Розділ ііі суспільно-політичний лад і право україни 8 страница

Апелювати на рішення окружних судів можна було до су­дових палат, яких в Україні було три. Судова палата була не тільки судом другої інстанції, вона також виступала як суд першої інстанції у справах про державні та посадові злочини. Судова палата складалася з департаментів кримінальних і цивільних справ.

Найвищою апеляційною і касаційною судовою інстанцією після реформи 1864 р. був Сенат.

У відповідності з Положенням про губернські і земські установи 1864 р. в Україні створювалися органи земського самоврядування. На території Правобережної України вони почали створюватися лише у 1911 році.

Органами земського самоврядування були губернські та по­вітові земські збори, члени яких називалися гласними. Вико­навчими органами були губернські та повітові земські управи

Гласні земських зборів обиралися за досить складною трьохкуріальною системою: від поміщиків, від міщан та від селян. Для виборців перших двох курій встановлювався високий майновий ценз, а гласні від селян обиралися шляхом двос­тупеневих виборів: спочатку обирали представників на во­лосних сходах, які потім безпосередньо обирали гласних повітових земських зборів.

Функції земств були досить широкими, а їх кошти склада­лися з «самообкладення» населення з кожної десятини. Зем­ства дбали про розвиток освіти, охорони здоров'я, пошто­вий зв'язок, будівництво шляхів тощо.

Протягом майже 50-річного свого існування земства зраз­ково організували медичну охорону здоров'я. Усі хворі, не­залежно від того, чи платив пацієнт земські податки, чи ні, одержували медичну допомогу безкоштовно. Земства стави­ли за мету охопити освітою молодь і створювали різноманітні школи: початкові, гімназії, професійні, технічні, курси для підвищення кваліфікації вчителів, українознавства.

Земство мало велику кількість агрономів, ветеринарів, які допомагали селянам вести сільськогосподарські роботи за новими технологіями та вирощувати племінну худобу.

У цілому можна сказати, що земства були для населення школою самоврядування, до того ж вони сприяли зростан­ню національної свідомості українців.

Царизм вважав діяльність земств небезпечною, а тому весь час зменшував їх фінанси.

У відповідності з Міським положенням 1870 р. було про­ведено реформу міського управління. В містах України створювалися органи міського самоврядування — міські думи, як розпорядчий орган, та міські управи, як виконавчий. Членів міської думи обирали ті міські жителі, які платили податі і були власниками нерухомого майна: будинків, крам­ниць, підприємств тощо.

У компетенції міської думи було займатися благоустроєм міста, розвитком промисловості, міської торгівлі, охороною здоров'я, освітою, станом ринків. Тобто компетенція міської думи була аналогічною компетенції земств. У переважній більшості міст України населення складалося головним чи­ном з чужоземних елементів: росіян, євреїв, греків, вірмен. Вони становили, як правило, патриціат міста. У деяких містах суто українське населення ледве досягало 50%.

Після прийняття в 1892 р. нового Міського положення в органах міського самоврядування зростає кількість представ­ників дворянства, оскільки положенням були позбавлені права обиратися в міську думу прикажчики та дрібні тор­говці.

У відповідності з військовою реформою 1864—1874 pp. в Росії було введено загальну військову повинність чоловіків у віці 21 року. Строк служби становив шість років. Терито­рія України була поділена на три військові округи, на чолі яких стояли командуючі військами, вони ж і головні на­чальники, які крім суто військових справ зобов'язані були підтримувати порядок на території округу.

Бажання царизму зберегти самодержавну владу, з одного боку, і розвиток капіталізму, з другого боку, обумовлювало суперечливість права. Хоча розроблялися нові проекти ко­дексів, але вони у XIX ст. не набули чинності. Протягом XIX ст. джерелом права Росії були «Повне зібрання законів Рос­ійської імперії» та «Звід законів Російської імперії». Джере­лом кримінального права було «Уложення про покарання кримінальні та виправні». З'являється" нове законодавство — фабричне, яким регулюються трудові відносини. У сільській місцевості в окремих випадках джерелом права був звичай.

Не дивлячись на намагання царизму зберегти стару систе­му права, воно еволюціонувало і в юридичній практиці з'яв­ляються як галузі права — цивільне, кримінальне, процесу­альне тощо.

