Партійна й виборча системи в україні
Становлення Витоки сучасної багатопартійності в Україні
багатопартійності можна віднести до підписання СРСР у 1975 р.
в УкраїніЗаключного акта гельсінської Наради з безпе-
ки і співробітництва в Європі, що спонукало
діячів правозахисного руху до легалізації своєї діяльності у вигляді
Української гельсінської групи. Однак діяльність цієї групи переслі-
дувалась правлячими колами, а її члени зазнали репресій.
Процес становлення багатопартійності в Україні поступово відно-
вився з початком перебудови. З'являються альтернативні офіційній
політиці так звані неформальні рухи, які не мали фіксованого членства,
не ставили перед собою чітко сформульованих політичних завдань. Це
були насамперед організації захисників природи та різноманітні
культурологічні об'єднання, наприклад Український культурологічний
клуб, Товариство Лева, Меморіал, Товариство української мови імені
Т. Г. Шевченка та ін. Створені для вирішення питань, на перший
погляд, далеких від політики, вони швидко проявили себе як політичні
організації.
Після амністії політв'язнів-правозахисників у 1988 р. з'явилися
відверто антикомуністичного характеру Українська гельсінська спілка
та Українська демократична спілка як відділення московського
Демократичного союзу, який проголосив себе опозиційною політич-
ною партією. У подальшому на базі демократичних організацій,
передусім Українського культурологічного клубу та Товариства Лева,
навколо національно-демократичної ідеї духовного відродження
України виник Народний рух України за перебудову. Сама ідея Руху
вийшла зі Спілки письменників України, насамперед її київської
організації. 13 лютого 1989 р. в газеті «Літературна Україна» був
опублікований проект програми Руху, а у вересні цього року відбувся
його установчий з'їзд. Виступаючи спочатку на підтримку перебудови,
Рух згодом перетворився в опозиційну антикомуністичну організацію.
З самого початку виникнення Рух намагався всіляко заперечувати
надання йому рис політичної партії, вводячи можливість колективного
членства в організації. Поступово з нього почали виокремлюватися
політичні об'єднання з більш жорсткою структурою й чіткіше сформу-
льованою доктриною. Цей процес особливо прискорився після
прийняття закону «Про об'єднання громадян», в якому визначено
правові основи діяльності політичних партій і громадських організацій
в Україні. Поряд з партіями, шо певний час прилягали до рухівської
коаліції, почали виникати організації, які не вписувалися в це
об'єднання чи то внаслідок радикалізму власних політичних програм,
чи то не поділяючи його основні цілі. Відбулися установчі з'їзди
перших політичних партій республіки. Першою партією, яка 1990 р.
(ще за умов монополії КПРС на владу) зареєструвалась у Міністерстві
юстиції, була Українська республіканська партія.
У 1991 р. було зареєстровано вже 7 партій: Українську селянську
демократичну партію, Партію зелених України, Демократичну партію
України, Партію демократичного відродження України, Ліберальну
партію України, Українську християнсько-демократичну партію, Со-
ціалістичну партію України.
Процес становлення багатопартійності особливо прискорився з
прийняттям 24 серпня 1991 р. Акта проголошення незалежності Украї-
ни і проведенням у грудні цього року референдуму з питання державної
незалежності України. У 1992 р. було зареєстровано 6 політичних
партій, у тому числі Селянську партію України, Українську консерва-
тивну республіканську партію, Християнсько-демократичну партію
України та ін. Особливо «врожайним» на нові партії був 1993 р., коли
зареєструвалися 15 партій, у тому числі Партія праці, Українська партія
справедливості, Конгрес українських націоналістів, Всеукраїнське
політичне об'єднання «Державна самостійність України», Громадян-
ський конгрес України, Українська партія солідарності і соціальної
справедливості, Трудовий конгрес України, Комуністична партія
України, Організація українських націоналістів в Україні та ін. Народ-
ний рух після виходу з нього ряду партій сам перетворився на
|політичну партію і також зареєструвався.
Нові політичні партії утворювалися і в наступні роки. На початок
11996 р. в Україні було зареєстровано 37 партій, а станом на вересень
12001 р. — більш як 120. Щоправда, реальна кількість політичних партій
Іє дещо меншою, оскільки деякі з них припинили своє існування або
{"об'єдналися з іншими партіями.
Особливості На сьогодні найчисленнішими і най-
партійної і виборчої впливовіш йми політичними партіями
систем України України є Комуністична, Соціал-демо-
кратична (об'єднана), Соціалістична,
1Народно-демократична, Партія зелених, поки що обидва
Рухи. Решта політичних партій нечисленні, мало користу-
ються широкою підтримкою населення і не справляють
відчутного впливу на політику держави. Більшість із них
виникли не з ініціативи знизу у відповідь на потребу в
| 23 — 2-1330 |
| Інституціоналізовані форми політики |
| Політичні партії і партійні системи |
самоорганізації тих чи інших соціальних спільностей, а з
ініціативи їхніх лідерів, як об'єднання порівняно невеликих
груп людей. Багато з політичних об'єднань фактично є
клієнтелістськими групами, що обслуговують інтереси їхніх
засновників і натхненників, а не політичними партіями.
