| Теорія Вічного Повернення В академічній науці усталена думка про “науковий прогрес”, за якою нібито сучасні академічні знання ближчі до істини, ніж знання давніх мудреців. Так звані світові або, точніше, інтернаціональні релігії та матеріалістичні доктрини нав’язали народам спрощену прямолінійну схему “розвитку” людства знизу вгору, від “нижчого” до “вищого”. Насправді така схема є хибною, бо заперечує природні закони еволюції людини і суспільства. Сучасний стан людства свідчить не про розвиток, а про занепад (деградацію), не прогрес, а регрес. Впровадження в життя інтернаціональних та демократичних ідей призвело до втрати природної суспільної ієрархії всередині етносів, і як наслідок — хаос у людських спільнотах. Природні знання та істини, які в золотому (Критаюга), срібному (Третаюга) та мідному (Двапараюга) віках були доступні всім, стають все менш відомими, або й зовсім недоступними людству. В залізному віці (Каліюга) число тих, хто володіє цими знаннями, стає все меншим. Однак, закінчується доба Каліюги – доба забуття та виродження. Як відомо, скарби вищої мудрості не можуть бути втраченими для людства остаточно. Тому кінець ІІ – початок ІІІ тисячоліття супроводжується не тільки регресом та кризою сучасного світу (кінцем старого циклу), але й відродженням етнічних духовних систем (початком нового циклу). Свідоме повернення до власної історичної спадщини завжди є позитивним явищем, коли народ повертається до перевірених часом етнокультурних зразків, які довгий час перебували недооціненими. Відновлюється етнічна пам’ять – здатність етнічних спільнот відтворювати своє минуле. Ця колективна пам’ять пронизує емоційно-психологічну сферу народу, відтворює минулий досвід на міфологічному, фольклорному та історичному рівнях. Людський досвід знає багато форм фіксації етнічної пам’яті: релігійні міфи, народні сказання, легенди, літописні хроніки, народні пісні тощо. Оскільки таких безпосередніх словесних джерел трипільської релігії не збереглося, ми робимо спробу відтворити систему релігійних вірувань трипільців на матеріалі опосередкованому, тобто на археологічних дослідженнях поселень, оригінальних культових зразках скульптури, культових споруд, поховань, побутових ужиткових речей, а також паралелях з відомими міфологічними системами інших індоєвропейських народів. Таким чином, вивчаючи символічну “мову” глиняних пам’яток, ми зможемо прочитати ці послання далеких Пращурів. Трипільська релігія за нашою схемою належить до часу Двапараюги (тобто мідного та бронзового віків). 1. Світогляд трипільців В археології прийнято відносити Трипільську культуру до часу Неолітичної революції. На зміну мисливському споживацькому суспільству, що стало причиною екологічної катастрофи, прийшла доба відтворювального господарства, коли землеробство і скотарство вимагало чималих затрат часу на досить трудоміські процеси. Однак, для цього періоду характерна перемога творчого освоєння простору, закріплення його в космогонічних культах, розвиток уявлень про душу (незалежну від тіла) та її вічне перевтілення, кастовий уклад супільства з жерцями-старійшинами (вождями) начолі, культ Предків (поява курганних поховань), закон Прави (Рити) як гармонії ієрархії у межах общинних груп (за М. Чмиховим). Нам, на жаль, не відомі історичні події (факти) Трипільської доби. Але міфологія, на відміну від історії, є універсальною формою моделювання світу. Саме трипільці започаткували для нащадків не тільки місця поселень, але й природні космогонічні моделі та світоглядні основи. Ці моделі матеріалізовані в розписах керамічних виробів та побудові селищ наших трипільських Предків. Серед типових моделей можемо виділити: коловорот, подвійні (дзеркальні) композиції, що визначають дуалізм (єдність протилежностей), триярусні композиції (космогонічні символи триєдності), чотиристоронність. Коловорот. Світобачення трипільців наскрізь пронизане прагненням до творчості, ладуванням навколишнього простору з допомогою універсальної символіки круговороту Всесвіту (концентричні кола в орнаментиці тарілок, кругове планування поселень). | |