Після проведення в 60-ті роки реформ в Росії розширила­ся сфера застосування цивільного права. Власник землі мав безумовне право вільно розпоряджатися нею, правда, як це було на Правобережній Україні, росіяни користувалися при­вілеєм при купівлі землі у порівнянні з представниками інших національностей. Селянин також не міг вільно розпоряджа­тися своїм земельним наділом. Право на купівлю-продаж земельного наділу селянина залежало від рішення сходки сільської громади.

Зобов'язання витікали з договорів, які базувалися на вільному волевиявленні сторін, що їх укладали. Оскільки право не всти­гало за розвитком капіталістичних відносин, то це спричиня­ло загострення класової боротьби. Тому фабрично-заводське законодавство 80-х—90-х років XIX ст. обмежувало свавілля підприємців стосовно застосування штрафів, встановлювало тривалість робочого дня максимум в 11,5 годин, забороняло використання жіночої праці і праці підлітків на тяжких і підземних роботах. Адміністративні акти, як уже зазначало­ся, були спрямовані на русифікацію українського народу.

У нових 1866 р. та 1885 р. редакціях «Уложення про пока­рання кримінальні та виправні» визначалися об'єкт, суб'єкт, об'єктивна і суб'єктивна сторона злочину, проголошувався принцип вини не тільки у формі закінченої дії, але й у формі задуму. Поняття злочину не містило в собі чіткого його скла­ду. Види злочинів включали злочини проти порядку управ­ління, посадові злочини, злочини проти особи, майнові зло­чини. Найбільш небезпечними видами злочинів був бунт, державна зрада, замах на життя царя та його родини.

Покарання поділялися на два види: основні та додаткові. Основні покарання включали смертну кару, каторгу, ув'яз­нення, заслання, вислання тощо; додаткові — позбавлення звань, титулів, поставлення під нагляд поліції та інші.

Судова реформа 1864 р. виділила у самостійні галузі права кримінально-процесуальне та цивільно-процесуальне пра­во, які залишалися незмінними до кінця XIX ст.

У кримінально-процесуальному праві дотримувалися прин­ципів усності, змагальності, права обвинувачуваного на за­хист. Під час судочинства дотримувалися принципу невин­ності, а докази оцінювалися за внутрішнім переконанням.

При розгляді кримінальних справ в окружному суді вине­сення вироку залежало від вердикту присяжних засідателів. Стадії кримінального процесу поділялися на попереднє роз­слідування, яке складалося з дізнання і попереднього слідства, далі вирішувалося питання про достатність даних для розг­ляду справи в суді, підготовчі дії суду, судове слідство та винесення вироку. Кримінально-процесуальне право перед­бачало можливість перегляду вироку.

Для цивільно-процесуального права характерним було на­явність гласності, усності і змагальності сторін в процесі. Досить простих процесуальних норм дотримувався миро­вий суддя: «Мировий судця не збирає доказів, а обґрунтовує своє рішення виключно на доказах сторін», — зазначалося у Статуті цивільного судочинства 1864 р. Мировий суддя ви­рішував усі справи одноособово. Він розглядав позови сто­совно особистих зобов'язань, що витікали з договорів та ру­хомості ціною не більше 500 крб.: позови про винагороду, коли збитки не перевищують 500 крб., або коли на час по­дання позову сума збитків не встановлена; позови про осо­бисту образу. Мировий суддя приймав до розгляду усі супе­речки та позови, в яких сторони просили, щоб їх справи були вирішені по совісті. Рішення мирового судді можна було оскаржити до з'їзду мирових суддів.

У загальних судах розгляд цивільних справ починався з подання позову. Відповідач, ознайомившись зі змістом по­зову міг робити заперечення, а позивач у свою чергу — спро­стування на заперечення. Сторони процесу самі мали пода­вати докази. Рішення суду можна було оскаржити в апеля­ційному порядку.

Бажаючий реалізувати рішення, мав звернутися з прохан­ням про видачу йому виконавчого листа. Всі дії по виконан­ню судового рішення покладалися на судових приставів, які мали записувати усі свої дії у спеціальну книгу. Про вико­нання судового рішення пристав робив помітку на виконав­чому листі і подавав той лист до суду, який прийняв його. Усі витрати для виконання судовим приставом стягувалися з тієї особи, проти якої застосовувалось рішення.

