Розділ ііі суспільно-політичний лад і право україни 7 страница

За ініціативою Київського генерал-губернатора Д.Бібікова було створено спеціальну комісію, яка протягом 1840—-1844 років виключила із стану дворян 64 000 дрібної шляхти, яка не змогла доказати свої .права на дворянство, і вони були приписані до селян та міщан. Землі, які були конфісковані у польської шляхти після повстання 1830 p., стали власністю селян і, таким чином, значна їх кількість звільнилася з кріпац­тва. Необхідно зазначити, що видані наступником Бібікова князем Васильчиковим «доповнення» до «Інвентарних пра­вил» паралізували їх дію і фактично селяни-кріпаки знову були віддані під повну владу поміщика. Тому селяни втікали від поміщиків, відмовлялися виконувати панщину, повста­вали. Протягом 1826—1854 років в Україні відбулося 126 се­лянських повстань. Найбільше з повстань відбувалося в роки Кримської війни (1853—1856 pp.). Селянські повстання про­буджують українську інтелігенцію, в середовищі якої проявляється інтерес до історії свого народу. З'являються наукові праці з історії, етнографічні праці, збірки народних пісень, переказів, казок.

Зміни, що відбувшійся в суспільно-політичному житті Ук­раїни, а також об'єднання більшості українських земель в складі Російської імперії вимагали систематизації права. Царизм хотів також уніфікувати правову систему на всій те­риторії імперії, тобто поширити на Україну загальноімперське законодавство.

Офіційним приводом для проведення систематизації пра­ва в Україні було те, що почали проводити кодифікацію права в Росії.

Систематизація права на Україні проводилася по регіонах. Групу правників Правобережної України очолював А. Пов­станський, Лівобережної — Ф.Давидович. Загальне керів­ництво здійснював граф П.Завадовський.

Результатом робіт комісій було «Зібрання цивільних за­конів, що діють в Малоросії», відоме під назвою «Зібрання малоросійських прав 1807 p.», «Звід місцевих законів губерній і областей, приєднаних від Польщі» та переклад на російсь­ку мову Литовського статуту.

Джерелом «Зібрання малоросійських прав 1807 р.» були Литовський статут (515 посилань), «Зерцало Саксонів» (457 посилань), право Хелмінське (224 посилання), Магдебурзь­ке право (58 посилань) та «Порядок прав цивільних» (1 по­силання).

Зібрання складалось із трьох частин, викладених у п'яти книжках. Кожна частина була поділена на розділи, а ос­танні — на параграфи.

У Зібранні було систематизовано правові норми, що ви­значали основні риси цивільного, сімейно-шлюбного права та права спадщини.

«Зібрання малоросійських прав 1807 р.» було першим про­ектом цивільного кодексу України. У окремих розділах Зібрання знайшли своє відображення цивільно-правові нор­ми, що є характерними для буржуазного суспільства. Це, зокрема стосується права власності, права зобов'язань, ви­значення правоздатності та дієздатності. Це й вирішило його долю. Зібрання не було затверджено.

Переклад Литовського статуту здійснювався під керівниц­твом А.Повстанського з тексту польського видання 1786 р. Опубліковано було статут у 1811 р. На кожному аркуші на лівому боці подавався текст статуту на польській мові, а на правому — у перекладі на російську мову. Проте було зроб­лено багато перекладацьких огріхів.

Статут вміщував норми матеріального і процесуального права, які фактично діяли на Україні доки на її територію не було поширено російське законодавство. Але навіть після того місцеві норми права допускалися у тих випадках, коли вони посідали другорядне, підпорядковане по відношенню до російського законодавства становище.

У 1826 р. було створено «Комиссию составления законов», яку було введено до імператорської канцелярії і яка мала займатися кодифікаційною роботою. Було складено «Повне зібрання законів Російської імперії» та «Звід законів Ро­сійської імперії». Група під керівництвом Ї.Давидовича підго­тувала «Звід місцевих законів західних губерній» (1837 p.).

Зміст Зводу показує, що його автори прагнули широко використовувати норми російського права, як головного джерела, а місцеве право вони прагнули підпорядкувати імперському законодавству, щоб воно регулювало лише кон­кретні взаємовідносини у межах загальних вимог основних законів.

