Лекція №18: Україна в1945-1991 рр

Територіальні зміни в Україні. За договором між СРСР та Чехословаччиною від 29 червня 1945 р. Закарпатська Україна возз’єдналася з Україною у складі Радянського Союзу. Уперше майже всі етнічні українські землі об’єдналися водній державі. Поза межами України залишилися Посяння, Лемківщина і Холмщина, які Сталін віддав Польщі. Упродовж 1944-1946 рр. здійснювався обмін населенням: із України в Польщу переселився майже 1 млн. чол., переважно поляків, із Польщу в Україну – 520 тис. українців.

У квітні-травні 1947 р. польський уряд здійснив операцію “Вісла” – насильницьке виселення українців (140 тис.) з українських етнічних земель, що опинилися в межах Польщі. При цьому переслідувалася мета асимілювати українців.

19 лютого 1954 р Верховна Рада СРСР на ознаменування 300-річчя приєднання України до Росії прийняла рішення про включення Кримського півострова до складу УРСР.

Треба відмітити, що серед країн-засновниць ООН була й Україна. Прийняття України в ООН було результатом визнання її вкладу в розгром фашизму, свідчило про зростання її міжнародного авторитету.

Формально за Україною визнавалося право на самостійні міжнародні відносини (навіть був утворений народний комісаріат іноземних справ УРСР, Україна співробітничала в різних міжнародних організаціях), але фактично своєї незалежної зовнішньої вона політики не мала. Монополія на зовнішню політику належала ЦК ВКП(б) і особисто Сталіну.

Відбудова господарства. Війна призвела до небаченого руйнування економіки України. Після війни її промислово-виробничий потенціал становив 48% проти рівня 1940 р.

Особливості відбудови промисловості:

1) важливою проблемою відбудови були капіталовкладення. США відмовили у наданні кредитів Радянському Союзу, який не став учасником плану Маршалла. Основним джерелом інвестицій були внутрішні резерви;

2) відбудова господарства розпочалася з важкої промисловості. В Україні за декілька років були відновлені шахти Донбасу, Дніпрогес і великі теплові електростанції, металургійні заводи. У 1948 машинобудівних заводів працювало більше, ніж до війни;

3) розвиток важкої промисловості відбувався за рахунок легкої, сільського господарства, науки і культури, які фінансувалися за залишковим принципом. Так, інвестиції в легку промисловість складали 12-15% усіх промислових капіталовкладень;

4) посилилися диспропорції в розвитку промисловості на користь галузей воєнно-промислового комплексу;

5) підприємства працювали за старими технологіями, надзвичайно високими були енерго- і матеріаломісткість виробів.

У результаті: в 1950 р. важка промисловість перевершила, а легка – ледве досягла довоєнного рівня.

Особливості відбудови сільського господарства.

Відбудова проводилася в надзвичайно складних умовах. Скоротилися посівні площі, не вистачало робочих рук, коней. Важким було становище селян (мізерна оплата праці, високі податки на с/г продукцію, селяни не мали паспортів і ін.). Ситуацію ускладнила посуха 1946 р. і голод взимку 1946-1947 рр., від якого в Україні померло 800 тис. чол.

На неодноразові звертання першого секретаря ЦК КП(б)У М.Хрущова про допомогу Україні продовольством під час голоду 1946-1947 рр. Сталін відповідав: “Ти м’якотілий! Тебе обдурюють, вони грають на твоїй сентиментальності. Вони хочуть, щоб ми втратили наші державні запаси”.

Капіталовкладення в сільське господарство були недостатніми, вони складали не більше 7% загального обсягу асигнувань. Здійснювалася політика “ножиць цін” стосовно сільського господарства. Державні заготівельні ціни залишилися на рівні 1928 р., хоча ціни на промислову продукцію зросли у 20 разів.

У результаті : на кінець 1950 р. сільське господарство не досягло довоєнного рівня, про що свідчать такі дані: валове виробництво становило 77%, врожайність зернових – 82% від рівня 1940 р.

