Основні риси права у другій половині xvii ст. 1 страница

Правова система України у другій половині XVII ст. розви­валася суперечливо. З одного боку, збереження українсь­кої державності на Лівобережній Україні забезпечувало розвиток права України з одночасним посиленням впливу на нього публічного права Росії- 3 іншого боку, воєнна об­становка, поділ території України на Лівобережну і Пра­вобережну порушували єдиний цілісний розвиток права, сприяли посиленню впливу на правову систему України права сусідніх з нею держав.

Джерела права. У другій половині XVII ст. українське звича­єве право закріплюється як у нормативних актах, так і в адміністра­тивно-судовій практиці. «Давние права и обычаи», як і колись, регу­лювали значну частину суспільних відносин, політико-правове жит­тя на всій території України. Державно-правова система України цього періоду, організація і функціонування державного механізму, в основі правового регулювання яких лежали норми звичаєвого пра­ва, самі по собі стали пам'яткою звичаєвого права. Особливо важли­ву роль відігравали норми звичаєвого права в організації і діяльності судових органів, вони становили значну частину матеріального і процесуального права. Норми звичаєвого права виявлялися в досу-довому і судовому процесах у формі різних обрядів, символів, дій, у словесних приказках. У матеріальному праві норми звичаєвого пра­ва доповнювали законодавчі та інші нормативні акти і певною мірою змінювали їх. Багато актів судових органів усіх рівнів були преце­дентами застосування звичаєвого права.

У Запорізькій Січі у другій половині XVIII ст., як і в попередні періоди, єдиним джерелом права залишалося «козацьке право» — неписані норми звичаєвого права.

Зберігало своє значення й українське церковне звичаєве право. Але з перепідпорядкуванням української православної церкви

Московському патріарху в Україні стали поширюватися норматив­ні акти, що йшли від московської православної церкви.

У юридичних документах, що формували правове поле Украї­ни другої половини XVII ст., часто використовувалися такі поняття і визначення, як «стародавні права і вольності», «малоросійські права», «свої права» та ін., під якими розуміли всю сукупність — як писаних, так і неписаних — норм права минулого, що зберегли своє правове значення. Центральна московська влада неодноразово підтверджувала збереження в Україні-Гетьманщині «стародавніх прав і вольностей». В 1659 р. в других Переяславських статтях за­значалося, щоб в Україні «своїми правами судилися». «Стародавні права і вольності козацькі» цар підтвердив і в 1663 р. і в наступні роки. Як правило, всі договірні статті другої половини XVII ст. закріплювали непорушність «малоросійських прав», не вдаючись у розшифрування їхнього юридичного змісту. Проте і в українському суспільстві чиновники державної і судової влади й представники різних соціальних груп по-різному тлумачили «давні», «стародав­ні», «звиклі» права, відстоюючи свої групові інтереси. Новий панів­ний клас, що формувався, — козацька старшина і шляхта — праг­нули відтворити юридичний статус шляхти, який існував до 1648 р. Селянство, рядове козацтво і міщанство, навпаки, прагнули за­кріпити норми звичаєвого права, котрі регулювали правове стано­вище вільного козацтва і селянства й оформилися в період револю­ційної боротьби 1648—1654 pp..

У другій половині XVII ст. важливу роль у регулюванні су­спільних відносин в Україні, і насамперед у Гетьманщині, стали відігравати договірні статті, підписані гетьманами України і коза­цькою старшиною, з одного боку, і московськими царями та їхніми представниками — з іншого, що стали начебто зразком основного закону України. Різновидом договірних статей були, безперечно, Гадяцький трактат І. Виговського (1658), Слободищенський пакт Ю.Хмельницького (1660), договір П. Дорошенка з Туреччиною (1669), «Статті вічного миру» Петрика (П. Іваненка) з Кримом.

Провідне місце в системі українського законодавства посідали акти гетьманської і місцевої воєнно-адміністративної влади. Акти гетьмана видавалися у формі універсалів, ордерів, листів, декретів, грамот. Крім загальнообов'язкових універсалів, що стосувалися всього населення, органів влади й управління на всіх підвладних гетьману територіях, були й спеціальні, що стосувалися окремих категорій населення або окремих людей, окремих воєнно-адмініст­ративних органів, конкретних посадових осіб.