Усі суперечки, що підлягали розглядові у цивільних судо­вих установах, могли розглядатися та вирішуватися у третейському суді, який приймав рішення, керуючись здоро­вим глуздом. Третейський суд складався з посередників, які приймали рішення простою більшістю голосів.

Розвиток суспільно-політичного ладу і права решти укра­їнських земель, які не входили до складу Російської імперії, протягом XIX ст. мав свої специфічні особливості.

У результаті першого розподілу Польщі 1772 р. Галичина, а потім і Буковина були включені до складу Австрії. Україн­ське Закарпаття ввійшло до складу Угорщини.

В результаті міжусобних воєн шляхти в Галичині занепала торгівля і промисловість, селянство зубожіло під гнітом кріпацтва. Намагаючись піднести господарське і духовне життя Галичини, австрійський цісар Иосиф И у 1782 р. ска­сував у Галичині кріпосну залежність селян та встановив нову систему оподаткування, у відповідності з якою 70% при­бутків залишалося селянинові, 18% йшло державі і 12% — поміщикові. Селянин мав відбувати 156 днів панщини на рік. Особисту залежність селян на Закарпатті і Буковині було скасовано у 1785 р. Проте наступник Иосифа II Леопольд відновив кріпацтво на Закарпатті і воно там проіснувало аж до 1848 р.

Разом з тим селяни відбували панщину у залежності від своїх статків: від 52 до 12 днів на рік. Вони також несли натуральні та грошові повинності. Селяни Закарпаття вико­нували понад двадцять видів різних робіт на користь пана. Селянин користувався правом переходу з місця на місце.

Повинності селян на користь поміщиків були скасовані тільки після революції 1848 р. Але скасування панщини не покращило соціального і економічного становища селян. Вони все частіше стали втрачати землю з різних причин. Якщо, наприклад, в Галичині до ліквідації панщини селя­нин мав у середньому 15 моргів землі, то уже у 1859 р. — 9,5 моргів, у 1880 — 5,5 моргів, а у 1900 — 4,5 морги. Тому селянин ішов у найм до поміщика і таким чином знову ста­вав залежним від нього.

Панівним класом у Галичині були магнати і шляхта. Якщо магнати мали відбувати військову службу, то шляхта мала тільки сплачувати гроші. За національним складом магнати і шляхта у Галичині були в основному польського походження; у Закарпатті панували угорські та австрійські феода­ли, а на Буковині — австрійські та румунські.

Не дивлячись на скасування кріпацтва, поміщики Гали­чини, Буковини і Закарпаття не втратили своєї могутності. Все ж таки дрібні поміщицькі землеволодіння занепадали, але зростала могутність магнатів, Хоча кількість магнатсь­ких господарств весь час зменшувалася, але земельні воло­діння збільшувалися. Якщо, наприклад, у 1820 р, у Галичині нараховувалось 8 500 великих поміщицьких маєтків з середнім розміром земельного володіння у 683 морги, у 1859 р. було 4 500 маєтків з розміром землі у 1 185 моргів, то у 1880 р. нараховувалося вже 2 086 великих маєтків з розміром землі у 2 400 моргів.

Правовий стан міського населення у XIX ст. мало чим відрізнявся від його становища у попередню добу, правда, спостерігалося прагнення міщан до активної участі в госпо­дарському житті міста. На початку XIX ст. у містах інтен­сивно зростала кількість підприємств мануфактурного типу. Проте на становищі економіки позначалася колоніальна політика Австрії. Відсталість українських земель штучно підтримувалася австрійським урядом. Місцева промисловість не витримувала конкуренції дешевих товарів західних обла­стей Австрії і розорялася. У промисловості Галичини, Буко­вини та Закарпаття переважали капітали іноземного поход­ження. Та й більшість міського населення складали чужо­земці. У Галичині, наприклад, міста набули польського ха­рактеру, на Закарпатті — угорсько-австрійського, а на Буко­вині — румунського. Але робітники були українського по­ходження, оскільки ними ставали розорені українські селя­ни та ремісники.

Українські робітники одержували найнижчу заробітну пла­ту, їх робочий день становив 12, а іноді — 18 годин, тоді як австрійський закон від 1885 р. обмежував його 11 година­ми.