Перетворення в Західній Україні. У Західній Україні продовжувалася політика радянізації. Основними напрямками перетворень були:

- насадження тоталітарного режиму, монополізація влади Комуністичної партією;

- утвердження комуністичної ідеології, боротьба проти так званого українського буржуазного націоналізму, приватновласницької ідеології. Проти жителів Західної України розгорталися масові репресії, “ворожі елементи” депортували в східні райони СРСР;

- здійснення форсованої і насильницької колективізації. 1950 рік став роком суцільної колективізації.

Позитивне значення мали такі перетворення, як:

- індустріалізація краю і модернізація економіки. До 1951 р. промислове виробництво в Західній Україні зросло на 230% від рівня 1945 р. і складало 10% промислового виробництва республіки;

- заходи в галузі освіти: забезпечено обов’язкову початкову освіту, відкрито нові вузи.

Населення Західної України в цілому вороже поставилося до комуністичного режиму і вело боротьбу проти нього. Цю боротьбу повели дві сили: греко-католицька церква та ОУН-УПА. УПА користувалося широкою підтримкою місцевого населення, проти якого апарат НКВС розгорнув масові каральні акції. Лише за період 1946-1948 рр. за “зв’язок з УПА” було вислано до Сибіру понад 500 тис. західних українців, переважно селян. Діяльність УПА почала занепадати після загибелі у 1950 р. її головнокомандувача Р.Шухевича. Окремі загони повстанців діяли до сер. 50-х рр.

Суспільно-політичне життя:

1) залежність від центру. Утвердився режим одноосібної влади Сталіна. Україна не мала ніяких прав на здійснення самостійної політики;

2) репресії (в Україні пов’язано з особою першого секретаря ЦК КП(б)У Л.Кагановича, 1947 р.);

3) ідеологічна реакція. 1946-1947 рр. під керівництвом секретаря ЦК ВКП(б) Жданова почалася ідеологічна кампанія по “наведенню порядку” в галузі науки, культури, літератури і мистецтва. Метою “жданівщини” в Україні було придушення національно-визвольного руху, будь-яких проявів української самостійницької ідеї (М.Рильський, В.Сосюра, Ю.Яновський, В.Данькевич, О.Довженко і ін.). Навішували ярлики “український буржуазний націоналізм”, “ідеологічні помилки”.

Після смерті Сталіна у березні 1953 р. до влади прийшов М.Хрущов, який поклав початок десталінізації і здійснив реформи у всіх сферах життя суспільства. Особливості:

1) люди отримали можливість більш вільно висловлювати свої думки;

2) відновилися демократичні норми діяльності КПРС (регулярне скликання з’їздів, пленумів, критика і самокритика в партії і т.п.);

3) зросла роль Рад – як в центрі, так і на місцях. Але зберігалося верховенство партійних органів над державними;

4) розпочалася реабілітація жертв масових репресій. У 1954-1956 рр. в СРСР було реабілітовано майже 8 тис. осіб;

5) засуджено культ особи Сталіна. Це зробив особисто М.Хрущов на ХХ з’їзді КПРС (лютий 1956 р.) у доповіді “Про культ особи і його наслідки”. З’їзд засудив репресивну політику сталінського режиму і проголосив курс на демократизацію суспільства.

Проте реформи в політичній сфері були половинчастими і непослідовними. Вони не торкались основ тоталітарного режиму, залишилися монополія КПРС у всіх сферах суспільного життя, недоторканими виявилися догми марксизму-ленінізму. Повної демократизації суспільства не відбулося.

Спроба розширення прав республік:

- українці частіше висувалися на керівні посади в республіці. В 1953 першим секретарем ЦК КПУ було призначено О.Кириченка – першого українця на цій посаді (1953-1957). Відтоді першими секретарями КПУ призначалися тільки українці: М.Підгорний (1957-1962), П.Шелест (1962-1972), В.Щербицький (1972-1989);

- розширилися функції і підвищилася відповідальність КПУ;

- активізувалася діяльність України на міжнародній арені. Якщо в 1953 р. республіка була членом 14 міжнародних організацій, то у 1955 р. – 29;

- внаслідок реформи управління економікою в 1957 р. під контроль України перейшло 97% заводів республіки проти 34% в 1953 р. Питома вага республіканської промисловості зросла з 36% у 1953 р. до 76% у 1956 р.

