Взаємини Уряду з Парламентом
Контроль за Урядом та парламентська відповідальність Уряду. Взаємини Уряду з Парламентом регулюються спеціальним п’ятим розділом Конституції Іспанії. Характер цих взаємин визначається парламентарною формою правління. Уряд формується в парламентський спосіб і, щоб перебувати при владі, повинен користуватися підтримкою Парламенту, а не Монарха, хоча останній формально і призначає Прем’єра та міністрів. Тому при формуванні Уряду визначальною є позиція Конгресу Депутатів, який схвалює політичну програму, представлену йому кандидатом на посаду Прем’єра (п. 2 ст. 99). Конституція також закріплює солідарну відповідальність Уряду за свою політичну діяльність перед Конгресом Депутатів (ст. 108).
Парламент має реальну можливість забезпечити підконтрольність і підзвітність Уряду засобом наданих йому Конституцією інструментів контролю за урядовою діяльністю. Так, у ст. 109 Конституції вказується, що “Палати і комісії можуть через своїх голів вимагати будь-яку необхідну їм інформацію чи сприяння від Уряду та його департаментів…[339]. А згідно зі ст. 110 “Палати та їх комісії можуть вимагати присутності на своїх засіданнях членів Уряду”, а ті, у свою чергу, “допускаються до засідання Палат і їх комісій, наділені правом бути вислуханими й можуть клопотатися про те, щоб посадові особи та їх департаменти надали необхідну інформацію”[340] на таких засіданнях. Палати Парламенту можуть вносити інтерпеляції й запити Уряду та кожному з його членів, на які останні зобов’язані давати відповіді. На підготовку відповіді на інтерпеляції і запити регламентами Палат встановлений мінімальний термін у один тиждень (ст. 11).
Також відповідно до ст. 77 Конституції Палати можуть отримувати індивідуальні і колективні письмові петиції від громадян, які можуть передавати Уряду. Уряд має висловитися стосовно їх змісту кожен раз, коли цього вимагають Палати.
Парламентського контролю (зокрема, щодо Уряду) стосуються також положення ст. 76 Конституції. Конгрес і Сенат, а у випадку необхідності обидві Палати сумісно, можуть призначати комісії по розслідуванню з будь-яких питань, що представляють публічний інтерес. Заключення цих комісій не є обов’язковими для судів і не можуть впливати на судові рішення, однак результати цих розслідувань повідомляються у прокуратуру для використання у відповідних випадках.
Реально Уряд цілком залежний від Парламенту лише на етапі його формування. У подальшому, будучи сформованим коаліційною парламентською більшістю із представників партійної еліти, Уряд підпорядковує собі в механізмі взаємодії Парламент і визначально впливає на його роботу. За будь-якої розстановки партійно-політичних сил у Парламенті вся система взаємодій між преставницьким органом і вищим органом виконавчої влади детермінуються партійними чинниками[341].
Найважливіші принципи взаємин Уряду й Парламенту стосуються питання вотуму довіри. Питання про довіру Уряду спочатку обговорюється на засіданні Ради міністрів і після його затвердження може бути поставлене перед Конгресом Депутатів. Довіра вважається отриманою, якщо за неї висловиться проста більшість депутатів (ст. 112). Зі своєї ініціативи Конгрес Депутатів може порушити питання про політичну відповідальність Уряду, прийнявши абсолютною більшістю голосів резолюцію осуду (ст. 113), яка за своїм змістом дуже близька до конструктивного вотуму недовіри,відомого конституційній практиці ФРН. Конституція Іспанії встановлює, що “резолюція осуду … повинна включати в себе пропозицію про кандидатуру на посаду Глави Уряду”[342]. Резолюція осуду може бути запропонована як мінімум 1/10 частиною депутатів. Резолюція осуду не може бути поставлена на голосування раніше ніж через 5 днів із дня її внесення. Протягом двох перших днів цього періоду можуть бути внесені альтернативні резолюції. Якщо резолюція осуду не була прийнята Конгресом Депутатів, депутати, які її підписали, уже не можуть вносити іншу резолюцію осуду протягом роботи поточної сесії (ст. 112).