Звід складається з вступу, трьох частин та додатків. Части­ни складаються із законів про стани, законів цивільних, за­конів про судові обряди та судочинство, У цілому Звід дає досліднику можливість визначити основні риси матеріаль­ного і процесуального цивільного права та його відмінності від системи російського права, а також відтворити цивіль­но-правові відносини на Правобережній Україні у першій половині XIX ст. Звід не набув юридичної сили джерела права.

На початку 40-х років XIX ст. на територію Правобереж­ної України було поширено дію суто російського законо­давства. Загальноімперське цивільне право діяло і на півдні України. У десятий том «Зводу законів Російської імперії», який було опубліковано у 1842 p., було включено деякі нор­ми «Зводу місцевих законів західних губерній». Ці норми могли діяти лише у двох губерніях України: Полтавській та Чернігівській. Отже, на початку 40-х pp. на Україні остаточ­но закріплюється російське законодавство.

У відповідності із російським законодавством не існувало обмежень у праві дворян розпоряджатися нерухомою влас­ністю. У той же час, ще у 1828 р. козаки втратили право розпоряджатися земельною власністю. Як уже зазначалося, за «Інвентарними правилами» селяни мали право успадко­вувати земельні володіння.

Шлюб брали на основі усного або письмового договору. Крім освячення шлюбу у церкві, фактично існував і цивіль­ний шлюб.

«Уложення про покарання кримінальне і виправне» 1845 р. стало в Україні, так само як і в Росії, основним джерелом кримінального права. Під злочином розумілася дія, що по­лягає у посяганні на верховну владу «та встановлених нею властей, або ж на право і безпеку суспільства чи приватних осіб». Злочини поділялися на тяжкі, просто злочини та про­ступки. Відповідальність наступала як за злочинні дії, вчи­нені з умислом, так і з-за необережності. Система покарань була урізноманітнена. Покарання були дуже жорстокими і переслідували за мету залякування.

На всій території України діяли загальноросійські джерела процесуального законодавства. Судове слідство було відсутнім, свідки та експерти не викликалися до суду. Пану­вала система формальних доказів. Підозрюваний по суті спра­ви був об'єктом, а не суб'єктом процесу.

Веденням слідства і виконанням вироків займалася пол­іція, вона ж була і судовим органом при розгляді незначних кримінальних справ. Поміщики мали право чинити суд і розправу над своїми селянами.

Крах, якого зазнала Росія у Кримській війні (Ї853—1856 pp.), був і крахом феодально-кріпосницької суспільно-політич­ної системи. Ще у 1856 р. Олександр II офіційно заявив, що кріпацтво краще скасувати «зверху, ніж дочекатися, коли воно почне скасовуватися знизу». Наприкінці 1856 р. було створено таємний комітет, який мав підготувати скасування кріпацтва «повільно, без крутих і різких поворотів, за ре­тельно й дбайливо підготовленим планом».

19 лютого 1861 р. Державна рада Росії оголосила маніфест царя про скасування кріпацтва. Селяни протягом двох років залишалися «тимчасово зобов'язаними» і тільки потім одер­жували волю.

За реформою селянин ставав особисто вільним, він одер­жував у власність присадибний земельний наділ, але польо­ву орну землю він мав викупити. Викуп землі розтягувався на 20 років, і тільки після цього строку селяни мали стати власниками землі. Необхідно зазначити, що вартість землі поміщики дуже завищили, і селяни на Україні заплатили за землю удвічі більше, ніж була її реальна ціна.

У результаті земельної реформи кількість землі, що була у володінні селян України, різко зменшилася. Якщо, наприк­лад, середній душовий наділ до реформи у Київській гу­бернії становив 6,6 десятини, Подільській — 5,5, Катери­нославській — 2,8, то після проведення земельної реформи він зменшився до 2,5, 2,4, 2,0 десятин відповідно у вказаних губерніях.