Духовне життя:

1) стало можливим відкрите обговорення проблем збереження української мови, розширювалися сфери її вживання. Збільшилося видання україномовних книжок;

2) вживалися заходи з метою підвищення престижу української науки. Виходять друком фундаментальні наукові праці: “Українська Радянська Енциклопедія”, “Історія української літератури”. Видаються фахові журнали українською мовою;

3) було реабілітовано багато діячів української культури (О.Олесь, М.Вороний, Г.Косинка, М.Ірчан і ін.).

Видатним явищем духовного життя стала поява нового покоління інтелігенції – шістдесятників (І.Драч, Л.Костенко, М.Вінграновський, В.Симоненко, В.Стус, С.Гуцало, І.Калинець, А.Горська, П.Заливаха, І.Світличний, І.Дзюба, Є.Сверстюк, С.Параджанов, Ю.Іллєнко і ін.). Виховане в умовах ідеологічної лібералізації, нове покоління інтелігенції викривало перекоси і лицемірство офіційної культури, сповідувало свободу самовираження, прагнуло до пошуку нових форм і стилів художньо-естетичного пізнання світу. Воно вимагало гарантій вільного розвитку українського народу, його культури і мови.

Все це не могло викликати незадоволення з боку влади. Шістдесятників почали звинувачувати у відході від “марксизму-ленінізму”, “формалізмі”, “космополітизмі”, обмежувати їх творчу діяльність, а згодом перейшли до репресій проти них. Шістдесятники склали основу дисидентського руху.

Експерименти в економіці. Поставивши завдання “наздогнати і перегнати Америку” і пообіцявши за 20 років побудувати в СРСР комунізм, М.Хрущов розгорнув широку програму реформування економіки.

Позитивні наслідки:

- децентралізація керівництва економіки, запроваджена у 1957 р. Керівництво промисловістю було передано раднаргоспам економічних районів, які управляли промисловістю на своїй території, незалежно від профілю. В Україні було створено 11 економічних районів;

- збільшення асигнувань на забезпечення науково-технічного процесу;

- підвищення самостійності колгоспів і радгоспів;

- ліквідація машинно-тракторних станцій ї передача їх майна колгоспам і радгоспам;

- збільшення закупівельних цін на зерно (у 7 разів), картоплю (у 8 разів), продукцію тваринництва (у 5,5 рази).

Економічне піднесення другої пол. 50-х рр.. виявилося нестабільним, оскільки реформи були половинчастими (не торкнулися основ адміністративно-командної економіки), належним чином необґрунтованими (цілинна епопея, небачене розповсюдження кукурудзи і т.п.). У кін. 50-х – поч. 60-х рр. почалося падіння темпів економічного зростання. Якщо за 1951-1958 рр. промислова продукція щорічно зростала на 12,3%, то за 1959-1965 рр. – на 8,8%. З 1950 по 1958 рік обсяг валової продукції сільського господарства республіки зріс на 65%, а в 1958-1964 рр. – на 3%.

Соціальні програми М.Хрущова:

1) пенсійна реформа 1956 р. підвищила середній розмір пенсій за віком більше ніж у два рази, по інвалідності – у 1,5 рази. Пенсії почали виплачувати і колгоспникам;

2) зросли асигнування на охорону здоров’я, освіту;

3) збільшилися капіталовкладення в житлове будівництво. За 1950-1960 рр. кількість збудованих квартир у містах збільшилося в 17 разів, а в сільській місцевості – у 14 разів;

4) тривалість робочого дня скоротилося до 7 годин.

Підвищився добробут населення, прибутки працюючих зросли за 1951-1958 рр. на 230%. У цілому ж рівень життя в Україні підвищувався повільно. Виробництво споживчих товарів, сфера послуг, громадське харчування відставали від потреб народу.