Наочним підтвердженням того є наявність багатьох партій
однакової або близької ідейно-політичної орієнтації, чис-
ленні розколи в партіях та конфлікти в їхньому керівництві.
Партійна система України, таким чином, не стільки
багатопартійна, скільки дрібнопартійна. Цьому сприяла й
чинна раніше виборча система. Спочатку в незалежній
Україні, як і в багатьох колишніх соціалістичних країнах та
більшості республік колишнього СРСР, зберігалася тради-
ційна мажоритарна виборча система. Вона не сприяла
становленню впливових політичних партій, підвищенню їх
ролі в суспільстві, політичній структурованості парламенту,
у складі якого були представники десятків політичних
партій. У них не було потреби об'єднуватися в парламент-
ську більшість з метою формування уряду, оскільки останній
утворювався на позапартійній і позапарламентській основі.
За цих умов партійна система України була атомізованою, з
усіма притаманними такій системі недоліками. До того ж за
чинною мажоритарною системою абсолютної більшості
вибори здебільшого проводилися у два тури, а нерідко вони
взагалі не відбувалися через низьку явку виборців. Гострою
була проблема формування кількісного складу Верховної
Ради України.
З метою уникнення цих негативних явищ у політичному
житті суспільства Законом України «Про вибори народних
депутатів України» від 24 вересня 1997 р. натомість мажо-
ритарної виборчої системи була введена змішана —
мажоритарно-пропорційна виборча система. За цим законом
з 450 народних депутатів України 225 депутатів обираються
в одномандатних виборчих округах за мажоритарною
системою відносної більшості, а ще 225 депутатів — за
списками кандидатів у депутати від політичних партій у
багатомандатному загальнодержавному виборчому окрузі на
основі пропорційного представництва. Партії, що отримали
менш як 4 відсотки голосів виборців, які взяли участь у
голосуванні, не мають права на участь у розподілі депутат-
ських мандатів. Якщо попередній закон визнавав вибори
такими, що відбулися, за умови участі в них не менш як
50 відсотків виборців, то новий закон не передбачає вста-
новлення обов'язкової мінімальної кількості учасників
виборів, що означає проведення їх за будь-якої явки виборців.
29 березня 1998 р. за новим законом відбулися чергові
вибори до Верховної Ради. З 51 наявної в країні на кінець
жовтня 1997 р., коли закінчувалося висування до списків
кандидатів у депутати, політичної партії до виборчого бюле-
теня для голосування в багатомандатному загальнодержавному
виборчому окрузі було занесено ЗО партій і виборчих блоків
партій. За результатами виборів подолали 4-відсотковий
бар'єр і пройшли до Верховної Ради лише 8 претендентів:
Комуністична партія (24,7 відсотка голосів виборців),
Народний рух (9,4 відсотка), виборчий блок Соціалістичної
і Селянської партій (8,6 відсотка), Партія зелених (5,4 від-
сотка), Народно-демократична партія (5 відсотків), Все-
українське об'єднання «Громада» (4,7 відсотка), Прогресивна
соціалістична партія (4 відсотки), Соціал-демократична
партія (об'єднана) (4 відсотки).
Вибори змінили партійну систему України з атомізованої
на систему поляризованого плюралізму. Цю систему скла-
дають лише ті політичні партії, котрі увійшли до Верховної
Ради як такі, що справляють істотний вплив на здійснення
державної влади. Решта політичних партій не відіграють
більш-менш помітної ролі в українській політиці, хоча
декотрі з них є досить активними, а швидше — галасливими.
Партійна система поляризованого плюралізму більш
ефективна, ніж атомізована, проте і їй притаманна низка
недоліків: присутність позасистемних партій, тобто таких,
які взагалі виступають проти існуючої соціально-економіч-
ної і політичної системи; гостре ідеологічне розмежування
між партіями; наявність деструктивної опозиції; нестабіль-
ність та ін. У подальшому ця система може еволюціонувати
до системи поміркованого плюралізму. Однак така еволюція,
як і взагалі тип партійної системи, залежатимуть від низки
обставин, головними з яких є тип виборчої системи і спосіб
формування уряду. Становленню в Україні політичних
партій як виразників соціальних, а не вузькогрупових і
персональних інтересів, з'ясуванню реальної ваги кожної
політичної партії в суспільстві і формуванню більш ефектив-
ної партійної системи сприяли б уведення суто пропорційної
Lt;
| Інституціоналізовані форми політики |
| Політичні партії і партійні системи |
виборчої системи натомість змішаної і перехід до парла-
ментського способу формування уряду, тобто зміна прези-
дентсько-парламентарної форми державного правління на
парламентарно-президентську чи й взагалі на суто
парламентарну.