Розорення селян створювало надлишок робочих рук, що вело до їх масової еміграції в Америку. Соціальний і еконо­мічний гніт українців доповнювався національним, оскіль­ки українське населення зазнавало штучної полонізації, ру­мунізації та германізації.

Після входження українських земель до складу Австрії на них було поширено австрійську адміністративно-територі­альну систему. Для ведення галицьких справ у Відні було створено Галицьку надвірну канцелярію на чолі з канцле­ром. Край було поділено на 6 округів і 55 дистриктів. За адміністративно-територіальною реформою 1846 р. терито­рію Галичини було поділено на повіти на чолі з старостами і повітовими начальниками. На Закарпатті адміністратив­но-територіальні одиниці називалися «жупа» на чолі з жу­паном, що призначався королем, та комітет, керівництво яким здійснювалося колегією, куди входили окружний на­чальник, секретар, касир, землемір, збирач податків; всього туди входило біля ЗО осіб.

У 1849 р. у Галичині було створено намісництво, яке очо­лював намісник, а у Буковині — крайове управління на чолі з президентом. Місцевими органами управління були по­вітові старости, які користувалися досить широкими повно­важеннями. На чолі міст і сіл стояли бургомістри і війти, які підпорядковувалися повітовим старостам.

Соціально-економічний та національний гніт українців викликав широкий революційний рух. На початку XIX ст. на території Західної України виникають товариства, які виступають насамперед за духовне відродження західноук­раїнського населення. У цьому велику роль відігравала та­кож уніатська церква, яка охороняла інтереси, звичаї, тра­диції, мову українського народу.

Революція 1848 p., що охопила всю Західну Європу, підштовхнула українську громадськість на створення у Львові Головної руської ради, свого роду національного уряду, який проголосив єдність усього українського народу. Почалося формування українських збройних сил — Народної гвардії. Українські посли в австрійському парламенті поставили ви­могу про об"єднання Галичини, Буковини та Закарпаття в окремий коронний край. Це протирічило інтересам поляків, які хотіли перетворити Галичину на польську провінцію.

Австрійський уряд став на бік поляків, і вони фактично захопили всю адміністрацію Галичини до своїх рук. Це штов­хнуло значну частину старшого покоління української інте­лігенції схилитися до ідеології «панрусизму», яка обґрунтовувала об'єднання усіх слов'янських народів під егідою Росії. Так почало зароджуватися на західноукраїнських землях мос­квофільство.

У відповідності з конституцією Австрії 1861 р. у Галичині створювався власний сейм. Очолював сейм крайовий маршалок, якого призначав австрійський імператор. Якщо у 1861 р. із 150 послів сейму українців нараховувалося 49, то у 1877 — 14, а у 1883 р. —- тільки 11. Причина цього полягала у зміні у виборчому праві, яке надавало перевагу великим землевлас­никам, а ними були в основному поляки. Тому і вся місцева адміністрація, судові органи та органи самоврядування опинилися в руках поляків. Офіційною мовою стала польська. Львівський університет та більшість шкіл були полонізовані. Українськими залишилася невелика кількість середніх та фахових шкіл.

Буковину було визнано коронним краєм на чолі з воєво­дою та з подвійними адміністративними органами: централь­ний уряд у особі крайового президента, якому були підпо­рядковані старости та начальники повітів, та крайовий сейм на чолі з маршалом. Виконавчим органом був крайовий відділ. Усі автономні адміністративні посади посідали руму­ни та австрійці.

Одержання Буковиною автономії позначилося на її націо­нальному відродженні. З 70-х років XIX ст. у Буковині з'яв­ляються різноманітні українські товариства, які вели боротьбу проти румунізації і германізації краю. Тут теж з'являються москвофіли, які почали відстоювати інтереси Росії.

Становище буковинських українців стало покращуватися У 80-х роках XIX ст., коли до сейму потрапили національ­но свідомі посли. Австрійський уряд, боячись розвитку мое-квофільского руху, з одного боку, а з другого, втрачаючи довір'я до румунів після того, як у 1878 р. виникла неза­лежна румунська держава, почав з більшою увагою стави­тися до вимог українців. На Буковині виникає величезна кількість українських товариств і організацій (у 1914 р. їх нараховувалося 590), які ведуть роботу по вихованню на­ціональної свідомості українців. Буковина налагоджує постійні зв'язки з Галичиною та Наддніпрянською Украї­ною. Таким чином на рубежі XX ст. встановлюються зв'язки між українськими землями, що були під окупацією Росії та Австрії.