Якщо Уряд порушує питання про довіру і Конгрес Депутатів відмовляє йому в довірі, Уряд подає Королю заяву про відставку, після чого, відповідно до Конституції, призначається новий Глава уряду.
Водночас, Конституція Іспанії забезпечує виключно сильні позиції вищого органу виконавчої влади в системі стримувань і противаг, допускаючи достроковий розпуск представницького органу з ініціативи Уряду. Згадане право Уряду збалансовує механізми парламентської відповідальності Уряду і попереджує зловживання ними з боку законодавчого органу. Питання про достроковий розпуск Конгресу, Сенату або Генеральних Кортесів може поставити перед Королем Глава уряду після попереднього обговорення цього питання в Уряді та під особисту відповідальність Прем’єра. Декрет Короля про розпуск передбачає призначення дати нових виборів (ст. 115). Важливо, однак, відзначити, що у випадку розгляду резолюції осуду в Конгресі Депутатів пропозиція про розпуск Палат Парламенту Урядом не може бути представлена. Розпуск Палат не може бути здійснений раніше ніж через рік після попереднього, за винятком випадків, коли Конгрес Депутатів повторно не у змозі забезпечити новому Урядові вотуму довіри.
Уряд може оголосити особливі види стану у країні. Декретом Уряду терміном до 15 днів може бути введено на частині території стан загрози, про що негайно сповіщається Конгрес Депутатів, і зазначений термін без його дозволу не може бути продовжений. Надзвичайний стан оголошується декретом Уряду з попереднього дозволу Конгресу Депутатів. Дозвіл і оголошення надзвичайного стану має декларувати мету, з якою він вводиться, територію, на яку він поширюється, і термін його дії, що не може перевищувати 30 днів. Стан облоги оголошується абсолютною більшістю Конгресу Депутатів винятково за пропозицією Уряду. Конгрес визначає територію, на яку він поширюється, термін його дії й умови. При оголошенні цих станів розпуск Конгресу не може бути здійснений, і діяльність Палат не може бути перервана. Принцип відповідальності Уряду перед Парламентом не може бути скасований при оголошенні стану загрози, надзвичайного стану або стану облоги.
Найважливіші повноваження Уряду, зв’язані з діяльністю Генеральних Кортесів, стосуються розробки і прийняття державного бюджету. Уряд розробляє проект державного бюджету, а Генеральні Кортеси його розглядають, вносять поправки і приймають у остаточному вигляді. Контроль за виконанням державного бюджету Урядом Генеральні Кортеси здійснюють через Рахункову палату – орган, який утворюється для цього Кортесами і є підпорядкованим Парламенту. Рахункова палата, зокрема, у обов’язковому порядку представляє Парламенту своє заключення як по проекту бюджету, так по звіту про його виконання.
Як уже зазначалося, Уряд зобов’язаний представити Конгресу Депутатів генеральний бюджет держави не пізніше ніж за 3 місяці до закінчення терміну бюджету попереднього року. Якщо закон про бюджет не буде прийнятий до настання наступного бюджетного року, автоматично продовжується дія бюджету поточного року до остаточного затвердження нового бюджету.
Конституція передбачає можливість делегування повноважень Генеральних Кортесів Урядові, надаючи йому право видавати нормативні акти, що мають силу закону (ст. 82) по заздалегідь визначеним питанням, за винятком права видавати законодавчі акти, які регулюють правовий статус особи, закони, які схвалюють статути про автономії, про порядок проведення загальних виборів (ст. 81). Законодавчі повноваження можуть надаватися Уряду з конкретних питань і на строго встановлені терміни. Вони не можуть бути надані в непевній формі або на невизначений час.
За Конституцією законодавчі повноваження не можуть бути делеговані нікому, крім Уряду. Акти, видавані Урядом на основі наданих законодавчих повноважень, називаються законодавчими декретами. При виникненні надзвичайних обставин Уряд може видавати тимчасові законодавчі акти у формі декретів-законів, які не можуть стосуватися порядку діяльності основних інститутів держави, прав, свобод і обов’язків громадян, положення регіональних автономних об’єднань, а також загального виборчого права. Декрети-закони Уряду в обов’язковому порядку обговорюються й затверджуються на пленарному засіданні Конгресу Депутатів у тридцятиденний термін із дня промульгації декрету-закону (ст. 86).