Поразка реформ. Невдалою була грошова реформа 1961 р., яка призвела до зростання цін. По країні хвиля протесту. До того ж посуха 1963 р. – продовольча криза. Введено картки на хліб. У цих умовах з ініціативи найближчого оточення М.Хрущова пленум ЦК КПРС (жовтень 1964 р.) звільнив М.Хрущова з посади першого секретаря ЦК КПРС та Голови Ради Міністрів СРСР. Першим секретарем ЦК КПРС був обраний Л.Брежнєв.

Усунення М.Хрущова фактично означала відмову від реформ і лібералізації. В Україні, як і в Радянському Союзі в цілому, наступило двадцятиріччя панування консервативних сил. Цей період називається “стабілізацією”.

Спроби реформування економіки. З 1965 р. почалося здійснення економічної реформи з метою прискорення НТП, інтенсифікації розвитку народного господарства.

Сільське господарство. Реформа в сільському господарстві передбачала:

- підвищення закупівельних цін на с/г продукцію;

- встановлення твердих планів закупівлі с/г продукції. За здану продукцію понад план встановлювалася надбавка 50% закупівельної ціни;

- перерозподіл національного доходу на користь сільського господарства.

Проте, істотних змін в аграрній політиці не відбулося – реформа лише дещо “обновила” колгоспну систему. До того ж без господарське використання земель (хімізація, меліорація, будівництво штучних водоймищ).

Промисловість. Реформа в промисловості передбачала перехід від адміністративних до економічних методів управління:

- переведення підприємства на госпрозрахунок;

- оцінку діяльності підприємств на по валовій, а по реалізованій продукції;

- створення на підприємствах фондів матеріального стимулювання і т.п.

але, з іншого боку. Здійснювалася централізація управління економікою: замість республіканських раднаргоспів відновлювалася система управління через союзні та союзно-республіканські міністерства. 95% підприємств України знову були підпорядковані Москві.

Причини провалу економічної реформи:

1) реформа не торкалася основ адміністративно-командної системи, мала не комплексний характер, не змінювала структурної, інвестиційної політики;

2) партійно-державний апарат не міг, та й не хотів відмовитися від звичних методів управління економікою.

Економіка продовжувала розвиватися екстенсивним шляхом, відставання в НТП від розвинених країн Заходу. Продуктивність праці була нижчою, ніж у США: в промисловості – у 2 р., у сільському господарстві – у 5 разів.

Збільшився бюрократичний апарат. Щорічно апарат управління зростав на 300-350 тис. осіб, досягнувши у 80-х рр. 18 млн. Посилилася безгосподарність і безвідповідальність, корупція, організована злочинність і “тіньова” економіка. До того ж екологічне забруднення. Україна , яка складала 2,6% території СРСР, одержувала більше чверті всіх забруднень.

Протягом 60-80-х рр. спостерігалося певне зростання добробуту народу, підвищення заробітної плати. Проте цей добробут був відносним: за рівнем життя Україна на поч. 80-х рр. знаходилася серед країн, які займали 50-60-і місця у світі. Дефіцит промислових і продовольчих товарів, черги у магазинах.

Згортання демократії. Відбувся поворот до неосталінізму:

- відновлено “престиж” Сталіна;

- порушувалися громадянські права і свободи;

- демократична активність людей визнавалася за інакомислення;

- здійснювалися незаконні репресії.

Адміністративно-командна система робила все, щоб із суспільних відносин виключити національний фактор. Гасла про зближення і злиття націй, про утворення нової історичної спільності – радянського народу. На практиці – тотальна русифікація в Україні. Будь-яка спроба українського керівництва діяти без вказівок із Москви розцінювалася як націоналізм і нещадно каралася. Перший секретар ЦК КПУ П.Шелест (1963-1972 рр.), який проявляв наполегливість у захисті інтересів республіки в певних сферах, зокрема у визначенні інвестицій в її економіку, у мовній і культурній сферах, був усунутий з посади за звинуваченням у “м’якості” до українського націоналізму та потуранні економічному “місництву”.