В останній чверті XVII ст. поширилися так звані земельні гетьманські універсали — про наділ землею «на службу» або «за службу», або про підтвердження права власності на землю. Вида­вались охоронні, або імунітетні, універсали про охорону майна, ви­ключення певних осіб із компетенції місцевих адміністративних або судових органів. Окрему групу становили універсали воєнно-служ­бового характеру.

Нормативні акти гетьмана широко доповнювалися актами міс­цевої полково-сотенної адміністрації.

В останній чверті XVII ст. в Україні залишались чинними норми права польсько-литовського періоду. Найбільше застосуван­ня мав Статут Великого князівства Литовського (редакція 1588 p.). Нова генерація українських феодалів оцінювала Статут як гаранта станових феодальних привілеїв нових панів і захисника їхніх авто­номістських тенденцій. Литовський статут широко застосовувався на Правобережжі й Лівобережжі (Гетьманщині), меншою мірою на Слобожанщині.

У судочинстві часто використовували Магдебурзьке право, нормами якого, поряд з іншими джерелами, керувалися не тільки магістратські суди, а й полкові. Але слід мати на увазі, що норми Магдебурзького права, яке діяло в Україні в другій половині XVII ст., відрізнялися від тієї Магдебурзької системи, котра діяла в Цент­ральній і Західній Європі, В Україні використовували не оригінали німецьких збірників законів, а переважно їхні переробки. Найбіль­шого поширення набули «Право Магдебурзьке», «Зерцало саксо-нів» П. Щербича, «Порядок прав цивільних магдебурзьких» Б. Трої­цького, «Право цивільне Хелмінське» П. Кушевича. Застосування в адміністративно-судовій практиці правових норм польсько-литов­ського періоду якоюсь мірою забезпечувало самостійний розвиток української правової системи. Водночас вони означали пережитки минулого укладу. Багато положень цих законів суперечили одне одному, не відповідали соціально-економічним умовам, що сформу­валися у другій половині XVII ст..

Цінним джерелом права України були також актові книги, збірники оригіналів і копій документів, написаних або засвідчених судами різних інстанцій чи адміністративними органами, щоб надати цим документам юридичної сили. Актові книги поділялися на «чорні книги» — із записами рішень і вироків із кримінальних справ і «книги декретів» — з цивільних справ.

Загальні правові норми Російської держави на території Геть­манщини до кінця XVII ст. не застосовувалися. Мали силу тільки ті нормативні акти, котрі Російські власті спеціально видавали для впровадження в Україні. Але в Слобідській Україні російське зако­нодавство впроваджувалося активно й витісняло норми звичаєвого права.

Цивільне право. У другій половині XVII ст., як і колись, цен­тральне місце посідав інститут права власності на землю. Право­славна шляхта зуміла закріпити за собою землі на підставі як ста­рого права, так і договірних статей, підтвердивши своє право влас­ності на землю, одержану «на вічність» за типом вотчинної землі з правом необмеженого розпорядження. Таких самих прав набула і родова козацька верхівка, перетворюючи рангові землі (подоба ма­єтків) у вічну власність також з необмеженим правом розпоря­дження. Важливим джерелом одержання нових земельних воло­дінь залишалися їх пожалування як гетьманом, так і царем.

Джерелами розширення земельних володінь були освоєння нових земель, «займанщина» (у другій половині XVII ст. інтенсивно освоювалася Слобожанщина), купівля-продаж, спадкоємство. В ак­тових книгах трапляються такі поняття, як давність володіння, «відсуджені» землі, одержані в погашення боргу. Щодо старшинсь­ко-козацького землеволодіння використовувалися такі поняття, як рангові землі, «на підпору дому», «до ласки войськової», «зумовне володіння». Вони означали неповну власність на землю на відміну від «земельного надання». Останнє означало повну приватну влас­ність на землю, незалежну від посадового становища власника. На­прикінці XVII ст. намітився процес зближення режиму рангових земель з режимом вотчин.

Рядове козацтво і селянство широко користувалися правом освоєння нових земель. Селяни, котрі проживали на землях монас­тирів і шляхти, певний час зберігали за собою право розпоряджати­ся земельними наділами, але наприкінці XVII ст. це право втратили. Селяни, які жили на козацько-старшинських землях, значно довше користувалися правом розпорядження землею і зберігали це право, поки ці землі не перейшли в повну власність феодалів. Селяни, які жили на державних землях («вільні військові маєтності»), найбільш повно користувалися правом розпорядження землею (з правом купівлі-продажу, заповіту, дарування, застави, обміну).

