Соціально-культурні передумови

Соціально-політичні передумови

Націогенеза в модерну епоху

Проблема виникнення й еволюції націй (саме це становить зміст поняття «націогенеза» у нашому розумінні) охоплює надзвичайно широке коло питань, які можна узагальнити так: «де?», «як?» і «коли?». Якщо перше питання не викликає особливих проблем, оскільки відповідь на нього на загальнотеоретичному рівні відома (Європа вважається батьківщиною національного принципу, щоправда, з варіаціями по окремих країнах), то два інших залишаються предметом тривалих і завзятих дискусій. Відповідь на питання «як?» залежить від того, які чинники (один чи декілька) той чи інший дослідник вважає вирішальними у формуванні націй (етногенетичні, культурні, економічні, політичні тощо). Питання «коли?» також є предметом гострих суперечок в анархічній «уявленій спільноті» дослідників, які марнують життя, намагаючись зрозуміти феномен нації і націоналізму. Саме з цього питання ми й розпочнемо наш огляд теорій націогенези.

Модерністський підхід

Більшість теорій нації, з якими ми вже ознайомились, можна віднести до так званої «модерністської» школи у питаннях націогенези. На питання «коли з’явилась нація?» модерністи відповідають одностайно — в модерну епоху (хронологічні рамки якої також є доволі відносними). «Модерністська» школа об’єднує різні методологічні підходи. Модерністами, зокрема, можна вважати марксистів усіх відтінків, для яких постання нації безпосередньо пов’язане або з народженням певних суспільних класів чи соціальних груп, або з переходом від феодалізму до капіталізму. Очевидно, що модерністськими є й відома вже нам «комунікативна» теорія націй, й інструменталістські теорії тощо. Загалом, модерністи домінують у питаннях історії виникнення й розвитку націй. Модерністів представляють такі визнані наукові авторитети в галузі теорії націй і націоналізму, як Г. Кон, Б. Андерсон, Е. Ґелнер, Е. Гобсбаум та ін.

У найзагальнішому вигляді модерністський підхід до проблем націогенези можна звести до таких основних постулатів:

1. Нація є продуктом модерної епохи, наслідком виникнення, розвитку та дії таких модерних явищ, як капіталізм, Промислова революція, бюрократична держава, секуляризація суспільної свідомості тощо. Модерна епоха — це епоха націоналізму. Домодерні цивілізації не знали організації людських спільнот за національним принципом. Наявність нації свідчить про модерність відповідної спільноти.

2. Ідея націоналістичних мислителів про «природність» та органічну історичну зумовленість націй здебільшого відкидається. Виникнення націй і націоналізму — не фатальна закономірність (як стверджують націоналістичні мислителі), а, значною мірою, випадковість, наслідок збігу цілої низки суб’єктивних та об’єктивних чинників, причому суб’єктивні чинники переважають.

3. Початковий період виникнення націй та націоналізму припадає на другу половину XVIII ст. Хронологічні рамки можуть змінюватися залежно від конкретно-історичних обставин, проте основна ідея зрозуміла — йдеться передусім про модерну добу, обличчя якої визначили Промислова і Французька революції. Усе, що нагадує нації й націоналізм модерної доби й виникло у попередні часи, належить до сфери формальних аналогій, випадковостей або ж винятків (останні, як відомо, лише підтверджують загальне правило).

4. Всі модерністські версії мають євроцентристську спрямованість. Модернізаційні процеси та еволюція націй і націоналізму починалися в Європі і поширилися в усьому світі. Європейська модель нації стала взірцем для наслідування й відтворювалась і відтворюється в різних варіантах в усьому світі.

Модерністів умовно можна поділити на дві «інтелектуальні школи». Перша робить наголос на економічних передумовах виникнення націй. На думку її представників, уже в XVI ст. деякі «донаціональні» держави (Англія, Франція, Іспанія й Голландія) користувалися можливостями раннього ринкового капіталізму та перевагами добре організованого адміністративного апарату для економічної експлуатації периферійних і напівпериферійних територій (Східна Європа, Центральна й Латинська Америка, Азія й Африка). Внаслідок «нерівномірного» розвитку і поділу країн на передові й відсталі виникає опір останніх першим. Периферійні еліти прагнуть «наздогнати» передові країни і з цією метою вдаються до політики мобілізації мас. У модерних умовах ця проблема вирішується за західним зразком — маси об’єднуються в «націю». «...Нерівномірний розвиток, — зауважує марксистський публіцист й історик Том Нейрн, — неухильно призводить до виникнення імперіалістичної політики центру щодо периферії; одна за одною ці периферійні області змушені адекватно реагувати на політику панування, намагаючись, з одного боку, протистояти їй, а з іншого — скористатися її позитивними моментами. Єдиний можливий варіант — це шлях значною мірою «ідеалістичної» політичної та ідеологічної мобілізації, мета якого — прискорений розвиток на основі власних ресурсів: основою для цього стає «нація» ⁸².

«Периферійні» території не обов’язково належать до категорії класичних колоніальних володінь. Можна згадати шотландців і валлійців, фламандців та бретонців, корсиканців, басків і каталонців як периферійні спільноти, які експлуатувалися «власними» державами й виступали за збереження своєї національної ідентичності, причому ця боротьба загострилася саме в період капіталістичної індустріалізації, яка супроводжувалася економічним і культурним тиском ⁸³.