Революційний рух 1848 р. розбудив і українців Закарпат­тя. Закарпатські селяни розпочали партизанську війну, зни­щуючи маєтності угорських баронів. У 1849 р. представники закарпатської української інтелігенції звернулися до австр­ійського імператора з вимогою вилучити українські землі із складу Угорщини і приєднати їх до Галичини. Але це про­хання не було задоволене. Проте австрійський уряд пого­дився, щоб було створено так званий «Руський дистрикт» на чолі з намісником. Адміністративним центром дистрикту стало місто Ужгород, а намісником було призначено А.Добрянського, який почав вводити в школах та установах украї­нську мову.

Після поразки у 1867 р. Австрії в австрійсько-пруській війні Угорщина, що входила до складу Австро-Угорської імперії, одержала автономію і створила свої органи самоврядування. Закарпатська Україна знову була включена до Угорщини. Почалися переслідування свідомих українців, закривалися українські школи, газети. Якщо, наприклад, у 1881 р. існу­вало 353 школи з українською мовою викладання, то у 1883 р. — 282, а на 1914 р. вже не існувало жодної української школи. Мадяризація українського населення викликала ве­личезне незадоволення, яке проявлялося в інтенсивній емі­грації українського населення до Америки та в переході ба­гатих українців на позиції москвофільства.

Розвиток у Західній Україні москвофільства призводив до репресій з боку австро-угорських властей. Одночасно набу­ває розвитку українофільство.

На початку 90-х років XIX ст. в Західній Україні з'явля­ються нові інтелектуальні та наукові сили, які створюють політичні партії. Так, ще в кінці 80-х років виникає Україн­ська радикальна партія, яка виступала за незалежність Ук­раїни. У 1899 р. виникає Народно-демократична партія, яка ставила за мету об'єднання українського народу в цілісний організм. У тому ж році виникає Українська соціал-демократична партія, яка проголосила основною своєю метою ство­рення «вільної Української держави, Української Республі­ки». У 1900 р. на публічному вічі українські студенти м.Львова прийняли резолюцію про те, що їх ідеалом є створення не­залежної Української держави. У Полтаві та Харкові молодь також маніфестувала своє прагнення до незалежності Ук­раїни. Отже, прагнення створити незалежну державу було головним досягненням українського народу в XIX ст.

Досить складним було становище церкви на окупованих Австро-Угорщиною українських землях. У XVIII ст. украї­нське духовенство Західної України досить часто мало низь­ку освіту, а то й зовсім її не мало. Воно повинне було навіть відбувати панщину на рівні з селянами. Тяжкою трагедією для культури Галичини була ліквідація монастирів. З 325 монастирів на початку XX ст. залишилося тільки 14. Знищу­валися цінні рукописи, бібліотеки.

Після третього розподілу Польщі 1795 p., коли Галичина ввійшла до складу Австрії, було відновлено Галицьку мит­рополію. Усіх католиків-українців в Австрії йменували «гре­ко-католиками».

Духовенство відігравало велику роль в культурному і на­ціональному житті Галичини, адже уся шляхта була спольщена. У 1816 р. у Перемиській єпархії було створено гурток духовенства, який ставив за мету поширення освіти. Гурток вимагав встановлення рівноправності для української мови. 3 1818 р. існувала друкарня, в якій книги друкували україн­ською мовою. Засновано було школи для підготовки дяків, які мали бути і вчителями в парафіяльних школах. Духовен­ство не допустило заміни кирилиці латиною. У цілому, власне з рядів українського духовенства пролунали заклики до бо­ротьби за національну незалежність.

Протягом усього розглядуваного тут періоду, постійно то­чилася гостра боротьба між українською і польсько-латин­ською церквами. Оскільки польські елементи посідали май­же всі адміністративні посади, то зрозуміло, що офіційні власті були на боці польсько-латинської церкви.