Судова система Іспанії
Конституція Іспанії 1978 р. в регламентації питань про організацію судової влади не визначає структуру судової системи й обмежується вказівкою на основні принципи, які визначають статус суддів, судоустрій та судочинство. Зокрема, у ст. 117 декларуються принципи незалежності і незмінюваності суддів та єдності судової системи. Конституція також забороняє (п. 6 ст. 117) діяльність надзвичайних трибуналів.
Ст. 122 Конституції містить вказівку на органічний закон про судову владу, який регулює структуру, діяльність та управління судами і трибуналами, юридичний статус професійних суддів і магістратів, що складають єдиний корпус.
Верховний Суд, чия юрисдикція розповсюджується на всю Іспанію, є вищою судовою інстанцією у всіх сферах судової діяльності, зокрема, і для судів регіональних автономних об’єднань, за виключенням тих, що стосуються конституційних гарантій (ст. 123). Голова Верховного Суду призначається Королем за пропозицією Генеральної ради судової влади. Верховний Суд складається із шести палат, які розглядають у якості суду першої інстанції кримінальні і цивільні справи, насамперед проти вищого чиновництва суддів (палати 1 і 2), скарги на рішення і вироки нищестоящих судів (палати 3 і 4), скарги по адміністративним спорам (палата 5) і трудовим конфліктам (палата 6). У складі кожної з палат – 10-12 членів і голова.
Конституцією передбачено створення відповідних апеляційних інстанцій у існуючих і тих, що будуть створюватися в автономних областях.
Вищі територальні суди є в кожній із 15 судових інстанцій (вони не відповідають загальному адміністративно-територіальному устрою). Ці суди розташовані у великих містах (у Мадриді – три суди) і розглядають головним чином скарги на рішення нищестоящих судів по цивільним і адміністративним справам, а також у першій інстанції цивільні справи із значною сумою позову, спори по справам про патенти і торгові марки та ін. Справи в них слухаються звичайно колегією із п’яти суддів.
Вищі провінційні суди створені у всіх 50 провінціях країни (15 із них мають статус палат відповідних вищих територіальних судів). Вони розглядають у колегіях із трьох професійних суддів справи про тяжкі кримінальні злочини по першій інстанції або апеляційні скарги на вироки, винесені нищестоящими судами по кримінальним справам.
У 1988 р. органічним законом про суддів по кримінальним справам була запроваджена нова судова інстанція – судді по кримінальним справам. Ці судді розглядають одноосібно кримінальні справи, за які може бути призначене покарання до шести років позбавлення волі. У кожній провінції є, як привало, декілька суддів по кримінальним справам, а в Мадриді – декілька головних суддів цієї категорії, уповноважених розглядати найбільш складні справи в будь-якій частині Іспанії.
Цивільні спори з відносно невеликою сумою позову підлягають розгляду в судах першої інстанції. Ці суди можуть розглядати і скарги на рішення мирових суддів по цивільним справам.
Мирові судді, що утворюють нижчу судову інстанцію, розглядають одноосібно основну масу дрібних цивільних спорів, а також справи про малозначимі кримінальні злочини.
Громадяни можуть здійснювати свій вплив і приймати участь у здійсненні правосуддя через інститут присяжних у процесах по кримінальним справам, а також у судах, що діють на основі звичаїв і традицій (ст. 125). Органічний закон про суд присяжних від 1995 р. уповноважує такий суд розглядати справи про злочини проти особистості, честі, свободи і безпеки людини, про посадові злочини і підпали. Склад трибуналу включає головуючого – професійного суддю суду провінції, дев’ять присяжних і двох запасних. Суддя не приймає участі у прийнятті рішення, але дає настанови присяжним[343].
У 1980-х роках в Іспанії була утворена система господарсько-адміністративних трибуналів. Її очолює Центральний господарсько-адміністративний трибунал, що складається з голови, 11 членів і генерального секретаря. Трибунал розглядає по першій інстанції фінансові спори на крупні суми і скарги на постанови Міністерства економіки та інших центральних установ, а по другій інстанції – скарги на постанови нищестоящих судів – господарсько-адміністративних трибуналів регіональних автономних об’єднань і відповідних трибуналів провінцій.