З приватної розмови П.Шелеста з Л.Брежнєвим: “... ви в центрі створили неймовірно непробивну центропробку. Нас у республіці так затиснуло, що ми й дихнути самі не в силі. Скажімо, десь треба перекинути греблю через річку – запитуй у Москви... Дітям потрібен піонерський палац – без Кремля ані кроку... Доводиться переобладнати якесь виробництво – знову тільки дозвіл згори. Ось до чого ми дожилися...”.

Наступником П.Шелеста став В.Щербицький (1972-1989 рр.), вищим орієнтиром якого були інтереси і настрої союзних верхів, а не населення України. Спираючись на допомогу В.Маланчука (секретар з питань ідеології) та В.Федорчука (голова КДБ), В.Щербицький здійснив “чистку” КПУ, виключивши із неї 37 тис. членів.

У цих умовах як протест проти антинародних дій партійно-державного апарату, проти обмеження національного життя в Україні набирає силу дисидентський рух.

Дисидентський рух виник в Україні в сер. 50-х рр. і був загальноукраїнським явищем: охоплював різні соціальні прошарки населення всіх регіонів республіки. Дисидентський рух ставив за мету вільний розвиток української культури і мови, забезпечення громадянських прав і був проявом національно-визвольного руху (Л.Костенко, В.Симоненко, М.Вінграновський, І.Дзюба, І.Світличний, Є.Сверстюк, А.Горська, В.Стус, В.Голобородько, Ігор та Ірина Калинці, брати Горині, генерал П.Григоренко та інші).

Етапи дисидентського руху:

1) Сер. 50-х рр. – 1968 р. – зародження дисидентства, його ідеологічне та організаційне оформлення. На цьому етапі основним проявом дисидентства стали протести, звернення на адресу керівників країни, які стосувалися національної проблеми. Поширилася безцензурна література “самвидав” і “тамвидав” (І.Дзюба “Інтернаціоналізм чи русифікація”, М.Брайчевський “Приєднання чи возз’єднання”, В.Мороз “Репортаж із заповідника ім. Берія”). Утворюються легальні групи дисидентів. У 1959 р. на Львівщині виникла Українська робітничо-селянська спілка на чолі з Л.Лук’яненком, яка вимагала виходу України із складу СРСР згідно з Конституцією. За доносом групу заарештували, Л.Лук’яненко отримав вирок – 15-річне ув’язнення. 1967 р. – викрито діяльність “Українського національного фронту” (з 1964 р.).

2) 1968-1976 рр. – піднесення дисидентського руху і тимчасовий вихід його із підпілля. У 1970-1974 рр. у Львові виходив самвидав чий журнал “Український вісник” (головний редактор – В.Чорновіл). У 1975 р. відбулася нарада з безпеки та співробітництва Європі. Радянський Союз підписав Гельсінський Акт, який передбачав гарантію громадянських прав і свобод. У 1976 р. в Україні для сприяння і контролю за реалізацією Гельсінського Акта була створена Українська Гельсінська Група, яку очолив письменник М.Руденко. це була перша легальна дисидентська організація (В.Чорновіл, І.Кандиба, Л.Лук’яненко, В.Стус, Ю.Шухевич і ін.). Влада вчинила погром групи.

3) З середини 80-х рр. – з початком перебудови – діяльність дисидентів активізується. Створюються умови для національно-державного відродження.

У березні 1985 р. новим генеральним секретарем ЦК КПРС було обрано М.Горбачова, з ініціативи якого в СРСР почалася перебудова суспільства. Періодизація перебудови:

1985-1988 рр. – період розробки концепції перебудови і здійснення перших економічних реформ. Визрівання політичного курсу перебудови.

1988-1991 рр. – період активних політичних перетворень під лозунгом побудови демократичного соціалізму.

Були проведені три економічні реформи (зокрема, остання у червні 1990 р. – була прийнята програма переходу до регульованої ринкової економіки), але інфляція, розбалансованість економіки, дефіцит бюджету зростали. Безсистемна перебудова вела до розвалу народного господарства.