Православна церква на Буковині теж зазнавала великих утисків. Австрійський уряд, боячись поширення впливу Росії, який вона здійснювала на православних Буковини через підпорядкованість московському Синоду, проводив політи­ку знищення монастирів та секуляризації церковної землі. У 1782 р. було ліквідовано 14 монастирів, а з їх земель було створено так званий церковно-релігійний фонд, розпоряд­ження яким здійснювалось під контролем австрійського уря­ду. Кошти релігійного фонду використовувались у переважній більшості для розвитку освітніх установ з румунською мовою викладання. Українці були автохтонним населенням Букови­ни, вони були потомками уличів і тіверців. Поруч них жили румуни, які називали себе «волохами». Румуни намагалися приєднати Буковинську православну єпархію до румунської митрополії, але українське духовенство добилося права на створення незалежної Буковинської митрополії, до якої було навіть приєднано церкву в Далмації. Товариства, які створю­вало духовенство Буковини, об'єднували національно-свідо­мих українців, учителів, політиків. У кінці XIX ст. було підго­товлено підручник з релігії українською мовою.

В Закарпатській Україні ще у 1772 р. було створено Мука­чівське уніатське єпископство, керівники якого відстоюва­ли східний обряд і боролися з латинізацією. На Закарпатті було засновано дві духовні семінарії, куди приймали для на­вчання усіх українців греко-католиків. Австрійські цісарі про­водили політику, спрямовану на дотримання рівних прав як уніатської так і греко-католицької церкви. Духовенство було звільнено від несення військової служби.

Духовенство Закарпаття прагнуло піднести культуру цього краю, і, по суті справи, воно очолило український націо­нальний рух.

Проте українізація була призупинена після 1815 р. Австр­ійський уряд почав приділяти значної уваги у наданні при­вілеїв угорцям. Угорська мова стала державною і застосову­валась в адміністративних, військових, духовних установах та школах. У зв'язку і цим частина українського духовен­ства угорщилась, а частина сприйняла ідеологію москво­фільства.

У 1871 р. було скасовано автономію української церкви, після чого почали знищувати видання українською мовою релігійного та національного змісту. Наслідком усього цьо­го був занепад культурного та економічного розвитку укра­їнського суспільства.

Перехід західноукраїнських земель після трьох розподілів Польщі до Австрії спричинив заміну польського законодавства на австрійське. У 1797 р. в Галичині було введено австр­ійський цивільний кодекс, який було модернізовано у 1812 р. і поширено його дію на Буковину. Окремі положення ци­вільного кодексу наприкінці першої половини XIX ст. було доповнено новелами, що стосувалися розширення прав жінок і позашлюбних дітей.

Цивільний кодекс Австрії закріплював поміщицьку власність на землю та податки з неї, узаконював право спад­щини селянських земельних наділів.

Розвиток капіталізму в австрійських землях спричинив введення в дію у 1863 р. торговельного кодексу.

Австрійський кримінальний кодекс 1787 р. в кінці XVIII ст. було введено в дію на всій території Західної України. До кодексу було включено певні прогресивні положення, які обмежували застосування смертної кари. У 1852 р. було вве­дено в дію новий кримінальний кодекс, який поширювався на Галичину та Буковину. На Закарпатті з 1879 р. почав дія­ти угорський кримінальний кодекс.

У кінці XVIII ст. в Галичині було створено імперсько-ко­ролівський трибунал, який користувався правом помилування засуджених до страти селян. До середини XIX ст. зберігався суд поміщика, який для відправлення судочинства мав скла­сти іспити, в іншому випадку, він мав утримувати спеціаль­ного судцю. Інститут адвокатури було поширено на західно­українській землі у 1781 р.

Реформи, що проводилися у 60-х роках XIX ст., верховну судову владу передали імператорові. Поміщицькі суди було замінено державними, які вважалися незалежними. Дрібні цивільні справи розглядалися мировими суддями. Справи про злочини, за які передбачалося покарання на строк більше п'яти років ув'язнення, розглядалися в крайових судах за участю присяжних засідателів. Вироки крайових судів мож­на було оскаржити до окружного суду.

У ті ж роки було засновано державну прокуратуру, яку очолював генеральний прокурор. Існували посади старшого прокурора і державного прокурора відповідно у крайових і окружних судах.

Прокуратура здійснювала нагляд за законністю дій уста­нов, осіб, суду, слідчих органів.

