Діяльність політичних партій в україні в 1917 р

Звістка про Лютневу революцію в Петрограді скоро пробилася в Україну, хоч у пресі не можна було про те писати, аж доки генерал Брусилов дав на те свою згоду. Перед українцями раптово виросла важлива проблема – організувати свою місцеву владу. Але, з огляду на присутність російської царської адміністрації і перебування в Україні великих військових гарнізонів, це не було легкою справою.

14 березня 1917 р. в Києві офіційно проголосили про падіння монархії та встановлення нового уряду. У Києві постав Виконавчий Комітет з 12 осіб, серед них було 5 українців; головою Комітету був барон Ф. Штейнгель, секретарем – А. Ніковський, редактор газети "Нова Рада"; членами були: С. Єфремов, М. Порш та М. Паламарчук. Але негайно в Україні почався і міцний український рух, почалися мітинги, зібрання з промовами, в яких вимагали української школи, української преси тощо. Український рух вимагав створення певного осередку, що об’єднав би всі українські сили. Щоб створити такий осередок, Товариство українських поступовців (ТУП) у березні 1917 р. заснувало Українську Центральну Раду (УЦР). Крім членів ТУПу до ЦР вступили представники різних українських політичних груп та організацій. Головою ЦР було обрано М. Грушевського, на його заступника – В. Науменка.

ЦР негайно розпочала свою діяльність. Вона надіслала привітальні телеграми Голові Тимчасового уряду кн. Г. Львову та міністрові юстиції О. Керенському.

22 березня 1917 р. ЦР звернулася з відозвою "До українського народу", в якій закликала зберігати спокій, вибирати людей на всі посади, збирати гроші в український національний фонд, творити нове, вільне життя.

Україна ожила: засновувалися нові організації – Військова Рада, Центральний Український Кооперативний Комітет, "Просвіта", поновлювалася газета "Нова Рада". На Софійському майдані відбулося грандіозне віче, яке прийняло резолюцію: підтримати Тимчасовий уряд, домагатися широкої автономії та скликання Установчих Зборів.

Одночасно постали Українські Національні Ради – в Петрограді (голова О. Лотоцький) та Москві (голова О. Саліковський), які встановили зносини з ЦР.

Для кращого розуміння подальшого розвитку подій і праці ЦР треба ближче придивитися до політичних партій і осередків, представники яких засідали в Раді. Вони несуть повну відповідальність за всю її діяльність і важливі політичні рішення.

Товариство українських поступовців гартувало в собі людей різних переконань. На з’їзді делегатів з різних околиць України 25 березня 1917 р. вони прийняли назву "Союз українських автономістів–федералістів". Головою був обраний М. Грушевський, а його заступниками – О.Лопоцький та І. Шраг. Як вказує сама назва, ця партія прийняла платформу автономії України у федерації з Москвою. З’їзд вирішив скликати Український національний конгрес. До тимчасового ЦК партії ввійшли: В. Біднов, Д. Дорошенко, С. Єфремов, Ф. Матушевський, А.Ніковський, В. Прокопович та ін. За кілька місяців цей Комітет був змінений. Органом цієї партії, як і ЦР, була "Нова Рада". Згодом "Союз" прийняв назву соціалістів–федералістів.

Українська соціал–демократична партія, що від 1907 р. не проявляла діяльності, тепер скликала з’їзд своїх прихильників до Києва, який проводив В. Винниченко. І цей з’їзд прийняв принцип автономії як найкращу гарантію демократичних і національно–політичних прав народів Росії. Здійснення автономії України було найважливішим завданням цієї партії. Вартий визначення факт, що на з’їзд цієї партії були допущені меншовики, що визнавали автономію України. Крім В. Винниченка, видатнішими лідерами цієї партії були: Д. Антонович, М. Порш, К Мазепа, М. Ткаченко, а особливо С. Петлюра. Органом цієї партії була "Робітнича газета", що її редагував В. Винниченко.

Партія соціалістів–революціонерів була нечисленною і діяла під впливом російських есерів. На своєму з’їзді 4–5 квітня 1917 р. ця партія також висунула домагання національно–територіальної автономії України у федерації з Росією. Делегати намагалися націоналізації землі на зразок російських есерів, які добре знали звичаї російського селянина управляти землею спільно, родинами. Натомість український селянин не любить колективного життя, бо є великим індивідуалістом.