Новий Закон України «Про вибори народних депутатів
України» від 18 жовтня 2001 р. зберіг змішану виборчу
систему, дещо вдосконаливши окремі її деталі. Це, крім
усього іншого, означатиме, що 225 народних депутатів,
обраних в одномандатних виборчих округах, маючи вільний
мандат, і надалі не знатимуть у Верховній Раді ні партійної,
ні фракційної дисципліни і обстоюватимуть там не стільки
суспільні, скільки власні інтереси. Відповідно, проблематич-
ним залишиться формування у Верховній Раді стабільної
більшості, без якої ні вона, ні Кабінет Міністрів України не
зможуть ефективно працювати.
Становленню багатопартійності в Україні, підвищенню
ролі партій у політичній системі суспільства сприятиме
Закон України «Про політичні партії в Україні» від 5 квітня
2001 р., який конкретизує конституційне положення про
право громадян України на свободу об'єднання у політичні
партії.
Отже, політичні партії є важливими елементами політич-
ної системи суспільства, інститутами здійснення політики.
Виражаючи інтереси різних спільностей людей, вони висту-
пають тією ланкою, що з'єднує громадянське суспільство з
державою, забезпечує представництво на державному рівні
всієї багатоманітності соціальних інтересів. Партії є
важливою частиною механізму демократичного вирішення
соціально-політичних конфліктів. Від рівня розвитку партій,
їхнього ідейно-політичного спрямування, методів та засобів
діяльності значною мірою залежить рівень соціальної злаго-
ди в суспільстві, розвитку демократії.
Базовкін Є., Кремень В.
Партії та громадські об'єднання України. К., 1994.
Бекназар-Юзбашев Т. В.
Партии в буржуазних политико-правовшх ученнях. М., 1988.
Білоус А. О.
Політичні об'єднання України. К., 1993.
Бьюзлл 3.
АрхаичньІ, но адаптивньї. О политических партиях США (Сверяясь
с «классическими» оценками) // Полит. исследования. 1996. № 1.
Васильєв М. Й.
Партии, движения, политические сильї // Полит. исследования.
1992. № 5-6.
Вебер М.
Политика как призвание й профессия // Избр. произведения. М.,
1990.
Вибори і референдуми в Україні: проблеми теорії і практики. К.,
2001.
Вятр Е.
Социология политических отношений. М., 1979.
Гарань О. В.
Убити дракона (3 історії Руху та нових партій України). К., 1993.
Голосов В. В.
ФорматьІ партийньїх систем в новьіх демократиях: институциональ-
ньте факторьі неустойчивости й фрагментации // Полит. иссле-
дования. 1998. № 1.
Дюверже М.
Политические партии. М., 2000.
Евдокимов В. В.
Партии в политической системе буржуазного общества. Сверд-
ловск, 1990.
Закон України про вибори народних депутатів України // Голос
України. 1997. 25 жовт.
Закон України про політичні партії в Україні // Голос України.
2001. 12 трав.
Коломейцев В. Ф.
Партии в зеркале западной политологии // Государство й право.
1995. № 10.
| Інституціоналізовані форми політики |
Кулик А. Н.
Сравнительный анализ в партологии: Проект К. Джанды // Полит.
исследования. 1993. № 1.
Марченко М. Н., Фарукшин М. X.
Буржуазные политические партии. М., 1987.
Михельс Р.
Социология политической партии в условиях демократии (главы из
книги) //Диалог. 1990. № 1, 3, 5, 7, 9, 11, 13, 15, 18.
Надане А.
Выбор избирательных систем // Полит, исследования. 1993. № 3.
Острогорский М. Я.
Демократия и политические партии. М., 1997.
Політичні партії в Україні: Інформ.-довід, вид. К., 2001.
Прозоров Ю. Б.
Партии в переходных обществах (латиноамериканский опыт) //
Полит, исследования. 1994. № 4.
Пуфлер Е. Ф.
Партійна система незалежної України: особливості формування,
тенденції подальшої трансформації. К., 1997.
Пушкарева Г. В.
Партии и партийные системы: концепция М. Дюверже // Со-
циально-полит, журн. 1993. № 9—10.
Свалов А. Н.
О пролетарских партиях «старого» и «нового» типа // Рабочий
класс и современный мир. 1990. № 1.
Таагепера Р., Шугарт М. С.
Описание избирательных систем // Полит, исследования. 1997. № 3.
Уоллерстайн М.
Избирательные системы, партии и политическая стабильность //
Полит, исследования. 1992. № 5—6.
Шведа Ю.
Методологічні застереження Дж. Сарторі щодо аналізу партійних
систем // Нова політика. 1998. № 5.
Шведа Ю.
Соціологія партійних систем Моріса Дюверже // Нова політика.
1996. № 4—5.
Шмачкова Т. В.
Из основ политологии Запада (Характер режимов, гражданское
общество и партийные системы при демократии) // Полит,
исследования. 1991. № 2.
ГРУПИ ІНТЕРЕСІВ
| Б |
агатоманітні групи людей, об'єднані
спільними рисами соціально-еконо-
мічного становища, видами професій-
ної і громадської діяльності, захопленнями
тощо, для задоволення своїх інтересів
створюють не лише політичні партії,а й різні
громадські організації,які також прагнуть до
представництва цих інтересів у політичній
сфері суспільства, на державному рівні.
