Жовтень— створення Української повстанської армії (УПА). 5 страница

2. Особливості громадсько-політичного життя українського суспільства

Розвиток суспільно-політичної сфери українського суспільства характери­зують юридичне закріплення і практична реалізація ліберальних та демо­кратичних цінностей: права на свободу думки, свободу слова, об'єднань, рівність перед законом, толерантність та ін. Незважаючи на всі труднощі сучасного життя пересічних громадян, соціологічні дослідження середини 1990- х pp. засвідчили, що демократичні права і свободи підтримували 76,3 % опитаних громадян України. Під час досліджень, проведених у 2000 р. Київ­ським міжнародним інститутом соціології, 48,8 % респондентів назвали де­мократію найкращою системою для країни порівняно з іншими і 60,0 % визнали її найсприятливішою для розв'язання суспільних конфліктів. Все це підкреслює об'єктивно позитивне ставлення українців до демократичних цінностей і, відповідно, сприятливі умови для їх поширення.

Важливою умовою становлення демократичних держав і формування націй у пострадянських країнах є системи суспільних інститутів, що утво­рюють громадянське суспільство. Викладачеві варто зупинитися на пояс­ненні змісту цього поняття. Важливо наголосити, що серед дослідників пе­рехідних процесів панує переконання, що демократія проголошена не може стати демократією реальною доти, доки громадянське суспільство не зміцніє настільки, щоб стати дієвим конкурентом і опонентом старої номенклату­ри. Без вільного та потужного громадянського суспільства ринковий капі­талізм неминуче перетвориться на капіталізм мафіозний. Чим розвинутішим є громадянське суспільство, тим легше громадянам захищати свої інтереси, тим меншою є небезпека узурпації політичної влади певними інститутами. Відстоюючи матеріальну і духовну незалежність людини від держави, дома­гаючись правової гарантії такої незалежності, громадянське суспільство ак­тивно сприяє процесам політичної демократизації.

Розпочинаючи обговорення проблеми розвитку громадських організацій, варто наголосити на тому, що у здійсненні революційних перетворень по-| чатку 1990-х pp. в Україні, як і на пострадянському просторі взагалі, важ­ливу роль зіграли не політичні партії, котрих як таких не було на той час, а громадські організації політичної орієнтації. Згодом це вплинуло на фор-

Тема 11

вання уявлення про громадські організації і громадську діяльність як опози­ційну до держави і сприяло політизації громадянського суспільства, форму­ванню в Україні моделі демократичного громадянського суспільства.

Основу громадянського суспільства становить сукупність недержавних організацій (НДО). Після проголошення незалежності України у розвитку гро­мадської ініціативи розпочався новий етап, пов'язаний зі створенням органі­зацій нового типу, які формувалися на основі дійсної ініціативи громадян.

Правовими передумовами становлення громадянського суспільства ста­ли нові законодавчі акти: Закони України "Про об'єднання громадян" (1992), "Про творчих працівників і творчі спілки", законодавство про власність, підприємництво, Конституція України та ін. Зокрема, ст. 15 Конституції стверджує, що суспільне життя в Україні ґрунтується на засадах політич­ної, економічної та ідеологічної багатоманітності", а ст. 34 і 35 гарантують громадянами свободу думки і слова, свободу світогляду та віросповідання. Ст. 36 забезпечує організаційне оформлення плюралізму через утворення громадянами партій та громадських організацій.

На занятті варто використати показники зростання кількості організацій. Якщо у 1995 р. в Україні їх було 4 тис, у 1997 р. — близько 20 тис, то у 1999 р. зареєстровано близько ЗО тис. громадських організацій, з яких по­над 800 (близько 4 %) мали загальноукраїнський статус.

Найбільша частка припадає на благодійні фонди й організації, жіночі об'єд­нання, культурно-освітні та мистецькі організації, об'єднання національ­них меншин, молодіжні організації та ін. Більшість всеукраїнських органі­зацій функціонує у таких містах, як Київ, Харків, Львів, Одеса, Донецьк.