Суди по справам неповнолітніх, самостійні стосовно загальної системи, існують у всіх провінціях. Колегії суддів чи одноосібно судді розглядають у них справи про правопорушення неповнолітніх, а також спори по сімейним питанням. Очолює цю систему Вища рада захисту неповнолітніх у Мадриді. Апеляційні скарги на рішення таких судів розглядаються комісіями, які спеціально для цього створюються у складі семи професійних суддів.
Генеральна рада судової влади є органом управління в системі судів. Генеральна рада судової влади включає Голову Верховного Суду, який очолює засідання Ради, і двадцять членів, що призначаються Королем на пятирічний строк. Дванадцать із них призначаються із числа суддів і магістратів усіх категорій, чотири – за пропозицією Конгресу Депутатів і чотири – за пропозицією Сенату, шляхом обрання в обох випадках більшістю у три пятих голосів із числа адвокатів та інших юристів, чия компетентність загальновизнана і які пропрацювали більше пятнадцяти років у своїй професії.
Конституційне правосуддя
Конституційний суд, інституціоналізований Конституцією 1978 р., продовжив традиції відповідного органу Другої Республіки. Основний закон 1931 р. створив Суд конституційних гарантій, діяльність якого була перервана громадянською війною. Конституційний суд докорінно відрізняється від інституту нагляду, утвореного Ф. Франко в 1967 р., особливістю якого було не спостереження за відповідністю юридичних норм Основному Закону країни, а спостереження за відповідністю таких норм ідеологічним установкам франкізму. Вищим органом нагляду була Рада королівства, що доводила розглянуту справу до відома Глави держави (тобто Ф. Франко).
Конституційний суд має широку компетенцію: він розглядає відповідність Конституції законів Парламенту (органічних законів, простих законів), актів Уряду, що мають силу закону, міжнародних договорів, статутів автономних співтовариств, регламентів палат Генеральних Кортесів, актів автономних співтовариств), а також скарги і клопотання громадян на порушення їхніх конституційних прав і свобод. Звернутися в Суд може також орган судової влади, якщо в ході процесу він вважатиме суперечним Конституції закон, що застосовується в судовому розгляді справи. Суд розглядає конфлікти про розподіл компетенції між державою й автономними співтовариствами чи різними співтовариствами, а також конфлікти між конституційними органами держави, тобто між Урядом, Конгресом Депутатів, Сенатом, Генеральною радою судової влади, і володіє деякими іншими повноваженнями (наприклад, у попередньому порядку перевіряє проекти статутів автономних співтовариств).
Конституційний Суд складається із 12 членів, що призначаються Королем; з них четверо – за пропозицією Конгресу, що приймається більшістю у три пятих голосів його членів; четверо – за пропозицією Сенату, що приймається такою ж більшістю; двоє – за пропозицією Уряду і двоє – за пропозицією Генеральної ради судової влади[344]. Голова Конституційного Суду призначаються Королем із числа його членів за пропозицією повного складу Суду на трирічний термін[345].
Члени Конституційного Суду призначаються із числа суддів і прокурорів, професорів университету, посадових осіб публічної адміністрації й адвокатів; усі вони повинні бути юристами, чия компетентність загальновизнана, і працювати за своєю професією більше п’ятнадцяти років.
Члени Конституційного суду призначаються на девять років; кожні три роки його склад оновлюється на одну третину.
Посада члена Конституційного суду несумісна з будь-яким представницьким мандатом, з політичними й адміністративними постами, з виконанням керівних функцій у якій-небудь політичній партії чи профспілці і перебуванням у них на службі, зі здійсненням судових або прокурорських функцій і будь-якою діяльністю професійного чи комерційного характеру.
Крім того, на членів Конституційного суду розповсюджуються ті ж положення про несумісність посад, що й на інших представників судової влади.
При здійсненні свого мандата члени Конституційного суду незалежні й незмінювані.
Суб’єктами звернення із клопотанням про неконституційність є Прем’єр-міністр, Народний захисник, 50 депутатів, 50 сенаторів, колегіальні виконавчі органи автономних співтовариств, а у випадку необхідності – їх Асамблеї.