Наділення і перерозподіл земельних володінь українських феодалів контролював царський уряд. У Глухівських статтях (п. 4) дуло записано: «А кому гетьман і старшина за послуги дадуть млин або село і універсали свої дадуть, що царська пресвітла величність пожалувала на ці місцевості свої грамоти». Цей порядок в кінцево­му підсумку відповідав інтересам і українських феодалів, і російсь­кого уряду.

У праві України другої половини XVII ст. діє система догово­рів, які успішно регулювали товарно-грошові відносини. Найпоши­ренішими були договори купівлі-продажу (як рухомого, так і неру­хомого майна), обміну, позики, оренди. Укладення договорів засвід­чувалося записом в актових книгах, однак у судовій практиці було багато справ про порушення зобов'язань.

Право знало й зобов'язання із спричинення шкоди як окремій людині, так і колективу.

Шлюбно-сімейні відносини в Україні у другій половині XVII ст. регулювалися нормами церковного права, а також звичая­ми. В окремих випадках суд міг винести рішення, виходячи з мір­кувань доцільності або «здорового глузду». Звичаєве право визна­чало шлюбний вік. Шлюб між родичами по прямій лінії включно до восьмого коліна, а по боковій лінії — до четвертого заборонявся. Згода молодих на шлюб була необов'язковою, але на практиці її враховували. Згода ж батьків на шлюб була обов'язковою. Пору­шення цього правила позбавляло батьківського благословіння, а то й спадку. Як правило, суспільство засуджувало примусові шлюби, і в житті вони траплялися рідко. Церковному вінчанню інколи пере­дувало укладення шлюбного контракту. Шлюб вважався законним, якщо, крім вінчання, додержувався обряд весільного процесу.

На Правобережній Україні існував шлюб «на віру», тобто по суті громадянський шлюб, в якому жінка була рівною з чоловіком. Це пояснюється інстинктивним прагненням нижчої соціальної лан-ки суспільства до виживання в умовах соціально-економічної кри­зи, розорення індивідуальних (сімейних) форм господарства. Цим же пояснюється дія звичаю, який дозволяв розлучення і повтор­ний шлюб. Дозвіл на розлучення давали приходські священики або світські суди. Підстави для розлучення були різноманітними. В 1665 р. спільний сотенно-ратушний суд Борисполя задовольнив прохання про розлучення на підставі дискредитації чоловіка дру­жиною. Вона викрила його в неодноразових дрібних крадіжках. Під час розлучення сторони в присутності священика і свідків складали так звані «розлучні листи», в яких обговорювали спільні права й обов'язки сторін. Між селянами такі договори укладалися усно.

Відомим було успадкування за законом і заповітом (документ про заповіт називали «духівниця», або «тестамент»). Спадкоємцями були і сини, і дочки померлого. Спадкоємні частки як у рухомому, так і нерухомому майні визначав закон. Якщо законних спадкоєм­ців не було або вони не прийняли спадщину в певний строк, майно називалося виморочним і надходило до скарбниці (витрачалося на потреби монастирів, міста). У міщан приватновласницьких міст дві третини спадкового майна за законом переходило дітям для забез­печення їхніх повинностей на користь власника.

На Правобережній Україні право жінок на спадкове майно об­межувалося. Дочки одержували тільки чверть батьківського майна, решта розподілялася між синами. Майно матері передавалось у спадщину синам і дочкам порівну.

У разі спадкування за заповітом необхідно було додержува­тися певних формальностей. Духівниця укладалася в письмовій формі, підписувалася спадкодавцем і його повіреним (виконавцем волі заповідача) або парафіянським священиком. Через обмеження прав спадкодавця розпоряджатися власним майном заповіт треба було засвідчити в судових органах.

Кримінальне право. Кримінальним злочином у матеріально­му розумінні вважалася дія, яка спричинила шкоду і збитки майну, здоров'ю людини, честі, життю, а також шкоду й збитки суспільст­ву, державі. Розширюється формальне поняття злочину як діяння, вчиненого на шкоду громадським, державним інтересам, навіть як­що це діяння не було передбачене законом. Останнє створювало грунт для адміністративної і судової сваволі.