Специфіка розвитку громадських організацій є такою, що не всі зареєст­ровані організації продовжили своє існування. Успішно діють об'єднання підприємців, молоді, жінок, етнічних груп. Зі студентами варто обговори­ти, які громадські організації успішно діють у вашому місті, районі, селищі.

Необхідно підкреслити, що в роки незалежності профспілки не змогли стати справжніми захисниками економічних, соціальних та політичних інте­ресів своїх громадян. Федерація профспілок України (ФПУ) налічує до 18 млн членів. Багато підприємств занепало, а їх профспілки фактично пе­рестали існувати. Більш перспективними є незалежні профспілки, але у

1996 р. розпалося Об'єднання вільних профспілок, яке нараховувало 150 тис.
членів. У політичному житті більш активну роль грають Вільні профспілки
шахтарів Донбасу, федерація "Солідарність", профспілки працівників серед­
нього та малого бізнесу.

Чи беруть наші громадяни активну участь у діяльності громадських організацій? Адже це важливий показник ступеня розвитку громадянсько­го суспільства Відповісти на це запитання допомагають дані соціологічних опитувань. З'ясувалося, що в Україні частка населення, зайнятого грома­дянською діяльністю є невисокою і має тенденцію до зниження. За 1994—

1997 pp. відсоток опитаних, які заявили про свою належність до тієї чи іншої
громадської організації, скоротився із 17,8 до 12,0 % . При цьому 51 % опи-

Розбудова незалежної України

таних у 1996 р. вважали, що НДО є важливими для держави. Загалом за роки незалежності, незважаючи на всі труднощі та суперечності в діяльності гро­мадських організацій, у кожній сфері суспільного життя вдалося створити ефективні, відомі широкому загалу організації, хоча загалом політична куль­тура громадянськості залишається ще недостатньо розвинутою.

Найприкметнішою рисою сучасності є стрімке зростання кількості релі­гійних громад і перетворення їх у важливий чинник суспільного життя України. Конституційне і законодавче забезпечення свободи віросповідан­ня сприяло зростанню загальної кількості громад в усіх конфесіях з 10,8 тис. у 1991 р. до 23,5 тис. у 2000 р. Низкою законів початку 90-х pp., у тому числі "Про свободу совісті та релігійні організації" (від 23 квітня 1991 p.), скасу­ванням дискримінаційних статей Кримінального і Цивільного кодексів релігійні фундації зрівняли у правах із громадськими організаціями. Вони набули статусу юридичної особи, були врегульовані питання власності, підприємництва, доброчинної діяльності та ін.

Важливо наголосити на тому, що діяльність органів державної влади була спрямована на зменшення гостроти релігійних суперечностей, запобігання силовим діям у міжконфесійних відносинах. Як приклад можна навести про­ведення Всеукраїнської ради церков і релігійних організації у грудні 1996 р. Від жовтня 1998 р. розпочався важливий процес повернення релігійним організаціям належних їм культових будівель, виділення земельних діля­нок для будівництва культових споруд. Етапними у зміні державної політи­ки щодо релігії і церкви були заява Президента України про морально-полі­тичну реабілітацію Церкви 11 червня 1999 p., промова на першому Все­українському християнському конгресі "Примирення — дар Божий, дже­рело нового життя" та ін.

Однією з головних проблем православ'я в Україні є розкол, викликаний створенням Української православної церкви Київського патріархату (УПЦ КП). Відразу від неї відокремилась Українська автокефальна православна церква (УАПЦ). Викладачу потрібно пояснити студентам, що головна про­блема полягає в тому, що в очах віруючих автокефалія (самостійність) легі­тимна тільки тоді, коли її надає глава Церкви, від якої новостворена має відокремитися. В іншому випадку автокефалія прирікає себе на ізоляцію в православ'ї. Тому не дивно, що більшість православних віруючих залиши­лися в лоні Української православної церкви Московського патріархату (УПЦ МП). Підтвердити це можна такими даними: на 1995 р. УПЦ МП мала понад 6 тис. громад, УПЦ КП — 1753, УАПЦ — 616 парафій. Розкол у пра­вослав'ї негативно позначається на авторитеті Церкви серед населення. Ча­стка православних парафій скоротилася в усіх регіонах України.