Ця партія перша проголосила: “Поміщицька земля належить селянам без викупу!” І скоро її прихильники організували комітети, що взялися втілювати це гасло в дійсність. Це було причиною великого замішання і анархії по селах, а що найгірше, це відірвало увагу українських селян від праці для творення держави та її закріплення. До цієї партії належали переважно молоді люди, до яких згодом пристав і сам проф. М.Грушевський. На своєму з’їзді в липні 1917 р. Її ЦК обрав своїм головою М. Ковалевського, студента і сина поміщика з Чернігівщини.

Українська селянська спілка вважала себе партією селян, але в дійсності була тільки попутницею соціал–революціонерів, що видавали свій орган "Народна воля". Ця партія організувала сільський пролетаріат, що терором рішав про все на селах, тому середньо–заможні селяни не мали змоги зорганізуватися.

Партії українських соціалістів–самостійників гуртувала військові елементи. Її головою був М. Макаренко, а заступниками І. Луценко та М.Андрієвський. Ця партія голосила кличі: "Земля хліборобам, а заводи робітникам!" На своєму з’їзді домагалися негайного проголошення самостійної Української Народної Республіки.

Українська демократично–хліборобська партія була організована значно пізніше і мала свій центр на Полтавщині. Вона стояла за повну суверенність українського народу і за право приватної власності та проголосила, що щойно обраний Сейм вирішить земельну справу в Україні. Видатними членами цієї партії були М. Боярський, В. Липінський, Л. Климів, І. Корнієнко, М. Макаренко, В. Чигрин, С. Шемет, В. Шкляр та інші.

Українська федеративно–демократична партія була заснована 23 грудня 1917 р. для об’єднання старшого покоління. І ця партія домагалась негайного проголошення самостійності України. Між її членами – засновниками були: А. Десницький, Г. Квятовський, В. Науменко, С.Кишакевич та ін.

Була ще Українська трудова партія, лідером якої був адвокат Ф.Крижанівський, але вона великого значення не мала.

Це більш–менш приблизний образ політичних угрупувань в часи ЦР. Вартим підкреслення є факт, що представники війська перші сильно наполягали, щоб була проголошена самостійність України, але делегати партій вважали таке домагання непотрібним. Таке становище українських соціалістів було на руку російським соціалістам, що не любили й поборювали "український сепаратизм", заявляючи відверто, що якби навіть всеросійські Установчі Збори визнали автономію України, вони готові боротися проти цього; мовляв, непотрібно розділяти пролетарів кордонами.(24)

В ЦР засідали індивідуальні діячі, представники партій та організацій. Всі вони в Європейському розумінні не мали безпосереднього мандату народу говорити від його імені, а без цього не можна було ввести в життя автономію чи схвалити будь–який тривалий закон. І тому на квітень 1917 р. був призначений Всеукраїнський Національний Конгрес. Але треба сказати, що і делегати Конгресу не були представниками народу в повному значенні того слова, бо не були обрані демократично проведеними виборами.

19 квітня 1917 р. з’їхалися до Києва близько 911 делегатів від населення різних міст України, від війська, флоту і т. д. Наради Конгресу тривали три дні. Але конгрес не пішов далі домагання національно–територіальної автономії України. Важливим його рішенням було доручення ЦР організувати в цілому краї Крайові Ради та поволі заводити українську владу на місцях.

Головою нової ЦР був обраний М. Грушевський, заступниками були: С. Єфремов – соц.–федераліст, В. Винниченко – соц.–демократ, отже всі соціалісти. Політичні партії та організації одержали різне число представників, залежно від числа членства. Провідну роль у ЦР відігравали партії соціалістів–федералістів, українських соціал–демократів та есерів. Це були партії соціалістичної орієнтації, розрахованої на віддалену перспективу. Своєю найближчою метою вони ставили досягнення широкої автономії для України у складі Федеративної Росії.

Керівники ЦР використали могутнє патріотичне піднесення мас українського народу, підхопивши їх загальнодемократичні вимоги про скасування будь–яких обмежень щодо української мови, культури, суспільно–політичного життя.