Регіональна автономія
Іспанія як держава початково формувалася навколо двох історичних місцевостей – Кастилії й Арагону, і стала поступово включати території з народами різних сповідань, мов, місцевих особливостей, які розселилися на Піренейському півострові, тому національна проблема завжди була присутня в Іспанії. Утвердження конституційної державності в постфранкістький період актуалізувало необхідність розв’язання двох внутрішніх проблем: прагнення баскських екстремістів отримати незалежність та небезпеки повернення до авторитарного режиму через слабкість національних традицій демократії. З урахуванням згаданих завдань політика нового уряду була спрямована, з однієї сторони, на визнання вимог регіонів, а з іншої – на активну інтеграцію Іспанії в загальноєвропейські політичні структури. У контексті такої політики була здійснена децентралізація механізму влади шляхом делегування деяких повноважень центральних органів влади на регіональний та загальноєвропейський рівень[346].
Конституція 1978 р. розв’язує національну проблему, надаючи статус автономії складовим частинам Іспанії (розділ VIII, статті 137-158). Статус автономії отримали не лише історично сформовані регіони проживання національних меншин (Країна Басків, Каталонія, Галісія), але й кожна з муніципій і провінцій. Таким чином, хоча Іспанія, за найпоширенішими оцінками – унітарна держава, наявність автономних утворень із власними статутами у її територіальній структурі придає іспанському унітаризму рис децентралізації й асиметрії[347]. У спеціальній літературі Іспанія визначається і як регіоналістська держава[348], і як держава автономій[349].
Присутність у адміністартивно-територіальному устрої Іспанської держави федеративних начал передбачає розподіл компетенції між центром і автономними співтовариствами. У даний час територія країни включає муніципалітети, провінції й автономні співтовариства. Ці одиниці управляються своїми органами. Конституція точно не вказала переліку автономних співтовариств; кожне з них повинне саме виробити свій статут, але в рамках Основного Закону. У даний час є 17 таких співтовариств. Ст. 149 Конституції містить перелік сфер регулювання, у яких держава має виняткову компетенцію, а ст. 148 – компетенцію, що може бути включена у статут автономного співтовариства.
Усі елементи територіальної організації країни користуються автономією при веденні своїх справ. Первинна територіальна одиниця Іспанії – муніципалітет, який володіє всією повнотою прав юридичної особи й управляється виборними муніципальними радами. Радники обираються жителями відповідного муніципалітету шляхом загального, рівного, вільного й таємного голосування. Самою радою або жителями обирається алькальд – керівник виконавчого органу муніципалітету. Кілька муніципалітетів об’єднуються у провінції, які створюються за територіальним принципом. Провінції також користуються правами юридичної особи і їхні кордони можуть змінюватися тільки рішенням Генеральних Кортесів. Представницький орган у кожній провінції – збори представників – обирається шляхом загального голосування.
Конституція Іспанії передбачає здійснення широкого права автономії спеціальними регіональними автономними об’єднаннями. Такі об’єднання можуть бути утворені провінціями, що межують одна з одною й мають загальні риси історичного, культурного й економічного розвитку, а також острівними територіями і провінціями, що представляють єдину історичну область. В Іспанії існує два види автономії: адміністративна та національно-територіальна. У цьому відношенні Іспанію відносять до категорії регіоналістських держав, які надають складовим частинам території значний рівень автономії, що відрізняє їх від складових унітарних централізованих держав, однак не сягають ступеня самостійності суб’єктів федерації[350].
Області з адміністративною автономією утворюються з ініціативи провінційних рад провінцій, які об’єднуються, і 2/3 рад муніципалітетів, населення яких становить більшість виборчих корпусів кожної провінції або кожного острова, який має намір увійти до складу автономної області. Потім установча асамблея, яка складається з депутатів провінційних рад, а також депутатів і сенаторів, обраних у Кортеси від відповідних провінцій, розробляє проект статуту автономної області і вносить його як законодавчу ініціативу в Кортеси. Проект статуту проходить передбачені для будь-якого законопроекту процедури і схвалюється Палатами Парламенту у вигляді органічного закону про автономію відповідної області. Схвалений у такий спосіб статут є складовою частиною загальноіспанського законодавства й основним правовим актом автономної області.