| Поняття про безкінечний плин часу передає нам трипільський безкінечник (меандр). Уявлення про сакральний центр цього круговороту бачимо в плануванні поселення з обов’язковим майданом посередині, навколо якого обертається все життя його мешканців. Дуалізм. Впорядковуюча дія міфу здійснюється шляхом позначення явищ реальної дійсності за принципом “позитивний – негативний”, в основі якого лежить пізнання світу через зіставлення “космос – хаос”. На посуді двочленні композиції відображають одвічну боротьбу і єдність протилежних начал (два змії-дракони, закручені головами назустріч одни одному); бінарні опозиції (день – ніч, літо – зима, північ – південь), вписані в цілісний виріб, що символізує єдність цих протилежних начал. Триєдність. Уявлення про вертикальну будову Всесвіту відображене в символіці розпису глечиків, макітер, великих посудин-зерновиків, на яких нижній ярус позначає землю, середній – повітря, верхній – небо. Тут значима кожна деталь, яка передає динаміку одвічного коловороту, що пізніше розвинеться і отримає назву Права, Ява і Нава. З неба (Прави) падає дощ, проростають (в Яві) злаки і плоди, а їхнє насіння, схоронене в землі (Нава), знову проросте навесні новими сходами. Обожнення природного циклу: життя, смерть, воскресіння – основа релігії трипільців. Чотиричленна символіка відображає уявлення про чотири сторони світу: коло з рівнобічним хрестом або сваргоподібним знаком на тарелях, трипільський ромб (символ родючості поля), зображення місяців у різних фазах (перші зразки календаря). Про існування астрономічних знань і досліджень, які безперечно були професійним надбанням жрецького стану, свідчить відкриття трипільської обсерваторії V тис. до н. ч. (с. Казаровичі на Дніпрі). Символікою чотирьох позначені також “чотиригруді” посудини, які мають всі ознаки ритуально-магічного характеру, очевидно пов’язаного з “годуванням” (жертвопринесенням) землі, викликанням дощу тощо. 2. Трипільські Боги і Богині Завдяки трипільській пластиці дізнаємося про пантеон Богів мешканців України кінця VІ – початку ІІІ тис. до. н.ч. Перше і мабуть головне місце в цьому пантеоні по праву належить Великій Богині-Матері – жіночому началу родючості, в якому відображалося уявлення про відтворюючі функції Землі, жінки, Природи загалом. Жінка-прародителька представлена глиняними образами повнотілих зрілих жінок, що народжують. В глину цих статуеток додавали зерно або борошно з нього. Уявлення про "похорон" зерна в землі (засів) і його "воскресіння" (весняні сходи) відображають ідею вічного перевтілення, відродження душ покійних родичів через тіла новонароджених дітей Роду (що пізніше отримало пояснення як обертання душ через світи Нави, Прави і Яви). На животі Богині зображений ромб, розділений начетверо з крапками (зернами) в середині – символ засіяного поля. Вірогідно, вони символізують Свято Врожаю, осінній аграрний період. Часто статуетки Богині позначені спіралевидними зміями, що обвивають її груди або живіт (оберіг вагітності). На поселенні Майданецькому Богиня-Мати тримала біля грудей дитину. Поруч зі старшою Богинею археологи знаходять і юну постать стрункої молодої Богині-Діви, оновленої весняної Природи. Наявні також статуетки Богині в позі Оранти з піднятими до неба руками. Велика Богиня часто сидить на глиняному рогатому троні (у вигляді бика), що вказує на її міфологічний зв'язок з Богом-Биком. Богиня-Мати і Богиня-Донька є давніми прототипами не тільки слов'янських Рожаниць Лади і Лелі, але й балкансько-грецьких Деметри й Кори-Персефони, що символізують ідею смерті і воскресіння природно-рослинного світу, і загалом циклічності – занепаду і відродження. Друга сакральна постать: Бог-Батько у трипільській пластиці представлений переважно зооморфно у вигляді Бога-Бика (Тура) – чоловічого начала Природи, очевидно відображеного на небі сузір'ям Тільця. Найдавніші пам'ятки з символами Тільця датуються з V тис. до н. ч. (за М. Чмиховим, приблизно 4400 рік до н. ч.) до середини ІІІ тис. до н. ч. – період панування його в Зодіаку (коли весняне рівнодення випадало в