Друге місце в Україні за кількістю релігійних громад (3,2 тис.) та монас­тирів (78) посідає Українська греко-католицька церква. Особливість ґї роз­витку в цей період пов'язана з легалізацією діяльності (від листопаду 1989 р.) та відновленням її структур. Майже всі її громади в Галичині та на Закар­патті, хоча церква представлена майже у всіх областях України. Головною

Тема 11

проблемою в її діяльності є реабілітація та повернення конфіскованого в сталінські часи майна.

Специфікою релігійного життя є поширення впливу римо-католицької церкви (РКЦ), яка на 2000 р. налічувала 772 громади та мала 38 монастирів. За роки незалежності найбільша кількість католицьких новостворених гро­мад була зареєстрована в Житомирській, Хмельницькій та Вінницькій об­ластях. Діяльності церкви притаманне намагання українізувати літургію, єпископський та священицький корпус (нововисвячені єпископи здебільшо­го українці).

Спостерігається збільшення прихильників протестантизму, кількості громад національних меншин (мусульманські, іудейські, Німецької єванге­лічно-лютеранської церкви, Вірменської апостольської та католицької цер­ков, кримчаків і караїмів та ін.).

Необхідно особливо підкреслити, що поки нерозв'язаним є питання про створення єдиної помісної Церкви, основою якої мають стати православні конфесії. Проте довготривала історична поліконфесійність українців та роз­біжності між церквами створюють об'єктивні перешкоди на цьому шляху.

Ключовим критерієм свободи є різноманітність інформації та вільний доступ до неї. За роки незалежності радикальні зміни відбулись у сфері роз­витку засобів масової інформації. Студенти мають чітко знати, що постінду-стріальне суспільство, яке прийшло на зміну індустріальному, тепер дедалі частіше називають інформаційним. Науково-технічний прогрес змінив інформаційний простір, що кардинально вплинуло на всі аспекти громадсь­ко-політичного життя різних країн.

Необхідно проаналізувати законодавчі акти, які сприяли формуванню нового типу засобів масової інформації (ЗМІ). Насамперед це Закони "Про друковані засоби масової інформації (пресу)" та "Про інформацію" (1992). За роки незалежності відбулося роздержавлення ЗМІ, а їх активний розви­ток впливає на формування громадянського суспільства.

Сучасні ЗМІ перетворилися на могутній політичний інститут. У масових інформаційно-комунікаційних процесах діють різні політичні агенти — це державні або національні ЗМІ, незалежні та опозиційні, приватні та за­рубіжні. ЗМІ поділяють також на "старі" ЗМІ (друковані — газети, журна­ли, бюлетені) і "нові" електронні — радіо, телебачення, комп'ютерні мас-медіа. Якщо на початку 90-х pp. діяло близько ЗО телерадіомовних струк­тур, то через 10 років до Державного реєстру було внесено 791 телерадіоор-ганізацію, з них 28 державних, 250 комунальних та 513 комерційних. На 2000 р. в Україні зареєстровано 10 тис. періодичних видань. Найчастіше за­сновниками ЗМІ є комерційні структури і приватні особи (до 60 %), науко­во-дослідні установи (до 11 %), громадські організації (близько 9 %). Серед новоутворених видань домінують загальнополітичні, інформаційно-ре­кламні, виробничо-практичні та наукові видання.

Засоби масової інформації користуються досить високою довірою у насе­лення: індекс довіри становить у середньому 2,7 за п'ятибальною шкалою.

Розбудова незалежної України

Більш високий рівень довіри серед суспільних інститутів тільки у церкви (3,03). Через це значно зросла увага до їхньої діяльності як з боку держав­них установ, так і бізнес-грул.

Треба відверто сказати, що не вдалося запобігти олігархізації ЗМІ, коли через створення власних видань і телеканалів медіакратія (або інфократія) впливає на політичне життя країни. Бізнес-групи і політичні партії намага­ються мати власні газети, телеканали та інтернет-видання. Хід розвитку інформаційної сфери в постсоціалістичних країнах свідчить, що функції ЗМІ як громадського спостерігача, представник споживача і джерело неупе-редженої інформації — ще довгий час будуть недосяжним ідеалом.