Статути автономій повинні містити назву об’єднання, яка найбільш відповідає його історичному вигляду; визначення кордонів його території; найменування, структуру й місцеперебування власних автономних установ; повноваження в межах Конституції та підстави для передачі йому відповідних служб.
Дещо відрізняється порядок організації автономного утворення, населеного національною меншиною. З ініціативою заснування національного утворення виступають ради провінцій у кількості 3/4 муніципальних рад. Потім ініціатива має отримати схвалення на референдумі абсолютною більшістю населення провінцій, які об’єднуються в національне співтовариство. Далі депутати й сенатори Кортесів, обрані від даних провінцій, утворюють установчу асамблею, яка виробляє і схвалює статут автономії. Потім у спеціальній комісії Конгресу цей проект розглядається й остаточно доопрацьовується. Далі проект статуту виноситься на загальний референдум у провінціях майбутньої автономії.
Після схвалення проекту статуту простою більшістю голосів він передається на розгляд і затвердження в Палати Генеральних Кортесів і після схвалення обома Палатами стає діючим статутом. Більш ускладнений процес утворення національно-територіальної автономії зумовлений її більш широким обсягом компетенції.
Конституція Іспанії закріплює досить докладну компетенцію регіональних автономних об’єднань, до якої, зокрема, відносяться: створення своїх органів самоврядування; зміна кордонів розташованих на їхній території муніципалітетів; благоустрій території муніципалітетів; громадські роботи; дороги, розташовані на території населених пунктів, шосейні дороги; землеробство; тваринництво; використання гір і лісових багатств; охорона навколишнього середовища; економічний розвиток автономії; розвиток культури; соціальне забезпечення; охорона здоров’я та гігієна й ін. Через п’ять років після утворення автономії, вона може розширити свою компетенцію за рахунок одержання повноважень, які відносяться до виняткового відання держави. Це може відбутися шляхом внесення змін у статут автономії.
З іншого боку, самі Кортеси можуть передавати повноваження по законодавству автономіям у сферах, віднесених до відання всієї держави за умови дотримання принципів, встановлених загальнодержавним правом. Такі повноваження можуть передаватися Кортесами шляхом прийняття спеціального органічного закону, що в кожному випадку має передбачати передачу відповідних фінансових засобів і форми контролю з боку держави за реалізацією такого законодавства. Контроль за діяльністю органів автономних об’єднань здійснюється: Конституційним судом Іспанії відносно конституційності нормативних актів автономії, що мають силу закону; Урядом Іспанії стосовно здійснення делегованих повноважень; органами адміністративної юстиції стосовно автономного управління і його регламентарних норм; Рахунковою палатою Кортесів за економікою та бюджетом автономного утворення.
Регіональні автономні об’єднання користуються фінансовою автономією в цілях свого розвитку, координуючи свою фінансову діяльність із державним казначейством. Автономії мають власні засоби, що складаються із власних податків, мита і спеціальних внесків, асигнувань із державного бюджету, прибутку від власного майна й доходів, які надходять із різних джерел, прибутку від кредитних операцій.
Автономні області мають свої органи влади й управління. Головним у цій системі є представницький орган населення області – парламент. Парламент – однопалатна структура, утворена на основі загальних виборів на принципах пропорційного представництва; володіє законодавчою владою в межах своєї компетенції. Виборчим округом при виборах у парламент автономії є провінція. Парламент обирається терміном на 4 роки й не може бути достроково розпущений.
Основні функції парламенту полягають у обговоренні законопроектів і прийнятті автономних законів по основних напрямках соціального, економічного й культурного життя автономії. Конституція Іспанії закріплює право парламенту автономії передати в Конгрес Депутатів пропозицію закону, направляючи своїх представників для захисту такого законопроекту. Парламент автономії має право звернутися в Конституційний суд Іспанії з позовом про неконституційність якого-небудь загальнонаціонального закону. Значні повноваження парламенту й у фінансовій сфері. Це, насамперед, обговорення і прийняття бюджету області, який вноситься на обговорення парламенту урядом області. Парламент здійснює контроль і за ходом реалізації бюджету області. Він володіє також правом встановлювати обласні податки, збори, тарифи й інші види платежів, здійснювати емісію цінних паперів. Парламент автономної області призначає сенаторів, які представляють область у Сенаті Генеральних Кортесів. Сенатори призначаються з урахуванням пропорційного представництва парламентських фракцій. У функції парламенту входить і призначення або обрання глави уряду автономної області. У деяких областях парламент має повноваження по призначенню особи, яка здійснює функції омбудсмана.