Нібито особисто вільних селян після реформи було по­ставлено під особливу опіку адміністрації, так званих «ми­рових посередників», яких губернатор призначав із місце­вих поміщиків. Селяни не мали права вільного пересуван­ня, бо воно було пов'язане з волею сільської громади, до якої вони належали. Суть в тому, що податі держава накла­дала не на селянина, а на громаду, і остання розподіляла їх серед членів громади у відповідності з кількістю душ та стат­ками. Тому коли громада давала дозвіл на відхід селянина, то він змушений був платити податі у громаді, а значить він мав регулярно поновлювати право на дозвіл працювати поза межами громадського господарства. Не скасовано було і принизливе покарання селян різками. Спеціальний комітет його імператорської величності канцелярії висловився за збереження тілесного покарання селян до збудування необ­хідної кількості в'язниць.

Збереження численних кріпосницьких пережитків викли­кало величезне незадоволення селян. У середовищі інтелі­генції України зароджується так званий рух народників на захист селян. Інтелігенція прагнула піднести освіту серед селянства, зробити колишніх кріпаків свідомими громадянами. Вся увага інтелігенції була спрямована на заснування шкіл та публікацію підручників. Створювалися недільні школи для дорослих. Студенти, кидаючи навчання, ішли працювати на село вчителями. Це було так зване ходіння в народ, яке набуло широкого розмаху.

Національний характер українського народництва насто­рожив не тільки царський уряд, але й так званих російських лібералів. Почалися напади на українську мову, культуру. Деякі російські «ліберали» доводили, що українці не є наро­дом, що вони є всього-навсього спольщеними росіянами. Показовим у цьому відношенні був виступ відомого мос­ковського публіциста М.Н.Каткова. Говорячи у 1863 р. про українську культуру, він писав: «...Года два или три тому назад вдруг разыгралось украинофильство. Оно пошло па­раллельно со всеми другими отрицательными направления­ми, которые вдруг овладели нашей литературой, нашей мо­лодежью, нашим прогрессивным чиновничеством и разны­ми бродячими элементами нашего общества... Польские публицисты с бесстыдной наглостью начали доказывать Ев­ропе, что русская народность есть призрак, что Юго-Запад­ная Русь ничего не имеет общего с остальным русским на­родом, и что она по своим племенным особенностям гораз­до более тяготеет к Польше. На это грубейшее искажение истории наша литература, к стыду своему, отозвалась тем же учением о каких-то двух русских народностях и двух рус­ских языках. Возмутительный и нелепый софизм! Как-будто возможны две французские народности и два французких языка...

Украина никогда не имела особой истории, никогда не была особым государством; украинский народ есть чистый русский народ, коренной русский народ, существенная часть русского народа, без которой он не может оставаться тем, чем он есть... Малороссийского языка никогда не было и, несмотря на все усилия украинофилов, до сих пор не суще­ствует...

Общепринятый русский язык не есть какой-нибудь мест­ный, или, как говорят, великорусский язык. Можно с пол­ной очевидностью доказать, что этот язык не племенной, а исторический, и что в его образовании столько же участвовала северная Русь, сколько и южная, и последняя даже бо­лее. Всякое усилие поднять и развить местное наречие в ущерб существующему общенародному историческому язы­ку не может иметь другой логической цели, кроме растор­жения народного единства...»

Слідом за газетними нападами московських публіцистів, послідували на українців урядові репресії. Створені українські «громади», що займалися просвітницькою діяльністю серед населення, було ліквідовано, а їх членів заарештовано, а потім заслано у північні губернії Росії. Вершиною репресій став циркуляр міністра внутрішніх справ П.Валуєва 1863 p., яким було заборонено публікувати популярні книжки українсь­кою мовою. Приводом для заборони була неспроможність Київського цензурного комітету проводити цензурування книг на українській мові. У циркулярі зокрема вказувалося, що «обучение во всех без изъятия училищах производится на общерусском языке, и употребление в училищах мало­российского языка нигде не допущено; самый вопрос о пользе и возможности употребления в школах этого наре­чия не только не решен, но даже возбуждение этого вопроса принято большинством малороссиян с негодованием, часто высказывающимся в печати. Они весьма основательно до­казывают, что никакого особенного малороссийского языка не было, нет и быть не может и что наречие их, употребля­емое простолюдием, есть тот же русский язык, только ис­порченный влиянием на него Польши; что общерусский язык так же понятен для малороссов, как и для великороссиян и даже гораздо понятнее, чем теперь сочиняемый для них, так называемый украинский язык...