На загальносвітовий засіб поширення інформації перетворився Інтернет — глобальна комп'ютерна мережа, через яку проходить величезний обсяг інфор­мації. В Україні її сегмент з'явився наприкінці 1990 p., а офіційно домен UA зареєстрований у грудні 1992р. На 2000р. в Україні вже діяло 207 операторів-провайдерів послуг Інтернету, які обслуговували до 180—190тис. користувачів. І з кожним роком їх кількість неухильно збільшується.

Завершуючи розгляд цього питання, радимо наголосити на проблемах, які поки що не вдалося розв'язати: це вироблення сучасної концепції націо­нальної інформаційної політики, розроблення ефективної системи підтрим­ки пріоритетних соціально-економічних проектів, захист вітчизняного інформаційного простору та підвищення якості й інтелектуального рівня продукції.

Таким чином, за відносно короткий проміжок часу Україна зробила по­тужні кроки до створення засад громадянського суспільства, хоча темпи цих змін поки що не задовольняють ні учасників цього процесу, ні спостерігачів. Але географічна близькість розвинутих демократичних країн, традиційна орієнтованість українців на демократичні засади в організації громадського життя, досвід тоталітарного минулого і сучасні реалії дають змогу успішно подолати труднощі перехідного процесу

3. Формування багатопартійної системи.Своєрідне місце в сучасному громадсько-політичному житті України займають політичні партії. На полі­тичному рівні вони представляють інтереси різних суспільних груп, висту­пають посередниками у відносинах громадянського суспільства і держави.

Важливо підкреслити, що головним напрямом політичної трансформації суспільства є перехід від монопартійності до багатопартійності. Варто зро­бити екскурс в історію і нагадати аудиторії, які є історичні традиції розвит­ку політичних партій в Україні і як вони співвідносяться з розвитком полі­тичної культури. До загальних рис формування багатопартійної системи в країнах пострадянського простору необхідно віднести: виникнення великої кількості партій протягом 2—3 років незалежно від кількості населення (в Естонії на 1,5млн населення створено близько 100партій, в Росії з населен­ням 150млн близько 100,а Україні на 48 млн населення більше 100партій), а також те, що цей процес відбувається на фоні негативного ставлення пере-

Тема 11

важної більшості суспільства до партій взагалі. У зв'язку з повільними тем­пами трансформації суспільства у більшості партій немає соціальної бази, сталого електорату, вони сформовані політичними групами "нагорі", слабкі ідейно й організаційно, у своїй діяльності недостатньо відображають інтере­си громадян України.

Треба наголосити, що незважаючи на ці негативні риси, реальна багато­партійність відповідає інтересам громадян, суспільства в цілому, навіть дер­жави. Партії, поєднуючи громадянське суспільство з державою, сприяють подоланню або пом'якшенню конфліктів. Сильні партії не послаблюють, а навпаки, підсилюють державу, зміцнюючи її взаємодію з суспільством. Відповідно слабкість партій обертається слабкістю держави.

Для розвитку багатопартійної системи в Україні характерні такі риси: висока динаміка становлення і розвитку партій; неухильне посилення їхньо­го впливу; діяльність в умовах розколу суспільної свідомості за ідеологічни­ми ознаками і складної соціально-економічної ситуації. Багатьом політич­ним партіям заважає відсутність розвинутої організаційної структури, перш за все в регіонах.

Важливим показником впливу політичних партій є висунення кандидатів під час президентських виборів. У 1994 р. із семи зареєстрованих кандидатів тільки О. Мороз представляв політичну партію — Соціалістичну. У 1999 р. на президентських виборах з 15 кандидатів на посаду президента України 12 представляли політичні партії.

Протягом 1990-х pp. реальністю була слабка участь політичних партій у виборах на місцевому рівні. У 1994 р. у складі депутатського корпусу місце­вих рад України налічувалося тільки 5 % членів політичних партій, у 1998 р. — 7,6 % , значно більший відсоток партійних депутатів було обрано у 2002 р.