Однак Тимчасовий уряд не поспішав задовольнити вимогу щодо політичної автономії України. В цих умовах ЦР намагалася якомога більше розширити свою соціальну базу, притягнувши на свій бік нові верстви населення. Дуже важливою у цьому відношенні для ЦР виявилась підтримка з боку скликаних у Києві в травні 1917 р. всеукраїнських з’їздів: військового, селянського, робітничого.

Селянський з’їзд відбувався в обстановці дедалі більшого загострення відносин між ЦР і Тимчасовим урядом. Двосторонні переговори М. Грушевського з О. Керенським закінчилися безрезультатно, після чого ЦР обнародувала декларацію до Тимчасового уряду. В ній пропонувалося передати "українське питання" на розгляд міжнародної конфедерації, а до того встановити на Україні владу крайового комісара від ЦР, при Тимчасовому уряді створити міністерство у справах України.

Щоб закріпити за собою й надалі керівництво національним рухом, ЦР 10 червня 1917 р. видала І Універсал, тобто державний документ у формі звернення до населення. У ньому проголошувалося право на автономію України, що свідчило про крах національної політики Тимчасового уряду.

Зрештою, керівництво ЦР, яке в соціальній політиці не мало ніяких розходжень з Тимчасовим урядом, після переговорів з прибулими до Києва в кінці червня 1917 р. міністрами Тимчасового уряду, пішло на поступи в питанні про автономію України у виданому 3 липня 1917 р. ІІ Універсалі.

Таким чином, в період мирного розвитку революції в Україні склався блок сил, що діяли з позицій зміцнення буржуазної влади. Політику Тимчасового уряду в головних її напрямках підтримували партії, що входили до ЦР, в т. ч. і українські соціалістичні партії. Розходились вони з Тимчасовим урядом практично лише в питаннях, пов’язаних з національною перспективою розвитку України. Але яким би важливим не було це розходження, все ж у головному, в найістотнішому питанні – відношенні до основ державного устрою й характеру влади – їхні позиції співпадали. Всі ці партії стояли за еволюційний реформаторський шлях розвитку України і тому вважали недоцільним руйнувати буржуазну державність. Одні з них, а саме – українські радикальні демократи, вважали, що Україна, як і в цілому Росія, ще не дозріла до соціалізму і тому закликала до угоди з буржуазією. Оглядаючись на пройдений шлях і оцінюючи політику українських національних партій, лідер українських соціал–демократів В. Винниченко пізніше визнавав: "Ми в соціальну революцію зовсім не вірили (хоча й говорили в своїх резолюціях слідом за більшовиками гучні слова), ми вірили в непохильність буржуазного ладу, вірили в міцність буржуазних держав, прагнули й собі такої держави "як у людей", отже й шукали признання й підтримки таких солідних фірм, як Германія, Австрія, Англія, Франція, а не якоїсь там дикунської, хаотичної, соціалістичної Великоросії".

Домінуючим у політиці українських соціалістичних партій було питання національного відродження українського народу, що забезпечило їм підтримку мас. Стосовно ж економічної, земельної, воєнної політики, то вона відзначалася половинчатістю і крайньою непослідовністю, що призвело в майбутньому до краху цих партій.

Дрібнобуржуазним партіям, які прагнули вести Україну по капіталістичному шляху розвитку, протистояв революційний пролетаріат, очолюваний більшовицькою партією. Програмою їхньої боротьби стали Квітневі тези В. І. Леніна. В них давався аналіз процесу історичного розвитку Росії після Лютневої революції. Ленін охарактеризував його як період переростання буржуазно–демократичної революції в соціалістичну. В тезах визначалась тактика більшовиків щодо Тимчасового уряду: ніякої підтримки йому! Ленін закликав трудящих до встановлення республіки Рад. У галузі політичної політики в тезах висувалися такі вимоги: націоналізація землі і передача її в розпорядження місцевих Рад; злиття всіх банків країни в єдиний банк, встановлення контролю за його діяльністю; здійснення контролю з боку Рад за суспільним виробництвом і розподілом продуктів.