За звичаєм суб'єктом злочину могла бути особа будь-якого стану, яка досягла 16-річного віку.

Злочини поділялися на умисні й випадкові, хоча чітких визна­чень форм вини не було. Психічно хворі не звільнялися від кри­мінальної відповідальності, але суд враховував їхній стан як обста­вину, що пом'якшувала відповідальність. Нетверезий стан або вчи­нення злочину під час воєнного походу розглядались як обставини, що обтяжують відповідальність.

Водночас, як і раніше, практикувалося притягнення до кри­мінальної відповідальності і покарання за відсутності вини. Карали­ся дружина і діти злочинця, а також його прихильники і родичі. У 1672 р. у Москві були засуджені до смертної кари, яку потім за­мінили довічним засланням до Сибіру, колишній гетьман України Д. Многогрішний та його найближчі помічники. Разом з гетьманом до Сибіру були заслані його дружина, троє дітей і дві служниці.

Одним з найнебезпечніших державних злочинів вважалася зрада (зрадництво). Починаючи з середини XVII ст. її поняття роз­ширюється. Тепер під зрадою розуміють перехід на бік ворога, що кваліфікувався як злочин проти України та її народу, а пізніше — російського царя. Саме тому зрадником був проголошений І. Вигов-ський, який уклав у 1658 р. Гадяцький трактат про приєднання України до Речі Посполитої. У статтях Ю. Хмельницького було за­писано: «Видати усіх Виговських, інших зрадників його царської пресвітлої величності». Царський уряд вважав зрадою дії гетьманів або інших посадових осіб України, які порушували договори Украї­ни і Росії, не підкорялися царю. При цьому царські посадові особи кваліфікували зраду досить довільно і непослідовно. Так, гетьману Правобережної України М. Ханенку, хоча він свого часу служив Польщі, цар щедро подарував маєтки, простив йому «гріхи».

З середини 60-х років XVII ст. особливо тяжким політичним злочином стало посягання на життя і здоров'я царя, його сім'ї, осу­дження дій царя.

Як і раніше, закон карав осіб, які вчинили військові злочини (порушення правил несення служби, застосування зброї проти нача­льства, дезертирство тощо). У Запорізькій Січі тяжким злочином вважалося самовільне залишення служби, а також ухилення від неї.

До злочинів проти порядку управління і суду належали фаль-шивомонетництво, підроблення печаток, документів, лжеприсяга, неправдиве свідчення в суді і непокора адміністрації. Під злочином проти громадського порядку розуміли приховування злочинів, по­рушення громадського порядку, лайку, бійку тощо.

Найтяжчим серед злочинів проти особистості було вбивство. Особливо тяжкі його види —- це вбивство батьків, новонародженого, козацької старшини, посадової особи, отруєння, вчинене за попе­редньою змовою. За звичаєвим правом убивця підлягав прикову­ванню до ганебного стовпа і перебував у такому стані майже до поховання вбитого. У козацькому середовищі вбивцю закопували живцем у могилу разом з убитим. У Запорізькій Січі вбивство вій­ськового товариша розглядалось як найтяжчий злочин. Убивство людини, яка не належала до запорізького товариства, вважалося менш тяжким злочином.

З'являються нові склади злочинів: «безчоловіччя» (мужолозт­во, скотолозтво), «перевідництво» (звідництво).

Головна мета покарання полягала в залякуванні. Тому пока­рання здійснювалося публічно. Інша мета покарання — попере­дження (загальне і спеціальне), кара мученнями злочинця за вчи­нене. Нарешті, цілями покарання були примусова праця і відшко­дування збитків, заподіяних злочинцем.

Система покарань була досить складною. У більшості норм за­значався вид покарання, але не визначалися його межі. Допускала­ся множинність покарань, тобто одночасне застосування кількох видів покарань за один і той самий злочин. Покарання поділялися на основні й додаткові.

Визначаючи міру покарання, суди, як правило, спиралися на писані закони з вельми суворими санкціями, але тут же, посилаю­чись на «незвиклість», призначали м'якше покарання, враховуючи практику (прецеденти) і норми звичаєвого права, що склалися, кот­рі за юридичною силою ставилися вище «старих» законів. З другої половини XVII ст. набуває сили новий вид покарання — заслання, котре замінило стару форму — вигнання («виволання»). Спочатку заслання використовувалося рідко, переважно за злочини проти релігії. Незабаром за наказом царя до Сибіру стали засилати й окремих неугодних Москві високопоставлених чиновників україн­ської адміністрації. Але їхнє становище відрізнялося від умов жит­тя інших засланих. Гетьман Многогрішний з сім'єю і прихильника­ми був спочатку відправлений до Тобольська і зарахований на слу­жбу козаком, а пізніше в Селенгінську приписаний до «боярських дітей». Уже як воєвода він разом із сином Петром придушив повс­тання східних бурятів.