Протягом усього XIX століття українські землі перебували у складі двох сусідніх держав — Росії і Австрії, які позбавили український народ можливості створити не тільки власну державність, а й розвивати національні досягнення культу­ри минулих століть. Росія та Австрія не тільки штучно стри­мували економічний розвиток українських земель, а й зне­кровлювали українців як народ у прямому розумінні, зму­шуючи його кидати рідні місця і емігрувати, як то було в українських землях Австрії, або ж зманювати кращі сили нації до метрополії, як це було в українських землях, вклю­чених до Російської імперії.

Слідом за ліквідацією Української держави наслідувало знищення і національного українського права. На терито­рію українських земель було поширено російське та авст­рійське законодавство.

Трагедія XIX ст. для українського народу полягала в тому, що русифікація, германізація, спольщення значної частини інтелігенції позбавляло його провідної сили, яка у будь-яко­му суспільстві є локомотивом у розвитку економіки, культу­ри і, найголовніше, вона є творцем державності, законодав­ства.

Разом з тим, кінець XIX ст. був періодом підготовки ук­раїнського народу до боротьби за незалежність. Цей період характеризується появою молодого покоління людей, які прагнули до об'єднання Західної та Східної України, до до­сягнення незалежності і створення власної держави.

Роздал VI Суспільно-політичний лад і право України

на початку XX ст..

Національний та соціальний гніт, якого зазнавав україн­ський народ, прискорив на початку XX ст. визвольний і ре­волюційний рух як у східній, так і в західній Україні. У ньо­му брали широку участь різні верстви населення України. Провідну роль в цьому русі відігравали інтелігенція та робіт­ничий клас.

Розвиток промисловості призводив до збільшення кількості робітників. Робітничий клас поповнювався за рахунок се­лянства, яке розорялося і змушене було йти в міста. Зазна­чимо, що робітники, що вийшли з селян, не поривали зв'язків із селом, оскільки ще не існувало права вільного виходу з сільської громади. У районі Донбасу значний прошарок се­ред робітників становили вихідці з Росії, які мали досить значний вплив на формування революційної свідомості ук­раїнських робітників, але разом з тим об'єктивно сприяли їх русифікації.

Становище робітників було складним: тривалість робочо­го дня становила 11,5 годин для чоловіків і 8 годин для жінок та підлітків. Заробітну плату досить часто видавали продук­тами, і таким чином підприємець наживався ще й на тому, що він по суті справи змушував робітників купувати про­дукти харчування в своїй лавці. Разом з тим, заробітна плата робітників, особливо кваліфікованих, вирізняла їх із маси селянства, яке жило ще в більшій нужді, ніж робітники. У середовищі робітників поступово народжувалася аристокра­тія, яка маючи високу заробітну плату, жила в кращих умо­вах, мала можливість забезпечити своїм дітям навчання в гімназіях, технічних училищах і навіть в інститутах та уні­верситетах.

Середня заробітна плата кваліфікованого робітника Пе­тербурга становила, за даними відомого соціал-демократичного лідера Плеханова, 1 крб. 20 коп. в день. Член Соціал-демократичної партії Латиського краю Ян Вілкс в своїх опуб­лікованих уже в радянську добу спогадах зазначає, що він, працюючи робітником на одному з заводів Петербурга, одержував 4 крб. 50 коп. на день. Учень слюсаря отримував 50 коп. Прожитковий мінімум для однієї особи становив у кінці XIX ст. З крб. 50 коп. на місяць. Вартість однієї деся­тини землі в кінці XIX ст. становила 36 крб., а напередодні Першої світової війни — 136 крб. за десятину. Середня за­робітна плата кваліфікованого робітника становила на по­чатку XX ст. 447 крб. на рік. Декваліфікований робітник отримував 1 крб. 20 коп. на день (Одеса).

Ціни на окремі продукти харчування, за даними на ли­пень І914 p., становили: масло вершкове (1 фунт) — 50—60 коп.; молоко (1 бут.) — 8—9 коп.; хліб чорний (1 фунт) — З коп.; ковбаса копчена (1 фунт) — 40—50 коп.; ковбаса варе­на (1 фунт) — 26—28 коп.; вітчина (1 фунт) — 55—60 коп.

У той же час прибуток одного селянського господарства становив тільки 55 крб. на рік.