Представники іншої школи модерністів більше уваги приділяють політичним та ідеологічним аспектам націогенези. Теоретичні конструкції представників цього спрямування здебільшого пов’язані з «теорією еліт» й «етнологічними» підходами. Крім того, вони мають всі ознаки «інструменталістських» теорій.

Наведемо приклад однієї з таких версій. Етнічні та національні спільноти є найкращими і найзручнішими одиницями, в рамках яких еліти здобувають масову підтримку в постійній боротьбі за владу, багатство та престиж. «Культурні здобутки, цінності і практика етнічних груп, — стверджує американський історик Пол Брасс, — перетворюються на політичні ресурси еліт у боротьбі за політичну владу та економічні прибутки [...] У процесі трансформації культурних форм, цінностей та практики у політичні символи, еліти, змагаючись одна з одною за контроль над територією чи етнічною групою, намагаються зміцнити або ж підірвати солідарність групи. Еліти прагнуть мобілізувати етнічну групу проти своїх противників або проти централізованої держави...» ⁸⁴. Отже, нації — це продукт свідомих дій еліт, наслідок цілеспрямованої трансформації культурно-етнічних спільнот у політичні. «Нація — це особливий вид етнічної спільноти, чи, скоріше, політизована етнічна спільнота, з політичною системою, яка визнає її групові права» ⁸⁵.

Нації створюються шляхом трансформації етнічної групи у складі багатоетнічної держави в самосвідому політичну спільноту або ж злиттям різних груп і формуванням поліетнічної чи однорідної культури, якою опікується модерна держава.

Відмінності між двома школами модерністів, зрозуміло, суто умовні і визначаються, головним чином, більшою увагою до економічних чи політичних чинників у формуванні націй. Зрештою, в рамках модерністського підходу існують версії, які неможливо віднести до тієї чи іншої школи: наприклад, теоретичні концепції найвідоміших «модерністів» Е. Ґелнера чи Б. Андерсона не підпадають під якісь стандарти.

Загалом, з аргументами модерністів важко не погодитися, якщо розглядати нації як політичні спільноти, чи аналізувати процес формування національних держав, або ж звернутися до понять на зразок «національного характеру», що з’явилися, лише у XVIII ст. під впливом Романтизму.

Проте, зауважує Е. Сміт, в минулому можна знайти вражаючі паралелі з «модерною» ідеєю національного характеру та національної ідентичності. Як греки або римляни дивилися на «чужинців», тобто тих, хто не належав до їхніх культур? Як давні єгиптяни ставилися до нубійців та вихідців з Малої Азії? Хіба в Біблії не йдеться про відмінності між різними «народами»? Чи не нагадує патріотизм полісів та загальногрецький спротив персидській навалі модерний націоналізм? Відомо чимало історичних свідчень того, що й у давні часи, і в середні віки палали почуття, тотожні «національній свідомості» чи «національній ідентичності» модерних часів. Таких свідчень цілком достатньо, щоб поставити під сумнів твердження модерністів про «випадковість» чи «винятковість» націй у домодерну добу.

Зрозуміло, що модерністи не відкидають цілком ідеї про те, що нації виникли з «матеріалу», підготовленого попереднім розвитком людства. Якщо, наприклад, за П. Брассом, нація — це політизована етнічна спільнота, то очевидно, що етнічна спільнота має do-модерні корені. Б. Андерсон вважає, що появі націй передував тривалий процес культурної ерозії і трансформації всеєвропейської «уявленої спільноти» в національні форми. «Етатисти» простежують еволюцію середньовічних держав у «національні», отже, de-facto визнають наявність політичних коренів модерних національних держав і націй. Мабуть, основна риса, яка відрізняє модерністів від їхніх опонентів, це певна абсолютизація дискретності, перервності в розвиткові націй, прагнення протиставити модерну, національну епоху попередньому періодові розвитку людства. Ця абсолютизація (зрозуміло, відносна і неоднозначна у різних авторів) модерності націй, можливо, була своєрідною реакцією раціоналістичної філософії на поширений націоналістичний міф XIX ст. про прадавні корені й «природність» сучасних націй, міф, надзвичайно популярний, закріплений у шкільних підручниках і масовій свідомості більшості націй (див. нарис 5).

Примордіалістська версія

Цей міф, у його гносеологічному варіанті, перебуває в центрі уваги іншої інтелектуальної школи дослідників націй і націоналізму — примордіалістів («примордіальний» можна трактувати як «прадавній», «споконвічний» тощо). Оформлення цієї течії було започатковане Едвардом Шилзом, який у 1957 р. опублікував у «Британському соціологічному журналі» статтю під назвою «Примордіалістські, особисті, релігійні та громадянські зв’язки». «Класичний» примордіаліст (у даному випадку йдеться про Кліфорда Ґіртца, професора антропології Чиказького університету в 60-ті роки) вважає, що в «донаціоналістичну» епоху склалася система взаємодії, взаємного «зчеплення» між людьми, основана на мовних, релігійних, расових, етнічних, територіальних та інших зв’язках. Відповідно, етнічна група, як і нація, для примордіаліста — це «природна» спільнота. Кожна людина як особистість несе в собі протягом усього життя почуття спорідненості з членами етнічної групи чи нації, почуття, корені якого — у місці народження, кровних зв’язках, релігії, мові та стилі міжособистісних та суспільних взаємин, які є «природними» для неї й «духовними» за своїм характером. Ці зв’язки являють собою «даність» людської особистості й закорінені в її підсвідомості, а не з’явилися внаслідок раціональної діяльності ⁸⁶.