Серед видів покарання практикувалося і позбавлення волі. В'язниць, як правило, не було, засуджених тримали в сараях, бу­динках при військовій адміністрації, пушкарнях, у камерах при ра­тушах. Ув'язнення часто поєднували із «заковуванням у залізо», приковуванням до стовпа або гармати. Засуджені мусили самі себе утримувати, випрошуючи милостиню у населення. Строк перебування в ув'язненні визначався від чотирьох тижнів до року, але найчастіше він не зазначався. Вважалося, що злочинець буде «поз­бавлений волі до покірності».

Від покарання могли бути звільнені (або воно значно полегшу­валося) розумово відсталі або ті, хто мав фізичні вади, а також осо­би похилого віку. Страта не застосовувалася до вагітних жінок, під­літків до 16 років, до людей похилого віку.

На остаточне рішення суду могла вплинути громадська думка. Це стосувалося, зокрема, суворих вироків щодо людей доброї сла­ви. Так, від покарання смертною карою на прохання полтавчан бу­ла звільнена відома народна поетеса Маруся Чурай, яка з ревнощів отруїла свого коханого. У Запорізькій Січі могла врятувати козака від смертної кари жінка, яка побажала його взяти собі за чоловіка.

Судова практика другої половини XVII ст. має багато прикла­дів пом'якшення покарання з причин особистої заінтересованості суддів у вигляді сплати штрафів на користь суду, місцевої адмініс­трації або передачі цим органам майна, земельних ділянок. Значна частка зазначених штрафів і майна опинялася в руках самих суд­дів і чиновників.

Процесуальне право. У другій половині XVII ст. домінує об­винувально-змагальний процес. За особливих обставин — в спра­вах, пов'язаних з державною таємницею, вищими посадовими осо­бами, які перебували під «протекцією» гетьмана тощо, — застосо­вувався слідчий (інквізиційний) процес. Чіткого поділу на цивільний і кримінальний процес не було, хоча в практиці кінця XVII ст. та­кий поділ уже намітився. Усі мешканці України вважалися право­здатними. Дієздатність наставала з досягненням певного віку. Не­дієздатними за чинним правом визнавалися малолітні діти, марно­трати, психічно хворі, німі, жінки без чоловіків або опікунів.

Позови та інші заяви, як правило, викладались усно. Дізнан­ня, попереднє слідство провадив сам позивач, або потерпілий за сприяння родичів, громадськості. Слідчі дії з кінця XVII ст. адмініс­трація або органи стали виконувати у справах особливої важли­вості і у справах про тяжкі злочини. Такі дії в судових документах називалися «ш л яку вання», «розшук», «інквізиція».

Суд здебільшого був гласний, відкритий. Судочинство було усним. У процесуальних діях активну участь брали усі заінтересо­вані сторони, а також громадськість. Процес провадився переважно українською мовою, але допускалося використання польської, ро­сійської та латині.

Суди всіх інстанцій мали свободу широкого вибору порядку ведення процесу. Судова практика другої половини XVII ст. знала часті відступи суддів від писаних процесуальних норм, що свідчить про великий вплив на судочинство звичаєвого права. Про широку компетенцію судів свідчить і той факт, що смертний вирок міг ви­нести сотенний суд. Так само вирок полкового суду не вимагав за­твердження вищим судом.

У процесі дізнання і судового слідства з кримінальних справ для одержання достовірних показань обвинуваченого, а інколи й свідків застосовувалися тортури у вигляді так званої «спроби», «квестії», «муки». Судовий процес завершувала судова постано­ва— «декрет».

Судді, проголошуючи суворі «декрети», не завжди розглядали їх як остаточні. Дуже часто на прохання сторін, їхніх родичів, беру­чи до уваги думку присутніх, суди змінювали «декрети» на м'якші. Сторони, незадоволені вироком чи рішенням суду, мали право на подання апеляційної скарги до вищого суду.