ХІХ партійна конференція (червень 1988 р.) прийняла рішення про кардинальне реформування політичної системи, закріпила курс на гласність. Проведення реформи політичної системи сприяло демократизації суспільства. Політика гласності прискорила процеси десталінізації, реабілітації жертв репресій. Ліквідація ст. 6 Конституції свідчила про відмову від керівної ролі КПРС. Підривалися основи тоталітарного режиму.

Величезний вплив на події в Україні мала аварія на Чорнобильській АЕС в ніч з 25 на 26 квітня 1986 р., яка призвела до небаченого забруднення біосфери, радіоактивного опромінювання тисяч людей. Появі на території України мертвої 30-кілометрової зони. Аварія на ЧАЕС обумовила активізацію суспільного руху проти існуючого режиму, проти Компартії України, яка замовчувала страшні масштаби і наслідки катастрофи.

Відродження національно-визвольних процесів. Суспільно-політичний рух, що відбувався в Україні в період перебудови, мав одночасно демократичний і національно-визвольний характер.

З 1985 по 1988 рр. суспільно-політичний рух проявлявся в, основному, в критиці існуючого ладу, у відродженні української історії та культури. Поверталися із забуття імена відомих людей України. Заповнювались “білі плями історії” (голодомор 1932-1933 рр., сталінські репресії, ОУН-УПА, Центральна Рада). Відбувалася реабілітація жертв сталінських репресій.

У 1988 р. населення України переходить від критики до активних політичних подій, відбувається радикалізація суспільно-політичного руху. Упродовж 1988-1989 рр. масово виникають неформальні організації, які очолюють демократичний, національно-визвольний рух: Українська Гельсінська спілка, Товариство української мови ім. Т.Шевченка, екологічна організація “Зелений світ”, “Меморіал”, студентське об’єднання “Громада” і ін.

У вересні 1989 р. була створена масова суспільно-політична організація “Народний рух України за перебудову” (Рух) на чолі з І.Драчем. головною метою оголошено вихід України з СРСР, відновлення української державності, усунення комуністичної партії від влади.

Важливим чинниками суспільно-політичного життя стали страйки, демонстрації, мітинги, збори, політичні дискусії.

Розгортався національний церковний рух за відродження Української автокефальної православної церкви (УАПЦ) та легалізацію Української греко-католицької церкви (УГКЦ).

У 1989 р. було прийнято закон “Про мови УРСР”, який проголосив про державний статус української мови.

Відбувається послаблення позицій КПРС (КПУ) у суспільстві. Почався масовий вихід комуністів з її рядів

Починається формування багатопартійності системи. Першою була створена Українська республіканська партія – УРП (на базі Української Гельсінської спілки). Всього ж у 1990-1991 рр. виникло майже 20 опозиційних партій (Демократична партія України, партія Зелених України, партія Демократичного Відродження України, Ліберально-Демократична партія і ін.). переважна більшість партій виступала за суверенітет і незалежність України

Важливою віхою на шляху до нової державності стали вибори у березні 1990 р. до Верховної Ради України та місцевих рад. Демократичні сили у Верховній Раді створили парламентську опозицію – Народну Раду (125 чол.) на чолі з І.Юхновським.

16 липня 1990 р. Верховна Рада прийняла Декларацію про державний суверенітет України.

19-21 серпня 1991 р. – державний переворот у Кремлі, який не вдався.

У цих умовах Верховна Рада УРСР 24 серпня прийняла історичний документ – “Акт проголошення незалежності України”. Таким чином припинилося існування УРСР і з’явилася незалежна держава – Україна. 30 серпня Постановою Президії Верховної Ради КПУ була заборонена.

1 грудня 1991 р. відбувся референдум і вибори Президента України. 90,3% громадян, які взяли участь у референдумі, підтвердили Акт проголошення незалежності України. Відбувалися вибори президента України. Ним став Л.Кравчук, за якого віддали свої голоси 61,6% виборців.

8 грудня 1991 р. – президентами України, Росії, Білорусі було підписано угоду про створення Співдружності Незалежних держав (СНД).

31 грудня 1991 р. – СРСР фактично і юридично припинило існування.