Принимая во внимание, с одной стороны, настоящее тре­вожное положение общества, волнуемого политическими событиями, ас другой стороны, имея в виду, что вопрос об обучении грамотности на местных наречиях не получил еще окончательного разрешения в законодательном порядке, министр внутренних дел признал необходимым, впредь до соглашения с министром народного просвещения, обер-про­курором св. Синода и шефом жандармов относительно пе­чатанья книг на малороссийском языке, сделать по цензур­ному ведомству распоряжения, чтобы к печати дозволялись только такие произведения на этом языке, которые принад­лежат к области изящной литературы; пропуском же книг на малороссийском языке как духовного содержания, так и вообще назначаемых для первоначального чтения народа приостановиться...»

Циркуляр Валуева був величезним ударом по національ­но-культурному життю українського народу. Боячись реакції, чимало українців відійшли від народницького руху, почали приховувати свої національні симпатії, дехто перекинувся на бік реакційних сил. доказуючи, що українці не мають потреби у своїй мові, школах, що можна цілком задоволь­нитися російською культурою. Це були так звані москвофі­ли.

Проте значна частина інтелігенції продовжувала займати­ся культурницькою діяльністю, що знайшло прояв у ство­ренні товариства «Стара Громада», яку очолював професор Київського університету В.Антонович. Членами «Старої Гро­мади» були такі видатні діячі української науки і культури, як М.Драгоманов, М.Зібер, О.Кістяківський, Т.Рильський, М.Лисенко, М.Старицький та інші. Подібні громади вини­кають в Одесі, Полтаві, Чернігові, Харкові.

У 1874 р. виникає «Південно-західний відділ Російського географічного товариства», члени якого почали інтенсивно займатися вивченням історії України, мови, етнографії, еко­номіки. Наслідком їх праці була публікація серії капіталь­них видань, що характеризувалися солідністю і глибиною наукового дослідження. Царизм відповів на все це репресія­ми. Зокрема, у 1875 р. з Київського університету було звільне­но М.Драгоманова. Було піддано індивідушіьним репресіям й інших членів «Географічного товариства». Вершиною цих репресій стала заборона указом від 1876 р. друкувати украї­нською мовою не тільки книжки, але й нотні тексти, стави­ти українські театральні вистави та прилюдно співати ук­раїнські пісні. Цей указ припинив жвавий культурно-націо­нальний розвиток життя українського суспільства. З Украї­ни почалася політична еміграція за кордон, де виникають українські політичні центри. Культурно-політичний рух пе­реміщується з Східної України на Західну і його центром стає Галичина.

Паралельно з культурницьким рухом розвивався в Україні і революційний, який базувався на невдалому звільненні селян з кріпацтва. Багато селян ішли працювати в міста і ставали фабрично-заводськими робітниками.

Промисловість України протягом XIX ст. розвивалася швидкими темпами. Якщо до 30-х років XIX ст. панівною формою виробництва була поміщицька мануфактура, на якій використовувалася праця кріпаків, то у наступні роки відбу­вається поступова заміна ручної праці машинною, мануфак­тури перетворюються на фабрики, кріпацька робоча сила замінюється вільнонайманою. У другій половині XIX ст. про­мислове зростання прискорюється у зв'язку з розвитком за­лізничного та пароплавного будівництва.

Розвиток промисловості призвів до появи нового класу — класу робітників. Робітники промислових центрів рекруту­валися головним чином з українських селян. За даними пе­репису 1897 р. українці становили 75% усіх робітників. Соц­іальне становище їх було досить складним, оскільки не було внормовано години праці, заробітну платню. Підприємці накладали на робітників великі штрафи за псування інстру­ментів, за порушення трудової дисципліни. Робітники зму­шені були купляти продукти харчування тільки у лавці влас­ника підприємства. Широко застосовувалася праця жінок та підлітків.

Зрушення у правовому становищі робітників сталися у 80-х— 90-х pp., коли уряд почав запроваджувати фабрично-завод­ське законодавство. Законами 1886 і 1897 р. регулювалися відносини між робітниками та підприємцями. Зокрема, ними встановлювалось, що штрафи, які стягувалися з робітників, мали йти не на користь фабриканта, а на користь тих же робітників. Законами регулювалася тривалість трудового дня, заборонялося використання жіночої та підліткової робочої сили на підземних роботах та у нічну зміну.