Одна з особливостей судових органів України другої половини XVII ст. — це не тільки широка компетенція в межах судочинства, а й виконання функцій нотаріату, адміністративних органів і по­ліції. Серед функцій суду, що грунтувалася на нормах звичаєвого права, слід назвати примирливу. Особи, які мали одна до одної пре­тензії, між якими був спір або суперечка, з метою примирення мог­ли звернутися до суду з так званою «угодою», «добровільним про­щенням». Суд без порушення справи приймав документ про при­мирення, вписував його в актову книгу, встановлював «заруку» (штраф за порушення миру) і, зрозуміло, одержував плату за пра­цю. Така процедура дозволяла уникати тривалих, виснажливих су­дових процесів, які розоряли сторони, між якими був спір, і збага­чували адміністрацію й суд.

Під час народно-визвольної війни середини XVII ст. під керів­ництвом Б. Хмельницького, яка мала національно-визвольний, ре­волюційний характер, уперше в історії українського народу була створена Українська національна держава, яка одержала міжна­родне визнання.

Після смерті Б. Хмельницького для українського народу та української держави настали тяжкі часи. У період анархії, та руї­ни, протиборствуючі старшинсько-шляхетські угруповання з допо­могою своїх зарубіжних союзників (насамперед Росії та Польщі, а також Туреччини) розв'язали громадянську війну (1658—1663 p.), під час якої єдину Українську державу було поділено на дві части­ни — Правобережну й Лівобережну Україну. Цей поділ стався у 1663 р. Юридично його було оформлено у 1667 р. Андрусівським перемир'ям, остаточно — у 1686 р. договором про довічний мир. Правобережна Україна опинилася під Польщею, Лівобережна — під протекторатом Росії.

Розчленування єдиної Української держави роз'єднало сили українського народу. Внаслідок цього боротьба за возз'єднання українських земель у єдину державу, за незалежність України майже припинилася. Певний час вона тривала під проводом геть­мана П. Дорошенка. Його поразка стала фатальним завершенням визвольної війни.

Роз'єднання території України породило поліцентризм, бага-товладдя, різноманітні його форми, однак на Правобережжі і Ліво­бережжі протягом 1663—1676 pp. існувала однакова форма держа­ви — гетьманат, а на Лівобережжі він зберігався і після 1676 p., що є переконливим доказом стійкості, життєздатності Української держави. Річ Посполита, Росія і Туреччина також змушені були рахуватися з цим у своїх відносинах з Україною.

Розділ шостий Суспільно-політичний устрій і право України в період наступу на її автономію (XVIII ст.)

На початку XVIII ст. Лівобережжя, Слобожанщина та Запорізька Січ перебували у складі Російської імперії. Правобережжя залишилось у складі Речі Посполитої.

І. Мазепа наполегливо рекомендував Петру І приєднати Пра­вобережжя, але той не піддався вмовлянням. У 1711 р. він офіційно пообіцяв не втручатися у справи Правобережжя. Проте було оче­видним, що роздільне існування Лівобережжя і Правобережжя — справа часу. У 1795 p., після третього поділу Польщі, Правобереж­жя (Брацлавщина, Волинь, Київщина, Поділля) було передане Росії та об'єднане з Лівобережжям. Згодом, коли українські та російські війська у війні з Туреччиною визволили Північне Причорномор'я — споконвічні слов'янські землі, а пізніше і Крим, їх було включено до адміністративного поділу України, Ці землі заселяли вихідці з України та Росії. Вони освоювали нові території, захищали їх від ворогів. Саме тут були засновані нові міста, які з часом перетвори­лися в торгово-промислові центри України і Росії — Єлисаветград, Єкатеринослав, Олександрівськ.

Починаючи з XVIII ст. наступ царату на права і вільності України посилюється. Річ у тім, що порядок управління Україною, заснований на демократичних засадах воєнно-козацької системи, суперечив самій природі абсолютизму — єдиновладному, тота­літарному правлінню. Особливо інтенсивно процес обмеження прав та вільностей України, її народу відбувається за царювання Пет­ра І та Катерини II.

Дослідники справедливо вказували на імперський характер російських царів як на серйозну причину наступу Росії на вільності України. Центризм Російської імперії не міг примиритися з децент­ралізацією автономної України. Мало значення й те, що в міру сво­їх зовнішньополітичних успіхів Росія більше не потребувала допо­моги України як політичного буфера на своїх південних кордонах.