Соціально-біологічний варіант примордіалізму (П’єр ван ден Берг) пропонує розглядати етнічність як форму, результат еволюції кровної, біологічної спорідненості. Остання вважається органічним, природним засобом об’єднання біологічних істот у боротьбі за виживання. Ця боротьба, що триває протягом усієї історії існування homo sapiens, призводить, зокрема, до того, що людські спільноти формуються за принципом кровної спорідненості. Отже, етнічна група є феноменом, в основі якого — біологічні та генетичні складники. Ван ден Берг визнає, що уявлення про спільну спадщину певного народу майже завжди буває частково фіктивним. Однак загалом «кровна спорідненість досить часто є цілком реальною для того, щоб стати основою для таких могутніх почуттів, які ми називаємо націоналізмом, трибалізмом, расизмом та етноцентризмом» ⁸⁷.

Соціологічна версія примордіалізму трактує мову, релігію, расу, почуття етнічності і територіальної належності як основні та найорганічніші форми єднання людей, колективності, відомі в історії. Саме у цьому розумінні вони є «споконвічними», передують складнішим суспільним, політичним формам і створюють для них базу. Навіть більше, ці «споконвічні зв’язки» завжди були й будуть найпоширенішою, найстабільнішою і найприроднішою формою поділу людей, такою ж важливою, як, наприклад, стать чи географічні кордони. Отже, в націоналізмі й «націях» немає нічого специфічно нового — це лише особливий вид функціонування і вияву найдавніших форм міжособистісних стосунків, які існували в домодерну епоху й існуватимуть після неї ⁸⁸.

Близькими до примордіалістських є концепції, які Е. Сміт пропонує називати «переніалізмом» (від perennial — постійний, вічний, довічний). Переніалісти не наполягають на ідеї «природності» націй, вважаючи їх скоріше явищем історичним, соціальним, аніж природним. Водночас нації та етнічні спільноти розглядаються переважно як ідентичні явища. Визнаючи, що націоналізм як політичний рух та ідеологія належить до модерної доби, переніалісти стверджують, що нації — це осучаснені версії праісторичних етнічних спільнот чи колективних культурних ідентичностей, які існували разом з етнічними спільнотами в усі епохи людської історії. Спільноти, які ми нині називаємо «націями», почуття та ідеали, ототожнювані сьогодні з «націоналізмом», існували з давніх-давен, і те, що відповідні терміни виникли лише в модерну епоху, не заперечує «античності» явищ, які їм відповідають ⁸⁹.

Частина переніалістів робить наголос на етнічній тяглості, розуміючи етнічність як багатовимірне соціально-психологічне явище, яке не зводиться лише до генетично-біологічних чи антропологічних компонентів. Зокрема, дослідник етнічних процесів у Східній Європі Джошуа Фішмен вважає, що етнічність (як почуття) існує передусім на суб’єктивному рівні і функціонально проявляється у трьох іпостасях: «буття», «дія» і «обізнаність» (так контекстуально можна було б перекласти поняття being, doing, knowing, які запроваджує Фішмен, не замислюючись над тим, наскільки вони є науково коректними й сприйнятими).

«Буття» тут є категорією, яка, наскільки можна зрозуміти Фішмена, відображає біологічні аспекти етнічності (кровну спорідненість, біологічну тяглість тощо). «Дія» відповідає такій функції етнічності, як збереження колективної ідентичності (фольклор, мова, ритуали тощо). На відміну від «буття», «дія» виглядає рухливішою складовою етнічності. Вона відкриває можливості для змін, «редагування» минулого етнічної спільноти, пристосування його до нових умов, надання йому більшої, вірогіднішої «автентичності». Нарешті, «обізнаність», що існує як невід’ємна складова «дії» і наслідок останньої, є унікальним, властивим лише певній спільноті досвідом, колективною мудрістю. Зрозуміло, що ідея, згідно з якою все згадане стосується й нації, навіть не потребує окремих зауважень. Етнічність (відповідно, й національна свідомість) як взаємодія згаданих її рис передається з покоління в покоління, з часів, які сягають «сивої давнини».

Е. Сміт вважає, що хоча Дж Фішмен і повторює деякі примордіалістські штампи (найочевидніший з них — те, що він ототожнює з категорією «буття»), він усе ж таки відходить від соціобіологічного редукціонізму, зрештою, в його побудовах немає також «теоретичного інтересу до примордіалістських вірувань та сентиментів, характерних для культурних примордіалістів» ⁹⁰. Складається враження, що Е. Сміт, вважаючи за потрібне відокремити певний напрям у винайденому ним «переніалізмі», намагається не помічати очевидного: якщо Дж Фішмен і відходить від класичних парадигм примордіалізму, то лише там, де він вважає можливим контекстуальне пристосування історії етносу, тобто змін культурної ідентичності й, відповідно, — етнічної свідомості.