Громадські об'єднання є інститутами гро-
мадянського суспільства, тією ланкою, що
пов'язує його з державою. Політика для них
також виступає одним із засобів досягнення
поставлених цілей та основних об'єктів
впливу. В політології такі громадські об'єд-
нання визначаються як групи інтересів.
ПОНЯТТЯ І ФУНКЦІЇ
М*^ ГРУП ІНТЕРЕСІВ
Сутність групового У політології використовуються не
підходу до вивчення тільки багатоманітні методи досліджен-
політики ня політичних явищ і процесів, а й різні
підходи до вивчення політики. Такими
підходами є, наприклад, інституціональний, біхевіористський,
класовий, елітаристський та ін. На початку XX ст. виник
груповий підхід до вивчення політики, який називається
також теорією груп тиску, теорією заінтересованих груп,
теорією груп інтересів тощо. Родоначальником цієї теорії
став американський соціолог і політолог Артур Фішер
Бентлі (1870—1957). У праці «Процес здійснення державної
влади: вивчення громадських тисків» (1908) він доводив, що
| Інституціоналізовані форми політики |
| Групи інтересів |
| І |
| І |
діяльність людей завжди визначається їхніми інтересами і
спрямована на забезпечення цих інтересів.
Діяльність щодо забезпечення інтересів звичайно має
груповий характер. Оскільки групи не існують без об'єдную-
чих їх інтересів, то група та інтерес є досить близькими
поняттями. Інтереси групи проявляються не стільки на
основі її усної риторики, програмних заяв про свої цілі
тощо, скільки на основі практичної діяльності й поведінки
членів групи.
Діяльність заінтересованих груп у їх відносинах одна з
одною і з державною владою, за А. Бентлі, є динамічним
процесом, у ході якого здійснюється тиск інтересів цих груп
на владу з метою примусити її підкоритися волі та впливу
груп. У впливі груп на державну владу зазвичай домінує най-
сильніша група чи сукупність груп. Ці групи підпорядко-
вують своєму впливові і примушують підкоритися більш
слабкі групи, а сама державна влада стає засобом уре-
гулювання конфліктів між групами та груповими інтереса-
ми й досягнення певної рівноваги між конкуруючими
групами.
Груповий підхід надає можливість представити всі вияви
політики як результат діяльності заінтересованих груп.
Такими групами є суспільні класи та інші соціальні спіль-
ності людей, політичні партії, різноманітні громадські орга-
нізації тощо. Суспільним класам А. Бентлі приділяв відносно
мало уваги, вважаючи їх групами з множинними інтересами,
що схильні до стабільного існування і не мають внаслідок
цього великого значення при аналізі політики в динаміці.
| Поняття «групи інтересів» |
Найчастіше в політології при аналізі
інституціоналізованих форм політики
поняття «заінтересовані групи» або
«групи інтересів» використовується для позначення добро-
вільних об'єднань людей у їх стосунках із владою і
співвідноситься з поняттям «громадська організація».
І Відповідно групи інтересів визначаються як добровільні
| об'єднання людей, створені для вираження і задоволення
| їхніх інтересів у відносинах з різними політичними інсти-
(I тутами, насамперед із державою.
Поняття «групи інтересів» указує на політичний вимір
цих груп. Різні спільності людей, їхні об'єднання прояв-
ляють себе як групи інтересів тоді, коли їхні інтереси
виявляються як конкретні вимоги в політичній сфері
суспільства. Іншими словами, групи інтересів функціонують
як політичні об'єднання тоді, коли вони або вирішують суто
політичні завдання, або вступають у взаємодію з державою.
Вони мають політичний вимір, але здебільшого не є суто
політичними об'єднаннями. Від політичних партій групи
інтересів відрізняються тим, що не прагнуть до політичної
відповідальності, не ставлять собі за мету оволодіння
державною владою, а обмежуються лише впливом на неї.
Групи інтересів можуть мати різні назви: «клуб», «гурток»,
«спілка», «товариство», «рада», «об'єднання» тощо. Поняття
«групи інтересів» корелюється з такими однопорядковими з
ним поняттями, як «групи тиску», «лобі», «громадські
організації», «суспільні рухи», «латентні політичні сили».
Розглянемо зміст кожного з цих понять.
У конкуренції різних суспільних груп, які активно
відстоюють свій власний, передусім економічний, інтерес,
значна частина організованих інтересів отримує задоволення
за звичайними каналами громадянського суспільства, поза
владними структурами, тобто неполітичним шляхом. Коли ж
задоволення колективного інтересу учасників заінтересова-
ної групи вимагає прийняття владних рішень, вона пере-
творюється у групу тиску, яка за допомогою різних засобів
прагне вплинути на рішення органів влади у сприятливий
для себе бік.
Іншими словами, група тиску — це громадське об'єднання,
яке домагається задоволення власних інтересів за допомогою
цілеспрямованого впливу на інститути публічної влади.