Ситуація у партійному представництві у Верховній Раді України дещо інша. Порівняно з незначним впливом на формування управлінських струк­тур усіх рівнів найбільш помітним є вплив політичних партій на обрання керівництва Верховною Радою. Від 1994 р. її лідер був представником тієї чи іншої партії: О. Мороз — від Соціалістичної партії, О. Ткаченко — від Селянської партії, І. Плющ — від Народно-демократичної (НДП), В. Лит­вин — від блоку політичних партій "За єдину Україну". Представником партії "Регіони України" був колишній прем'єр-міністр В. Янукович. Саме його уряд був сформований на основі парламентської більшості, що утворила­ся у Верховній Раді після виборів 2002 р.

Ідейно-теоретичною основою комуністичного і соціалістичного спряму­вання лівих партій (Комуністична партія України, Соціалістична партія України, Селянська партія України, Прогресивна соціалістична партія України та ін.) є марксизм-ленінізм, модернізований до сучасних умов. Для лівих соціалізм є суспільством із сильним соціальним захистом населення: забезпечення права на працю, відпочинок, безкоштовну освіту, медицину, матеріальну підтримку непрацездатних. Вони безумовно надають перевагу

KJ \J \J

Розбудова незалежної України

колективним формам власності. Компартія виступає за повернення до си­стеми влади рад депутатів трудящих, підтримує унітарне державотворення з широким регіональним самоврядуванням. На відміну від аналогічних партій в Європі, КПУ характеризують відсутність національного патріотиз­му і національної ідеї. Економічна платформа лівих партій базується на ви­знанні планово-ринкової економіки, при цьому вони наполягають на збере­женні контрольних функцій з боку держави. Відстоюють колективне госпо­дарювання на землі, є принциповими противниками вступу до НАТО.

Соціал-демократичну течію в Україні уособлює СДПУ(о), яка самостійно подолала 4-відсотковий бар'єр на виборах 1998 р. і отримала 7 % голосів виборців на виборах до Верховної Ради у 2002 р. Ідеологічні засади соціал-демократів базуються на таких ідеалах, як пріоритет прав людини, соціальна справедливість і солідарність. Політичну демократію вони розглядають як демократичну правову державу з децентралізованою структурою влади і широким регіональним управлінням. Важливе значення надається ідеї соці­альної справедливості, відстоюють соціально орієнтовану ринкову економі­ку, підтримують темпи реформ, які б враховували інтереси більшості насе­лення. В цілому завданням соціал-демократії є подолання соціальних супе­речностей, запобігання "дикому капіталізму".

Центристів уособлюють Аграрна партія, НДП, Ліберальна партія, "Тру­дова Україна", Партія регіонів та ін. їх ідейно-теоретичною основою є лібе­ралізм, який проголошує вищою цінністю свободу людини. Особа для них завжди вища за права держави, нації, класу і партії. Приватна власність ста­новить матеріальну основу свободи людини. Пропагують принцип розподі­лу влади, підтримують створення вільного демократичного громадянського суспільства, побудову правової держави. Виступають за повномасштабну інтеграцію до ЄС. Є розбіжності у поглядах на мовну проблему. Центристські партії на виборах 1998 р. подолали 4-відсотковий бар'єр (НДП). На виборах 2002 р. блок центристських партій "За єдину Україну" отримав 12 % голосів виборців.

Націонал-демократи представлені такими партіями, як Народний рух України, Українська республіканська партія, Партія "Реформи і порядок", Всеукраїнське об'єднання "Батьківщина" та ін. Вони проголошують будів­ництво національної України демократичним шляхом. Ідеологічна основа базується на неоконсерватизмі (мінімальне втручання держави в економі­ку) та поміркованому націоналізмі (баланс інтересів нації, особи, єдність прав нації і прав людини). Підтримують відродження релігії, поширення хрис­тиянської моралі. Відстоюють захист української мови і культури. Стійкі прихильники європейської інтеграції. Підчас виборів 1998 р. тільки Народ­ний рух України потрапив до Верховної Ради (набрав 9,4 % голосів). Праві партії під час виборів 2002 р. отримали найбільший відсоток голосів у складі блоку "Наша Україна" — 24 %

Націонал-радикальний спектр представляють такі політичні партії, як "Державна самостійність України", Українська національна асамблея, Кон-

Тема 11

грес українських націоналістів. В основу ідеології покладений інтегральний націоналізм (домінування національних інтересів над іншими, найвища цінність — українська нація, пріоритет національної держави, політики над економікою). Вимагають виходу України із СНД. Стійкі противники будь-яких форм автономії на території України, федеративно-земельного устрою держави.