Інший варіант переніалізму, за Е. Смітом, представлений концепціями В. Коннора. Етнічність в інтерпретації цього вченого — почуття, яке перебуває за межами раціонального осмислення (йдеться про реальне життя, а не про науковий аналіз). Це почуття, зрозуміло, має давні історичні корені. Це психологічне, чи соціально-психологічне явище, почуття спільності походження (очевидне повторення відомої думки Е. Ренана). Корені цієї спільності — поза межами документованої історії, отже вона (ця спільність) є примордіальною, позаісторичною. Національне почуття, що виникає на основі етнічності, відповідно, також має всі ознаки ірраціонального. Націю об’єднує «не хронологічна чи фактична історія, а почуття чи відчуття цієї історії [...] яке дає членам нації інтуїтивну впевненість в особливому походженні та становленні [їхньої] групи» ⁹¹. Зрештою, нація — це модерний варіант оформлення етнічної групи. Отже, у формуванні національного почуття і, відповідно, нації, надзвичайну роль відіграють соціально-психологічні чинники, час виникнення яких іноді навіть важко датувати.

Щоправда, як ми знаємо, В. Коннор є прихильником ідеї модерності націй, і це ставить під сумнів прагнення Е. Сміта вважати цього автора прихильником «переніалізму». Нація, за В. Коннором, — це не елітний, а масовий феномен, відповідно, вона виникає в модерні часи — епоху масових комунікацій, письменності, масової політики, загального виборчого права тощо. Це загалом відповідає концепціям модерністів, про які йтиметься згодом.

Отже, з «переніалістами» та примордіалістами В. Коннора об’єднує передусім ідея про прадавні корені етнічних почуттів (що використовується головним чином для пояснення тези про ірраціональність етнічності і певних аспектів національної свідомості, які Коннор об’єднує одним терміном «етнонаціоналізм»).

Підсумовуючи основні положення примордіалістської концепції, американський антрополог Джек Еллер та його співвітчизник, соціолог Рід Кафлан зауважують, що вона містить три основні ідеї:

1. Всі види «прадавніх» ідентичностей, зв’язків вважаються апріорними, природними, біологічною «даністю». Вони мають духовний, психологічний зміст та основу й, відповідно, існують окремо від соціального досвіду і практики, до них. У будь-якому випадку соціальна сфера не розглядається як їхнє джерело, скоріше навпаки — вони безпосередньо впливають на суспільну практику ⁹².

2. Ці «прадавні» почуття і зв’язки не піддаються чіткому, раціональному формулюванню, самоаналізові й усвідомленню, водночас вони мають регулятивну силу, домінують над людською свідомістю. Якщо людина є членом певної спільноти (етнічної чи національної), вона не вільна у виборі, так чи інакше вона обов’язково належить до цієї групи, особливо з погляду мови та культури.

3. Примордіалізм має справу передусім з емотивною, чуттєвою сферою людського буття. К. Ґіртц, зокрема, оперує такими поняттями, як «почуття належності», «сентименти», «зв’язки» тощо. Завдяки цьому примордіалізм стає чимось більшим за «теорію інтересу», а прадавні ідентичності якісно відрізняються від будь-яких інших форм ідентичності (наприклад, класової) ⁹³.

«Отже, — пишуть Еллер і Кафлін, — примордіалізм пропонує нам картину, в якій почуття існують як «даність»: вони не піддаються соціальному моделюванню, аналізові чи змінам, вони домінують над нами. Важко уявити собі безпораднішу та антисоціологічну концепцію, навіть більше, велика кількість новіших даних — з таких галузей, як соціологія, антропологія та психологія — підтверджують теоретичну неспроможність та емпіричну беззахисність цієї теорії» ⁹⁴.

Австралійський дослідник Пол Джеймс вказує на такі недоліки примордіалістського бачення націогенези: есенціалізм, ідеалізм, функціоналізм (останній здебільшого стосується функціоналістського пояснення основних потреб людської натури, зокрема потреби належати до спільноти). Позбавитися цих недоліків, вважає він, можна, якщо розглядати історію людства як дискретний процес і, відповідно, — розуміти націю як феномен, характерний лише для модерного чи постмодерного часу. Але це означало б перехід до рядів прихильників протилежної інтелектуальної школи ⁹⁵.

Визнаючи загалом критику примордіалістських версій слушною, зазначимо водночас, що деякі з наведених вище висновків видаються надто радикальним. Слід визнати, що примордіалісти висувають цілу низку аргументів, з якими не можна не погодитись. У будь-якому суспільстві (модерному чи архаїчному) людина з дитинства відчуває духовний зв’язок з членами своєї етнічної, культурної чи мовної спільноти, зв’язок, що має для неї велике емотивне значення, залишається з нею протягом усього життя, незалежно від того, усвідомлений він чи ні. Цей зв’язок (чи ціла система зв’язків) певною мірою може служити основою для створення суспільних чи політичних угруповань. Навіть у тих випадках, коли такого роду зв’язки не мають великого значення у повсякденному житті людини, їхній вплив на підсвідомому рівні може бути досить великим.

Підсумок критичних зауважень щодо примордіалістських версій націогенези може бути таким:

1. «Прадавні», примордіальні емотивні зв’язки, які, на думку примордіалістів, стають основою формування етнічних груп та націй, не слід розглядати як психологічні чи соціально-психологічні «константи». Вони змінюються, еволюціонують і навіть зникають. Мовна самоідентифікація, наприклад, може змінюватись навіть протягом життя однієї людини, особливо в багатомовних суспільствах, де люди користуються декількома мовами чи діалектами. Людина здатна свідомо змінювати мовну орієнтацію в залежності від того, яка мова дає більші можливості для соціальної мобілізації. Те ж саме стосується й релігійної самоідентифікації, ставлення до кровних зв’язків тощо.