Як феномен політичного життя групи тиску відомі впро-
довж усієї історії. Однак найбільшого поширення вони
набувають за умов ринку і зрілого громадянського суспіль-
ства як породження ліберальної господарської і плюра-
лістичної суспільно-політичної структури. Поява численних
груп тиску невіддільна від утворення й розвитку як основних
класів капіталістичного суспільства, так і особливо груп
інтересів зі своїми економічними, соціальними, професій-
ними та іншими запитами, які політичне забезпечують групи
тиску. Через тісний зв'язок зазначених понять групи тиску
нерідко ототожнюються з групами інтересів. Проте якщо
поняття «групи інтересів» указує взагалі на політичний вимір
| Інституціоналізовані форми політики |
| Групи інтересів |
цих груп, то поняття «групи тиску» зазначає лише форму
їхньої дії, метод впливу на ті чи інші політичні рішення.
Терміну «групи тиску» в політичній науці і практиці
передував термін «лобі», який спочатку виник у США й
позначав специфічні структури для політичного представ-
ництва організованих інтересів. Слово «лобі» (від. англ.
ІоЬЬу — критий, прогулянковий майданчик, коридор) в
середині XVI ст. вживалось для позначення прогулянкового
майданчика в монастирі. Через століття так почали називати
приміщення для прогулянок у Палаті Громад парламенту
Англії. Політичного відтінку це слово набуло ще через два
століття, причому в США, коли в 1864 р. термін «лобію-
вання» став позначати купівлю за гроші голосів законодавців
у коридорах конгресу. В Англії така політична практика
спочатку осуджувалась, і слово «лобі» прижилось у ній лише
в XX ст., а згодом поширилось в інших країнах.
Отже, «лобі» як синонім «груп інтересів» — занадто
вузьке поняття, оскільки наголос у ньому робиться на
локальний і безпосередній вплив — на парламентське
законодавство. Згодом зміст цього поняття розширився; ним
стали позначати вплив заінтересованих груп узагалі на всі
центри прийняття державних рішень, тобто не лише на
орган законодавчої влади, а й на урядові та судові структури.
Таким чином, поняття «лобі», як і поняття «групи тиску»,
наголошує передусім на методі впливу на політичні рішення,
тоді як поняття «групи інтересів» вказує на суб'єкти цього
впливу.
У вітчизняній науковій і навчальній літературі широко
вживається поняття «громадські організації», яке позначає
добровільні та організаційно оформлені об'єднання громадян,
створені для вираження й задоволення їхніх інтересів і
потреб на засадах самоврядування.
Спектр багатоманітності громадських організацій вели-
чезний. Сюди входять професійні спілки, жіночі, молодіжні,
ветеранські, дитячі організації, кооперативи, наукові,
технічні, культурно-просвітницькі, фізкультурно-спортивні
та інші добровільні об'єднання громадян, творчі спілки,
земляцтва, фонди, асоціації тощо. Як групи інтересів гро-
мадські організації виступають тоді, коли виконують
політичні функції, взаємодіють із політичними інститутами,
передусім державою. Політичні функції властиві різним
громадським організаціям неоднаковою мірою. В одних
випадках, наприклад у профспілок, жіночих, молодіжних
організацій, вони є досить виразними, в інших — наприклад
у різних аматорських об'єднань, можуть проявитись лише
ситуативно.
Групами інтересів є й багатоманітні суспільні рухи — само-
діяльні об'єднання мас, створені на основі спільності
інтересів і впорядкованої діяльності.
Це антивоєнні, екологічні, жіночі, молодіжні рухи тощо.
Вони не є власне організаціями, бо, як правило, не мають
сталих довгочасних організаційних структур, певної вну-
трішньої ієрархії, керівних центрів, програмних та статутних
документів, фіксованого членства, внесків, що властиво для
організацій.
Суспільні рухи є об'єднаннями людей, які відрізняються
своїми ідейними засадами й доктринами, цілями і спо-
собами їх досягнення, чисельністю учасників і роллю в
політичному житті. В одних випадках вони виступають як
чинники світового політичного простору, мають глобальний
характер, наприклад міжнародний робітничий рух, міжна-
родний комуністичний рух, міжнародний профспілковий
рух, національно-визвольний рух, соціал-демократичний
рух, рух неприєднання (до військово-політичних блоків)
тощо. Нерідко такі рухи є об'єднаннями політичних партій і
грунтуються на засадах морально-політичної, іноді — мате-
ріальної солідарності. Вони можуть передбачати створення
міжнародних координаційних центрів, а можуть обходитись
і без них.
В інших випадках суспільні рухи виступають як полі-
тична сила всередині країни, складова ЇЇ політичної системи.
Саме в цьому розумінні суспільні рухи виступають як групи
інтересів. Критерієм належності суспільних рухів як струк-
турного елементу до політичної системи є їхня участь у
життєдіяльності держави, формуванні та функціонуванні
державних органів, прагнення до виявлення політичних
інтересів і потреб соціальних спільностей.