Проте реальне життя набагато складніше, ніж програмні засади цих партій. До партійного будівництва активно залучаються працівники недер­жавного сектора, і реалізація через партії їхніх бізнес-інтересів істотно змінює реальний характер їх діяльності. Виникли або трансформувалися у "партії-холдинги" такі організації: СДПУ(о) (лідер партії В. Медведчук), "Демократичний Союз" (засновник О. Волков), "Трудова Україна" (В. Коно-валюк), Демократична партія України (Г. Антоньєва), Партія зелених Украї­ни (В. Кононов). Домінування адміністративних важелів простежувалося при створенні таких партій, як Народно-демократична та Партія регіонів.

Тип "партії під лідера" властивий дрібним партіям, лідери яких є досить відомими політиками і бізнесменами: "Справедливість" (І. Чиж), Українсь­ка соціал-демократична партія (В. Онопенко), "Єдина родина" (О. Ржавсь-кий)та ін.

Вибори до Верховної Ради у 2002 р. засвідчили, що репрезентантами інте­ресів певної частини населення змогли стати такі виборчі блоки партій і партії: "Блок Віктора Ющенка "Наша Україна" (отримав 23,57 % голосів виборців і відповідно 70 мандатів), Комуністична партія України (19,98 % голосів ви­борців, 59 мандатів), "За єдину Україну" (11,77 % голосів виборців, 35 ман­датів), Соціалістична партія України (6,87 % голосів виборців, 20 мандатів), "Виборчий блок Юлії Тимошенко" (7,26 % голосів виборців, 22 мандати), СДПУ(о) (6,27 % голосів виборців, 19 мандатів) отримавши прохідний відсо­ток голосів. Привертає увагу той факт, що слабкість багатьох політичних партій спонукала їх до створення блоків як напередодні виборів 1998 p., такі у 2002 р. Якщо у 1998 р. ефективність блокування була низькою (до парламенту з дев'яти утворених блоків потрапив тільки один — СПУ-СелПУ — 8,7 %), то у 2002 р. партійні коаліції були більш структурованими, хоч і в останньому випадку особистості лідерів блоків відіграли провідну роль.

Перехідний характер багатьох процесів у сучасному українському суспільстві, нестабільність політичного життя істотно впливають на став­лення населення до багатопартійності та діяльності багатьох партій. Ста­більний та однорідний електорат протягом 10 років незалежності мали зде­більшого лише дві партії — Комуністична партія України і Народний рух України. Багатьом партіям не вдається належним чином представляти інте­реси навіть тих прошарків, які задекларовані у назві партії чи блоку (про­граш блоку "Жінки за майбутнє" при 50 % жінок серед голосуючих на вибо­рах є дуже показовим. Те саме стосується "Російського блоку", Партії зеле­них України). Загалом до багатопартійної системи ставлення населення дуже

Розбудова незалежної України

суперечливе, і поки що партії не змогли добитися одностайного схвалення навіть факту свого існування.

На початку 2003 р. в Україні було 125 політичних партій. Проте багато з них існують лише на папері. Тому перевірка діяльності цих партій Міністерством юстиції України привела до скорочення їх кількості до 96. Свідоцтва 28 політич­них партій були анульовані за поданням Мін'юсту до Верховного суду.

Нові стимули для розвитку політичні партії отримали завдяки ухвален­ню Верховною Радою 27 листопада 2003 р. проекту закону про фінансуван­ня політичних партій з бюджету, яке буде проводитися за рахунок коштів загального фонду державного бюджету України. Фінансується статутна діяльність партій, не пов'язана з участю у виборах до органів державної вла­ди, місцевого самоврядування або їхніх посадових осіб, та відшкодовуються витрати партій, що входили до виборчих блоків партій, пов'язані з фінансу­ванням їхньої передвиборчої агітації під час виборів народних депутатів України. Щорічний обсяг фінансування становить 0,01 розміру мінімаль­ної заробітної плати, помноженого на кількість громадян, внесених до спис­ку виборців на останніх виборах народних депутатів України.