Характерною ознакою колоніального становища України був тісний зв'язок її економіки з економікою Росії та засил­ля в українській промисловості іноземного капіталу. Це особ­ливо стосується машинобудівної та залізорудної промисло­вості. Тому і клас буржуазії, який формувався в Україні, скла­дався головним чином з представників чужоземців. Великими капіталістами були росіяни Дегтярьов, графи Бобринські, кн.Юсупов, Пастухов, євреї — Бродський, Гальперін, Марголін, поляки — графи Понятовський, Браницькі, князь Радзивіл, англієць Юз та інші. З'явилися і з українців великі власники цукроварень — Харитоненки, Терещенки.

Розвиток промисловості впливав на структурні зміни в класі буржуазії. Промисловий переворот призвів до концентрації великих промислових підприємств та крупного капіталу в руках великої буржуазії, яка була у кількісному відношенні нечисленною. Основну масу класу буржуазії становила дрібна буржуазія, яка досить часто розорялася і поповнювала ряди робітничого класу. До класу буржуазії відносилися і деякі представники інтелігенції, зокрема лікарі, адвокати, землеміри.

Буржуазія України користувалася однаковими з буржуа­зією Росії правами, зокрема у створенні підприємств, това­риств, отриманні кредитів тощо. Буржуазія користувалася правом створення організацій для обговорення та добуван­ня своїх інтересів. Однією із таких організацій, що об'єдну­вала буржуазію Донбасу, був з'їзд гірничопромисловців. Але у політичному відношенні буржуазія залишалася безправ­ною. Царський уряд і після реформи 1861 р. продовжував проводити політику насамперед в інтересах старого панів­ного стану населення — дворянства.

Після селянської реформи дворянство розкололося на дві групи: те, яке почало вести своє господарство на капіталі­стичній основі, і те, що базувало його на відробітній основі. Обидві групи базували своє панівне становище на привілей­ованому феодальному землеволодінні. Дворянство було най­більшим продавцем землі.

Царський уряд закріпляв за дворянами особливі права і привілеї. У післяреформовий період дворяни одержали від уряду компенсацію за втрачену дармову силу кріпаків; для них було встановлено пільги та премії за реалізацію про­дукції сільського господарства; вони користувалися правом одержання кредитів від державного Дворянського банку та приватних земельних банків. Дворяни України були прирівнені до дворян Росії.

Дворяни посідали панівне становище у місцевому самоуп­равлінні. Судово-адміністративна влада на місцях концентрувалася в руках земського начальника, який за законом від 1889 р. призначався тільки з потомственних дворян. Для дворянських дітей було розширено мережу навчальних зак­ладів. У цілому дворянство залишалося панівним станом не із-за його економічного становища, а тому що зберігалися феодальні пережитки.

Якщо панівні верстви українського суспільства — буржуа­зія та дворянство були головним чином чужоземного поход­ження або ж русифікованими українцями, то духовенство протягом XIX ст. залишалося в своїй масі суто українським.

Українське духовенство весь час зазнавало утисків з боку російського самодержавства. Особливо потерпало від цього духовенство Правобережної України. Ще у 1736 р. в Україні було проведено секуляризацію церковних земель, що було тяжким ударом для церкви, оскільки з прибутків від монас­тирських володінь поступали кошти на утримання шкіл, дру­карень. Великі монастирі було взято на державне утриман­ня, а менші закрито.

Після першого 1772 р. поділу Польщі на українських зем­лях, що відійшли до Росії, було закрито 800 уніатських цер­ков і поставлено вимогу, щоб усі уніати перейшли в право­слав'я. Після третього розподілу Польщі на українських зем­лях до православ'я перейшло 2 300 церков. Але українська православна церква не мала підтримки з боку царського уря­ду. Від політики російського уряду потерпали як православні, так і-уніати. Політику притіснення уніатської церкви було Осилено у XIX ст. Зокрема у 1831 р. Почаївський монастир було передано від уніатів православним. Багато ченців було ув'язнено та заслано до Сибіру. У 1839 р. було проголошено про з'єднання уніатів з православними і тим самим остаточ­но було ліквідовано уніатську церкву на всій Правобережній Україні.

