Кримінального провадження
Розділ ІІ Кримінального процесуального кодексу України визначає порядок
обрання, зміни та скасування заходів забезпечення кримінального провадження.
Так як легальне визначення заходів забезпечення кримінального провадження
відсутнє, тому слід звернутися до кримінально-процесуальної теорії, де
відмічається, що серед кримінально-процесуальних заходів, які забезпечують
реалізацію кримінально-процесуальних норм, особливе місце займають заходи
кримінально-процесуального примусу, які є заходами впливу з боку державних
органів або посадових осіб на поведінку суб’єктів кримінально-процесуальної
діяльності, що направлений на забезпечення виконання процесуальних обов’язків,
якщо вони не виконуються добровільно, або на попередження небажаних з точки
зору права дій з метою забезпечення нормального руху кримінального судочинства.
Заходи забезпечення кримінального провадження (заходи кримінально-
процесуального примусу) − це передбачені кримінально-процесуальним законом
процесуальні засоби державно-правового примусу, що застосовуються
уповноваженими на те органами (посадовими особами), які здійснюють кримінальне
провадження, у чітко визначеному законом порядку стосовно осіб, котрі
залучаються до кримінально-процесуальної діяльності, для запобігання та
припинення їхніх неправомірних дій, забезпечення виявлення та закріплення доказів
з метою досягнення дієвості кримінального провадження.
Заходи процесуального примусу відрізняються від інших заходів державного
примусу та характеризуються певними специфічними ознаками:
1) вони мають процесуальний характер і регулюються кримінально-
процесуальним законом, а тому є складовою кримінально-процесуальної форми.
Цією ознакою вони відрізняються від інших примусових заходів, які застосовуються
при провадженні щодо кримінальних правопорушень;
2) підстави, межі та порядок їх застосування детально регламентовані
законом;
3) специфічна їх мета − забезпечити досягнення дієвості кримінально-
процесуального провадження та вирішення завдань кримінального судочинства;
4) примусовий характер, який залежить не від порядку їх реалізації, а від самої
законодавчої моделі, що передбачає можливість застосування примусу;
5) виключний характер − вони застосовуються лише в тих випадках, коли
іншими заходами завдання кримінального судочинства досягнути неможливо;
6) специфічний суб’єкт застосування − процесуальний примус є різновидом
державного примусу, а тому суб’єктом його застосування завжди є виключно
компетентні державні органи та посадові особи, які здійснюють кримінальне
провадження.
В основі застосування заходів забезпечення кримінального провадження
лежить наступне:
− застосування процесуального примусу може полягати у фізичному,
матеріальному чи моральному (психологічному) впливі державного органу на
суб’єкта кримінального процесу;
− застосування заходів процесуального примусу завжди пов’язано з певними
обмеженнями особистих, майнових та інших прав і свобод учасників процесу. Це
може бути обмеження свободи, недоторканості житла, таємниці листування,
телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції, банківських вкладів і
рахунків тощо. Обмеження майнового характеру − позбавлення права користуватися
або розпоряджатися певним майном;
− застосовується всупереч волі та бажанню суб’єктів та виключно на підставі
закону.
Заходи забезпечення кримінального провадження можуть застосовуватися до
різних суб’єктів кримінально-процесуальної діяльності − підозрюваного,
обвинуваченого, підсудного, свідка, а також інших осіб залежно від обставин
кримінального провадження та поведінки його суб’єктів. Законодавець в нормах, які
визначають порядок застосування кожного заходу забезпечення кримінального
провадження, визначає коло осіб, щодо яких вони можуть бути застосовані та
порядок їх обрання, зміни чи скасування.
Відповідно до ст. 131 КПК заходами забезпечення кримінального
провадження є:
1) виклик слідчим, прокурором, судовий виклик і привід (ст. ст. 133−143
КПК);
2) накладення грошового стягнення (ст. ст. 144−147 КПК);
3) тимчасове обмеження у користуванні спеціальним правом (ст. ст. 148−153
КПК);
4) відсторонення від посади (ст. ст. 154−158 КПК);
5) тимчасовий доступ до речей і документів (ст. ст. 159−166 КПК);
6) тимчасове вилучення майна (ст. ст. 167−169 КПК);
7) арешт майна (ст. ст. 170−175 КПК);
8) затримання особи (ст. ст. 188− 192 КПК, ст. ст. 207−213);
9) запобіжні заходи (ст. ст. 177−187 КПК).
В теорії кримінального процесу заходи кримінально-процесуального примусу
(заходи забезпечення кримінального провадження) класифікуються за різними
критеріями. Варто відмітити, що склалося два підходи до вирішення питання щодо
системи заходів кримінально-процесуального примусу. Одні вчені вважають, що до
неї не повинні включатися слідчі дії, оскільки вони є засобами доказування. Інші
наполягають на доцільності визнання за слідчими діями значення заходів
кримінально-процесуального примусу.
Більш переконливою є позиція науковців, які вважають, що до заходів
кримінально-процесуального примусу доцільно відносити слідчі дії, але лише ті,
при провадженні яких закон дозволяє застосування примусу. Зокрема, ст. 159 КПК,
яка регламентує здійснення одного з засобів забезпечення кримінального
провадження − тимчасовий доступ до речей і документів, визначає, що цей захід
полягає у наданні стороні кримінального провадження особою, у володінні якої
знаходяться речі і документи, можливості ознайомитися з ними, зробити їх копії та,
у разі прийняття відповідного рішення слідчим суддею, судом, вилучити їх
(здійснити їх виїмку).