Таким чином, незважаючи на всі труднощі та суперечності, в Україні діють політичні партії, які з кожним роком набувають необхідного досвіду політичної боротьби, намагаються розширити свою електоральну базу, здо­бути авторитет і прихильність виборців. Це об'єктивно сприяє подальшому розвитку суспільної сфери українського суспільства.

Основні терміни і поняття

Громадянське суспільство— сфера спілкування, взаємодії, спонтанної самоорганізації і самоврядування вільних індивідів на основі добровільно сформованих асоціацій, яка захищена необхідними законами від прямого втручання і регламентації з боку держави і в якій переважають громадянські цінності. Громадянське суспільство представлене через добровільні гро­мадські організації і громадські рухи, політичні партії, незалежні засоби масової інформації, вибори і референдуми, залежні від громадськості еле­менти судової і правоохоронної системи (суди присяжних). Ця структура може називатися громадянським суспільством лише тоді, коли в ній пану­ють цінності громадянської культури, спілкування відбувається на засадах добровільності й толерантності.

Демократизація— це запровадження засад, перебудова держави, суспі­льства на демократичних принципах, поетапний процес подолання автори­таризму. На першому етапі демократизація вирішує завдання формування конкурентної політичної системи, прийняття конституції і досягнення кон­сенсусу з принципових питань функціонування політичної системи суспіль­ства. На другому етапі відбувається адаптація суспільства до нового політич­ного механізму.

Тема 11

Демократичне громадянське суспільство— різновид громадянського су­спільства, вирізняється тим, що його суб'єкти роблять наголос на політичній участі та потенційній опозиційності громадських об'єднань до владних струк­тур (функція противаги). Головною справою громадянських об'єднань є при­щеплення громадянам почуття політичної дієспроможності, здатності до розгляду політичних питань, а також схильності розглядати їх в ім'я загаль­ного добра. Для цієї мети вони мають внутрішньо бути ліберально-демокра­тичними "міні-республіками", орієнтованими на публічні арени обговорен­ня і здійснення політики.

Депутат(від лат. deputatus — визначений, посланий) — особа, що упов­новажена громадянами на виконання якихось відповідальних завдань, до­ручень, на те, щоб репрезентувати й відстоювати їхні інтереси, виступати від їхнього імені. У всіх розвинутих країнах депутати не мають юридичних зобов'язань перед виборцями щодо своєї діяльності, тобто володіють вільним (на відміну від імперативного) мандатом і не можуть бути достроково відкли­кані виборцями.

Держава правова— держава, в якій реально дотримуються конститу­ційних норм, діє система розподілу влади і практично захищені громадянські права та свободи.

Державна політика— комплекс дій уряду та підпорядкованих йому уста­нов, що спрямовані на забезпечення функціонування та розвитку систем життєдіяльності суспільства, розв'язання соціальних проблем. Складаєть­ся з ухвалення загальних (політичних) рішень та організації й управління їх виконанням (адміністрування). Головною ланкою у здійсненні державної політики є виконавча влада.

Інформаційне суспільство— поняття, яким характеризують постінду-стріальну стадію розвитку на підставі великого впливу інформації, який де­далі більше зростає у зв'язку з поширенням комп'ютерних технологій.

Місцева державна адміністрація— орган виконавчої влади в областях і районах, містах Києві та Севастополі. її голова призначається і звільняєть­ся Президентом України за поданням Кабінету Міністрів. Місцева держав­на адміністрація підзвітна і підконтрольна органам виконавчої влади вищо­го рівня та обласній і районній радам у частині делегованих ним відповід­ною радою повноважень.

Модернізація— частина загального процесу, коли перетворення відбува­ються в усіх основних компонентах суспільної системи: економічній, правовій, політичній сферах, у соціальних відносинах, системі освіти тощо. Мета модер­нізації полягає у забезпеченні економічного зростання, демократії, політичної стабільності, соціального порядку, добробуту, всебічного розвитку особистості, врівноваженого соціальною справедливістю і рівністю можливостей.