Суспільні рухи і громадські організації не ставлять перед
собою мету завоювати державну владу. На відміну від полі-
тичних партій вони ніякими своїми структурами не входять
до державних інститутів, проте, будучи частиною політичної
системи суспільства, можуть здійснювати істотний вплив на
| Групи інтересів |
| Інституціоналізовані форми політики |
неї, зокрема в разі зміни правлячих сил і навіть характеру
влади.
Громадські організації і суспільні рухи об'єднують людей
різної партійної належності, різних ідеологічних переконань
для досягнення певних цілей. У цьому полягає ще одна
відмінність їх від політичних партій, що об'єднують людей
лише певної ідеологічної орієнтації і виключають їх членство
в інших партіях.
Близьким за змістом до поняття «групи інтересів» у
політології є поняття «латентні політичні сили». Латентними
(від лат. Іаіепз, Іаіепііз — прихований) вони називаються
тому, що в звичайних умовах не виступають безпосередніми
та активними суб'єктами політики (якими є, наприклад,
політичні партії), але можуть раптово чи поступово, під
впливом певних обставин, трансформуватися в активні
політичні сили.
Розрізняють структурні і кон'юнктурні латентні політичні
сили. Структурні латентні сили — це елементи структури
громадянського суспільства, передусім різноманітні соціаль-
ні спільності людей — класи, соціальні верстви і групи,
нації, народності, демографічні та професійні спільності, а
також традиційні громадські організації і суспільні рухи, які
виражають їхні інтереси.
Кон'юнктурні латентні політичні сили виникають і діють
лише за певних умов. Найчастіше ними виступають групи
тиску, політичні клуби, асоціації, корпоративні об'єднання,
нові альтернативні рухи тощо. Під впливом спільного інте-
ресу вони декларують свої вимоги, висловлюють претензії,
що безпосередньо або опосередковано зачіпають інші сфери
суспільного життя. За певних умов вони здатні вийти на
поверхню політичного життя вже як реальна політична
сила — партія, політизований рух.
До кон'юнктурних політичних сил належить також клієн-
тела. Клієнтела (від лат. сііеш — слухняний) — це форма
персональної залежності, зумовлена не кровнородинними
зв'язками, а нерівномірним розподілом влади у суспільстві.
Клієнтелістські взаємовідносини є вираженням зв'язку двох
осіб з неоднаковими можливостями — патрона і клієнта —
для надання взаємної підтримки і взаємного обміну послу-
гами. Цю форму залежності вирізняє її особистісний,
автономно-вертикальний, договірний характер. Клієнтела
Lt;»***-*«»« 364
формується і зникає під впливом певних обставин і активно
підтримує особу (політичного діяча), з якою вона пов'я-
зана.
Таким чином, поняття «групи інтересів», «групи тиску»,
«лобі», «громадські організації», «суспільні рухи», «латентні
політичні сили» мають багато спільного, хоча й не є тотож-
ними. Вони відбивають багатоманітність наявних у грома-
дянському суспільстві інтересів, але кожне з них робить це
по-своєму, особливо щодо взаємодії цих інтересів з
державною владою. Найбільш загальним серед них є поняття
«групи інтересів», яке охоплює всю багатоманітність наявних
у суспільстві соціально-політичних інтересів, наголошує на
представництві цих інтересів у політичному житті і водночас
указує на особливості цього представництва порівняно з
представництвом суто політичних організацій — партій.
Функції груп У політичній системі суспільства групи
інтересів інтересів виконують певні функції, до
яких належить насамперед функція ар-
тикулювання інтересів, тобто перетворення соціальних
прагнень, емоцій та очікувань у певні політичні вимоги. Ці
вимоги доводять до владних структур побажання громадян,
тим самим залучаючи останніх у політичний процес, робля-
чи їх суб'єктами політики.
Артикулювання інтересів вимагає їх агрегування, тобто
узгодження часткових потреб, установлення між ними пев-
ної ієрархії, вироблення на цій основі загальногрупових
цілей. Ця функція передбачає вибір не лише політичне
найбільш значущих, а й найреальніших вимог стосовно
можливостей їх задоволення.
Групи інтересів підтримують тих чи інших політиків на
виборах до представницьких органів державної влади, впли-
вають на їхню діяльність у владних структурах, на відбір
кадрів для державного апарату й тим самим виконують
функцію формування та оновлення правлячої еліти.
Важливою функцією груп інтересів є інформаційна, яка
полягає в тому, що вони доводять до органів влади інфор-
мацію про стан громадської думки щодо тієї чи іншої
проблеми суспільного життя. Використання цієї інформації
помітно полегшує підготовку і практичне застосування зако-
нодавчих актів, істотно підвищує ефективність адміністра-
тивної діяльності. Володіння інформацією дає можливість
| Групи інтересів |
| Інституціоналізовані форми політики |
державним органам знаходити відповіді на актуальні питання
суспільного розвитку.
ТИПОЛОГІЯ ГРУП ІНТЕРЕСІВ
| Б |
агатоманітність груп інтересів зу-
мовлює необхідність їх розмежуван-
ня й типології, яка допомагає глибше пізнати їхню сутність
та особливості, роль у політичній системі суспільства. Групи
інтересів розрізняються за своєю соціальною основою,
сферами діяльності, організаційною побудовою, цілями,
методами й засобами діяльності, отже, можуть поділятись за
різними ознаками.