Стосовно ж української православної церкви, то почина­ючи з XVIII ст., царський уряд та Синод проводили політи­ку русифікації. Українська церква була включена до Всеро­сійської православної церкви. Київську митрополію весь час посідали росіяни, так само як і всі єпископські кафедри очо­лювали призначувані Синодом вихідці з Росії. В духовних школах-бурсах та духовних семінаріях викладали російські вчителі. Духовні консисторії комплектувалися також росія­нами; консисторії ж з середини XIX ст. почали призначати священиків, які теж були у більшості випадків росіянами. Проте практично по парафіях залишалися династії свяще­ників, тобто сан священика передавався синові, онукові і навіть зятеві. Синод забороняв проповіді українською мо­вою. Ведучи боротьбу з проявами української національної самобутності, було заборонено будівництво церков та ма­лювання ікон в українському стилі, дотримання обрядів ук­раїнського богослужіння, які відрізняли його від московсь­кого.

Русифікація Української церкви відштовхнула від неї значну кількість прихожан, і вони почали входити до різних релі­гійних сект.

Не дивлячись на інтенсивну русифікацію, духовні школи, семінарії та Київська духовна академія були осередками відродження українського духовного життя. В духовних уч­бових закладах виникали гуртки, де студенти вивчали украї­нську історію, літературу, етнографію. З сімей українського духовенства вийшло багато вчених та літераторів. На украї­нську мову було перекладено Біблію та Євангеліє, але вони не дійшли до народу через заборону друкувати книжки ук­раїнською мовою і взагалі користуватися нею у літературі, театрі, музиці та ін.

Протягом XIX ст. політичний устрій українських земель, залишався незмінним. Існував старий адміністративно-те­риторіальний поділ.

Вищим представником верховної влади в Київській, Во­линській та Подільській губерніях був Київський генерал-губернатор, який одночасно був і командувачем військами. При генерал-губернаторові існувала канцелярія, через яку він зносився з підпорядкованими йому губернаторами. Ге­нерал-губернатор відав питаннями загального добробуту та внутрішньої безпеки. Він мав право на всій підпорядкованій йому території або на якійсь її частині оголошувати надзви­чайний стан. У такому випадку він мав право видавати по­станови, створювати особливі військово-поліцейські коман­ди, звільняти з посад службовців усіх відомств, призупиняти публікацію періодичних видань, закривати навчальні заклади. Винуватих у невиконанні його постанов він міг кинути до в'язниці на строк до трьох місяців або ж оштрафувати на суму до трьох тисяч карбованців.

Вищу адміністративну владу в губернії здійснював губерна­тор. Протягом усього XIX ст. постійно розширювались його карально-поліцейські функції. У другій половині XIX ст. гу­бернатор одержав право ревізувати усі цивільні установи, незалежно від їх відомчого підпорядкування, вимагати ви­конання своїх постанов від усіх службовців губернії, припи­няти діяльність різних організацій та товариств. Губернатор також мав право вводити режим посиленої охорони на підпо­рядкованій йому території. У цьому випадку він мав право висилати підозрілих осіб за межі губернії, заборонити про­ведення зборів, призупиняти видавництво періодичної пре­си. Тих, хто не виконував його постанов, він мав право за­арештувати на строк до трьох місяців або оштрафувати на суму до 500 крб. Губернатор призначав усіх поліцейських чиновників і здійснював керівництво поліцією.

В Україні губернії поділялися на повіти. Всього в Україні їх нараховувалося 85. На чолі повіту стояв справник, якого призначав губернатор. Він очолював повітове поліцейське управління.

Особливе місце в адміністративному апараті посідали земські дільничі начальники, які призначалися губернато­ром і затверджувалися Міністром внутрішніх справ. У відпо­відності із законом 1889 р. посаду земського начальника міг посісти дворянин з вищою освітою, що мав земельну власність у даному повіті.

Земський начальник мав право здійснювати нагляд за всіма органами селянського самоврядування та звільняти з поса­ди волосних і сільських писарів. Він затверджував членів волосного суду, а також міг переглянути його рішення. Зем­ський начальник за невиконання його вимог міг заарешту­вати осіб селянського самоврядування на строк до семи днів або оштрафувати на суму до 5 крб.