Першими на Україні обговорили і схвалили Квітневі тези більшовики Донбасу, зокрема Луганської партійної організації. Активно обговорювалися тези також в більшовицьких організаціях Харкова, Катеринослава та інших міст. І хоча деякі керівники місцевих партійних організацій (Г. Пятаков, Є. Бош, Е. Лугановський) висловили свою незгоду з ленінськими тезами, переважна більшість партійних організацій України сприйняли їх як керівництво до дії.

Після липневих подій 1917 р. в країні склалася нова історична обстановка, яка не могла не вплинути на перебіг подій в Україні. Період мирного розвитку революції вичерпав себе. В процесі протиборства сформувався союз суспільних сил, зацікавлених у збереженні існуючих порядків. Серед них була й Центральна Рада. В умовах, які склалися, лише збройна боротьба могла вирішити основне питання революції – питання про владу. На це орієнтував партію VI з’їзд РСДРП, що відбувся у Петрограді 26 липня–3 серпня 1917 р. На ньому були представлені й більшовицькі організації міст та робітничих центрів України: харківська, київська, одеська, луганська, горлівська, полтавська та деякі інші.

Восени 1917 р. країна вступила в загальнонаціональну революційну кризу. Економіка Росії була доведена до катастрофічного стану. У містах почався голод. Восени основна маса солдатів і матросів уже йшла за більшовиками. Настала криза влади. Абсолютно неспроможним виявився Тимчасовий уряд, втрачали свій вплив й дрібнобуржуазні партії.

Перевага революційних сил, які боролися за владу, була зумовлена активною діяльністю більшовиків, а головне тим, що широкі маси переконалися в необхідності докорінних змін у країні. Ці факти забезпечили швидку й безкровну перемогу збройного повстання у Петрограді. Вирішальні події відбулися в ніч з 24 на 25 жовтня 1917 р.

Звістка про жовтневе збройне повстання у Петрограді, про ІІ з’їзд Рад швидко досягла України. Але процес переходу влади до рук робітників і селян в Україні був довготривалим і складним. Він гальмувався не лише органами Тимчасового уряду, що діяли в Україні, а й ЦР, яка підтримувала сили, що вели боротьбу проти Рад.

За соціалістичну революцію встала революційно настроєна частина трудящих, однак переважна більшість народних мас України в той час підтримувала політику партій, які входили до складу ЦР. Тому перехід влади до Рад вдалося здійснити лише в пролетарському Донбасі. В інших районах України події розвивалися драматично. Особливо напружене становище склалося в Києві. Позиція ЦР в цей складний час не відзначалася послідовністю. 25 жовтня 1917 р. під її керівництвом тут було утворено "Крайовий комітет для охорони революції на Україні", до складу якого ввійшли представники військових організацій ЦР, Київської ради робітників і солдатських депутатів та представлених у них партій, у тому числі й більшовицької.

Одержавши повідомлення про повалення Тимчасового уряду, керівництво ЦР змінило свою позицію. Була прийнята резолюція, в якій засуджувалось збройне повстання у Петрограді і заявлялось про недопустимість переходу влади до рук Рад робітничих і солдатських депутатів. Подібне рішення означало повний розрив ЦР з Радами , явне протистояння створеній у Петрограді Раді Народних Комісарів як загальноросійській державній владі.

7 листопада 1917 р. ЦР приймає ІІІ Універсал, де зазначається, що центрального уряду нема, і по державі шириться безвладдя і руїна. Охарактеризувавши подібним чином становище в країні, ЦР проголошувала свою владу на всіх землях, заселених українцями. Була проголошена УНР. Положення ІІІ універсалу ясно свідчили: ЦР зважилася на цей крок, щоб вигородити Україну від більшовицької революції, яка перемогла в центрі країни, не руйнуючи, однак, всі містки між українським і російським народами. Більш того, розуміючи всю привабливість для трудящих мас лозунгів, проголошених у Радянській Росії, вона декларує їх і в ІІІ універсалі. Тут йдеться про землю - селянам, про мир - народам, про 8–годинний робочий день. Але реальне здійснення цих лозунгів відкладалося до Установчих зборів.

