Українське національне відродження ХІХ ст.: сутність і періодизація

Основними чинниками українського відродження XIX ст. були ідеї Просвітительства та Великої французької революції, німецький романтизм та ідеї слов'янського відродження, пам'ять про минуле України. Саме в цей час почало формуватися нове поняття спільності, яке спиралось на спільність мови та культури. Дедалі більше людей сприймає ідею про те, що носієм суверенітету є народ, водночас посилився інтерес до його мови, історичного минулого, побуту, звичаїв, традицій. З цього й починається процес творення національної свідомості.

Неперевершену роль в обгрунтуванні та поширенні цих ідей у мобілізації мас на їх здійснення відіграють інтелектуали, інтелігенція, яка виходить на авансцену політичних і культурних змін у Східній Європі, в тому числі й в Україні.

Головним рушієм національного відродження стало те, що ідеї нового духовного і національного пробудження, започатковані українською інтелігенцією в кінці XVIII — початку XIX ст., знайшли втілення та творче продовження в спадщині великого українського поета, художника, мислителя, революційного демократа Тараса Григоровича Шевченка (1814—186І). Вже його перші друковані твори вразили сучасників вибухом поетичної сили, красою мови, могутністю образу та думки, палкою любов'ю до знедоленого народу. І український народ і над Дніпром, і в Галичині підхопив поезію свого генія і в ній усвідомив себе як рівного серед рівних духовно, хоча і скутого фізично. Т. Шевченко, як зазначав М. Костомаров, воскресив народ, покликав його до нового життя.

Початок нової доби в історії літератури і суспільно-культурному житті українського народу поклала його перша збірка українських поезій «Кобзар», що вийшла друком у 1840 р. її палко привітали як українські, так і російські критики, назвавши геніальним твором. Українська мова досягла літературної неперевершеності.

Шевченко спростував також погляди його сучасника — українця Миколи Гоголя, який вважав, що талановиті українці зможуть здобути літературну славу лише в контексті російської літератури.

Кирило-Мефодіївське товариство.

Кири́ло-Мефо́діївське братство — українська таємна політична організація, що виникла в грудні 1845 — січні 1846 у Києві.

Історія створення

ü Ініціаторами створення братства виступили Василь Білозерський, Микола Гулак, Микола Костомаров, Пантелеймон Куліш, Опанас Маркевич.

ü Організація була названа іменами відомих слов'янських просвітителів Кирила і Мефодія.

ü Знаком братства став перстень з написом «Св. Кирило і Мефодій, січень 1846».

ü Крім організаторів, до братства незабаром увійшли: Георгій Андрузький, Олександр Навроцький, Дмитро Пильчиков, Іван Посяда, Микола Савич, Олександр Тулуб.

ü У квітні 1846 року до братства вступив Тарас Шевченко.

ü Восени 1846 року загальна кількість членів братства, за даними слідства, становила 12 осіб.

Програма

Програмні положення братства були викладені у «Книзі буття українського народу» і «Статуті Слов'янського братства св. Кирила і Мефодія», основним автором яких був Микола Костомаров, та у «Записці», написаній Василем Білозерським. В основу документів лягли ідеї українського національного відродження і панславізму.

Члени братства вели активну громадсько-політичну діяльність: вони поширювали ідеї братства через розповсюдження його програмних документів, прокламацій («До братів-українців», «До братів-великоросів і поляків»), твори Тараса Шевченка; займалися науковою працею і виступали з лекціями в навчальних закладах Києва, в яких проповідували свої погляди; піклувалися про розвиток народної освіти, збирали кошти на відкриття народних шкіл, написання і видання нових книг (зокрема, Пантелеймон Куліш підготував перший підручник з історії України «Повість про український народ», виданий 1846 року, та ін.).

Розгром товариства

Кирило-Мефодіївське братство проіснувало 14 місяців. У березні 1847 року за доносом провокатора Олексія Петрова діяльність братства була викрита, а члени заарештовані.

Слідство у справі кирило-мефодіївців тривало з 18 березня до 30 травня 1847 року в Петербурзі. Найтяжче було покарано Тараса Шевченка, якого віддали у солдати Окремого Оренбурзького корпусу з забороною писати і малювати.

Значення

Історичне значення Кирило-Мефодіївського братсва полягає у тому, що воно було першою спробою української інтелегенції вдатися до політичної боротьби. Братство вперше розробило широку політичну программу національно-визвольного руху, яка стала дороговказом для його наступників. Принципово важливим було і те, що Кирило-Мефодіївське братство стало самостійним і самобутнім політичним формуванням, яке організаціійно не підпорядковувалося, а ідеологічно не повторювало політичних настанов жодної з загальноросійських суспільних течій.