Класифікація заходів забезпечення кримінального провадження:
• за цілями застосування:
– заходи, що забезпечують участь підозрюваного, обвинуваченого у
кримінальному провадженні та виконання ними процесуальних обов'язків
(запобіжні заходи). Ці заходи пов’язані з суттєвим обмеженням свободи
підозрюваного, обвинуваченого, мають специфічну мету та особливий порядок
застосування. Тому види запобіжних заходів, мету, підстави та порядок їх
застосування ми розглянемо окремо в наступних питаннях цієї теми;
− заходи, що забезпечують отримання засобів доказування (виклик слідчим,
прокурором, судовий виклик, тимчасовий доступ до речей і документів тощо). На
відміну від запобіжних, завдання цих заходів полягає у забезпеченні слідчому та
суду можливість виявити, вилучити та дослідити докази;
− заходи, що спрямовані на забезпечення законного порядку в ході
провадження в справі (привід, накладення грошового стягнення, відсторонення від
посади);
− заходи по забезпеченню цивільного позову та можливої конфіскації майна
(тимчасове __________вилучення майна, арешт майна тощо);
• за часом дії:
– заходи, що тривають протягом певного часу (запобіжні заходи,
відсторонення від посади, арешт майна тощо);
– заходи, які є короткочасними (тимчасовий доступ до речей і документів;
привід тощо);
• за підставами застосування:
– заходи, що застосовуються у зв’язку з невиконанням процесуальних
обов’язків (привід, запобіжні заходи тощо);
– заходи, які застосовуються незалежно від процесуального правопорушення
(тимчасовий доступ до речей і документів; тимчасове вилучення майна);
• за режимом обмеження прав і свобод людини:
– заходи, що пов’язані з ізоляцією особи (тримання під вартою, домашній
арешт, затримання особи);
– заходи, які не пов’язані з ізоляцією особи (накладення грошового стягнення,
тимчасове обмеження у користуванні спеціальним правом, особиста порука, застава
тощо).
Варто також зауважити, що окрім заходів забезпечення кримінального
провадження, які перераховані в ст. 131 КПК, під час кримінального провадження
застосовуються й інші заходи процесуального примусу. Так, ст. 330 КПК
передбачає, що при повторному порушенні обвинуваченим порядку судового
засідання він може бути видалений за ухвалою суду з зали засідання тимчасово або
на весь час судового розгляду. В ст. 499 КПК врегульований порядок поміщення у
приймальник-розподільник для дітей осіб, які скоїли суспільно небезпечне діяння у
віці від одинадцяти років і до досягнення віку, з якого може наставати кримінальна
відповідальність.
Загальні правила застосування заходів забезпечення кримінального
провадження.
Стаття 132 КПК визначає загальні положення, що є обов’язковими при
застосуванні всіх заходів забезпечення кримінального провадження. В нормах, які
регулюють порядок застосування окремих заходів забезпечення кримінального
провадження, ці положення можуть конкретизуватися залежно від особливостей
того чи іншого заходу.
Так, за загальним правилом, юридичною підставою застосування заходів
забезпечення кримінального провадження є ухвала слідчого судді або суду. Втім, у
виняткових випадках, визначених у КПК, заходи забезпечення кримінального
провадження можуть застосовуватися і без ухвали слідчого судді, суду, Так, § 2
глави 18 передбачає можливість затримання особи без ухвали слідчого судді, суду;
ст. 168 КПК дозволяє тимчасово вилучати майно під час здійснення затримання в
порядку визначеному ст. ст. 207 та 208 КПК.
Клопотання про застосування заходів забезпечення кримінального
провадження подається сторонами кримінального провадження до місцевого суду, в
межах територіальної юрисдикції якого знаходиться орган досудового
розслідування. До клопотання слідчого, прокурора про застосування, зміну або
скасування заходу забезпечення кримінального провадження додається витяг з
Єдиного реєстру досудових розслідувань щодо кримінального провадження, в
рамках якого подається клопотання.
Під час розгляду питання про застосування заходів забезпечення
кримінального провадження сторони кримінального провадження повинні надати
слідчому судді або суду докази обставин, на які вони посилаються.
Для оцінки потреб досудового розслідування слідчий суддя або суд
зобов'язаний врахувати можливість без застосованого заходу забезпечення
кримінального провадження отримати речі і документи, які можуть бути
використані під час судового розгляду для встановлення обставин у кримінальному
провадженні.
Відповідно до ч. 3 ст. 132 КПК не допускається застосування заходів
забезпечення кримінального провадження, якщо слідчий, прокурор не доведе, що:
а) існує обґрунтована підозра щодо вчинення кримінального правопорушення
такого ступеня тяжкості, що може бути підставою для застосування заходів
забезпечення кримінального провадження (зокрема, ст. 299 КПК передбачає, що під
час досудового розслідування кримінальних проступків не допускається
застосування запобіжних заходів у вигляді домашнього арешту, застави або
тримання під вартою);
б) потреби досудового розслідування виправдовують такий ступінь втручання
у права і свободи особи, про який ідеться в клопотанні слідчого, прокурора;
в) може бути виконане завдання, для виконання якого слідчий, прокурор
звертається із клопотанням.