Суспільний лад

У першій чверті XVIII ст. в Україні поступово оформлю­ються елементи капіталістичного укладу, зростає ману­фактурне виробництво, яке розвивається на базі дрібних селянських промислів і міського ремісництва. Багато ма­нуфактур належало казні. Закладену у 1719 р. першу в Україні Путивльську суконну мануфактуру в 1726 р. було взято до казни. У 1770 р. тут працювало близько 9,5 тис. осіб. У дру­гій половині XVIII ст. засновано казенний пороховий завод у Шостці, київський «Арсенал», Луганський чавуноливарний завод, Кате­ринославську мануфактуру. Було створено й чимало приватних мануфактур, які належали купцям, заможним козакам, поміщикам (серед останніх були й росіяни). У 1726 р. була створена парусино­во-полотняна мануфактура в Почепі. Це було об'єднання двох ма­нуфактур, власниками яких були Меншиков і Строганов.

В останній чверті XVIII ст. на Лівобережжі і в Слобідській Україні налічувалося понад 200 мануфактур у початковій формі і 400 у розвинутій. Ці мануфактури працювали за рахунок праці посесійних селян і солдатів, яких привозили найчастіше з Росії. На Глушковській мануфактурі працювали 5000 селян. Наприкінці XVIII ст. на мануфактурах України почала застосовуватися найма­на праця. Вільнонайманих працівників використовували передусім на відповідальних операціях.

У промисловому виробництві України відбувалася спеціаліза­ція, чіткіше визначилися окремі галузі. У 1722 р. почалося видобу­вання кам'яного вугілля (у Бахмуті).

Зростали й економічно міцніли українські міста, закладалися нові.

Україна постійно підтримувала широкі торговельні зв'язки з Росією та іншими країнами. Експортувалися худоба, шкіра, віск, тютюн, селітра, скло, горілка. Традиційно Україна торгувала із За­хідною Європою через балтійські порти, а також через Краків і Вроцлав. Дослідження показують, що найбільший дохід Україна одержувала не від податків, а за рахунок торгівлі, промислів і ре­месел.

У 1754 р. внутрішні митні кордони між Росією й Україною бу­ло ліквідовано. Відомий дослідник історії України В. Смолій вважає, що вплив господарської системи Росії в Україні виявився лише з се­редини XVIII ст. і то частково.

Багато уваги управлінню економікою України приділяв геть­ман І. Мазепа, що сприяло її зміцненню.

Незважаючи на перешкоди, наприкінці XVIII ст. склалася економічна єдність українського суспільства.

Українське суспільство XVIII ст., як і вся Європа, ще залиша­лося феодальним, що обумовило його класову та станову струк­туру.

Феодали. У XVIII ст. в Україні створюється однорідний фео­дальний клас, так звана нова шляхта. Він складався з нащадків старої української шляхти, реєстровців ще польських часів та з но­вих козацьких старшин, які з'явилися вже після 1648—1654 pp. Цей клас мав свою формальну організацію. її створив І Мазепа з метою зміцнення української державності, а також для власної надійної соціальної опори. Ця організація називалася «знатне вій­ськове товариство». Вона складалася з трьох розрядів, чи рівнів, кожний з яких наділявся відповідними привілеями і пільгами, і бу­ла покликана охороняти особисті й майнові права нової шляхти.

Вищий розряд — це бунчукові товариші. Вони перебували безпосередньо в оточенні гетьмана — «під бунчуком», виконували відповідальні й почесні доручення. їхні посади і власність стають спадковими. Бунчукові товариші підлягали юрисдикції гетьмана та генерального суду.

Другий розряд — військові товариші. Вони належали до кола генеральної старшини і генеральної військової канцелярії, перебу­вали в їхньому віданні, виконували їхні доручення.

Тільки представники цих двох розрядів призначалися на вищі посади.

Третій розряд — значкове товариство. Воно належало до пол­кового оточення. Його члени перебували у тому ж самому станови­щі, що й бунчукові, тільки при генеральних старшинах і полковни­ках. Існує думка, що значкове товариство — це лише одна з назв бунчукового. Товариства були створені спеціально для охорони осо­бистих та майнових прав козацької старшини як привілейованої верстви і мали загальну назву «знатне військове товариство».