2. Наявність певних етнічних груп з «прадавньою» історією не є достатньою й необхідною передумовою для формування націй. Нація може виникнути шляхом змішування різних груп з «прадавньою» історією, нація може й не виникнути навіть тоді, коли певна група має таку історію тощо.

3. Примордіальні зв’язки не можна розглядати лише як ірраціональні, такі, що не піддаються аналізові. Насправді етнічна чи національна самоідентифікація — це, значною мірою, справа раціонального, свідомого вибору, і досить часто — наслідок цілеспрямованої культурної, освітньої політики держави чи еліт.

Очевидно, відмінності й розбіжності між модерністами і примордіалістами мають, передусім, термінологічний характер, методологічні розходження між ними відіграють другорядну роль. Примордіалістські версії віддають перевагу антропологічним, біологічним, культурним, мовним аспектам етногенези, яка є передумовою націогенези. Модерністи зосереджуються здебільшого на ідеологічних, політичних, економічних, соціальних і культурних аспектах націогенези. Характерною рисою примордіалістських версій є телеологія і біологічний чи культурницький детермінізм. Деякі модерністи схиляються до релятивістських побудов, інші — віддають належне соціальному чи економічному детермінізмові. Досить парадоксальним також є трактування об’єктивних і суб’єктивних чинників етно- і націогенези у представників обох шкіл. Аналізуючи світ суб’єктивних переживань, почуттів людської істоти, примордіалісти шукають пояснень в об’єктивних, чинниках (етнічне походження, територія, мова тощо), які в їхній інтерпретації постають як самодостатні. Деякі модерністи вважають, що вирішальну роль у формуванні етнічної чи національної свідомості відіграють суб’єктивні, «інструментальні» чинники, при цьому вони наголошують на важливості «соціальної інженерії». Це, однак, не заважає деяким із них пояснювати виникнення цих суб’єктивних чинників об’єктивними, переважно соціально-економічними чинниками, й, таким чином, абсолютизувати останні. Зрештою, модерністи іноді абсолютизують перервність, дискретність історичного розвитку, тоді як примордіалісти перебільшують значення безперервності, континуїтету.

Дискусія між представниками обох шкіл, очевидно, триватиме доти, доки дослідники будуть цікавитися проблемами етно- і націогенези. Проблема в даному випадку полягає не в тому, хто має більше вагомих аргументів у визначенні історичної природи націй, а в тому, щоб знайти баланс між факторами, які модерністи чи примордіалісти вважають визначальними. На емпіричному рівні, в аналізі історіогенези тієї чи іншої конкретної нації відповідь, очевидно, потрібно шукати в дослідженні конкретних історичних умов. На теоретичному рівні простір для спекуляцій необмежений, проте елементарна логіка підштовхувала до пошуку «золотої середини». Отже, розглянемо і такий варіант.

«Нації до націоналізму»

Існує кілька версій націогенези, які не можна зарахувати ані до модерністських, ані до примордіалістських. Аргументи модерністів у цих версіях визнаються цілком слушними, Примордіалістські також іноді заслуговують на увагу, проте лише в чітко окреслених понятійних рамках.

Саме тут виникає питання про механізм трансформації донаціональних спільнот у національні. З одного боку, зрозуміло, що нації — явище модерного часу. З іншого — має право на існування навіть суто формальне припущення, що націотворення відбувалося «не з нуля», і це припущення підкріплюється вагомими аргументами, передусім в історичних дослідженнях. Не всі донаціональні спільноти перетворюються в нації, взагалі, більшість із них, як переконливо доводив Ґелнер, не стає націями. Проте чимало таких спільнот усе ж таки трансформувалися в нації. Як наслідок виникає ширша проблема — тяглості, «континуїтету» в розвиткові націй.

Очевидно, на цьому етапі наших міркувань варто визначитися з термінологією. У цьому відношенні досить цікавий варіант пропонують «етніцисти». Донаціональні спільноти, які перетворюються (або не перетворюються) в нації, представники цього напряму називають «етнічними групами», іноді «етносами». Це дає змогу не вживати термін «нація» стосовно донаціональних спільнот. Але як визначити «етнічну групу»? Які головні складові даного поняття?

Уникаючи нормативного визначення й узагальнюючи підходи різних авторів до проблеми дефініцій, Е. Сміт формулює такі основні ознаки, чи риси, поняття «етнічна група» ⁹⁶:

1. Спільна назва, ім’я, яке ідентифікує та формулює «змістові риси» спільноти.

2. Міф про спільну спадщину, який містить ідею про спільне походження і дає етнічній спільноті почуття уявної спорідненості, за висловом Дональда Горовіца, «великої родини».

3. Спільна історична пам’ять, а точніше, спільні уявлення про спільне минуле (певні події, міфологізовані герої тощо).

4. Один чи більше елементів спільної культури (здебільшого це релігія, звичаї та мова).

5. Почуття належності до «батьківщини», до певної території, не обов’язково пов’язане з фізичною присутністю представників етнічної групи на цій території, символічний зв’язок із «землею предків» (наприклад у діаспорних народів).

6. Почуття спільності (солідарність, компліментарність) частини чи, принаймні, певних груп у етносі.

