Проголошення незалежності країн Африки
| 24 грудня 1951 р. | Лівія |
| 1 січня 1956 р. | Судан |
| 2 березня 1956 р. | Марокко |
| 20 березня 1956 р. | Туніс |
| 6 березня 1957 р. | Гана |
| 2 жовтня 1958 р. | Гвінейська Республіка |
| 1 січня 1960 р. | Камерун |
| 4 квітня 1960 р. | Республіка Сенегал |
| 27 квітня 1960 р. | Того |
| 26 червня 1960 р. | Малагасійська Республіка |
| 30 червня 1960 р. | Республіка Конго (Кіншаса) |
| 1 липня 1960 р. | Сомалійська Республіка |
| 1 серпня 1960 р. | Дагомея |
| 3 серпня 1960 р. | Республіка Нігер |
| 5 серпня 1960 р. | Верхня Вольта |
| 7 серпня 1960 р. | Берег Слонової Кістки |
| 11 серпня 1960 р. | Чад |
| 13 серпня 1960 р. | Центрально-Африканська Республіка |
| 15 серпня 1960 р. | Конго (Браззавіль) |
| 17 серпня 1960 р. | Габон |
| 22 вересня 1960 р. | Федерація Малі |
| 1 жовтня 1960 р. | Федерація Нігерія |
| 28 листопада 1960 р. | Мавританія |
| 27 квітня 1961 р. | Сьєрра-Леоне |
| 9 грудня 1961 р. | Танганьїка |
| 1 липня 1962 р. | Королівство Бурунді |
| 1 липня 1962 р. | Республіка Руанда |
| 5 липня 1962 р. | Алжир |
| 9 жовтня 1962 р. | Уганда |
| 10 грудня 1963 р. | Занзібар |
| 12 грудня 1963 р. | Кенія |
| 6 липня 1964 р. | Малаві |
| 24 жовтня 1964 р. | Республіка Замбія |
| 18 лютого 1965 р. | Гамбія |
| 30 вересня 1966 р. | Республіка Ботсвана |
| 4 жовтня 1966 р. | Королівство Лесото |
| 12 березня 1968 р. | Маврикій |
| 6 вересня 1968 р. | Свазіленд |
| 12 жовтня 1968 р. | Екваторіальна Гвінея |
| 24 вересня 1973 р. | Гвінея-Бісау |
| 25 червня 1975 р. | Мозамбік |
| 5 липня 1975 р. | Острови Зеленого Мису |
| 6 липня 1975 р. | Коморські Острови |
| 12 липня 1975 р. | Острови Сан-Томе і Принсіпі |
| 11 листопада 1975 р. | Ангола |
| 28 червня 1976 р. | Сейшельські Острови |
| 27 червня 1977 р. | Республіка Джибуті |
| 18 квітня 1980 р. | Зімбабве |
| 21 березня 1990 р. | Намібія |
| 24 травня 1993 р. | Ерітрея |
СТВОРЕННЯ ТА ДІЯЛЬНІСТЬ ОРГАНІЗАЦІЇ АФРИКАНСЬКОЇ ЄДНОСТІ
Однією з найважливіших проблем молодих незалежних африканських держав була відсутність єдності з деяких питань. Однією з причин цього була невирішеність важливих політичних проблем, таких як проблема Конго та алжирська проблема. За ініціативою Франції 12 її колишніх колоній, які залишилися в її сфері впливу, зібрались у грудні 1960 р. у Браззавілі (столиці Конго) на конференцію, де їм були нав’язані рішення в інтересах західних країн, зокрема по Конго та Алжиру.
В той же час група країн, які знаходилися на антиколоніальних позиціях, зібралась у січні 1961 р. у Касабланці. Таким чином, в Африці утворилось два протистоячих один іншому угрупування держав:
– Браззавільське, яке незабаром оформилось у військово-політичний Африкано-малагасійський союз (АМС). До нього входили Берег Слонової Кістки, Верхня Вольта, Габон, Дагомея, Конго, Камерун, Мавританія, Малагасійська Республіка, Нігер, Сенегал, Чад, Центрально-Африканська Республіка. Країни АМС були асоційовані з ЄЕС, яке надавало їм певну фінансову допомогу;
– Касабланське, до якого входили Марокко, Об’єднана Арабська Республіка, Гана, Гвінея і Малі. Вони відразу ж оголосили про решимість проводити політику неприєднання, звільнення африканських територій, які ще знаходилися під колоніальним пануванням, боротьби проти збереження іноземних військових баз та військ в Африці.
Активізація національно-визвольного руху в Африці змусила країни АМС пійти на скликання загальноафриканської конференції для опрацювання спільної політичної линії.
У травні 1963 р. в Аддис-Абебі пройшла конференція глав 31 африканської держави, яка прийняла Хартію африканської єдності, яка встановлювала принципи політики та взаємовідносин країн Африки. Серед цих принципів можна виокремити такі: взаємне визнання суверенної рівності; невтручання у внутрішні справи; мирне врегулювання конфліктів, які виникали; політика неприєднання; боротьба проти колоніалізму та неоколоніалізму. Конференція прийняла резолюцію про роззброєння, в якій говорилось про те, що вся Африка повинна розглядатися як безатомна зона, в якій забороняється виробництво, випробування та збереження запасів атомної зброї. В резолюції була висунута вимога про ликвідацію всіх іноземних баз на африканському континенті та денонсацію військових угод, які були укладені африканськими країнами із західними державами. Резолюцією про деколонізацію передбачалось надання допомоги у боротьбі за звільнення колоній, які залишались, створення для цього спеціального фонду, розрив відносин з ПАР та Португалією і бойкотуваня цих країн.
