Світоглядна система та релігійні уявлення словян

Сфера духовної культури та релігійних уявлень східних слов’ян дуже слабко відбита в письмових джерелах та недостатньою мірою відображена в пам’ятках матеріальної культури. Зважаючи на це, у вчених немає змоги представити цілісну картину цієї важливої галузі суспільного життя. Зазвичай, свої концепції їм доводиться вибудовувати на основі повідомлень пізніших часів й опираючись на результати археологічних розкопок, головним чином культурного шару кінця І – початку ІІ тис. н.е. У цьому сенсі безцінного значення набувають повідомлення давньоруських літописців уже християнської доби, які наводять чимало свідчень про дохристиянські звичаї слов’ян, містять перелік язичницького пантеону із зазначенням функцій того чи іншого божества тощо. Хоча в даному випадку інформацію християнських літописців, зрозуміло, не можна сприймати як абсолютно достовірну й неупереджену. На заваді цьому може стояти як недостатня обізнаність християн з духовним світом своїх ідейних опонентів, так і намагання принизити його. Якими ж є сучасні спроби реконструкції духовного життя давніх слов’ян?

Достеменно відомо, що язичництво у своєму розвитку пройшло декілька етапів, у результаті яких досягалася більша концептуальна завершеність і відбувалося ускладнення системи світосприйняття. Так, за повідомленням автора ХІІ ст., спочатку слов’яни приносили жертви злим і добрим духам (упирям і берегиням). Пізніше розвинувся культ Роду та рожаниць, божеств родючості, який був тісно пов’язаний із життєво важливими стихіями — сонцем, водою, дощем. Ще пізніше на першому місці утвердився культ бога громовиці Перуна. Культ Перуна, на думку дослідників, склався досить пізно — уже на етапі формування дружинного, військового стану суспільства. Перун сприймався не лише як бог громовиці, а й — війни та зброї. Одночасно з культом Перуна розвивалися й інші культи — небесних богів Сварога та Стрибога, піднебесного простору — Даждьбога, підземного царства — Велеса, Рода, Мокоші.

Давні слов’яни обожнювали сили природи: воду, вогонь, ліс, дерева, населяючи їх численними божествами — лісовиками, лещуками, водяними, поляницями, русалками тощо. Існували також культи священних гаїв, озер, окремих дерев і криниць. Вченим відомо, що дуб, як правило, уособлював культ Перуна.

Вочевидь, вже у І тис. н.е. існували спеціальні святилища та культові споруди. Головними атрибутами святилищ, які розташовувалися в селищах або поблизу них, були ритуальні майданчики з одним або кількома ідолами, жертовними ямами, будівлями та вогнищами.

Проведені археологами дослідження святилищ переконують у тому, що слов’яни Волині та Середнього Дністра в першій половині І тис. н.е. приносили в жертву богам не лише тварин, а й людей. Існують свідчення й того, що людські жертвоприношення в цих регіонах мали місце аж до ХІІ ст. Виникнення упорядкованих святилищ, на яких існувала певна структура символів, трактується як вищий прояв розвитку язичництва. Існування складних за структурою святилищ вказує на появу в слов’янському середовищі виокремленого прошарку служителів культу — жерців. Давні слов’яни були вогнепоклонниками та шанувальниками Сонця. Саме цими обставинами був обумовлений характер їхньої поховальної обрядовості, в якій домінуюче місце посідав обряд спалення тіла покійника та поховання його праху поза місцем спалення. Обряд спалення був тісно пов’язаний з вірою у священну силу вогню, який очищав грішних покійників та відкривав їм через цей обряд шлях до царства світла та вічного спокою. Пройшовши вогняне очищення, покійник ставав недосяжний для злих сил. Соціальний розвиток слов’ян позначався і на еволюції їхнього релігійного світосприйняття. На етапі формування племінних і міжплемінних союзів з’являються умови для перетворення місцевих культів у загальноплемінні. Археологічні дослідження культурних шарів ІХ–Х ст. засвідчують появу міжплемінних святилищ, покликаних підвести ідеологічне підгрунтя процесам політичної консолідації.