Німецький політолог Ульріх фон Алеман запропонував
таку типологію груп інтересів залежно від п'яти різних
суспільних сфер діяльності:
1. Організовані інтереси в економічній сфері та в сфері
праці:
підприємницькі об'єднання та об'єднання самостійних
категорій працівників;
профспілки;
споживчі спілки.
2. Організовані інтереси в соціальній сфері:
об'єднання захисту соціальних прав (на зразок товариства
сліпих);
об'єднання соціальних досягнень (наприклад, благодійні
громадські спілки та заклади);
групи самодопомоги (анонімних алкоголіків тощо).
3. Організовані інтереси у сфері дозвілля й відпочинку:
спортивні спілки та об'єднання;
гуртки для спілкування і реалізації хобі.
4. Організовані інтереси в сфері релігії, науки і культури:
церкви, секти;
наукові асоціації;
загальноосвітні гуртки, клуби з мистецтва.
5. Організовані інтереси в суспільно-політичній сфері:
духовні, етичні, правозахисні об'єднання;
громадсько-політичні об'єднання (екологічні, за роззбро-
єння, емансипацію жінок тощо)1.
Групи інтересів — це різноманітні спільності людей,
передусім соціальні. Типологія груп інтересів за їхньою
соціальною основою є визначальною. Саме вона відбиває
багатоманітність соціальних інтересів, допомагає визначити
роль тих чи інших соціальних спільностей у політичному
житті суспільства. Відповідно до основних груп соціальних
спільностей виокремлюються класові, етнічні, демографічні,
професійні, територіальні об'єднання (організації та рухи) як
групи інтересів. Розглянемо деякі з найбільш масових,
організованих і впливових у політичному житті груп інтере-
сів, виокремлених за соціальною основою.
Профспілки Провідне місце серед груп інтересів, виокрем-
лених за соціальною основою, посідають
професійні спілки — масові громадські організації найманих працівників,
які засновані на спільності їхніх інтересів у процесі праці і мають за мету
поліпшення умов життя і праці своїх членів. Профспілки виникли у
другій половині ХУЛІ ст. у Великобританії як асоціації висококвалі-
фікованих робітників, котрі об'єднувалися для захисту своїх професій-
них інтересів. Перші профспілки мали локальний характер. Протягом
XIX ст. вони утворюються в усіх розвинутих країнах Європи та
Америки. Наприкінці XIX ст. виникають галузеві виробничі "проф-
спілки, створюються національні профспілкові центри (об'єднання).
Одним із найстаріших таких центрів є Британський конгрес тред-
юніонів, створений 1868 р.
Поступово розширювалася соціальна база профспілок: крім
висококваліфікованих робітників, вони стали об'єднувати також напів-
кваліфікованих і некваліфікованих робітників, а згодом і службовців.
Спочатку профспілки створювались в основному в галузях матеріаль-
ного виробництва, а згодом поширились на невиробничу сферу. На
початку XX ст. функціонували міжнародні виробничі секретаріати —
міжнародні федерації і профспілки робітників однієї галузі госпо-
дарства.
На першому етапі становлення профспілок відбувалось нелегально,
існувало навіть кримінальне покарання за членство в «змовницьких
організаціях» — так офіційні правлячі кола називали профспілки.
Вперше профспілки були легалізовані у Великобританії 1824 р.
Поступово вони перетворились на найбільш масові і впливові
організації трудящих. На початку 90-х років XX ст. світовий проф-
спілковий рух налічував, за різними оцінками, 500—600 млн чоловік,
1 Див.: ГруппьІ интересов // Полит. исследования. 1992. № 5—6. С. 166.
367
| Інституціоналізовані форми політики |
| Групи інтересів |
що складало 40—45 відсотків усіх найманих працівників. У багатьох
країнах світу діють масові профспілкові об'єднання, до числа яких,
крім уже згадуваного Британського конгресу тред-юніонів, належать
також Всезагальна італійська конфедерація праці, Всезагальна
конфедерація праці Франції, Об'єднання німецьких профспілок,
Американська федерація праці-Конгрес виробничих профспілок
(США), Генеральна рада профспілок Японії та багато інших. У кожній
країні діють, як правило, декілька профцентрів. Більшість великих
національних профспілкових об'єднань входять до тих чи інших
міжнародних профцентрів — Всесвітньої федерації профспілок.
Міжнародної конфедерації вільних профспілок, Всесвітньої конфеде-
рації праці та ін.
Паралельно з розвитком профспілкового руху, спрямованого на
захист інтересів найманих працівників, формувались організації
власників засобів виробництва, підприємців. У всіх країнах з розви-
нутою ринковою економікою діють загальнонаціональні об'єднання
підприємців, які виступають головним партнером профспілок на
переговорах та в ході укладання угод щодо умов праці найманих
трудівників. Такими об'єднаннями є, наприклад, Конфедерація бри-
танської промисловості, Національна рада французьких підприємців.