Цілком очевидно, що ми маємо справу виключно з суб’єктивістською версією «етнічної групи». Зауважимо, що переважна більшість «етнологів» зосереджується саме на суб’єктивістських характеристиках донаціональних спільнот. «Об’єктивні» характеристики етно- і націогенези (кількість населення, економічні ресурси, комунікативні засоби й системи, наявність державної бюрократії тощо), зрозуміло, визнаються як такі, що мають значення, але вони, на думку «етніцистів», не завжди дають нам уявлення про особливі риси й характер національної спільноти, що виникає. Навіть більше, вони постійно змінюються, і ця нестабільність не дає можливості використовувати їх для характеристики процесу трансформації етнічних спільнот у національні.

Про це, стверджує Е. Сміт, ми дізнаємося, коли звертаємося, передусім, до «суб’єктивних» чинників, не таких ефемерних і мінливих, як «колективна воля», настрої чи навіть почуття, а до значно стабільніших культурних атрибутів, таких як історична пам’ять, духовні цінності, міфи і символи (які зберігаються в мистецтві, мові, фольклорі, звичаях і законах спільноти). (Це міркування Е. Сміта, цілком слушне, має вражаючі паралелі з думками мислителів епохи Просвітництва і Романтизму стосовно відмінностей у «характері народів». Мова цих міркувань різна, суть — надзвичайно схожа. Утім, докладніше про це йтиметься у нарисі 7.)

Одним із перших звернув увагу на усталеність, тяглість згаданих суб’єктивних характеристик етнічної групи Дж. Армстронг. Територіальні межі й кордони, зауважує він, можуть змінюватися й змінюються досить часто в історії. Проте деякі межі й «кордони», що існують у людській уяві, набагато стабільніші. «Міф, символ, спосіб спілкування та певний набір норм поведінки, — зазначає він, — є чинниками, які загалом значно життєздатніші, аніж суто матеріальні чинники». Посилаючись на праці лінгвістів та антропологів, Армстронг доводить, що межі етнічної групи визначаються за «принципом вилучення» чи протиставлення. Етнічна група прагне визначати свої межі, внутрішній взаємозв’язок, наголосом не лише на своїх внутрішніх характеристиках, а насамперед, методом вилучення, протиставленням «ми» узагальненому образові «не ми», «інші», «вони».

Наведемо приклад з історичної лінгвістики: терміни на зразок «гой» у єврейській мові, «варвар» у латині чи «німець» у слов’янських мовах формулювалися на цій основі: з поняття «ми» вилучалися всі, хто був «німий» («не ми», «німець»), хто не розумів мову, символи тих, хто належав до «ми» ⁹⁷. Так само формулювалися й інші характеристики «ми» й «вони», зокрема релігійні, побутові тощо. З цього можна зробити такий висновок: «метод вилучення» є однією з визначальних рис формування «етнічної свідомості», і саме він сприяв надзвичайній життєздатності цієї форми самоідентифікації людської особистості та спільнот.

Армстронг заперечує абсолютизацію модерності націй. Процес формування сучасних націй можна зрозуміти лише в контексті значно тривалішого процесу етнічної еволюції, виникнення, занепаду і відродження етносів чи етнічних груп. При цьому він наголошує, що етнічність (етнічну ідентичність) можна вважати скоріше сукупністю різноманітних взаємодій, аніж ядром суспільної організації. Етнічна ідентичність, чи самосвідомість, може змінюватися в багатьох своїх компонентах, проте найстабільнішими залишаються міфи й символи, і саме вони спричиняються згодом до формування національної ідентичності і націй. Разом з тим, очевидно, не можна розглядати етнічну еволюцію як процес, ізольований від інших суспільних чинників. Феномен етнічності, наголошує Армстронг, тісно пов’язаний зі змінами в інших формах організації людських спільнот, зокрема релігійних і класових. «Там, — пише він, — де в реальності межі етнічної ідентичності й релігії збігаються, [етнічні] групи мають такі характеристики: особливі мовні риси, пов’язані з сакральною ідентичністю; високий рівень ендогамії; наявність символізованих «кордонів» групи, які проявляються в архітектурі, способі поведінки та одязі» ⁹⁸.

З іншого боку, соціально-класовий поділ також має безпосереднє відношення до етнічності. В домодерний період функціональні характеристики (очевидно, йдеться про поділ праці) були також і етнічними (наприклад, поділ на кочові і землеробські народи). Проте, зазначає Армстронг, нижчі верстви, особливо в «малорухливих» аграрних суспільствах, не здатні утворювати групу зі стабільною етнічною ідентичністю, оскільки структурі зайнятості (професійній піраміді, за висловом Армстронга) цих верств бракує елітних шарів. А саме елітні верстви мають відповідні комунікативні та ділові якості, потрібні для легітимізації класових та відповідних етнічних бар’єрів ⁹⁹. Отже, в домодерну епоху панують еліти, які здатні формувати й боронити міфи й символи, спільні для суспільства загалом, як це було у християнській та мусульманській цивілізаціях.

Утім, нездатність нижчих верств продукувати власні еліти і відповідним чином формувати спільну етнічну ідентичність є відносною. На певному етапі саморозвитку, під впливом матеріальних чинників можливе виникнення «контр-еліт». Оскільки в нижчих верствах ідентичність зберігається, передусім, у мові і звичаях, ці «контр-еліти» спираються саме на лінгвістичні та етнографічні аргументи у своїх намаганнях подолати монополію попередніх еліт, як це було, зокрема, у Центральній та Східній Європі. «Іншими словами, — зауважує Армстронг, — як тільки піраміда зайнятості стає достатню повною для того, щоб група стала здатною до усвідомлення свого становища у суспільстві, замість неусвідомленої покори маніпуляціям домінантної еліти, виникає передумова формування її етнічної ідентифікації...» ¹⁰⁰. Особливе значення це має для діаспорних народів (Армстронг згадує вірмен та євреїв), для яких наявність розвинених еліт була чи не найголовнішою умовою виживання.