Цікаво, що вказані дії ЦР здобули активну підтримку у населення України. Так ,за підсумками виборів до Всеросійських установчих зборів, які відбулися в Україні 10–12 грудня 1917 р., понад 90% голосів здобули представники УПСР та УСДРП. За більшовиків проголосувало біля 10% виборців. Аналогічна ситуація склалася і на Всеукраїнському з’їзді робітничих, селянських і солдатських депутатів, який відбувся 17–19 грудня 1917 р. Делегати з’їзду підтримали ЦР. З 2500 учасників за більшовиків проголосувало тільки 150.

Але серед населення України все частіше стали роздаватися голоси про необхідність скликання Всеукраїнського з’їзду Рад, який за прикладом Радянської Росії передав би владу робітникам і селянам. І з’їзд Рад України повинен був відбутися 4 грудня 1917 р. в Києві. Але на нього ,крім законно обраних делегатів ,прибуло і багато представників ЦР. Тоді делегати з’їзду Рад виказали протест ЦР, покинули ці збори і переїхали до Харкова, де об’єднались з делегатами ІІІ з’їзду Рад Донецького і Криворізького басейнів і проголосили І Всеукраїнський з’їзд Рад, який відкрився 11 грудня 1917 р. З’їзд проголосив Україну Республікою Рад, обрав ЦВК Рад України і об¢явив ЦР скасованою, а всі її закони - недійсними. 15 грудня 1917 р. було створено перший робітничо–селянський уряд України – Народний Секретаріат.

16 грудня 1917 р. Раднарком Радянської Росії проголосив написаний В. І. Леніним "Маніфест до українського народу з ультимативними вимогами до Української влади". Цим документом він визнавав УНР і все, що стосувалося національних прав і національної незалежності українського народу. Саму ж ЦР Раднарком не визнавав і вимагав від неї припинити дезорганізацію фронту, не пропускати контрреволюційні війська на Дон, на допомогу генералу Каледіну, припинити роззброєння червоногвардійців і відданих радянській владі солдатів.

Однак ЦР не виявила серйозного бажання вести переговори і продовжувала підтримувати калединців. 30 грудня 1917 р. Раднарком ухвалив резолюцію, у якій звинувачував ЦР у зриві мирних переговорів і покладав на неї всю відповідальність за розпочату громадянську війну.

Таким чином, за відносно короткий термін часу (від лютого до жовтня 1917 р.) з політичними партіями України відбувалися радикальні зміни. Виникли реальні можливості втілення в життя їх теоретичних програмних установок, вирішення питання про владу та форму майбутнього національно–державного устрою. Такі спроби робили практично всі політичні партії та організації, які діяли в Україні.

Українська ліберальна буржуазія, інші великі власники, радикальна українська інтелігенція представлені в основному партіями соціалістів–федералістів (УПСФ), демократів-хліборобів (УДХП), національного ладу, народної партії захищали інтереси не робітників і селян, тому вони й не досягли успіху.

Самостійні українські національні партії і організації, не зважаючи на свою значну чисельність і популярність у масах, не змогли утримати реальну владу у 1917 р. Орієнтація цих партій на вузько націоналістичні, навіть шовіністичні програмні установки та гасла не здобула підтримки у більшості народу України.

Заключення

Події, звершення та наслідки революції займають чільне місце як в історії Росії в цілому, так і в історії України. Оцінка їх ніколи не була однозначною. І це природно, одже мова йде про долю й саме існування цілих класів, прошарків населення – мільйонів живих і зведених у могилу революцією людей.

Сьогодні, мабуть, справедливо говориться про необхідність відійти від стереотипу про вирішальну роль більшовиків у визвольному русі Росії, а також і в Україні. Але, з іншого боку, картина українського визвольного руху не буде об’єктивною, якщо взагалі не враховувати соціально–класову боротьбу в Україні, а звести визвольний рух тільки до боротьби прогресивної української інтелігенції, українських політичних партій за національну ідею, за здобуття Україною політичної автономії, а потім і державної самостійності.

На початку ХХ ст. в Україні водночас розвивалися два напрямки визвольного руху: національний і соціально–класовий.