На конференції була створена Організація африканської єдності (ОАЄ) та обрані її керівні органи. Був також сформований координаційний орган з надання допомоги національно-визвольним рухам – Комітет визволення.
Створення ОАЄ стало великим досягненням прогресивних сил Африки. Але АМС продовжував існувати, і його учасники не збиралися його ликвідовувати, більш того, до нього увійшла Руанда, а пізніше Того.
Лише визвольний рух у країнах АМС справив на його лідерів певний вплив. У березні 1964 р. на конференції АМС у Дакарі було прийняте рішення про перетворення його в організацію економічного співробітництва під назвою Африкано-малагасійський союз економічного співробітництва (АМСЕС).
ОАЄ брала участь в розв’язанні ряду конфліктів між африканськими країнами – між Алжиром та Марокко у жовтні 1963 р., між Ефіопією та Сомалі в 1964 р.,– які виникали в результаті територіальних суперечок.
У липні 1964 р. I асамблея ОАЄ в Каїрі прийняла важливе рішення про незмінність та законність кордонів африканських держав, якими вони були на момент проголошення незалежності.
В значній мірі діяльність ОАЄ була присвячена проблемі співробітництва африканських країн, опрацюванню спільних проектів використання матеріальних ресурсів Африки та зростання добробуту населення. В результаті африканські країни прийшли у принципі до угоди про необхідність створення африканського “спільного ринку”. Для фінансування різноманітних довготривалих проектів був створений Африканський банк розвитку із капіталом в 250 млн. дол.
В цей же час виникла ідея політичного об’єднання африканських держав. На Каїрській конференції Гана внесла пропозицію про створення загальноафриканського уряду та об’єднаного африканського військового командування. Але вона була визнана передчасною.
В той же час дільність ОАЄ супроводжувалась цілим рядом складнощей, незгоди виникали з різних питань. Наприклад, з питання про інтервенцію Конго. У вересні 1964 р. надзвичайна сесія ради міністрів ОАЄ прийняла рішення про невтручання у справи Конго. АМСЕС був незадоволений цим рішенням і відтворив свою політичну організацію, у квітні 1965 р. члени цієї організації проголосили створення Афро-малагасійської загальної організації (АМЗО), що завдало відчутного удару по ОАЄ.
В подальшому незгоди були подолані і ОАЄ продовжувала успішно функціонувати. Велику роль у цьому відіграла політична спрямованість африканських країн проти залишків колоніалізма та расизма в Африці, що було могутнім об”єднюючим чинником.
Активну роль при цьому виконував створений в межах ОАЄ Комітет з координації допомоги національно-визвольним рухам. Він надав відчутну допомогу рухам у Намібії, Анголі, Мозамбіку, Південній Родезії, Чаді, Західній Сахарі і т.ін.
У 70-ті рр. активізувалась діяльність африканських держав з опрацювання узгодженої економічної політики. Значну роль у цьому відіграла ОАЄ, яка активно співробітничала з економічною комісією ООН для Африки.
В 1971 р. міністри економіки африканських країн на конференції у Тунісі розробили “Африканську стратегію розвитку на 70-ті рр.”, в якій мова йшла про необхідність інтеграції національних економік, координованої програми регіонального планування. В 70-80-ті рр. було створено декілька регіональних економічних угрупувань, закликаних здійснити вказані цілі: митний та економічний союз Центральної Африки; Західно-африканське економічне товариство; Організація басейнів рік та озер (включала країни, розташовані в районах ріки Сенегал та озера Чад) та ін. В їх межах був розроблений ряд регіональних проектів економічного розвитку.
У 1975 р. була підписана перша Ломська конвенція терміном на 5 років про умови торгівельних та економічних відносин африканських країн з країнами ЄЕС, у 1979 р. була підписана друга, а в 1984 р. – третя Ломська конвенція. Примітно, що при підписанні цих документів африканські країни виступали спільно, як єдина сила. Ці конвенції підписали усі африканські держави, а також ряд держав басейнів Карибського моря і Тихого океану (всього 46 держав). З тих пір прийнято говорити про цю групу країн як про “країни АКТ”.
У 80-ті рр. до АКТ входило вже 66 країн. Вони змогли добитись від ЄЕС більш благосприятливих для себе умов торгівельно-економічного співробітництва.
На надзвичайній сесії Асамблеї ОАЄ у квітні 1980 р. міжафриканське економічне співробітництво було всебічно обговорене й охарактеризоване як основний чинник успішної діяльності ОАЄ на найближчі десятиліття. Це багато в чому пояснювалось складним економічним становищем африканських країн.
Ассамблея прийняла в цих умовах рекомендації під назвою “Лагоський план дій” (асамблея проходила у Лагосі – столиці Нігерії) з розширення співробітництва як на регіональному рівні, так і в масштабах усього континенту, із здійснення колективного самозабезпечення країн Африки, зокрема продовольством. Була поставлена мета створити африканський “загальний ринок”, а до 2000 р. – африканське економічне товариство.
Таким чином, поєднання зусиль африканських країн у вирішенні різноманітних проблем сприяло їх перетворенню у важливий чинник міжнародних відносин.