Повіти ділилися на волості, а волості складалися із сіл. У волостях і селах існували органи місцевого самоврядування. У селах таким органом була сходка (збори) дорослих членів гро­мади, а у волостях — збори представників сільських громад.

У місцевому державному апараті визначну роль відіграва­ли органи поліції. У відповідності з Положенням про зем­ську поліцію від 1837 р. створювалася поліція у повіті в особі земського суду і у місті — в особі міської управи. Окрім суто поліцейських обов'язків поліція виконувала слідчі, судові і навіть господарські функції.

У відповідності з царським указом від 1862 р. у кожному повіті створювалося поліцейське управління на чолі з справ­ником. Разом з помічником та членами-засідателями вони складали загальне присутственне управління. Повіт складався з станів на чолі з приставом, що призначався губернатором; дільниць (сотень) на чолі з соцьким, що обирався населен­ням; селищ на чолі з десяцьким, який теж обирався насе­ленням. Останні дві посадові особи не одержували за вико­нання своїх обов'язків плату.

В містах існували поліцейські управління на чолі з по­ліцмейстерами, які призначалися губернаторами, а у вели­ких містах — градоначальниками. Міському поліцейсько­му управлінню підпорядковувались дільничі та міські при­стави, а також поліцейські наглядачі. Охорона «безпеки суспільства та держави» була основною функцією органів поліції.

В Росії існувала розгалужена система органів політичної поліції, яка офіційно була створена у 1827 р. і яка мала за­безпечувати контроль і нагляд над «народним духом». Цен­тральним органом політичної поліції було III відділення Його Імператорської Величності канцелярії. Вона очолювала і кор­пус жандармів. Після 1867 р. було створено губернські жан­дармські управління. У 80-х роках XIX ст. замість III відділен­ня було створено Департамент поліції Міністерства внутрішніх справ, який здійснював об'єднане керівництво загальною і політичною поліцією.

У другій половині XIX ст. в Україні було створено дев'ять губернських жандармських управлінь та окреме управління в м.Одесі.

Жандармерія займалася політичним розшуком, негласним наглядом за особами сумнівної політичної надійності, вела дізнання у справах про державні злочини. Вона також вико­нувала і функції контррозвідки.

У 1864 р. було проведено судову реформу, яка була однією з найпослідовніших буржуазних реформ в Росії. Колишні станові суди скасовувалися і вводилися загальні судові уста­нови трьох ступенів.

Найнижчою судовою інстанцією був інститут мирових суддів, який створювався у містах та повітах. У містах ми­рові судді обиралися міськими думами, а у повітах — зем­ськими зборами. Мирові судді розглядали справи про кра­діжки на суму до 300 крб., образи і побої осіб та проступки проти громадського порядку. Апелювати на рішення миро­вого судді можна було до з'їзду мирових суддів. На Право­бережній Україні мирові судці не обиралися, а призначали­ся урядом-

На Лівобережній Україні в кінці 80-х років XIX ст. було проведено судову контрреформу, за якою інститут мирових суддів знищувався, і створювалася нова, досить складна сис­тема судових органів, низовими ланками якої були земсь­кий начальник, міський суддя, повітовий член окружного суду. Усі вони призначалися міністром юстиції. Апеляцій­ною інстанцією для цих судових органів був повітовий з'їзд судового присутствія, до якого входили повітовий член ок­ружного суду, почесні мирові судді, міські судді та земський начальник повіту. Очолював цей апеляційний орган пред­водитель дворянства повіту.

Селяни судилися з маловажливих справ, як то: спори до 100 крб. чи маловажливі проступки, — у волосному суді, який обирався волосним сходом (зборами) у складі 4-12 чер­гових суддів. За законом від 1889 р. цей суд було підпоряд­ковано земському начальникові.

До загальних судових установ відносилися окружні суди та судові палати. В Україні було створено 25 окружних судів. Кримінальні справи розглядалися окружним судом у складі трьох призначуваних царем суддів, за участю присяжних за­сідателів, що обиралися населенням. Попереднє слідство здійснювали судові слідчі.