У число функцій парламенту автономної області входить здійснення контролю за діяльністю уряду області. Форми контролю досить різноманітні й містять у собі парламентські запити, питання, резолюції і т. д. Парламент може бути скликаний на чергові та позачергові сесії. Чергові сесії скликаються головою парламенту двічі на рік із загальною тривалістю до 8 місяців.
У здійсненні управління автономною областю важливе місце належить органу, який здійснює виконавчі й адміністративні функції. Найчастіше цей орган називається урядом або урядовою радою (у Каталонії – виконавча рада; у Андалузії – хунта (рада) і т. д.). Уряд автономної області складається з радників, кількісний склад яких коливається від 10 до 15. Кожен член уряду несе персональну відповідальність за керівництво закріпленою за ним сферою діяльності: економікою, сільським господарством, торгівлею, фінансами, внутрішніми справами, юстицією і т. д. Повноваження уряду можуть бути достроково припинені парламентом автономії.
Голова урядової ради є ключовою фігурою в системі органів виконавчої влади автономії. Голова обирається на свою посаду депутатами парламенту зі складу членів парламенту і здійснює свої повноваження протягом терміну повноважень парламенту (4 роки). Остаточне призначення на цю посаду здійснюється декретом Короля Іспанії, що покликано підкреслити важливість посади глави виконавчої влади автономії. Голова несе персональну відповідальність перед парламентом за здійснення своїх функцій. Парламент може винести йому вотум недовіри, що зумовлює відставку голови і всього складу урядової ради. Голова урядової ради за своїм розсудом без узгодження з парламентом призначає і зміщує всіх членів уряду автономії. Він розробляє і здійснює основні напрямки діяльності уряду, головує на його засіданнях, спрямовує й координує роботу членів уряду. Від імені уряду він здійснює законодавчу ініціативу в парламенті автономії. Він має повноваження обнародувати прийняті парламентом області закони протягом двотижневого терміну.
Голова формує уряд, призначаючи радників за своїм розсудом. У разі потреби він же зміщує їх із посади. Уряд несе солідарну відповідальність перед парламентом за свою діяльність. Статути автономій встановлюють і пряму відповідальність кожного радника за свою діяльність, яка реалізується шляхом подачі на адресу радника парламентської інтерпеляції. Під час обговорення відповіді радника на інтерпеляцію депутатами парламенту може бути винесена резолюція осуду, яка веде до відставки члена уряду.
Компетенція уряду автономної області включає широке коло питань, регульованих Конституцією Іспанії, статутами автономних областей, спеціальними законами про виконавчі органи в автономіях. Уряд має право законодавчої ініціативи в парламенті, що передбачає розробку законопроекту й передачу його на розгляд у легіслатурі. Уряд може виступити і з ініціативою перегляду статуту автономної області. Статути допускають делегування законодавчих повноважень уряду автономної області.
У фінансовій сфері уряд розробляє бюджет автономії і він же виконує функцію виконання бюджету.
Уряд має значні повноваження й у сфері забезпечення безпеки. Із цією метою можуть бути створені спеціальні поліцейські частини, які перебувають у прямому підпорядкуванні уряду. З метою захисту безпеки області уряд координує свою діяльність із діяльністю центрального Уряду. Це передбачає можливість уведення на територію області державних поліцейських формувань на прохання уряду області або в порядку одностороннього рішення центральних органів влади при введенні надзвичайного стану, стану облоги або стану загрози. Уряд області, зі своєї сторони, може зажадати від центрального Уряду виведення державних поліцейських формувань, уведених за його рішенням, якщо він вважає, що необхідність їхнього подальшого перебування на території області недоцільна, і він сам у стані контролювати ситуацію. Уряд автономії може здійснювати й інші повноваження, покладені на нього чинним законодавством.