Лідери національно–визвольного руху на перший план висували національні інтереси. Ідея інтернаціональної класової солідарності робітників їми не сприймалася в принципі, вона входила в протиріччя з концепцією реалізації національної ідеї. Але лідери національного руху в Україні, більшість радикальних буржуазно–демократичних партій, щоб здобути підтримку з боку українських робітників і селян, включили до своїх програм ідеї соціалізму і на практиці виступали в підтримку революції.

Співробітництво в роки революції двох напрямків визвольного руху в Україні, їх спільні виступи проти Російського уряду призвели до суттєвих завоювань в політичній, соціально–економічній і національній сферах.

Останнім часом історики й публіцисти піддають критичному аналізу революційні події 1917 р. Сьогодні відкриваються архіви, стають відомими широкому колу читачів та науковому загалу вилучені ще донедавна з наукового обігу праці зарубіжних радянологів, повертаються на бібліотечні полиці дослідження й мемуари безпідставно репресованих вчених, політичних діячів, а також відвертих противників революції. Це здоровий і плідний процес, який має сприяти визначенню дійсного характеру подій, що передували революції, ходу самого процесу революційного творення, участі в ньому партій, організацій, окремих осіб – героїв і антигероїв тих буремних часів.

Урахування всіх цих факторів дозволить по–новому висвітити перебіг подій революції на Україні, дати об’єктивну характеристику її рушійних сил, участі в ній широких трудових мас і тих, хто їм протистояв, довести ту неспростовану істину, що партії національного спрямування й сили, які їх підтримували, були продуктом саме революційного творення.

[1]Рибалка І. Історія України. Частина 2: Від початку ХІХ ст. до лютого 1917р.- Харків, 1997 .– С. 304.

2Программные документы политических партий и организаций. Хрестоматия для изучающих политическую историю ХХ в. – М., 1990.-Ч. 1. – С. 3

3Наумов С. Братство тарасівців // Укр. істор. Журнал – 1999 - №5 – С.38

4Наумов С. Братство тарасівців // Укр. істор. Журнал – 1999 - №5 – С.41

5Гунчак Т. Україна:перша половина ХХст: Нариси політичної історії. – К.:, 1993 – С. 14

6Гунчак Т. Україна:перша половина ХХст: Нариси політичної історії. – К.:, 1993 – С. 14

7Гунчак Т. Україна:перша половина ХХст: Нариси політичної історії. – К.:, 1993 – С. 15

8Наумов С. Братство тарасівців// Укр.іст. журн.- 1999. - № 6. – С.55

9Самостійна Україна: Збірник програм українських політичних партій ХХ ст. – Тернопіль. – 1991-С.8-9

10Самарцев І. Чорносотенці на Україні (1905-1917 рр.) // Український історичний журнал, 1992 - №1 – С.91.

11Програма Української демократично-радикальної партії // Самостійна Україна: Збірник програм українських політичних партій початку XX ст.- Тернопіль, 1991. – С. 62.

12Там же. - С.64.

13Там же. - С.62

14Там же. - С.65

15Там же, - С.66

16Програма Української Народної Партії// Самостійна Україна: збірник програм українських політичних партій початку XX ст. – С.20

17Там же.

18Там же.

19Там же.

20Там же, - С.21

21Самарцев І.Г. Чорносотенці на Україні (1905-1917 рр.) // Укр. істор. журнал. – 1992. – № 1. – С.91.

22Степанов Программы черносотенных организаций (1905-1907 гг.) // Непролетарские партии России в трех революциях. – М.: Наука, 1989. – С.109.

23Рибалка І.К. Історія України. Частина 2.: Від початку ХІХ ст. до лютого 1917 р. – Харків. – Основа, 1997. – С. 442.

24Нагаєвський І. Історія української держави двадцятого століття. – К., 1994. – С. 73-74.

Література

1. Басманов М. И., Гусев К. В., Полушкина В. Н. Сотрудничество и борьба. Из опыта отношений КПСС с непролетарскими и некоммунистическими партиями. – М.: Политиздат, 1988. –382 с.

2. Беспалов Н. Е., Масальский В. И., Пономаренко Г. Я. Политические партии России и Украины: краткий исторический справочник. – Донецк: ДонГУ, 1991. – 230 с.

3. Винниченко В. Відродження нації. – Київ: Відень, 1920. – Ч.1. – 348 с., Ч.2 – 328 с. (репринтне видання).

