядався у Москві задовго до початку так званого Визвольного походу. Архівні документи свідчать, що командуючий Українським фронтом С. Тимошенко мав пам'ятку, підготовлену в Кремлі: «Для вирішення питання про характер нової влади і способи утворення нової влади повинні бути скликані троє народних зборів на основі загальних виборів: Українські Народні Збори - з виборних по областях Західної України. Білоруські Народні Збори – з виборних по областях Західної Білорусії і Польські Народні Збори – по областях із переважаючою більшістю польського населення. Народні Збори повинні: 1) затвердите захоплення поміщицьких земель селянськими комітетами; 2) вирішити питання про характер створюваної влади, тобто чи це влада радянська чи буржуазна; 3) вирішити питання про входжен­ня українських земель до складу УРСР, про входження білоруських земель до складу CРСР і про входження польських земель до СРСР у вигляді Польської Союзної Радянської Республіки» [41, с.76].

З певних міркувань, Сталін у вересні 1939 р. відмовився від ідеї Польської РСР, але план подальших дій у загальних рисах залишався тим самим. Кремлю потрібно було негайно визначитися із правовим статусом «визволених територій».

Відповідно до звернення командування Українського фронту від 29 вересня до населення Західної України, створювалися органи нової влади: у містах – тимчасові управління, в повітах і селах – селянські комітети, а вже 3 жовтня в межах колишніх воєводств були утворені тимчасові управління з центрами у Львові, Станіславі, Тернополі та Луцьку. Їм підпорядковувалися міські й повітові тимчасові управління та волосні й сільські комітети. До складу воєводських та повітових управлінь в обов'язковому порядку входили політпрацівники військових частин та приїжджі радянсько-партійні працівники. Крім того, на західноукраїнських землях набрали чинності юридичної дії Конституції СРСР і УРСР, Кримінально-процесуальних кодексів та інших нормативних актів, що, як правило, відбувається при завоюванні державою-агресором чужої території, але не при «всенародному волевиявленні» [1, с.7].

Слід зауважити, що попри декларовану «народну ініціативу» місцевого населення Західної України, плани «плебісциту» розроблявся таки у Москві. Постанова ЦК ВКП (б) від 1 жовтня 1939 р. «По питаннях Західної України і Західної Білорусії» безапеляційно визначила: «ініціативу по скликанню Народних Зборів Західної України та створення Комітету по організації виборів бере на себе тимчасове управління м. Львова» [41, с.76-77]. 4 жовтня Львівське обласне тимчасове управління звернулося до Станіславського, Тернопільського і Луцького обласних управлінь з пропозицією скликати у Львові Українські Народні Збори. Пропонувалися питання, які мали бути винесені на розгляд: про приєднання до великого Радянського Союзу і про об'єднання українських земель в єдиній Українській Радянській Соціалістичній Республіці, про передачу селянам поміщицьких земель, про націоналізацію банків і великої промисловості. Кидається в очі просто-таки фантастичний збіг ходу думок щойно створеного Львівського управління і цитованої пам'ятки С. Тимошенка.

Водночас, важливо відмітити, що організація виборів не була виключно справою окупаційної армії. Місцеві жителі становили 77% «агітаторів» 40 649 осіб із загальної кількості 51 725, та 85% членів виборчих комісій 41 653 осіб із загального числа 49 003 осіб [76, с.93]. Процес висування і реєстрації кандидатів був проведений у рекордно стислі терміни – з 14 по 17 жовтня, що, можливо, ставило на меті виключити спроби некомуністичних та польських політичних сил якось скоординувати свої дії, добитися їх широкого розгортання. Вказане припущення, тобто затягування передвиборного марафону було небезпечне тим, що нагромадження негативних фактів спротиву населення запланованому «референдуму» могло у майбутньому поставити під сумнів його результати.

Швидкими темпами почалася підготовка до виборів, яка спрямовувалася з Москви і Києва. Кандидатури майбутніх депутатів були завчасно підібрані органами влади. До бюлетеня мала вноситись тільки одна кандидатура, а на весь процес висунення і реєстрації кандидатів, як вже зазначалося відводилося лише чотири дні.

29 листопада 1939 р. був прийнятий Указ Президії Верховної Ради СРСР про набуття радянського громадянства мешканцями Західної України, який мав для місцевого населення особливі правові наслідки. Тим самим мешканці Західної України були зрівняні в правах і обов'язках з іншими громадянами СРСР: почали отримувати радянські паспорти, призиватися і нести службу в Червоній Армії, отримувати радянські вчені ступені і державні нагороди, балатуватися на виборах до місцевих і центральних органів влади тощо. Зайве говорити, що добровільне користування своїми громадянськими правами і мовчазна згода сповнювати обов'язки трактувалися радянськими властями як ще один доказ гарячої волі західних українців до «возз'єднання з своїми українськими братами» [76, с.101].

Визнання себе громадянином СРСР через отримання радянського паспорта - процедура, через яку пройшли тисячі громадян не лише української, а й єврейської та польської національностей. Зайве говорити, що така примусово-добровільна самоідентифікація повинна була додати вагомих аргументів радянській дипломатії в її відстоюванні нового державно-правового статусу приєднаних територій.

Щодо оцінки самої події приєднання Західної України до Української РСР, то з цього приводу в історико-правовій науці висловлюються різні думки, досі навколо цього точаться дискусії, суперечки, вживаються діаметрально протилежні терміни - від, «визволення» до «окупації».

За формою здійснення, звичайно, це було приєднання Західної України, причому приєднання, здійснене за допомогою військової сили. Але за змістом розуміння цього явища - це все ж таки було об’єднання не лише українських земель, а й українського народу, який у свій час був насильно розділений. Тому ця подія в історичній перспективі мала велике позитивне значення для українського народу, оскільки він об’єднався в одній державі. Адже найважливішим аргументом для реалізації природного права об’єднання земель і народу Західної України з УРСР був національний склад населення і факт історії цих земель, одвічно українських, котрі Польща окупувала у 1919 р. за допомогою збройної сили.

Приєднання Західної України до складу Радянської України означало фактичне возз’єднання двох найбільших частин української нації, відокремлених раніше одна від одної державними кордонами. Було зроблено вирішальний крок до єдності усіх українських земель. Нарешті ідею «злуки» було втілено у життя. У цьому історичному акті примхливо переплелися віковічні прагнення українського народу із реаліями політики європейських наддержав напередодні та на початку другої світової війни. Зрозуміло, що настрої, сподівання, виборча поведінка населення Західної України була лише тлом, на якому здійснювалася інкорпорація краю до СРСР. Кремлівському керівництву зовсім не йшлося про національні інтереси українського народу, а насамперед про поліпшення геополітичної ситуації своєї держави. Результати виборів і декларації Народних Зборів дали Сталіну поважний аргумент щодо законності радянських територіальних надбань, досягнутих у 1939 р. і формальні підстави продовження взятого політичного курсу.