сузір'ї Тільця). У вигляді Бого-Бика давні греки уявляли Зевса-громовержця (його епітет Гиєнтій – "дощовик"), а давні слов'яни з Биком ототожнювали свого Перуна-громовержця (небесний грім порівнювали з ревінням бика). У зв'язку з цим висловлювалося припущення, що частина трипільців стала предками протогреків, а частина – предками протослов'ян. Як для перших, так і для других проміжною етногенетичною ланкою стали племена Усатівської археологічної культури. До аналогів Бога Бика належать також єгипетський Апіс (священний бик) та хурритський Хуррі (бик). До цього ж ряду можемо віднести перетворену на корову коханку Зевса Іо та Ізиду (зображувану з коров'ячими рогами й очима). Трипільська релігія вже, вірогідно, мала міфологічний сюжет шлюбу Батька Неба (Бога-Бика) з Матір'ю-Землею (Великою Богинею). Аналог цього сюжету також має паралелі в грецькому міфі про викрадення Європи Зевсом, який обернувся биком. Його відгомін також поетично описаний у Велесовій Книзі як один з весняних обрядів шлюбу Землі і Неба: "се повінчаємо Сварога і Землю". Цікавою паралеллю є також згадка про Корову Замунь – праматір "кравенців" та відому в західних слов'ян Богиню Подагу (зображену у вигляді корови). Третє місце в трипільському пантеоні займає Змій-Дракон – втілення земноводної стихії, який водночас може виступати як земна (ріки, моря, джерела, повені), так і небесна волога (дощ, злива). Висловлюється припущення про наявність у трипільській міфології ідеї "священного шлюбу Великої Богині з обома провідними чоловічими постатями" Богом-Биком (Небом) та Богом-Драконом (Земноводним), завдяки чому у світі циклічно відтворюється життя, а також міфологема суперництва двох Богів-чоловіків. Цілком аналогічним у цьому контексті видається слов'янський міф про боротьбу Перуна (Громовержця) з Велесом (Зміуланом) за Небесних Корів (хмари), в результаті чого проливаються потоки води на Землю-Матінку й живлять (запліднюють) її навесні, даючи поштовх новому вегетативному круговороту Природи. | |
| Аграрні й еротичні культи тісно перепліталися в світогляді трипільців та їхній релігійній практиці: вважалося, що статевий зв'язок чоловіка і жінки на полі сприяє родючості рослин і тварин. Інші зооморфні зображення. Ймовірно всі вони мали відображати магію родючості тварин, рослин і роду людей одночасно: ведмідь з мискою (можливо для пожертв), бик, корова, тур, свиня, вівця, баран, коза, собака, олень, лось (поселення Блащанка, Кошилівці, Сушківка та ін.). Ведмідь (Ведмедиця) розвинулись в релігії давніх греків як рожаничні Божества. Відома Священна Ведмедиця і в західних слов'ян (кам'яне зображення на горі Слєнжі в Польщі). Малюнок собаки в динаміці (він наче летить у небо), як правило поєднується із зображенням рослини (дерева чи колоска) – своєрідний прототип ірано-слов'янського Симаргла (Переплута), охоронця рослин. А зображення олениць або лосих – прототипи східнослов'янських Рожаниць, можливо відображення зодіакальної символіки Великої й Малої Ведмедиць. Свиня, вепр пізніше розвинеться в міфологему новонародженого Сонця (в обряді Різдва), чи Вепра початкового Часу (скіфської релігії), ритуальний вепр характерний для слов'янських ритуалів на честь Перуна-громовержця у військовій магії. Коза – жертовна тварина в Святі Коляди (сузір'я Козоріг), її культ розвинеться пізніше в слов'янських обрядодіях, пов'язаних з магією родючості: "де Коза ходить, там жито родить". Як бачимо, переважна більшість зооморфної пластики мала культовий характер, збережений в релігійних системах багатьох індоєвропейських народів. 