Армстронг вказує на три компоненти етнічності, завдяки яким існування етносів чи етнічних груп простежується протягом досить тривалого часу: символи, міфи і спосіб комунікації (спілкування), характерні для певного етносу. Зрозуміло, що усі ці поняття є конкретизацією значно масштабнішого поняття — «культура» у веберівському його розумінні. Символ, міф та спосіб комунікації тісно пов’язані між собою. Взаємозв’язок усередині етносу можливий завдяки наявності спільних символів, що формулюються, передусім, у знаковій системі, мові. Водночас спільність цих символів підтримується характерним для певного етносу способом спілкування. Зрештою, міф є формою легітимізації етнічних символів та способів комунікації. Символічне спілкування всередині етнічної групи — це не лише безпосередні контакти, це також спілкування, зв’язок у часі, «значною мірою етнічний символічний зв’язок — це зв’язок протягом longe durée, між мертвими і живими» ¹⁰¹. Міфи і символи відіграють надзвичайно важливу роль у формуванні почуття єдності етносу та забезпеченні його спадковості.

Так само трактує процес етно- і націогенези Е. Сміт. Він також наголошує на особливій ролі символів, міфів та «історичної пам’яті» для тривалого існування етносів. Зокрема, велике значення, на його думку, мають міфи про історичне походження етносу (нації), міф про «золотий вік» та міф про обраність (докладніше про це йтиметься у нарисі 5). Крім того, Сміт пропонує два варіанти еволюції етнічної групи в націю.

Існує два види «етнічного ядра», довкола якого відбувається процес націотворення: латеральний (горизонтальний) та демотичний (вертикальний) типи. Латеральний, або аристократичний, тип етносу трансформується в націю шляхом «бюрократичної інкорпорації» підлеглих етносів. Така інкорпорація забезпечується державою, очолюваною панівною етнічною аристократією, якій вдається забезпечити індоктринацію власних етнічних символів, міфів та способів спілкування серед підлеглих етнічних груп.

Сміт наводить три історичних приклади вдалої «бюрократичної інкорпорації», посилаючись на досвід Англії, Франції та Іспанії. «В усіх трьох випадках, — пише він, — нижчі верстви та другорядні території були поступово інкорпоровані державою, основу якої складала провідна етнічна група. Цього вдалося досягти адміністративними й фіскальними заходами та залученням певних верств населення у міждержавну війну, як це було під час англійсько-французьких воєн. Іншими словами, етнос вищого класу спромігся утворити відносно потужний та стабільний адміністративний апарат, здатний визначити і забезпечити існування нової і ширшої культурної ідентичності» ¹⁰².

В Англії формування домінантної етнічної групи відбувалося шляхом змішування норманських завойовників і датчан з англо-саксами (мішані шлюби, мовні запозичення, формування спільної мовної культури тощо). У XIV ст., стверджує Е. Сміт, незважаючи на відсутність чітких державних кордонів, масової освіти, усталених громадянських прав та інших громадянських елементів майбутньої нації, в Англії вже існувала внутрішня етнічна солідарність населення. Англійці мали спільну етнічну назву, спільний міф та історичну пам’ять. Існувало почуття спільності культури, основане на мові та єдиній церковній організації. Зрештою, географічне становище Англії також сприяло зміцненню почуття етнічної єдності. Зрозуміло, що про існування модерної нації у ті часи не йдеться, вона виникла вже за часів Промислової революції ¹⁰³.

Так само відбувалася «бюрократична інкорпорація» у Франції. Уже за часів Меровінгів відбувалося змішування елементів культури франкської еліти з романо-галльською культурою, однак процес інтенсивної інкорпорації розпочався уже за Капетингів. Етнічним ядром, довколо якого розгортався процес формування єдиної етнічної спільноти, була франкська еліта, їй вдалося налагодити ефективну, централізовану систему державного управління в північній і центральній Франції, яка згодом була поширена на інші території. На цій основі відбувалися процеси уніфікації економіки, стандартизації мови та законодавства, завдяки чому в XVII ст. виникли передумови для формування модерної французької нації, вважає Е. Сміт. Проте, як довів Южин Вебер, перетворення «селянина на француза» ще наприкінці XIX ст. було актуальним завданням.

В Іспанії королівства Кастилія та Арагон (і відповідні аристократичні еліти) стали центром тяжіння у формуванні гомогенної етнічної спільноти. Тут процес інкорпорації, який, насамперед, мав виразне релігійне забарвлення, супроводжувався відчуженням груп, які не бажали «інкорпоруватися» й, очевидно, мали власне розвинене почуття етнічної ідентичності, також основане на релігійних нормах (мориски та євреї). Варто зазначити й те, що формування «іспанської» ідентичності не призвело до зникнення інших етнічних ідентичностей, свідченням чого стало відокремлення Португалії, боротьба каталонців за незалежність, існування окремої культурної ідентичності басків, галісійців та андалузців у наші дні. Проте «бюрократична інкорпорація» в Іспанії усе ж таки відбулася, що створило передумови для формування іспанської нації.