4. Грушевський М. Хто такі українці і чого вони хочуть. – К.: Знання, 1991. – 240 с.

5. Гунчак Т. Україна: перша половина ХХ століття: Нариси політичної історії. – К.: Либідь, 1993. – 288 с.

6. Дорошенко Д. І. Нарис історії України. – Львів: Світ, 1991. – 576 с.

7. Історія України: Курс лекцій: У 2 кн. Кн. 2 – ХХ століття: Навч. посібник /Мельник Л.Г., Верстюк В. Ф., Демченко М. В. та ін. – К.: Либідь, 1992. – 464 с.

8. Кондуфор Ю. Ю. Революційні події 1917 р. на Україні: пошук альтернативи // Укр. істор. журн. – 1990. – № 11. – С. 10–20.

9. Курс лекций по истории Украины / Носков В. Н. и др. – Донецк: ЕАИ–пресс, 1994. – 416 с.

10. Кульчицький С. В. Центральна Рада. Утворення УНР // Укр. істор. журн. – 1992. – № 5. – С. 71–88.

11. Крип’якевич І. П. Історія України. – Львів: Світ, 1990. – 520 с.

12. Левенець Ю.А. Ліворадикальні партії в Україні напередодні жовтневого перевороту // Укр. істор. журн. – 1992. – № 11. – С. 23–32.

13. Нагаєвський І. Історія Української держави ХХ століття. – К.: Укр. письменник, 1994. – 413 с.

14. Наумов С. Братство тарасівців //Укр. істор. журнал. – 1999. - № 5. - С. 38-55.

15. Полонська–Василенко Н. Історія України: Т. 2. Від середини ХVII ст. до 1923 р. – К.: Либідь, 1995. – 608 с.

16. Программные документы политических партий и организаций: Хрестоматия для изучающих политическую историю ХХ века. – М., 1990. – Ч.1.

17. Рибалка І. К. Історія України. Ч. 2. Від початку ХІХ ст. до лютого 1917 року. – Харків: Основа, 1997. – 480 с.

18. Самарцев І. Г. Чорносотенці на Україні (1905–1917 рр.) // Укр. істор. журн. – 1992. – № 1. – С. 90–98.

19. Самостійна Україна: Збірник програм українських політичних партій ХХ ст. – Тернопіль., 1991.

20. Степанов В. Программы черносотенных организаций ( 1905-1907 гг.) // Непролетарские партии России в трех революциях. – М.: Наука, 1989.

Зміст

Вступ…………………………………………………………………………………3

Розділ І. Політичні партії в Україні на початку ХХ ст…………………………...5

1. Політизація робітничого та селянського руху в Україні. Створен- ня загальноросійських партій…………………………………………..5

2. Створення політичних партій в Західній Україні. …………………..12

3. Політизація українського національного руху та створення україн- ських партій в Наддніпрянській Україні……………………………..15

Розділ ІІ. Діяльність політичних партій в Україні в роки першої буржуазно- демократичної революції 1905-1907 рр…………………………………………..23

Розділ ІІІ.. Політичні партії в Україні між двома буржуазно-демократични- ми революціями (1907-1917 рр.)………………………………………………….36

1. Політичні партії в Україні в роки реакції та нового революційного піднесення (1907-1914 рр.)……………………………………………36

2. Політичні партії та організації на західноукраїнських землях у 1907-1914 рр……………………………………………………………50

3. Політичні партії та організації в Україні в умовах І світової війни...59

Розділ ІУ. Діяльність політичних партій в Україні в 1917 р……………………68

Заключення…………………………………………………………………………79

Література…………………………………………………………………………..82

Політичні партії в Україні

( 1900-1917 рр. )

Навчальний посібник з курсу

“Історія України”

для студентів всіх спеціальностей

Укладачі: Алексєєв Сергій Васильович

Ляшенко Євгенія Петрівна

Редактор: Єрьоміна Наталія Володимирівна

29/2000 Підп. до друку Формат 60*84 1/16

Офсетний друк. Ум. друк. арк. Обл. вид. арк.

Тираж прим.

ДДМА. 84313, м. Краматорськ, вул. Шкадінова, 72.

Наши рекомендации