3. Трипільські культи Культ Предків. Поховання покійних під порогом жител чи підлогою (переважно жінок і дітей) та на території поселень (дорослих родичів) свідчать про важливість "загробного" життя в уявленнях трипільців, коли ще не існувало нездоланних перешкод між світом живих і світом мертвих. Можна припустити, що "модельки жител", ці досить відомі і різноманітні за типом глиняні вироби, мали культовий характер – як житло Предків, охоронців родини. Наявність у них жертовника і мініатюрного культового посуду може свідчити про поминальні звичаї – годування покійних. Так формувалася ідея єдності Роду. Культ Героїв. Вірогідно, зображення чоловіка з києм (жезлом) у руці – не антропоморфне зображення Бога-чоловіка, а конкретний образ героїзованої особистості. Культ родючості. Аграрно-магічні дійства трипільського часу мають свої матеріалізовані докази в цілому ряді культового посуду, що використовувався в обрядах напування землі (так звані "біноклеподібні" посудини), обряди викликання дощу (макітри з грудьми), спеціальний обрядовий одяг для танцю дощу (малюнки жриць в спідницях з китицями на подолі), освячення перших плодів (різноманітні курильниці з двома, трьома і чотирма чашами вгорі). 4. Культові споруди У трипільців були громадські храми, що розміщувалися у центрі поселення. Вони мали по два вівтарі, на яких розміщувалися різні зоо- та антропоморфні фігурки Богів і Богинь, розписний культовий посуд для жертвопринесень та інших магічно-обрядових дій. Дрібні глиняні фігурки (кульки, конуси, кубики), функціональне призначення яких досі не встановлене. Висловлюються припущення, що вони були своєрідними мірилами (протогрішми), або використовувались для ворожінь чи інших священних обрядодій. Один з таких громадських храмів розкопано біля с. Конівка. Окрім цього, кожна трипільська хата мала свій домашній вітар у формі рівнобічного хреста, прямокутника чи прикрашеного спіральним розписом кола. Аграрне святилище Трипільської культури, очевидно, належало до суто жіночої магічної сфери. Тут представлені жінки-жриці хліборобського культу, кожна з яких виконує свою роль у складному обряді випікання священного хліба. Піч-жертовник виступає священном центром, а головна жриця, очевидно уособлення Богині-Матері (на троні). На порозі стоїть жриця-сторож обряду. Особливість цього святилища свідчить про певну спеціалізацію трипільських культових споруд, їх присвячення різним Богам пантеону. Висновки Ще в кінці ХІХ ст. німецькому мислителю Фрідрігу Ніцше відкрилась ідея Вічного Повернення всіх речей. На початку ХХ ст. румунський релігієзнавець Мірча Еліаде розвиває ідею циклічного часу як найбільш вартісного, тотожного з космічним, священним, міфічним часом, що заперечує глобальну схему лінійності часу, нав’язувану християнством, юдаїзмом та ісламом. За М. Еліаде, історія (послідовність реальних фактів) суттєво програє перед міфом (знанням закономірностей і законів Всесвіту). “Знати міф – значить наблизитись до таємниці походження всіх речей. Інакше кажучи, людина дізнається не лише про те, яким чином усе виникло, але також і про те, яким чином виявити це і відтворити, коли все зникне” – писав він. Отже, міф безчасовий, він долає рамки зовнішнього об’єктивного світу, відкриваючи світ ідеальний. Ці філософські ідеї розвивали інші мислителі, в тому числі українець Володимир Шаян, який дійшов висновку про неминучість відродження етнічної духовної культури як живої і дієвої релігії. Трипільська релігійна культура поєднує минуле, теперішнє і майбутнє нашого народу, бо найдавніші міфи – це сукупність священних спогадів наших Пращурів. І ніякі біблейські тексти (походженням з Палестини і з претензією на історичність) не можуть замінити нам автохтонних міфів, що виникли і збереглися на нашій рідній Українській землі. Бунатян К. П., Мурзін В. Ю., Симоненко О. В. На світанку історії. – К.: Альтернативи, 1998. Горнунг Б. В. Из предыстории образования общеславянского языкового единства. – М., 1963. – С. 35. Історія релігій в Україні в 10-ти томах. – К., 1996. – Т. 1. – C. 67–72. Знойко О. Міфи Київської землі та події стародавні. – К., 1989. Лозко Г. Українське народознавство. – К., 1995. Павленко Ю. Дохристиянські вірування давнього населення України. – К., 2000. – С. 54 Ригведа. Перевод Елизаренковой Т. Я. – М., 1989. Серрано М. Ницше и Вечное Возвращение // Атеней. – 2001. – № 1. Чмыхов Н. Истоки язычества Руси. – М., 1990. Шаян В. Григорій Сковорода – лицар Святої борні. – Лондон, Торонто, 1973. Шаян В. Студії над ведійською думкою // Віра Предків наших. – Гамільтон, 1987. – С. 823–877. Галина Лозко | |