Федеральна спілка німецької промисловості, Національна асоціація
промисловців США та ін. Саме профспілки й різноманітні об'єднання
підприємців виступають основними групами тиску на органи державної
влади та управління на всіх рівнях.
Становлення незалежних (як від держави, так і від всеохоплюючих
профспілкових центрів) профспілок та об'єднань підприємців від-
бувається і в постсоціалістичних країнах. В Україні, наприклад, діють
Незалежна профспілка гірників України, Незалежна профспілка
гірників Донбасу, Вільні профспілки залізничників, Вільні профспілки
працівників текстильної та легкої промисловості України, створено
Українську спілку промисловців і підприємців, Спілку орендарів і
підприємців України, Асоціацію фермерів України та інші об'єд-
нання.
Жіночий рух Впливовою політичною силою як у межах
окремих країн, так і в міжнародному масштабі,
є жіночий рух. Як демократичний рух він виник у руслі визвольних ідей
епохи Просвітництва. Його першим ідейним маніфестом була
«Декларація прав жінки і громадянки» (1791) французької письменниці
Олімпії де Гуж, написана на противагу «Декларації прав людини і
громадянина», яка проголошувала рівність усіх громадян чоловічої статі
перед законом. Авторка вимагала вважати жінок повноправними
громадянами. Відтоді О. де Гуж та її послідовниць почали називати
«феміністками» (від франц. Гетте — жінка), а рух за рівноправ'я жінок
і чоловіків у всіх сферах суспільного життя, його гасла й концепції —
«жіночим рухом» або «фемінізмом». Щоправда, нині під жіночим рухом
розуміють узагалі рух за рівноправ'я жінок і чоловіків, а під фемініз-
мом — його окремий вияв, що охоплює радикальні, крайні гасла та
концепції.
Центральною в жіночому русі була й залишається ідея повно-
правної, вільної жіночої особистості, настанова на її самореалізацію.
Ця ідея стала складовою демократичної свідомості. Завдяки жіночому
рухові XIX—XX ст. жінки домоглись рівних з чоловіками прав на освіту
і працю, прав обирати та бути обраними. В наш час жіночий рух
заперечує чоловічу монополію на владу в суспільстві та домагається
паритетного представництва для жінок у всіх соціальних інститутах. З
цією метою в окремих країнах жінки створили свої політичні партії, але
найчастіше їхні інтереси виражають і захищають численні громадські
організації. В Україні, наприклад, такими організаціями є Всеукраїн-
ське жіноче товариство імені Олени Теліги, Союз українок, асоціація
«Жінки в засобах масової інформації» та ін. При Президенті України
діє Комітет у справах жінок, материнства й дитинства.
Важливу роль у політичному житті суспільства відіграють різно-
манітні громадські організації, утворені за віковою та національною
ознаками. Це молодіжні, зокрема студентські, та ветеранські об'єд-
нання, різні товариства. В Україні, наприклад, при багатьох політичних
партіях діють молодіжні організації; інтереси студентської молоді
відстоюють Українська студентська спілка і Спілка українського
студентства. На інтереси українців як етнічної спільності орієнтуються
такі громадські організації, як Товариство української мови імені
Т. Г. Шевченка, Український культурологічний клуб, Товариство Лева,
Конгрес української інтелігенції та ін.
Типологія груп інтересів може здійснюватись і за іншими
ознаками. Так, суспільно-політичні рухи залежно від їхнього
ставлення до існуючого суспільного порядку поділяються на
революційні, реформативні й консервативні. Революційні
рухи спрямовані на радикальні й всеохоплюючі зміни в сус-
пільстві (наприклад, комуністичний рух). Реформативні рухи
орієнтуються на поступові істотні зміни лише деяких сторін
існуючого суспільного порядку зі збереженням його основ
(наприклад, соціал-демократичний рух). Консервативні сус-
пільно-політичні рухи виступають за збереження існуючого
суспільного порядку, допускаючи лише його мінімальні
зміни.
За часом дії суспільно-політичні рухи поділяються на
традиційні — історично довготривалі (наприклад, робітни-
чий, комуністичний, соціал-демократичний, жіночий, моло-
діжний рухи) та нові — в основному альтернативні рухи.
Громадські організації і рухи здебільшого не є ідеоло-
гічними спільностями такою мірою, як політичні партії.
Проте в них може переважати та чи інша ідейна орієнтація,
залежно від якої розрізняють комуністичні, соціал-демокра-
тичні, ліберальні, консервативні, клерикальні, анархістські
та інші організації і рухи.
| 24 — 2-1330 |
| Інституціоналізовані форми політики |
| Групи інтересів |
Отже, в суспільстві існують багатоманітні групи людей зі
спільними інтересами. З метою вираження й задоволення
своїх інтересів вони створюють різноманітні організації,
згуртовуються в суспільно-політичні рухи. Ці організації та
рухи тією чи іншою мірою впливають на політичну владу,
державу, виступають як групи тиску на неї. Розглянемо
основні елементи механізму політичного представництва груп
інтересів, який утвердився в демократичних суспільствах.