Отже, за Смітом, узагальнена картина трансформації «латеральних» аристократичних спільнот у нації постає такою: провідна етнічна група (яка є водночас провідною соціальною групою) формує державу, в межах і засобами якої відбувається процес інкорпорації підлеглих етнічних груп. «Бюрократична інкорпорація» не означає етнічної асиміляції, йдеться про формування нової ідентичності, яка виникає через злиття попередніх і в якій домінують символи, комунікативні засоби, міфи і цінності провідної етнічної групи. Вони реалізуються у спільних звичаях і традиціях, мистецтві й мові, юридичних нормах та інституціях тощо. Усе це створює ґрунт, на якому виникає нація.

Шлях перетворення «демотичних» етнічних груп у нації має інший характер і спрямованість. Держава може лише опосередковано впливати на цей процес, оскільки ці групи є для неї або підлеглими, тобто «етнічно чужими», або вона явно виходить за межі «етнічного ядра», як це було, наприклад, у Росії чи Візантійській імперії (загалом «демотичні» етнічні спільноти є здебільшого суб’єктами імперської влади). В «демотичних» групах культурні міфи, символи й цінності, історична пам’ять передаються не лише з покоління в покоління, а й у просторі, на території, яку займає певна етнічна група, а також між суспільними верствами. Основою, механізмом цього процесу є передусім релігія з відповідним священним текстом, обрядами тощо. Серед православних греків і росіян, коптів та ефіопів, вірменів-григоріанців, євреїв, ірландців-католиків і поляків символи й міфи стосовно обраності та величі предків, ритуальні й священні тексти, в яких ці символи й міфи були відображені, сприяли зміцненню традицій та суспільних зв’язків спільноти ¹⁰⁴.

В ході еволюції таких спільнот у національні виникають складні дилеми: з одного боку, етнорелігійний характер «демотичних» етносів сприяє їхній стабільності. А з іншого — в модерні часи ця стабільність стає перешкодою для трансформації їх у нації. Члени таких спільнот можуть вважати, що вони вже складають націю. Справді, зауважує Сміт, араби та євреї, наприклад, мали всі необхідні етнічні складові нації: спільне ім’я, міфи про походження, історичну пам’ять, релігійну культуру, спільне уявлення про «землю предків» і, зрештою, стабільне почуття етнічної солідарності. В модерні часи це може завадити розвиткові нових форм соціальної мобільності та лояльності, які, власне, й призводять до формування нації та національної держави. До цього додається територіальна «дисперсія»: євреї не мали власної держави і століттями залишалися діаспорним народом, араби були і залишаються роз’єднаними між багатьма арабськими державами, росіяни мали державу, яка формувалася не довкола «етнічного ядра» тощо.

Поштовхом до перетворення «демотичних» етнічних спільнот у національні стає серія революцій — соціально-економічних, політичних і культурних, що відбуваються на початку модерної епохи на Заході. Намагаючись модернізуватися у змаганні із «Заходом», імперські еліти формують власні «раціонально-бюрократичні держави» на зразок західних. Тиск держави разом із соціальними зрушеннями, що їх приносить модернізація, створюють дискомфорт для «демотичних» груп, з яких складаються імперії. До цього додається поширення націоналістичної ідеї, з її наголосом на культурній розмаїтості та народному суверенітеті. За цих умов секуляризована інтелігенція «демотичних» груп перебирає на себе роль «етнічного ядра», довкола якого починається формування ідеї нації. Головне завдання цієї інтелігенції — моральна й політична революція, зміст якої полягає у «відновленні» історичного минулого, історичної пам’яті, «відкритті» народних традицій, іншими словами, — у «пробудженні нації», якщо користуватися націоналістичною термінологією. Інтелігенція створює нову ідеологію, спираючись на старі цінності, норми, традиції, характерні для певної «демотичної» групи. Відбувається «реформулювання» етнічних символів, міфів, історичної пам’яті.

Трансформація «демотичних» етнічних груп у нації, — підсумовує Е. Сміт, — відбувається в таких напрямах:

1. Відбувається перехід від пасивності і пристосування периферійної меншості до стану активності, самоутвердження й політизації спільноти, вироблення спільної політики.

2. Виробляється спільне уявлення про «батьківщину» усієї спільноти, яка ототожнюється з певною, досить чітко визначеною територією.

3. Важливий аспект цього процесу — економічна уніфікація спільноти, яка визначилася територіально, встановлення контролю над ресурсами та економічна автаркія.

4. Перетворення членів етнічної групи на громадян шляхом їхньої політичної мобілізації та забезпечення їм доступу до рівних громадянських, соціальних і політичних прав та обов’язків.

5. Центральною моральною й політичною цінністю стає «народ», маси перетворюються на цей «народ» шляхом прищеплення їм національних цінностей, міфів і пам’яті ¹⁰⁵.

Безперечно, аргументація Армстронга і Сміта є надзвичайно корисною передусім для аналізу націогенези «неісторичних» націй. Вона дає можливість простежити механізм «культурної регенерації» етнічних спільнот, яким не пощастило «у відповідний час і у відповідному місці» створити чи утримати державність. Вона є компромісним варіантом між примордіалістськими і модерністськими версіями націогенези. Разом з тим, варто зауважити, що ідея про прикладні можливості символів, міфів і способів комунікації іноді постає у цих авторів дещо абсолютизованою. Зрештою, може викликати заперечення і культурно-детерміністський підтекст концепцій цих авторів, загалом досить характерний для західної соціології націй і націоналізму.